Як привид, Хва Чен спав не часто. Після сходження із гори Тунлу в нього й зовсім не залишилось на це часу. Він тільки й робив що вчився, вчився, вчився, щоб колись стати тим, хто зможе дати Його Високості все. Його дні були подібні на один, але навіть привидів наздоганяє втома. Іноді вечорами він тримався на ногах лише з чистої впертості, однак щойно доходив до ліжка й останні сили залишали його.
Хва Чену не подобалося спати. У дитинстві він дозволяв собі сон тільки за необхідності через страх, що він беззахисний, доки спить. Приємні сновидіння ніколи не були його частими гостями. В юності була війна й сон завжди був стільки неспокійний, скільки й небезпечний. А після смерті, мабуть, за звичкою, він все ще не міг по-справжньому розслабитися уві сні. Тим паче тепер сон не був дійсно необхідний йому для того, щоб вижити.
.
.
.
.
.
Обережний рух поряд змушує Хва Чена насторожитися. Ніхто не міг підкрастися до нього й залишитися непоміченим. Було безглуздо навіть подумати, що хтось здатен на таке. Ось і зараз Хва Чен потягнувся до Еміну в піхвах, але замість твердого руків’я ятагана рука схопила порожнечу. Це змусило його на хвилину завмерти зі стиснутою в кулак рукою і розширеними від подиву очима.
— У цьому немає потреби, — тихий голос лунає близько, ніби хтось говорить, схилившись до нього, але так само здається, що звук йде здалеку.
Хва Чен різко обертається, але не бачить нікого поряд. Тільки вітерець свідчить, що тут хтось був. Привид готується шукати далі, але усвідомлює, що не знає, де знаходиться і чому він тут. Він озирається, але навколо немає нічого крім темряви і Хва Чен згадує, що він спить. Це все сон. Ось чому тут немає Еміна, а голос звучав так дивно.
Тільки це не допомагає відчути себе більш комфортно, коли темрява починає набувати форми й з неї виходить такий же темний силует.
Тільки пізніше Хва Чен придивляється і розуміє, що темний насправді тільки одяг незнайомця, а руки й шия, не приховані під тканиною, виглядають зовсім як у звичайних людей.
Хва Чен уважно оглядає незнайомця ще раз і не може зрозуміти що саме здається йому неправильним. На жаль, він не має можливості знайди відповідь, бо сон закінчується.
.
.
.
.
.
Прокинувшись, Хва Чен не приділяє дивному сну уваги. Люди часто кажуть, що наснитися може що завгодно, і саме на це посилається привид. Сон не виходить з голови, але це не важливо, бо Хва Чена швидко затягують справи й безсонні тижні, які він проводить не згадуючи про дивну сутність зі сну.
.
.
.
.
.
Наступного разу Хва Чен опиняється у затишному саду, посеред якого розстелене простирадло. І чомусь зовсім не дивується, що там вже сидить незнайомець з минулого сну. Занадто захоплений своїми думками, він не дивиться на Хва Чена, але щось підказує привиду, що сутність чудово знає, що він тут. Хва Чен підходить ближче й сідає поряд.
Дозволяє собі роздивлятися сутність. Тепер, при денному світлі, він добре розрізняє неприродно світлу шкіру, яка на фоні темного одягу здається ще світлішою, і чорне, як ніч, волосся. Відчуття, що щось не так, знову відвідує його, і Хва Чен раптово усвідомлює, що у сутності немає обличчя. Він не з тих кого легко налякати й це теж не викликає в нього страху чи огиди, але легке здивування напевне помітне на його обличчі, бо сутність навіть обертається на нього подивитись.
Хва Чен не любить залишатися в невідомості й не розуміти чогось. Він би засумнівався в тому, що сутність перед ним може говорити, якби в минулу зустріч вона не заговорила першою. Хва Чен вирішує не тягнути з таємницями й одразу запитує:
— Хто ти?
Голос, тихий і ніби звучить з під води, йшов нізвідки, як і минулого разу.
— Ніхто. Твоя підсвідомість вигадала мене, щоб ти не був зовсім самотнім.
Хва Чен звузив очі. Така відповідь була очевидною брехнею і вона йому не сподобалася. Навіть якщо ця сутність дійсно «ніхто», що взагалі-то доволі неоднозначне поняття, вона точно не результат гри його підсвідомості на основі безмежної самотності.
— Ти брешеш.
Сутність пирхнула.
— Звісно брешу. Але для тебе не так важливо хто я. Всього лише персонаж твоїх снів, який іноді складатиме тобі компанію.
Довіри такий персонаж точно не викликав, але Хва Чен вирішив цього не казати. Навряд чи він міг витягти з нього якусь інформацію, а особливо уві сні, то чому б не дозволити собі трохи поспілкуватися? Але він не хотів здаватися просто так.
— Тоді як до тебе звертатися?
