Нотка розчарування.

Субота. Цей тиждень думки Чупарського не були цілодобово забиті Руденком, але рівно до сьогодні. Шатен сидів за комп’ютером і нервово переписував електронний лист для Руденка. «Доброго дня… Ні, боже, Ості. Це не те. Це усе не те..». Остап зарився рукою у своє волосся, дивлячись на порожній рядок з темою та листом. «Це Ості. Де зустрінемось?» і це теж не підходить. «Тебе підвезти сьогодні?» ні, ні, боже, це усе не те. 

«Тоді просто почитаю ті листи що мені надсилали, і перепишу в тій же манері». План 10/10. Тільки от як тільки Ості закрив вікно надсилання й відкрив папку спаму один з листів одразу привернув увагу. Лист від Руденка. «Це ще що за нах? Я ж йому не писав, звідки у нього моя адреса?» 

“googlemaps/chudenkysbardesvebenyah

Сьогодні зустрінемось там. 20:00.„

Чудово. І що це значить? Точніше, як на це реагувати? Варто щось у відповідь написати, чи просто приїхати о восьмій? Усі ці думки як бджоли гучно дзижчали в мозку Чупарського, від чого він швидко закрив вкладку, після чого його одразу перекинуло на наступну вкладку. На його власний плейлист з музикою. Ості неохоче натиснув на пробіл, й не вслухаючись у слова відкинувся на спинку стільця. Насправді а яка гарантія що Ості не втягує себе у якусь халепу? Поруч з Руденком не могло статись нічого хорошого, і це було давно відомо, і стає знову очевидніше з кожним моментом коли Рома зривається і посилає Чупарського. 

Стук у двері повернув Остапа назад у реальність. 
— Так?
- Ості, ти не повіриш! - Андрієнко відчинив двері. - Забудь про минулу суботу, я познайомився з іншою дівчиною, і вона схоже на мене запала! 
— Дивовижно.. - Ості перевів погляд назад на екран комп’ютера.
- Бро, ти якийсь сам не свій. Що сталось?
— Ні, нічого 
- Точно?
— Та, боже, просто втомився..
- Ну ок. Хочеш наступної суботи зі мною в інший клуб? 
— Н.. Так. - Це було питання з підвохом. Якби Чупарський сказав «ні», то Андрієнко б розкусив його одразу. Тепер треба вигадати як пояснити Руденку це.

Поки Ості думав про це, Андрій встиг вийти з кімнати, залишаючи Чупарського наодинці з комп’ютером. Так продовжуватись не може, краще пограти в щось і відволіктись. Усе ж, злість відчувати набагато легше, ніж смуток чи, скоріше, заплутаність. Проте вже через кілька каток було зрозуміло, що це не допоможе. Навіть з веселою музикою, Чупарський не відчував нічого окрім легкої роздратованості й бажання дізнатися відповіді на усі свої запитання. Чим ближче година наближалась до 19:00, тим більше Остапа усе дратувало. 

18:10. Ще 50 хвилин до виходу, проте щось підказувало, що це можливо не так. Напевне… Ох ти ж курча! «Трясця, то я ж навіть не перевірив скільки треба їхати до того бару» - пронеслось у Чупарського в голові як куля, і він швидко відкрив лист Руденка і натиснув на посилання. 2 години. 2.. години. Машиною. У кращому випадку. Це значило що виходити треба було ще 10 хвилин назад, тому Чупарський швидко встав, і нервово взяв свою сорочку з ліжка. Він залишив її там минулої суботи, і увесь цей час ігнорував її. Шатен швидко накинув її на себе й, здається, вибіг на вулицю. До речі, Андрієнка він ніде не побачив. Це дивно, але фокусуватися зараз на цьому не дуже в тему.

***

Чорт. Наче на місці, а відчуття що вже пізно. Чупарський поспішно зайшов всередину будівлі, й почав поглядом шукати барну стійку, як раптом відчув як хтось хапає його за руку.
– Чупарський. - Ах. Точно. Ось і він, причина чому Остап щосуботи ледве висипається.
— Це я - Спокійно відповів Ості. Від цієї фрази був якийсь смак дежавю, й шатен трохи нахмурився від цього. - У мене навігатор трошки.. не туди мене.. повів.

Замість відповіді рудак простягнув тисячу гривень, й «особисте таксі Руденка» одразу взяв їх, суючи у кишеню штанів, після чого Руденко відпустив його, й швидко витер свою долонь об себе. Це було дуже в стилі рудака. Після цього, рудий попрямував кудись, й Ості пішов за ним слідом, щоб не загубитись у натовпі.

Пару склянок пізніше, Руденко перший розірвав негласне правило про мовчання між хлопцями.

