Вода, качки і квіти.

Пройшло кілька днів, в яких думки Ості були забиті лише випадком з середи. Згадуючи, Чупарський зовсім не виспався тієї ночі, бо просто не міг заснути, тож йому довелося провести увесь четвер намагаючись не заснути на парах, й вечір четвертого робочого дня закінчився ліжком і 12 годинним відпочинком. У п’ятницю шатен проснувся о шостій, щоправда, без сил, тому увесь день протримався лише на каві, а сьогодні… Ості просто не зміг поспати більше, ніж три години. 

Карі очі ковзали по повідомленнях з середи й хлопець подумки відчитував себе за те, що не спитав о котрій годині заїхати. Руки відмовлялися нормально писати й усі слова плуталися між собою. 

«Кота година? Приїхати о котрій?„

Ості втомлено опустив голову на стіл й зітхнув, але одразу ж підняв голову як тільки побачив що відповідь прийшла ледве одразу.

«Не знаю, але якщо ти вже не спиш, то поїхали.„ - Зіниці Остапа трохи звузилися. Ну, в сенсі, як, зараз? Прямо зараз?

«Але ж зараз перша ночі?„ 

«Чекаю.„ - Обрізав Руденко.

Чупарський зітхнув й вимкнув комп’ютер. Тіло, як на зло, хотіло спати, а ось мозок навпаки, різко почав працювати на повну, й шатен розривався між почуттям того що зараз краще усе кинути й піти спати, і відчуттям яке дослівно було простим «в пизду, зараз побачимо що станеться.». І все ж між цих двох варіантів Ості обрав другий.

Вже випивши трохи наспіх зроблену каву Чупарський сів за кермо й поїхав до будинку рудого… Все ж на цей раз не покидька. А коли він був вже на місці то помітив, що сам Руденко і справді чекав його, й коли Рома сів в машину їх погляди врешті пересіклися.

— Чому ти.. не спиш? - Завів розмову хлопець.
– Не можу заснути. Ти? - Ості був щиро здивований, що Руденко не грубив йому у відповідь, від чого брови шатена припіднялися, видаючи його емоцію. Руденко трохи нахмурився. - Блять, тільки давай без цього.
— Вибач, я просто..
– Ні. Увімкни музику і на місці поговоримо. - Швидко перервав його рудак.

Ості зробив так, як було сказано. Сперечатися від і так не хотів, а особливо о першій годині ночі. Чупарський передав свій розблокований телефон в руки Роми, щоб той міг сам поставити ту музику, яку він хоче. І все ж чорні очі дивилися за кожним рухом пальців рудого. Коли Руденко знайшов свій плейлист він одразу передав телефон назад, й Остап мовчки узяв його до рук.
«Дідько, а наші смаки не відрізняються прям вже настільки сильно…»
Певно Руденко це теж помітив, бо майже половина пісень була пролайкана й додана в особистий плейлист Ості. Шатен швидко натиснув на «плей» й відкрив Гугл Мапс.

***

Дорога до місця була до біса тихою й спокійною. Руденко дивився у вікно, Чупарський дивився усюди, бо тривожність трохи била по його психіці, й кароокий невдоволено здогадався що це було від кави. Перший цю тишу перервав Рома, десь, як Ості вважав, після години поїздки.

– Знаєш, Чупарський. Якби я хотів, я б давно тобі нашкодив.
— Ну.. так.. і..
– Але ж я цього не зробив.

Ості трохи здивувався від таких слів, але усе що видавало його здивування це тихе зітхання.

– Я просто не розумію чому ти завжди такий тривожний. - Руденко трохи сповз по спинці крісла. - Якщо так боїшся мене, то навіщо намагатися допомогати? 
— Бо.. ну.. Я не хотів залишати тебе в біді одного.. - Слова хлопця не звучали насправді так вже упевнено.
– Я не один. По-перше, у мене є сестра, по-друге, я міг би й сам піти до терапевта якби я так відчайно хотів допомоги. Але я допомоги не потребую.
— Потребуєш. Замість психолога ти вирішив запивати свої проблеми алкоголем. Я розумію, що це дієво, але..
– Ні. Нічого ти не розумієш. - рудий випрямився. - Якби це було «дієво», я б з тобою не таскався. А до психолога я просто не можу піти.
— Чому? У тебе є гроші, береш і йдеш. Воно ж так працює.
– Я не довіряю цим, блять, лікарям. Саме щодо психології. Це усе, щоб зідрати гроші з людей в поганому настрої.
— Ну, не правда.
– Блять, правда! - Прикрикнув Рома. - Вибач.
— Ну.. Щ.. - Ості трохи збився, після чого ковтнув і продовжив. - Вибачаю. Але послухай..
– Добре, я слухаю.
— Спра..? Хх… Дивись. Психологи працюють для того, щоб допомагати людям. Звичайно вони допомагають людям в поганому настрої, але вони також і допомагають людям в будь-якому настрої й через будь-які причини цього настрою. Просто різниця між психологом і хорошим другом в тому, що психолог може діагностувати тебе і призначити лікування, і допомогти тобі з цим. Я л.. Друг лише може вислухати.