Сутність повернулася до нього обличчям і Хва Чен майже відчував її пронизливий погляд, хоча й не бачив очей.
— Як забажаєш. Невже ім’я настільки важливе?
— Можливо, тобі підійде ім’я Їн Мі.
Відповіді на це Хва Чен не отримав. Весь час до того як він прокинувся, вони провели в тиші, звикаючи до присутності один одного. Хва Чен дозволяв собі дивитися на Їн Мі й намагався зберегти у пам’яті найменші деталі. Він вирішив, що прокинувшись, має дещо зробити.
.
.
.
.
.
На декілька годин Хва Чен відкладає усі свої справи, готує робоче місце й малює. Спочатку він просто дивиться на полотно, не знаючи з чого почати, але достатньо першого зіткнення пензля та полотна, щоб картина почала вимальовуватись. Першим він використовує зелений колір, за ним додає чорний і після того більше не чує нічого навколо. Спроби зробити картину якнайкращою повністю поглинули його, і Хва Чен був недоступний для світу навколо. Існували тільки він, картина, і той, хто на ній буде зображений.
Хва Чен витрачає на це набагато більше часу, ніж планував, але він вважає, що результат того вартий. На полотні намальовані двоє людей, прорисовку одного з яких Хва Чен не особливо намагався зробити краще: це були лише декілька мазків червоного, чорного й білого, але інший був промальований до найменших дрібниць.
Чорний одяг, місцями прошитий сріблястими нитками, високо зв’язний хвіст і розслаблена поза людини не були чимось надзвичайним, якби не одна особливість: у нього не було обличчя.
.
.
.
.
.
Їн Мі приходить до Хва Чена кожну ніч і стає майже другом. Хва Чен не помічає, коли починає розповідати про свої плани, дні, про все у своєму дрібному житті. Привид починає помічати маленькі деталі в поведінці Їн Мі. Наприклад, коли він глибоко замислюється про щось, завжди починає накручувати волосся на палець.
Хва Чен знає, що від (не)незнайомця пахне морем, він часто спирається головою на руку й не так часто говорить. Він любить, коли Хва Чен будь-яким чином торкається його, хоч і не визнає цього. Тільки кожен раз, несвідомо нахиляється ближче до дотику.
Але про себе майже нічого не розповідає, а Хва Чен не загострює на цьому увагу, бо вже здогадується, хто перед ним насправді. Він не планує щось робити із цим знанням, неважливо, правдиве воно чи ні, бо доки Їн Мі не становить загрози — все добре. Хва Чен не готовий визнати, що все набагато глибше, ніж просто «не становить загрози».
.
.
.
.
.
Якось Їн Мі приводить його на берег моря і пропонує трохи поплавати. Хва Чен вагається на березі, натягує на себе незадоволений вираз обличчя і відмовляється. Їн Мі у відповідь спочатку знизує плечима, а потім уважно до нього придивляється.
— Ти впевнений? Можливо, це допоможе тобі випустити енергію. Не знаю, що зараз у твоєму житті відбувається, але кожну нашу зустріч ти майже кипиш.
— Мені не потрібно «випускати енергію» у воді. Я чудово впораюся з нею і так.
Їн Мі ще раз знизує плечима, роздягається, ігноруючи зовсім трохи здивований погляд Хва Чена, і заходить у воду так, ніби не відчуває холоду. Деякий час він не помічає Хва Чена зовсім, і привиду здається, що Їн Мі ніби повернувся у свою стихію, але все ж, певною мірою насолодившись компанією води, він знов повертається до Хва Чена.
Той дивиться на воду зі складним виразом обличчя, очевидно роздумуючи над дуже складним питанням.
— Ти не вмієш плавати.
— Що? Ні, я..
— Ні, ти абсолютно точно не вмієш плавати. Ось чому не хочеш заходити в воду.
Хва Чен зле дивиться, точно шукаючи відповідь, але судячи з мовчання зазнає в цьому поразки.
— Не хвилюйся, я не збираюся тебе топити. Заходь у воду. Треба ж колись навчатися.
Чесно кажучи, Хва Чен зараз обрав би втопитися, а не почути ще більше правдивих тверджень про те, що він чогось не вміє, але розум переміг гордість. В майбутньому йому точно може знадобитися вміння плавати й це варте того, щоб витерпіти ніч навчання.
З недовірою дивлячись то на воду, то на Їн Мі, Хва Чен, залишившись в одних штанях, почав поступово заходити в воду. Він не відчував холоду, бо був привидом, але все ж таки шкіра вкрилася мурахами.
Коли він зайшов на, як йому здавалося, достатню глибину, то запитально подивився на друга.
— Що далі?
Далі зі складним виразом обличчя був вже Їн Мі.
— Можливо, тобі варто спробувати лягти на воду, — насправді, це звучало більше питанням, ніж ствердженням і Хва Чен знов пожалував, що погодився на це. — Я можу підтримати тебе.