– Чупарський. - Ості або просто здається, або кожне речення рудого починається саме з цього. 
— Так? 
– Дивись. - Руденко не показав куди. Скоріше очікував що Ості сам зможе зрозуміти де знаходиться погляд зелених очей, і на зло самому Чупарському, це те що й сталось. Ні. Він не був настільки зацікавлений. Просто рефлекси. - В цієї дівчини абсолютно немає смаку в одязі. Ці поєднання кольорів мене вбивають.
— Заплющ очі тоді. 
– Стулися, Чупарський, у тебе теж смаку немає, чи що?
— Не знаю. У мене просто немає бажання кидатися на незнайомців за одяг. - Ості байдуже відпив трохи зі своєї склянки.
– Тоді це пояснює, чому ти постійно носиш одне і те саме навіть на вечірки.
— Просто не усі витрачають гроші на одяг для одноразової зустрічі в богом забутому місці.
– Не кажи нічого про бога в моїй присутності, інакше..
— Боже. Добре.
– Стулися. 

«А поводиться він як вчора. Лише, оця вставка з критикою одягу була трохи неочікуваною. І навіщо Руденку було потрібно сказати це саме мені?» 

– Тут взагалі хоч хтось нормально одягнений?
— Не знаю. Ти? - Це було, вочевидь, сарказмом, проте Ості промовив це трошки надто серйозно.
– Мені не потрібні твої підлизування, Чупарський. Це тобі не ріже очі, бо розуміння стилю у тебе стільки, скільки й у твого друга було стосунків.
— Дякую, навзаєм. 

«От ти трясця. А мені здавалось що він коли п’яний більш спокійний. Я так навіть на екзаменах не помилявся.» 

Наступні пів години Руденко провів випиваючи, а Остап зітхаючи та намагаючись зосередитись на думках, але відволікся як тільки почув знайому мелодію, досі не ритмічну, і трохи грубішу, проте знайому. Руденко настукував нігтями по порожньому стакану, й Чупарський повернувши голову уставився на рудака.

— Рома 
– Руденко. - Поправив його рудий покидьок, не відводячи погляд від скла.
— Ні, я Чупарський. - Відмазався Ості - Навіщо ти стучиш постійно? 
– Бо. 

«Зрозуміло. Він не збирається відповідати. От рудак..». Ості перервав себе. «Ну все ж я сам погодився йому допомогти, тож…»

— А серйозно? Переймаєшся через щось?
– Стулися.. - Схоже рудому не подобалось коли хтось думав, що йому потрібна допомога, чи що він не в порядку. Навіть якщо це правда.
— Я ж не з поганими намірами питаю.
– І я тебе з цим вітаю.

Цікаво, існує всесвіт, де Руденко б не був настільки грубим? Чи є всесвіт де він може приймати допомогу, а не відмахуватися від неї?

– ..я просто хочу піти. - Тихо сказав Руденко, нарешті кидаючи погляд у сторону Ості.
— В сенсі?
– Я хочу піти звідси. 
— Тоді пішли - Остап знизав плечима.
– Ні, ти не розумієш.. - Зелені очі знову направили свій погляд на склянку. 
— Можливо. Хочеш пояснити тоді?
– Усі ці люди просто виводять мене. Я не розумію, чому у всіх немає смаку? Це якесь знущання.. - Остання фраза прозвучала менш чітко.
— Це нормально, у всіх різне розуміння красивого. - Ості зробив невелику паузу, згадуючи інцидент з килимом. - Перфекціонізм це виліковне, начебто.

Здається це була не найкраща ідея, казати це. Або ж Чупарський просто не правильно сформував свою думку, але так чи інакше, було помітно що рудому це не подобалось.

– Мені не потрібна з цим допомога. Не моя провина що ніхто не вміє одягатися нормально в цьому місті.
— Це не твоя провина, але й не дуже твоє діло. Ти хочеш піти, чи ти хочеш виговоритися?
– Мені не потрібно виговорюватись. - Руденко обережно спустився зі свого стільця.
— Моє діло запропонувати. 
– Стулися. - На диво ця фраза вже не зачіпала, але цього Ості не сказав, бо тоді б Рома Руденко вигадав би щось інше. 

***

Коли за рахунок розплатились, й обидвоє хлопців вже влаштувались у машині, Ості став відчувати що зелений погляд був на ньому, поки він намагався пристебнутися.

– Чупарський.
— Так, це знову я
– У тебе є споті?
— Спотіфай?
– Так.
— Ну, є…
– Постав мій плейлист - Руденко нарешті відвів погляд, розглядаючи машину.
— Не можу.
– Чому?
— По-перше, я не знаю яка назва плейлисту, по-друге, у мене.. динамік в машині зламаний. - Ну як. Скоріше було зламане бажання тестувати себе наскільки його дратуватиме смак в музиці Руденка.
– Ось як.. - Прозвучало немов в рудій голові зародився якийсь план, про який Чупарський не знав, й певно й не хотів би. - Добре.

«Мені здається що я можу сказати будь-що, і він всеодно образиться.» трохи розчаровано подумав Чупарський, заводячи автівку.

Дорога пройшла як завжди, в тиші, й закінчилася без прощання, навіть без дякую. Хоч в Ості й були питання, але найкращим рішенням здавалося просто відкласти їх до моменту коли Руденко почне довіряти хоча б трохи більше, якщо це взагалі можливо. І, десь в глибині душі, шатен сподівався що це таки можливо.