На момент перед початком пари коридор дихав життям — хтось сидів прямо на підлозі, смикаючи ногою в невідомому ритмі з навушників і трохи наспівуючи собі під ніс — хоч у це й важко повірити, проте двадцятеро людей можуть спричиняти аж такий галас, що ледь чутно власні думки, не кажучи вже про тихий приспів.
Іноді кажуть, що стіни мають вуха, проте, це цілковита брехня, тільки якщо стіни не навчилися користуватися навушниками — перед кабінетом просто неможливо знаходитись, якщо починати вслухатися в кожен діалог, то можна збожеволіти — хтось обговорює Фрейда і Юнга, порівнюючи їхній внесок у світове розуміння психології як такої, хтось, хто якимось чудом такими темпами дожив до третього курсу, ділиться з однодумцями своїми переконаннями щодо не такої вже і важливої ролі сну, а хтось (ще одне чудо) прямо зараз висловлює свій протест до вищезгаданих учасників дискусію, просто кажучи — спить, зайнявши місце біля батареї, спираючись на неї спиною і головою. Роздається дзвоник, проте двері авдиторії не відчиняються — більшість голів повернута в той бік, споглядаючи зтерту невідомо ким табличку, що кидається в очі — останнім часом її бачать значно частіше за саму викладачку.
Гаряча голова тяжіє в долоні — єдиній опорі. Мимоволі проскакує думка, просто можливість — а що буде, якщо не відчиняти двері? Зробити вигляд, що вона сьогодні не прийшла, ще один раз — хто і що зробить викладачці факультативу. Проте, вона і сама знає, що кожен день вона ставить свій підпис про присутність — нічого не вийде, але Агнеса і не поспішає, не робить жодного руху, щоб впустити студентів. Сумнівну рівновагу вибиває недопалок, що раптом обпалює руку — у принципі, колись це повинно було статись. Попіл разом із ним падає в кружку холодної кави. Нехай. Пити все одно не збирається.
За дверима роздається невпевнений стукіт — які чемні. Настільки, що аж у грудях розгортається паросток бажання насолодитися вже звичним процесом вкладання знань у чужії голови, проте як тільки вона здіймає свою — о, давній друже.
Він пропускає свої огидні руки тілом, сіючи в кожну клітину шматок своєї власної порожнечі, яка розповсюджується не гірше за пухлину, утворюючи своє пульсуюче єство десь в грудині. У очі дивитися не хочеться — навіщо руйнувати атмосферу, якщо ж в уособлення всього тривожного і невідворотнього з її життя і без цього вистачає важелів тиску на неї?
Авдиторією розноситься скрип — вона забула зачинити двері на ключ. Напевне, всередину зайшов сміливець, проте швидко зробив крок назад — Агнеса так і не підняла голову, це не має сенсу.
Нічого більше не має сенсу.