Було весело спостерігати, як завжди впевнений у собі Їн Мі розгубився і Хва Чен трохи послухав ідеї, до того як зупинити його страждання.
— Я не можу потонути. — Хва Чен впевнений, що Їн Мі зараз дивився б на нього осудливо, якби в нього були очі. — Але я не відмовляюся від допомоги хорошого вчителя. Можливо, тобі все ж таки варто підтримати мене. Раптом, я помиляюся, і одразу піду на дно у цій абсолютно точно дуже глибокій місцині.
Їн Мі, певно, подумки закочує очі, але руки для Хва Чена простягає, чим той одразу користується. Відчувати на собі дотики Їн Мі, хоч і ледве помітні, незвично, але Хва Чен швидко до них звикає.
На його виправдання — спочатку він дійсно не розумів що і як робити, але було достатньо одного пояснення від Їн Мі, коли він був готовий позмагатися за звання найкращого плавця у світі. Але сміятися разом з Їн Мі було веселіше, і Хва Чен не хотів так швидко відмовлятися від його дотиків.
Коли стало остаточно зрозуміло, що Хва Чен може спокійно плисти, а зараз лише удає, ніби йому потрібна допомога, Їн Мі нарешті відпускає його й натякає, що було б не погано, якби він спробував його наздогнати. Хва Чен приймає виклик і залишок ночі вони займаються тільки тим, що плавають один за одним та плескаються у воді, більше схожі на дітей, а не істот, яким більше століття.
Зранку Хва Чен прокинувся з посмішкою і відчуттям води на тілі. Він точно повинен це намалювати.
.
.
.
.
.
Наступного тижня Хва Чен нарешті починає нову картину. Коли робота майже добігає кінця, він розуміє, що картині не вистачає емоцій і дозволяє собі подумати, яким би могло бути обличчя його друга. Хва Чен намагається намалювати його на папері, але все виходить несправжнім, і він ховає ці спроби якнайдалі, щоб більше не бачити. Добре, що спочатку він спробував на чернетках, а не одразу на картині. Краще все буде зображено так, як було насправді, бо хоч у Їн Мі немає обличчя, такі картини виглядають справжніми. Живими, а не спотвореними спробами прикрасити реальність. Тільки такими повинні бути моменти, зображені на картинах та в його пам’яті.
.
.
.
.
.
Кожна їхня зустріч проходить по-різному й ніколи не повторюється. Іноді вони зустрічаються біля моря, іноді — в горах, десь у полі, на різних островах і в багатьох інших місцях, про які Хва Чен навіть ніколи не чув. Організація снів завжди на плечах Їн Мі, й засинаючи Хва Чен не знає, де опиниться цього разу. Єдине, що йому відомо, це те, що уві сні його чекатиме довгоочікуваний спокій і комфорт, які він незрозуміло чому відчував поряд з Їн Мі.
Але однієї ночі щось йде не так і немає більше відчуття безпеки, тільки раптовий холод і крики звідусіль, навіть не ясно чиї. Десь лунає жахливий крик Його Високості, який Хва Чен чув на тому вівтарі, і це викликає бажання закрити вуха, але нічого не допомагає. Скоро додаються його власні крики з того дня — крики дитини, яку знову б’ють; слова «чудовисько», «монстр», «диявол», від яких Хва Чен не може втекти.
Він прокидається від власного скрику, ще навіть не осягаючи що сталося. Коли Хва Чен розуміє, що це було його перше жахіття за століття, йому здається, що щось гостре раптом торкається його серця. Це була перша ніч, коли він не побачив Їн Мі. Тоненька нить хвилювання оселяється всередині Хва Чена, але він запевняє себе, що ще рано панікувати і, можливо, наступної ночі Їн Мі повернеться.
Щоб заспокоїтися, Хва Чен йде малювати, але завжди спокійний та незворушний Їн Мі більше не виглядає таким на полотні. Одна його рука простягнута в нікуди, а інша закриває обличчя у спробі захиститися, коли невідоме щось виходить на нього з тіней, і просувається ближче з кожним кроком.
Малювати подібне не в стилі Хва Чена, навіть на картинах він завжди зображав Їн Мі щасливим, окутаним більш яскравими кольорами й незнайомим зі страхом, але зараз, коли в його душі вирувала буря, Хва Чен не міг малювати щось звичайне.
Серед зазвичай світлих картин ця виділялася незвично темними фарбами й непрошена думка в голові Хва Чена кричала, що єдина темна картина з Їн Мі була картиною їх першої зустрічі, то невже це був знак, що вони більше не зустрінуться? Для нього це не мало значення, бо він вже не міг уявити життя без нового друга.
.
.
.
.
.
Однак ані наступної ночі, ані будь-якої іншої Їн Мі так і не з’являється. Хва Чену не легко довірятися людям, але він знає, що друг ніколи б не кинув його самовільно, тож це може означати тільки одне — загублена душа нарешті знайшла тіло, в якому змогла оселитися.
