Знак від всесвіту.

Наступна субота. Зараз шоста ранку, і Чупарський допиває заварену наспіх каву. Він знов був у своїх думках, проте на цей раз він вів уявний відрахунок до години у яку треба виходити з дому і їхати до того самого бару. Проте, ці думки були надто рано, і сам Чупарський не розумів чому саме. Він не міг думати ні про що інше, й він був упевнений що він не боїться сьогоднішнього вечора. Скоріше.. чекає? Про це було дивно навіть думати, проте це було правдою. Зацікавленість брала контроль все більше, й Ості міг поклястися що він був готовий вибити цю інформацію з Руденка якщо він не дасть йому жодної відповіді. Проте, це було насправді надто жорстоко. Навіть дурно. Життя Остапа ж не залежало від проблем в особистому житті Руденка, то навіщо так перейматись? 

Наступні години пройшли так само: по дивному повільно, що дратувало Остапа, й без можливості сфокусуватися ні на чому. Він навіть прийняв рішення прочитати усі повідомлення на своїй електронній пошті, проте забувався у літерах і знову починав думати про Руденка. Навіть, фантазувати. В тому сенсі, що Чупарський підбирав усі варіанти що могло статись. Найлогічніше пояснення - депресія. Проте, хіба вона не з’являється з якоїсь причини? 

Перш ніж Чупарський зміг зрозуміти що робить, він ввів в пошуковий запит саме це питання. «Від чого виникає депресія?». На здивування чорних очей, він одразу отримав відповідь що вона може з’явитись і без причини, і по причинах що були давно. Значить усе ж цей варіант не відпадав. Але хіба Руденко не міг просто дозволити собі психіатра? Ось саме ця думка й утримувала Остапа від того, щоб змиритися що у Руденка просто депресія і він там ніяк не допоможе. Наче ж все що потрібно коли у тебе депресія це антидепресанти, правильно? Через вже кілька хвилин і ця думка була знищення статтями про ментальне здоров’я. Він був частково правий, антидепресанти й справді допомагають, але його погляд по дурному зачепився за рядок який казав наступне: “Якщо у Вас депресія, важливо звернутись до близьких. В такому стані важливо не залишатися одному.„. Ну і що це значить взагалі? Остап не був же близьким до Роми, він точно не зміг би тут ніяк допомогти. Але, наскільки він пам’ятав, він і не бачив нікого хто б був близьким до Руденка. Здавалося що у рудого покидька не було навіть одного друга. Він жив у своєму всесвіті, в якому він був проти усіх. В якому він.. Може це і причина? Все ж, це напевно складно, жити з думкою що ти один проти всіх. А ще складніше, коли це правда. 

Остап й не помітив би що пройшло кілька годин, якби будильник на його телефоні не витягнув його з кролячої нори ресьорчу про депресію, її причини та розповідей людей що пройшли крізь неї. І справді. Був час виходити. Серце Остапа почало на зло трохи нити, а підсвідомість казала що це не найкраща ідея, проте він відмахнувся від цього всього й швидко зібрався, й ледве встиг попрощатись з Андрієм коли виходив і йшов до своєї машини. Він нічого не пояснював, і по правді й не хотів. 

***

Уже стоячи перед входом у бар він знову задумався. Чи будь-що з цього є хорошою ідеєю? Що якщо він навпаки зараз наживе собі проблем? Що якщо він навпаки зробить стан Руденка гірше? Що якщо він узагалі не побачить Руденка у натовпі? І все ж, ці думки не могли бути вічними, так що Чупарський через силу змусив себе пройти у будівлю, й одразу підійшов до стійки. Він вирішив поки не замовляти нічого, а просто посидіти й почекати допоки його погляд сам не зачепиться за Руденка, а він відчував що це, рано чи пізно, повинно було статись. Десять хвилин пройшли, за ними тридцять, а за ними й ціла година, але Руденко, здається, не планував з’являтися там абсолютно. В цей момент Чупарський усе ж вирішив пошукати рудого у натовпі. 