Повисла тиша. Ості тільки зараз помітив, що на дорозі вони були зовсім одні. Єдина машина що їхала крізь нічну непроглядну темряву. А ще через хвилину він нарешті зустрівся поглядом із зеленими очима. Руденко немов досі опрацьовував усе сказане.

– Я… Думаю… Ти правий. - хлопець відвернувся й уставився на вид з вікна. І все ж, через кілька хвилин мовчання, що тягнулися якось трагічно довго, він знов продовжив. - Але я не хочу нікому розповідати про все те, що я пережив. Принаймі точно не незнайомцю.
— Незнайомцю, з медичною освітою. - Поправив його Ості.
– Та всеодно, це досихпір незнайомець. - Буркнув Рома.
— Тоді давай ти почнеш розповідати мені, й коли наберешся досвіду в тому щоб говорити про такі речі підеш до психолога? - Чупарський не дуже вірив, що Руденко міг би якось погодитись на подібну пропозицію. Тим паче вони були ворогами. Сам ж рудий затих, дивлячись у вікно й обдумуючи відповідь.
– Добре, я згоден.
— Стій, справді?
– Ну, справді. І я вже знаю що ти хочеш запитати, так що ні, я не п’яний. - Було чутно як рудий трохи нахмурився, проте його голос досі звучав не погрозливо чи зло. Він звучав щиро.

Сам же Ості мовчки дивився на дорогу. Він навіть не думав про відповідь. Все що він зараз міг чути, це заглушена музика й власне серцебиття. Шатен змахнув це на каву, але все ж знав, що це було далеко не через теплий напій.

***

Наступна година пройшла так само в тиші, проте зараз вже ставало очевидним що як тільки вони дістануться запланованого місця, їх очікує розмова. Певне, довга, а може й навпаки коротка. Лише час міг це показати. 

Як тільки машина зупинилася, Ості перший зняв свій ремінь безпеки й дістав ключі. Рома ж повільніше розстібнувся, й задумано поклав руку на ручку дверцят автівки.

— Ти.. - хлопець ковтнув, й, як на зло, зрозумів що в його горлі встав ком. І все ж він через силу продовжив. - Ти у порядку?
– я думаю - якось по дивному тихо відповів рудий, після чого вийшов з машини. Шатен зробив так само.

Як тільки Руденко прийшов у себе, він одразу вдихнув повітря. До речі, про повітря. Воно пахло.. річкою? Ості почав оглядатися. І справді. Місцевість була безлюдна, але все ще по дивному жива. Спокійна річка, сімейство качок на березі, кілька дерев, й багато, дуже багато, квітів. Конкретно ромашок. 

— Звідки ти дізнався про це місце? - Ості пройшов ближче до річки. Слідом пішов й рудий.
– Я не знав про це місце. Це Юля сказала, що тут хороше місце, якщо мені буде погано.
— Вона знає про твій стан? - Чупарський скинув взуття й присів на траву, трошки невдоволено помічаючи, що вона була трохи волога.
– Ну, можна сказати так. - Руденко підійшов ближче й сів поруч з Ості, дивлячись у воду.
— Ви близькі?
– Доволі, так. Дивлячись навіщо ти питаєш.
— Я просто.. ну..
– Не прикидайся. Я ж знаю що ти..
— Постій. - Ості перервав його. - До того як ти продовжиш, я хочу тобі сказати. Я з нею просто друзі. Вона не відчуває до мене нічого.
– Мг.. 
— І я теж. Я не відчуваю до неї нічого, крім платонічної любові. Немає сенсу ганятися за кимось, хто ніколи не закохається у тебе, розумієш про що я?
– Розумію - Руденко зняв взуття й підсів трохи ближче до води.
— Так про що ти хочеш поговорити?
– Про.. Знаєш, про нас. Якщо можеш, просто помовчи поки я не закінчу.
— Добре, звичайно -
— Й так.. - Руденко зробив паузу і зітхнув. - Чупарський. Ти.. Я.. Я просто хочу, щоб ти знав, що я не хочу тобі шкодити більше. Це більше не весело. Нічого більше не весело. - Остапу занило флешбеком на статті про депресію, й він підсів трохи ближче. - Знаєш, я мріяв померти з тобою після чогось епічного.. Типу, двобою на мечах. Десь на вершині вулкана. Але, зараз, дивлячись на це.. По-перше, я сам не хочу вмирати, по-друге.. - Рома ковтнув - ..Дивно прозвучить, але якщо ти помреш буде нудно. Ти звичайно дратуєш, але.. Я не знаю. Скажи ти щось.
— Ну.. Я тебе почув. Взагалі, я так хотів спитати, ти..
– Ти досі хочеш бути ворогами? Ні. Блять, але я сам не знаю, чого я тоді хочу.
— Ну, ми можемо бути друзями. Це не значить що тобі доведеться якось змінювати себе під мене, ти можеш досі просто бути собою. Просто без частини про те, що ти мене ненавидиш.
– А я тебе ненавиджу?
— Я не знаю

Обидвоє хлопців затихли. Навколо була спокійна тиша. Вода спокійно рухалася, кілька качок на березі прокинулося від усіх балачок й спустилися назад у воду, листя дерев шелестіло від тихого, спокійного й прохолодного вітру.