Хва Чен знав, що вірогідність їхньої зустрічі занадто мала, що його не пам’ятатимуть і немає жодної гарантії, що він сам впізнає Їн Мі, відчувати щось до якого було найвищим ступнем безглуздя. Такий кінець був очевидним, але він не міг змусити себе припинити сподіватися і вишукувати в кожній людині знайомий тембр голосу, звичні рухи та запах, але все було безрезультатно.
Дні переходили в тижні, тижні в місяці, місяці в роки, а роки в десятиліття, але нічого в його житті не змінювалося, і не було жодного натяку на зустріч з Їн Мі. Хва Чен малював тільки більше, дивився на старі картини, тільки б не дати образу в його пам’яті стертися, але поступово, з кожним днем, картини припиняли бути такими точними, а спогади хоч і не розвіювалися, але ставали сірішими. Хва Чен хапався за них, але знов потопав у справах і пошуках Його Високості — він не міг одночасно шукати двох людей, навіть не знаючи зовнішності одного з них. Це розбивало його на маленькі шматки, але як би боляче не було це робити, Хва Чен намагався забути про ті роки, коли сон приносив йому задоволення, а не біль і неспокій. Тільки неможливо було витравити з пам’яті ті єдині моменти його життя, коли він був щасливий.
То ж що б Хва Чен не робив, але все одно щоночі засинав, терпів жахіття і починав усе знову, в надії, що колись це принесе результат.
.
.
.
.
.
Коли життя стає схожим на один довгий день, що не має кінця-краю, стає дуже важко пам’ятати щось окрім справді важливих речей. Усе в голові стає туманом із уривчастих історій минулого, які потрібно пам’ятати, й питань щодо Примарного міста, але ті забуваються одразу після вирішення. Хва Чен дізнався про це не з чужих розповідей, а з власного досвіду, тож коли з’являється новий король привидів, це стає однією з найцікавіших подій за приблизно чотири десятиліття.
Хва Чен зустрічається з ним майже одразу, просто тому, що йому нудно. Хе Сюань виявляється непривітним, холодним, але все ж таки розумним привидом, що спонукає Хва Чена спілкуватися з ним більше. Дивне відчуття дежавю під час їхнього спілкування підкрадається непомітно, здалеку.
Усе починається з маленьких незначних моментів, приміром, Хва Чену видається дуже знайомою любов Хе Сюаня до моря. А ще кожен раз, коли Хе Сюань несвідомо починає накручувати волосся на палець, Хва Чен не може зрозуміти хто ще в його житті так робив. В якийсь момент це починає дратувати.
Кожну їх розмову Хва Чену здається, що вони розмовляли вже сотні разів. Ніби він за крок від старого знайомого, який одночасно близько та далеко, і він не може до нього дотягнутися.
Глибоко, глибоко всередині Хва Чен розуміє хто це, але вірити в такі збіги боляче. Він не знає чи зможе зібрати себе знов, якщо помилиться.
.
.
.
.
.
Життя дивна річ. Роками все може стояти на місці, а потім за декілька тижнів змінитися так, як ніколи раніше. Хва Чен не був до цього готовий.
Все починалося звичайно. Двом королям привидів стало нудно й вони вирішили зустрітися в Райській садибі. Можливо, обговорити деталі справ чи те, яким жахливим може бути таке довге життя. Хва Чен навіть наказав підготував стіл різноманітної їжі, знаючи, що зараз один з тих періодів, коли Хе Сюань може їсти не зупиняючись.
Можливо, Хва Чен і не визнавав цього, але йому було краще, якщо він знав, що привид матиме якісну їжу, а не те, що він іноді бачив у резиденції в Чорних Водах.
Підсумовуючи, Хва Чен був готовий до зустрічі.
Проте в один момент у Примарному місті невчасно з’явилися якісь проблеми, Їнь Ю вже відлучився в іншій справі тому Хва Чену довелося вирішити це самостійно, навіть якщо доведеться трохи запізнитися на зустріч.
Прийшовши на домовлене раніше місце, Хе Сюаня він там не побачив. Хва Чен знав, що привид ненавидів запізнюватися, тож, можливо, він просто пішов? Це, звісно, малоймовірно, але від нього можна було очікувати чогось подібного. Тільки тоді Хва Чен помітив, що з ним намагалися зв’язатися за допомогою мережі духовного спілкування. Відкрити повідомлення не встиг, бо отримав інше про порушення безпеки в одній з кімнат Райської садиби.
На мить його застигле серце зробилося крижаним.
Хва Чен дістався до кімнати-галереї швидше, ніж будь-коли. Як він і думав, всередині вже була людина, на яку він чекав ледве не в іншій частині резиденції.
