В очах Гаррі читалося роздратування.
— Т/і, ти серйозно? Цьому засранцю стукнуло за 50! Тим більше, ти пам’ятаєш, яким він був! Він боягуз! — Казав він.
— Та спокійно, Гаррі. Будь-який вік підкоряється коханню. — Відповіла на це Джінні.
— Яке кохання, Дженн!? Жодного кохання немає! Просто мене турбують зустрічі з ним і невідомість до чого це може привести. — Ти намагалася контролювати себе, але чорт забирай, кохання!?
Гаррі роздратовано відвів голову в бік вікна.
— Драко теж боягуз.
— До речі, саме з нього все й почалося.
— Ти забула, що саме завдяки Люціусу Джінні мало не вмерла на своєму першому році навчання? Як він ставився до Добі, ти пам’ятаєш? — Поттер був лютий. — Він тобі не компанія, Т/і.
— Я знаю! Але, Гаррі, він боягуз, і саме тому він і був підстилкою Волдеморта. Люціус лише хотів захистити свою сім’ю. Якби він виступив проти, вони б усі були мертві.
— З якого часу ти встаєш на його захист? Одна розмова зуміла одурманити твою голову?
— Досить! — Влізла Джінні. Вона завжди вміла заткнути всім роти. — Досить. Нехай Т/і робить так, як підказує їй серце.
— Я просто хочу, щоби це все припинилося. Він мене лякає.
Від Поттерів ти вийшла в похмурому настрої.
Було вже пізно, але ти все одно пішла пішки, щоб освіжити голову.
Раптом за десять хвилин мовчазної ходьби, твої думки знову повернулися до Люціуса. Чим він зараз займається?
«Очевидно спить. Це тільки я можу в такий час вештатися. Хоча хто в цьому винен? Той хто зараз ніжиться у своєму величезному м’якому ліжечку».
Ти раптом уявила чоловіка самого у цьому величезному маєтку. Як він встає і засинає на самоті ось уже стільки років. Тобі стало його шкода. По-справжньому, щиро шкода.
Щось стислося в грудях і тобі захотілося поговорити з ним, щоб самотність не відчувалася такою обтяжливою ні для нього, ні для тебе самої.
Але робити це з жалості? Гидко.
Раптом ти подумала, як би вчинила на місці Люціуса: страхалась, виконуючи завдання Волдеморта заради сім’ї або шукала б інший будь-який спосіб. Очевидно, що другий варіант. Йому справді немає виправдань. І було б безглуздо думати інакше.
«Зрештою, що я за чарівниця, якщо не зможу відбити аваду якогось зазнайки, який вважає себе Лордом? Він не всемогутній. Можливо, він був обдарованим і здібним. В юності. Після відродження Волдеморт нічим не відрізнявся від звичайного чарівника. Він використовував нескладні, хоч і непробачні заклинання. Так, він міг проникнути в розум і звести з глузду. Зате я та моя сім’я загинули б як герої. Нами пишалися б”.
Ця думка чомусь засмутила тебе, і шлях додому, що залишився, ти пройшла поникла.
***
Середа, 18:30
— Я не думаю, що Драко повернеться найближчим часом. — сумно промовив Люціус, хоч і намагався приховати це за тінню байдужості.
Ви ось уже кілька хвилин говорили, сидячи перед каміном маєтку Мелфоїв.
Дивно, як тебе знову занесло сюди.
***
Декількома годинами раніше
— Вибачте, але я ніякого відношення не маю до зникнення Драко, і не збираюся у свій вільний час вирішувати цю непотрібну мені проблему. — Ти намагалася заспокоїтись, але чорт, як тебе дратував начальник.
— Міс Т/і, оскільки ви вже зайнялися цим, не дізнавшись нічого конкретного, я попрошу все-таки спробувати вивідати інформацію, коли містер Мелфой повернеться на роботу. — Теж трохи роздратовано відповів начальник. — Звертаюся до вас як до єдиної людини, яка була близькою і знайомою з Драко.
У такі моменти ти хотіла вбити себе за своє минуле.
***
— Будь ласка, містере Мелфой, мій начальник не дасть мені спокою, поки не буде конкретики. Драко доведеться звільнити.
Люціус підібгав губи.
— Що ж, мабуть, доведеться.
«І це все!?»
Він побачив, як ти дивилася, вичікуючи роз’яснень.
Неохоче пояснив:
— Драко поїхав до Нарциси. Вона зараз в іншій країні. Сумніваюсь, що незабаром він повернеться до Лондона. — Він на мить замовк, але потім продовжив. — Попрошу не розголошувати це.
«Оу, це … Це схоже особисте, в яке мені не варто було лізти».
— Вибачте, я не… — Почала було ти, але затихла після знаку протесту.
— Все нормально.
Після цього настала незручна мовчанка.
«Що мені варто сказати? Піти, чи нічого не робити? Люціусу все одно». Він сидів, дивлячись кудись крізь тебе, очевидно занурений у свої думки.
— Що ж, я, мабуть, уже піду. — Ти підвелася, і чоловік підвівся слідом.
Він нічого не казав.
Зненацька на виході ти різко розвернулася, помітивши при цьому, що Мелфой свердлив поглядом тебе.
— Може, ви хочете випити? - «Мерлін, що ти несеш, вже дах їде!?» — Вибачте. Вирвалося.
«Ще краще».
Ти швидко розвернулась, несучись геть із дому, але на порозі почувши: «Не проти», загальмувала.
В голові вже налетіла купа думок про те, яка це жахлива ідея і до чого може привести.
Але на жаль, язик у тебе був надто довгий, а за свої слова треба відповідати. Тому…
— От і чудово. — Натягнуто посміхалася, як дурепа.