– Я.. тебе не ненавиджу. - нарешті вимовив рудий. Я просто заплутався в цьому всьому.
— Це нормально. У тебе є увесь час, щоб розібратися - Ості відкинувся на спину, лягаючи на траву. Тепер його вже не дратувала прохолодність і вологість. Руденко зітхнув, дивлячись на річку. Точніше, на щось конкретне. На качок. Вони здавалися такими спокійними, допоки двоє з них не почали шалено крякати й ганятися за одне одним. Рудий трохи нахмурився, а Остап сів.
— Сваряться?
– Думаю граються.
— Можливо. А качки вміють гратися?
– Я не знаю..

Чупарський подивився на Рому. Водночас з тим й сам Руденко подивився на Ості. Їх погляди перетнутися, й вони просто мовчки дивилися на одне одного, після чого шатен усе ж усміхнувся.

— Це доволі смішно, не думаєш?
– Думаю. - Руденко не виглядав серйозно, але немов йому щось максимально не давало посміхнутися.
— Зрозуміло - Остап відвернувся й припинив посміхатися.

Все ж, він не міг прикидатися. Стан Руденка його трохи лякав. Лякала думка про те, що це була цілком відповідальність Ості, що лише він міг якось допомогти зараз, і що він б єдиний хто подався у добровольці. Рома довго вибудовував образ багатія якому чхати на всіх, й навіть сам Чупарський на це раніше вівся. Тепер вже було зрозуміло що це було нічим іншим, як брехнею, причину якої шатен поки що не розумів.

– Знаєш.. - Ості одразу повернув голову до Руденка. - Ні, забудь.
— Розказуй
– Та.. блять.. знаєш.. Знаєш.. - Рома почав трохи запинатися. - Я люблю малювати.
— Справді?
– Так. Т.. так.. - рудий притих.
— Можеш у наступну суботу показати мені свої малюнки, якщо хочеш - Остап не змушував, й не хотів змушувати. Він справді був зацікавлений, але не до такого ступеня, та й без того боявся щось сказати не так.
– Добре. Ні. Краще я тобі скину на пошту.
— Ай, блять, до речі про це. Гайда перейдімо на телеграм
– Це такий спосіб попросити мій номер?
— ..Та н..ні.. Можна ж і по юзернейму.
– Добре. То ти не настільки дурний. Тобто.. блять..
— Все добре. Запишеш свій юз, коли повернемося до машини. Руденко лише кивнув у відповідь.

Пташки за цей час розійнялися, і тепер спокійно плавали. У воді гарним відображенням можна було побачити місяць й небо, що зараз було усіяне зірками. Якби Чупарський сказав чесно, то він навіть не хотів би йти з цього місця. Тут панував спокій, який неможливо було описати й неможливо було отримати будь-де ще. Раптом шатен відчув щось на своєму плечі, а вже через кілька секунд зрозумів що це була голова Руденка.

— Втомився? - Ості сказав це доволі обережно, досі звикаючи до того що тепер він міг питати й казати що завгодно.
– Мг - Рома заплющив очі. А до Остапа повернулося забуте почуття з середи. Він досі не міг це описати. Було так спокійно, водночас від цього лише було більш неспокійно. Було приємно. Приємно, що Руденко довіряв йому настільки. А ще було не зрозуміло, чому саме. Вочевидь рудий був не п’яний, його вимова була доволі чітка й зрозуміла, чого б не сталося, будь він п’яний.

Здається восени сонце і справді починає вставати раніше. Навколо повільно ставало світліше, й Остап позіхнув. Зараз було головне не заснути, бо він досі планував відновити режим.

— Руденко 
– м - Тихо й коротко відізвався рудий.
— Поїхали назад. Спати хочеться дуже

Руденко випрямився, й тихо позіхнув прикриваючи рот рукою.

– Ну пішли.

***

Підсумовуючи - дорога назад пройшла дуже спокійно, під тиху музику й під вид на те як сонце повільно підіймалося й починало освіщати усе довкола. І от тільки вже коли Руденко виходив із машини Чупарський швидко згадав про дещо.

— Цей, стій. Дай свій юзернейм. - Його голос трохи здригнувся на останній фразі, і він швидко простягнув свій телефон. Руденко мовчки взяв мобільний й швидко ввів себе в пошук, повертаючи телефон назад.
– Добраніч, Чупарський.
— Дякую.. - шатен зробив паузу і ковтнув. - Ості, просто Ості
– Ні. Заслугуй на це. - Руденко хлопнув дверцятами автівки й пішов до свого будинку. Тільки на цей раз було зрозуміло, що довіра Руденка не впала. Рудий просто досі не вмів виражати свої справжні емоції й почуття. Принаймні це те, що Чупарський вивчив.