Хва Чен застиг на порозі, побачивши, як Хе Сюань виглядає серед цих картин. Усі думки в його голові склалися в одне ціле й сумніви не мали значення. З картин на нього дивилися багато зображень Їн Мі, обличчя якого було йому невідоме. З середини кімнати на нього ошелешено дивився Хе Сюань, поряд з яким всі картини стали цілісними. З них мало дивитися його обличчя.
— Це був ти…. Це завжди був ти, — єдине, що зміг пробурмотіти Хва Чен скоріше щоб заземлити себе, а не для того, щоб це почув Хе Сюань.
Але він почув.
А ще він не знав, що відбувається.
Хе Сюань не був дурнем. Він розумів, що між ним та Хва Ченом мало щось бути в минулому, якщо тут стільки картин. Хва Чен просто не встиг би намалювати їх усі за декілька тижнів їх знайомства. Навіть якби міг, не було причин не малювати обличчя. Тільки одне пояснення відповідало всім пунктам — Хва Чен бачив загублену душу, що ще не знайшла тіло. Але розуміння ситуації не додавало йому сміливості.
Хе Сюань змусив себе дихати рівніше. Він так і не зміг позбутися звички з минулого життя — в стресових ситуаціях знову починав дихати. Якби Хва Чен хотів зашкодити йому, він би не малював стільки картин і не стояв зараз напроти нього з таким здивованим виглядом, без натяку на агресію.
— То я — це твій давній друг? — відкрито кажучи, він казав навмання. Можливо ці слова змусять Хва Чена розізлитися. Не те щоб він не зміг дати відсіч, але не хотілося його провокувати.
— Друг. Так, друг.
Хе Сюань оглянув Хва Чена ще раз. Той, здається, все ще не вийшов зі стану повного шоку й дивився на нього так, ніби хотів запам’ятати назавжди. Спочатку Хе Сюань думав просто піти, але щось втримало його тут. Він не міг залишити Хва Чена таким, тому зробив перші кроки на зустріч.
Хва Чен не був проти. Хе Сюань приобійняв привида за плечі.
— Ходімо. Де ми мали зустрітися в початковому плані?
— Повертай направо і йди прямо. Ти зрозумієш, коли дійдемо.
Хе Сюань справді зрозумів. Двері до зали були відчинені, до того ж тільки там, де мав бути він, в Райській Садибі могла з’явитись їжа. Більше нікому з привидів вона не потрібна, а тим більше Хва Чену, але він все ще слідкував, щоб готували для нього. Навіть питав чи потрібно це зараз. Не той момент, щоб про це згадувати, але чомусь Хе Сюань тільки зараз яскраво зрозумів, що Хва Чен піклувався про нього, а не питав з цікавості чи то ще чогось.
Він подумає про це пізніше.
Зараз вони сиділи за столом. Ближче, ніж будь-коли. Хе Сюань погладжував плечі Хва Чена, не знаючи, чи це йому потрібно, але, мабуть, він би сказав піти геть, якби хотів цього.
Хотілося чимось зайняти вільну руку й Хе Сюань почав нервово перебирати тканину ханьфу між пальцями. Він ніколи не був проти довгого мовчання, але зараз його нерви були дуже напружені, бо він хотів пояснення і Хва Чен, який напевно був ще більше здивований, ніяк не допомагав у цьому. Хе Сюань просто терпляче чекав. Що б не було, він мав проявити повагу до почуттів Хва Чена й зараз було б недоречно заважати йому впоратися із тим, що він щойно збагнув. Для Хе Сюаня це майже не мало значення, бо схоже єдине, що він пам’ятав — почуття безпеки поряд з Хва Ченом, яке виникло нізвідки, а для Хва Чена це могли бути безліч зустрічей та спогадів, про які він, можливо, сподівався більше не згадувати.
Білий шум у вухах усе ніяк не бажав зникати. Хва Чен не чув себе. Не чув Хе Сюаня або Їн Мі. Не відчував, робить він кроки чи стоїть на місці. Він покинув своє фізичне тіло й повністю поринув у спогади минулих ночей, коли вони з Їн Мі говорили про незліченну кількість речей, робили стільки всього, а тепер він перед ним, близький, але недосяжний. Його очі ледве не сповнились сліз, коли він згадав одну з їх зустрічей.
— Колись нам з тобою доведеться розлучитися. І ти знаєш це, А‐Чене.
Їн Мі ласкаво подивився на нього своїми не-очима й простягнув руку, щоб торкнутися його руки. Хва Чен відсахнувся. Завмер. Він не хотів цього робити, але слова Їн Мі боляче вдарили. Його дотики не те, що зараз потрібно. Хва Чен одразу відпустив, бо не хотів, щоб його нервозність помітили.
— Але це буде не скоро. Ти сам казав, що не скоро, — чорт. Це прозвучало як благання, але виправляти Хва Чен не наважився. Ненароком можна зробити ще гірше.