Розчарування брало контроль над Ості все більше і більше після кожної пройденої повз людини. Здавалось що вони з Руденком або грали у хованки, або що щось сталось. Можливо, рудий образився що Чупарський вчора пішов раніше? Чи, можливо, щось гірше сталося? Хвороба, чи якась випадковість, чи…

Чупарський з деяким хвилюванням згадав історії від людей, що втратили своїх близьких через те що не змогли розпізнати проблеми до того як вони взяли над тими людьми контроль. Та ну. Він радше б повірив що Руденко був зайнятий планом знищення цього світу, ніж в те що Руденко б справді міг зробити щось з собою. Але все ж після того, як він повернувся до барної стійки ці думки стали більш нав’язливими. Звучало дурно, але в бажаннях Остапа зараз було лише те, що він випадково побачить Руденка десь, не важливо де, у натовпі, чи можливо на виході. Але після наступних 20 з зайвим хвилин, терпіння Ості закінчилось, і він попрямував до своєї машини. 

Десь підсвідомо він сподівався що зустрінеться з Ромою на виході, проте цього так і не сталось, тож він просто сподівався що рудий вирішив більше не повертатись бо бачив Остапа там надто часто. Й з цими думками почалась дорога назад. 

Темні очі постійно чіплялись за найменші деталі. За людей що ходили ледь освітленими вулицями, за неспокійно вигинаючись під вітром гілками, і, на розчарування Чупарського його погляд так само чіплявся з якоюсь надією за усіх людей, чий колір волосся був хоч якось схожий на Руденка. Таких людей на його власне здивування було більше, ніж він пам’ятав. Проте одна конкретна людина зачепила його увагу. А саме понуро сидячий на лавці рудоволосий хлопець. Чупарський зупинив машину й приглядівся. Ні, його зір не підводив його, це і справді був Руденко. Синя краватка лежала з ним поруч, а сам Рома спер свою голову на свої долоні й, схоже що, просто дивився на тротуар.

Остап не дуже думав що це  станеться саме так, тому був трохи розгублений, але усе ж криво припаркувався й попрямував до тієї лавки. Ості не мав якогось плану що сказати своєму, наче, ворогу, тож вирішив просто піддатись імпровізації. 

— Можна присісти? - Перше що сказав Чупарський. Не те щоб це було жахливою фразою, проте точно не найкращою.

Зелені очі нарешті зустрілись з поглядом Чупарського, й Руденко трохи нахмурився.

– Що тобі потрібно? - Воу. Навіть без привітань. Хоча чого ще очікувати.
— Я хочу поговорити
– Серйозно? - Руденко саркастично посміхнувся. - Ти? Хочеш поговорити? Про що. - Як швидко посмішка й з’явилась, так швидко вона й зникла.
— Про тебе. - Остап сів поруч. - Ігнорувати усіх це не у твоєму стилі, принаймі не насолоджуватись чужими стражданнями так точно.
– Ну розкажи мені, що ще в моєму стилі тоді? - Руденко відвернувся, й знову опустив погляд на асфальт.
На цьому моменті Чупарський затих. Можливо це справді була не найкраща річ, щоб казати, враховуючи що Ості хотів не насолити Руденку, а навпаки допомогти.
— Вибач. Я маю на увазі.. 
– Ти прийшов мені подякувати що я більше тебе не дістаю? Нема за що.
— Ні, боже, ні, це не те що я хочу сказати. Ти.. ем..
– Тоді краще від’їбись від мене.
— Та срав йому пес, Руденко! Я хочу тобі допомогти! Ти мене справді не можеш вислухати хоч на секунду?
– …І з чого б мені приймати допомогу від тебе? - Акцент на останнє слово говорив більше, ніж сам Руденко.
— Тому що тобі, вочевидь, немає в кого ще просити про це. Ти.. блять.. зрозумій, не увесь світ проти тебе.
– Я знаю. Усе можна купити. Навіть друзів.
— Це не правда.
– Більш ніж правда, ти просто ніколи не мав достатньо грошей для цього.
— Тоді скільки мені потрібно заплатити, щоб бути твоїм другом? - Чупарському різко захотілося відкотити час назад, й подумати перед тим як казати щось, проте було доволі пізно.
– Зроби мені послугу, зникни. Хіба тобі немає чим себе зайняти? У тебе є усе. Друзі, можливості.. - Руденко зітхнув. - Простіше кажучи, я не хочу тебе у своєму житті.
— Добре. Але давай я тебе хоча б довезу додому.
– Якщо ти після цього відчепишся, то добре. - Руденко нарешті глянув на Остапа, шукаючи підтвердження.
— Добре 