Їн Мі виглядав сумним. Його плечі опущені, а говорив він сьогодні ще менше, ніж зазвичай. Навіть голос звучав не звичайно тихо й глибоко, а ніби заглиблено в себе настільки, що нічого не змусило б його знову стати собою.
— Не скоро. Я обіцяю тобі, що не скоро. А коли це все ж станеться, я знайду тебе.
— Ти не пам’ятатимеш мене.
— Все одно знайду. Не варто недооцінювати моє бажання возз’єднатися з тобою.
Хва Чен схопився за лаву, на якій вони сиділи, наче за єдине, що може врятувати його від падіння в безодню.
— Ти захочеш возз’єднатися зі мною? — тихий-тихий шепіт, який залишився без відповіді.
Зі спогадів Хва Чена витягла рука на його плечі — єдине, за що він міг схопитися зараз. Їн Мі дійсно знайшов його, хоч і не навмисно. Але Хе Сюань не Їн Мі. Він не пам’ятає всього, що було. Для нього вони не найближчі люди один одному, а ледве друзі. Хва Чен боляче прикусив щоку з внутрішньої сторони, але відсунувся від Хе Сюаня, коли насправді нестерпно хотілося притиснутися ближче. Хва Чен відійшов далі й замість того щоб залишитися поряд, пересів на місце напроти.
— Забудь про це. Ти взагалі не мав дізнатися про жодну з тих картин.
Хе Сюань скривився, ніби Хва Чен запропонував відмовитися від проникнення на небеса.
— Ще чого. Ти розумієш про що просиш? Я не піду звідси, доки ти не поясниш мені все.
— Якщо не підеш, то я змушу тебе піти.
— Не змусиш. Не забувай, що я теж один з Неперевершених. Тобі доведеться докласти зусиль, а тобі це теж невигідно. Краще розповісти, ніж розпочинати конфлікт, правда?
— Хва Чен хотів засумніватися в словах Хе Сюаня, але не міг знайти для цього привід. Він виглядав серйозно налаштованим. Схоже, що відбитися трьома реченнями не вдасться.
— Якщо ти розповіси комусь, не сподівайся на милосердя по дружбі.
У відповідь просто кивок.
І тоді Хва Чен почав розповідати.
Легко й швидко. Бурхливо й емоційно. Без таємниць і замовчувань.
Перед ним був інший, але Їн Мі й тепер це відчувалося занадто сильно, щоб ігнорувати. Так схоже на минуле, що боляче. Та сама атмосфера, особливо коли протягом розповіді Хе Сюань розслаблявся все більше.
Наостанок Хва Чен посміхався. Трохи вимучено звісно, але він давно не був такий щасливий. Тільки б Хе Сюань тепер не пішов, сказавши, що все це немає сенсу.
— Я не він. Це перше, що ти маєш зрозуміти, Хва Чене. Я не Їн Мі. Фактично ми є одним цілим, але я інша особистість і ти маєш це прийняти. Так само як і те, що в мене немає жодного спогаду про ті часи й змусити мене згадати неможливо. Я прошу тебе не забувати цього. Але також я твій друг і я не хочу це втратити. Ми з Їн Мі в цьому схожі. Можливо, між нами немає тієї близькості, яка була між вами, але ми можемо це змінити, якщо ти захочеш цього і будеш готовий. Домовились?
Хва Чен готовий заприсягтися, що щось в ньому тріснуло, коли він почув підтвердження, що Хе Сюань — не Їн Мі — нічого не пам’ятає. І не зможе згадати. Він хотів би сказати, що всі ці роки не сподівався й не чекав, але це було б завеликою брехнею для нього. І навіть так, він навчиться розділяти їх, бо Хе Сюань для нього занадто важливий, щоб навіть не спробувати.
— Домовились.
Вечір далі тягнувся повільно й Хе Сюань пішов, доки це не переросло в безперервне мовчання. Їм обом потрібно було залишитися наодинці й багато всього обдумати, але вони обов’язково зустрінуться знову. Треба тільки почекати.
.
.
.
.
.
День, тиждень, місяць — яке це має значення для того, хто вже прожив понад п’ятсот років? Але для Хва Чена все одно мало. Він не міг не думати про Хе Сюаня, але за спільною домовленістю вони вирішили, що першим має з’явитися він. Так буде чесно. Чекати було важко, але коли він побачив Хе Сюаня знов, зрозумів, що воно було того варте.
Він прийшов без попередження, що було на нього не схоже. Просто зайшов до нього й попросив провести в кімнату з картинами. Хва Чен недовго вагався, але він знав, що Хе Сюань заслуговує бачити все, навіть якщо це буде останнім, що буде в їхньому спілкуванні. Хоча він же вже бачив, що може статися, справді? І тому він показав.
Всі ці сотні картин, на яких Їн Мі чи Хе Сюань зображені абсолютно різними в усіх можливих ситуаціях і кольорах. Ось тут він захоплено жестикулює, мабуть, розповідає про щось, а тут закликає Хва Чена приєднатися до нього в воді. А на наступній картині погладжує Хва Чена по волоссю.
Хе Сюань дивився на них зачаровано. Ніби це найкраще, що він бачив у своєму житті. Але одна картина привернула його увагу більше за інші.
Темна. Людина на ній була налякана, а не щаслива. Це ледве не єдина така картина тут. Хва Чен помітив його інтерес.
— Цього не було насправді. Я написав цю картину, в першу ніч, коли ти не з’явився. Якщо вона тобі не подобається, то я зараз же знищу її.
Хе Сюань якось налякано подивився на нього.
— Не треба нічого знищувати. Вона подобається мені. Просто я не хочу що б вона була останньою. Можливо, ти.. намалюєш мене? Тут же зібрана ціла історія і вона має закінчитися краще, ніж такою картиною. Ти так не вважаєш?
— Намалювати тебе? Так. Так, я зараз же, тільки.. — Хва Чен зашарівся під веселим поглядом Хе Сюаня. Напевно, за його реакцією було занадто зрозуміло, як давно він мріяв це почути.
— Або не зараз, ми можемо почекати, коли..
— Зараз, Хва Чене. Зараз.
Наступного підтвердження Хва Чену не знадобилось.
Ніколи раніше жодна картина не мала для нього такого значення. Зараз, коли він малював не за пам’яттю, а дивлячись на Хе Сюаня і коли в нього нарешті було справжнє обличчя людини, яку він намагався уявити безліч разів, відчуття були зовсім інші. Ніби частина чогось всередині нього нарешті стала на своє місце. Можливо, поява Хе Сюаня заповнила порожнечу в його серці, що з’явилася, коли Їн Мі зникнув. А може він просто відчув полегшення, що знов взяв до рук пензель, яким не користувався вже десятиліття.
Малювати після довгої перерви було складно, але відбити уміння, вирощене століттями не так легко. Робота скоро повністю затягнула Хва Чена, як це завжди відбувалося раніше, коли він малював. Приємно було знов відчувати це. Хва Чен справді любив моменти, коли весь інший світ припиняв існувати, доки картина не була закінчена. Просто раніше малювання нагадувало про Їн Мі й він більше не міг цим займатися.
Він закінчив роботу після декількох годин мовчання. Ніхто з них не сказав жодного слова. Порушувати таку тишу було б неправильно. Тепер можна було видихнути з полегшенням. Картина проста, без особливо складних елементів, але образ Хе Сюаня промальований до найменших дрібниць. Кожне пасмо волосся, відблиски в очах або складки на одязі. Хва Чен не забув нічого.
Очі Хе Сюаня ледве не світилися, коли він дивився на це.
— Ти неймовірно малюєш. Я ніколи не бачив нічого краще, правда, — Хе Сюань поглянув на Хва Чена. — Дякую.
Коли Хва Чен готувався сказати, що це все нічого, Хе Сюань неочікувано зупинив його, приклавши палець до губ.
— Не треба. Просто прийми комплімент.
Хва Чен витріщився на відкрито задоволеного Хе Сюаня.
— Гаразд.
Вони затихли в трохи незручному мовчанні.
— Хва Чене?
— М?
— Що ти відчував до Їн Мі?
— Це занадто складне питання. Ми були близькі. Нас навіть можна було назвати друзями і я довіряв йому. Він допомагав мені, коли я не міг впоратися з чимось самостійно, і був єдиним, кому я міг розповісти майже всі зі свого життя. Взагалі-то єдиним, з ким я спілкувався.
— А.. більше?
— Більше? — Хва Чен подивився на Хе Сюаня складним поглядом. — Можливо, я був закоханий в нього, але складно кохати людину, яка навіть не є людиною. Чому ти питаєш? Хе Сюане…
В погляді Хва Чена з’явилися незрозумілі Хе Сюаню емоції. Він зробив крок до нього. Погладив щоку великим пальцем.
— Можна?
Кивок.
Хва Чен майже відчайдушно припав губами до губ Хе Сюаня. Притягнув його ближче до себе, бо бажання відчувати його тіло, притиснутим до нього, було майже нестерпним. Торкатися, торкатися, торкатися. Тепер, коли йому дозволено, коли він може, зупинитися було неможливо. Руки все блукали по тілу Хе Сюаня, а у волоссі відчувалися його пальці й Хва Чен не хотів зупинятися ніколи.
Їм обом не потрібно було дихати, і вони не переривали поцілунок, тільки припадали один до одного з новою силою, бо вони не могли, не хотіли зупинятися. Дві загублені душі нарешті зустрілися й неможливо було змусити їх знову покинути одна одну й розлучитися, щоб в цьому світі не сталося.
Вони зупинилися, коли потреба поговорити пересилила потребу фізичного контакту, але рук один одного не відпустили.