Якщо це те, чого Руденко сам хотів, то чому Чупарському взагалі сперечатись? Проте дещо здавалось Ості дивним. Саме рухи Роми. Його трошки косило, й коли він встав то було більш зрозуміло що Руденко не в найтверезішому стані.

— Тобі потрібна допомога?
– Стулися. - Руденко спробував зробити крок уперед, але ноги, як на зло, плутались, й він ледь не почав падати, проте Остап трохи підштовхнув його ліктем, щоб рудий не втратив рівновагу.
— Повторюсь.
– Мені не потрібна твоя допомога, Ос.. Чупарський. Мені не потрібна нічия допомога.

Це починало трохи дратувати. Остап підійшов ближче, й простягнув свою руку.

— Я не буду повторюватись. Тут багато скла, а ще асфальт не м’який і не гладкий, ти можеш пошкодитись.
– Стулись.. - Руденко підійшов трохи ближче й закинув руку на плече Остапа. - За руки я з тобою триматись не буду. Ти мене ще чимось заразиш.
— Я і не наполягав. 

Дорога до машини пройшла навіть на дивно гладко й тихо. Було правда кілька моментів коли ноги Руденка трохи сплітались, і він хапався за плече Остапа трохи більш грубо, проте це було можливо й проігнорувати.

— Ти поїдеш на задньому?
– Ні.
— Точно? Не хочеш хіба сидіти від мене подалі?
– Стулись. Я сидітиму там, де я хочу.

Чупарський вже втратив рахунок скільки разів він почув «стулися» за цей вечір. Проте все ж десь всередині, він був трохи радий бачити Руденка живим. Дорога назад пройшла у повному мовчанні, навіть без музики, бо Чупарський не хотів перевіряти наскільки їх смаки у музиці не сходяться, й лише коли машина зупинилась Руденко подивився на Ості. 

— Добраніч. - Дивлячись на руль сказав шатен, намагаючись ігнорувати погляд зелених очей на собі. 
– Почекай тут. - Було зрозуміло що Руденко не хотів цього казати, радше немов був вимушений.
— Для чого? - Ості перевів погляд на лице рудака.
– Почекай. - Повторив Руденко, після чого відвернувся й вийшов з машини. Усе ж зацікавленість знову була більшою, ніж бажання повернутись. Він почав чекати, й після десяти хвилин очікування вже було відчуття, що Руденко таки не повернеться, проте Чупарський все ж залишався на місці. Його погляд трохи розфокусувався, й він прикрив очі, спираючись на руль, й здавалось що він зараз засне тут. Проте з цього стану його витащив Руденко, який постукав по склу, й Чупарський швидко опустив вікно, після чого в його лице прилетіли кілька купюр.

– Добраніч. - Останнє що Ості почув, перед тим як Руденко швидко пішов геть.

Зрозуміло. Це оплата. Тож, це тепер більш офіційно, Чупарський увесь цей час був особистим водієм Руденка. Проте крім тисячі там була ще одна купюра й..

— А це ще якого біса?

І справді. Електрона пошта. При чому, по імені було зрозуміло що вона належала нікому іншому, як рудому хлопцю, який здається ще кілька хвилин назад дивився на шатена з ненавистю. Та й додаткові п’ятсот гривень говорили за себе. Схоже, Руденко хотів, щоб Чупарський побув його водієм ще на якийсь час, інакше Ості це не міг пояснити. 

«Спочатку каже, щоб я більше не з’являвся, а потім..» Одразу всплила думка в голові Ості. «З вербальною комунікацією у нього не усе в порядку.»