Дивно, коли двоє одних з наймогутніших істот цього світу не знають, що сказати й стають схожими на нерозумних молодих хлопців, які вперше почули, що поцілунки існують. Але саме такими вони зараз і здавалися. Розгублені, з почервонілими губами, сяючими очима й дурними посмішками на обличчях.
— Я кохаю тебе.
Хва Чен у відповідь тихо засміявся кудись в плече Хе Сюаня, який малював на його спині незрозумілі візерунки.
Вони просиділи так майже до самого ранку.
.
.
.
.
.
Звикати до нових граней в їхніх стосунках було важко. Хоча скоріш незвично. Іноді Хва Чен випадково починав розповідати про якийсь спогад словами «Пам’ятаєш, як ми…», а потім зупинявся, бо Хе Сюань не пам’ятає. Не можна сказати, що не збереглося зовсім нічого. Іноді, опиняючись в місцях, де вони були раніше, він відчуває якесь дежавю і навіть може сказати чи хороші спогади зв’язані з цим місцем, але ніколи не більше. Хва Чен цього й не потребував.
Було б чудово, якби Хе Сюань згадав, але тільки дізнавшись ким є Їн Мі було зрозуміло, що в них ніколи не буде іншого кінця. Коли спілкуєшся з загубленою душею, яка має знайти тіло, доводиться прийняти, що колись вона піде з твого життя, а навіть якщо з’явиться знов, про це знатимеш тільки ти сам.
Хва Чена це влаштовувало. Він кохав справжнього Хе Сюаня таким, який він є. Навіть якщо в його пам’яті були відсутні спогади про ті століття і якщо він був хоч і тією, але при цьому іншою людиною. Йому подобалися звички, що залишилися від Їн Мі, але ще більше він любив ті, що були тільки в Хе Сюаня
Їн Мі залишився в минулому, а Хе Сюань був тут. Тут назавжди, і він не розвіється, не щезне, нічого не пояснивши. Можна не боятися, що одного ранку Хва Чен прокинеться з порожнім ліжком поряд або Хе Сюань не відповість у мережі духовного спілкування.
Але якщо раптом — раптом — з ним щось станеться, Хва Чен знайде його. Знайде, де б він не був; знайде, скільки б століть не довелося провести в пошуках; знайде, навіть якщо доведеться обшукати декілька всесвітів. Що б не довелося зробити заради возз’єднання — він зробить це, і він знає, що отримає те саме у відповідь. Хе Сюань шукатиме так само. Хе Сюань не відпустить, ніколи знов. І Хва Чен вірить у це.
Напевно, це значить кохати. Вірити, навіть якщо все здається неможливим. Вірити, коли здається що доторкнешся, подумаєш зайвий раз про своє щастя і воно розсиплеться на маленькі шматочки.
Це відчуття було в них обох.
Іноді Хва Чен не міг відпустити Хе Сюаня ані на хвилину, бо здавалося що якщо він зникне з його поля зору, то більше ніколи не повернеться, а іноді Хе Сюань чіплявся за Хва Чена, як за останнє, що має значення, тремтівши зі страху, що Хва Чен покине його назавжди.
Але вони обов’язково з цим впораються. Розбиті, потоптані цим життям, але сильні й могутні, і вони обов’язково подолають жахіття й страхи, що оселилися в них.
Хва Чен думав, що в майбутньому напише картину, яка буде уособлювати їхнє кохання. Він ще не знав, що саме на ній буде зображено, але колись вона обов’язково з’явиться в його колекції. Треба буде порадитися з Хе Сюанем, можливо, в нього є з цього приводу ідеї. Однак це буде потім. Коли він набереться сил, щоб покинути заспокійливі обійми все ще сплячого поряд коханого, а це станеться ще нескоро.
Буде час подумати самостійно.
.
.
.
.
.
Коли пройшли роки разом, Хва Чен нарешті закінчив те, над чим працював дуже довго. Всі ці роки він не кидав малювання, але почав ділити його на різні картини. Деякі були просто способом виплеснути почуття, на деяких він зображав те, що бачив, але більшість все ж таки була заповнена Хе Сюанем. Тільки декілька картин були не такими, як усі.
На них не було конкретних образів, тільки кольори, за якими можна було зрозуміти, хто саме зображений на картині й приблизно що навколо.
Це була історія їх кохання.
Як вони знайомилися, як зближувалися, як втрачали один одного й знаходилися в зовсім різних місцях, а потім зустрічалися знов і обіцяли бути поряд завжди.
Кожна картина має для Хва Чен своє значення, але ці особливі. В їх основі лежить взаємне справжнє кохання, про яке він ніколи не мріяв.
Насправді на цьому їх історія не закінчилася. Буде написано ще багато картин, на те, щоб описати які знадобиться багато років. Можливо, якось Хе Сюань вирішить записати історію кожної з них і це справді щастя, що в них є вічність для цього.
Відгуки