Темна надія

Тим часом лежала і міркувала, що моє життя пливе так повільно, що вже починаю забувати все, що було до цього моменту. Тож від нудьги підняла себе й почала намагатися видертися на гору, але ж не може бути все так гладко? Спочатку непогано виходило, але потім я знову покотилася вниз. Врешті стало зрозуміло, що нічого не вийде, і припинила спроби. Ця ситуація мене розлютила.

- Ну і що ви мені накажете робити, а? - запитала я у неба. - Уже тиждень тут стирчу без належної їжі. - після моїх висловлювань почула якийсь шурхіт. Піднявши голову, побачила дівчинку, яка падає. Вона так швидко котилася в низ, що ледве за нею могла встежити! Наче метеорит! У результаті звалилася в кущі, я вирішила їй допомогти. - У порядку? – запитала в неї. Та недовірливо оглянула мене і запитала:

- Я… У-порядку… Ти хто? - здивувалася дівчинка, подивившись своїми зеленими очима в мої. Вона одягнена так, наче щойно зі школи прийшла, але, напевно, це не уніформа. У неї сіра футболка, фіолетова спідниця і звичайні чорні туфлі. Волосся яскраво-рожеві, короткі, але добре в’ються. Коротше, вона виглядає як звичайна дівчинка, яка хоче стати яскравою плямою в цьому безодньому світі.

- Я Алоя, а тебе як? - запитала її. Вона піднялася, обтрусилася і відповіла:

- Приємно познайомитися, а я Нора Сміт. Можеш називати просто Нора. - яскравоволоса простягнула руку, і я її потиснула. - Алоя, а куди я провалилася? - запитала зеленоока.

- У прірву. - коротко відповіла їй. Нора уважно подивилася на мене.

- Ясно… А ти довго тут перебуваєш? - запитала в сірій футболці. Я знизала плечима.

- Більше тижня. - відповіла, вона здивувалася.

- Ого! Виходить, тут надовго… - протягнула трохи занепокоєно, я посміхнулася.

- Не бійся, ми незабаром виберемося! - спробувала її заспокоїти, та похитала головою.

- Ти впевнена в цьому? Та й узагалі… Я можу тобі довіряти? - запитала Нора, я хитнула.

- Так звісно! А що? - поцікавилася. Голос дівчинки з яскравим волоссям звучав дещо напружено, я навіть почала хвилюватися.

- Знай, не слід бути легковажною. Я так легко не можу довіритися якійсь незнайомці. - пояснила мені Нора, я насупилася.

- Розумію твою точку зору, але я тобі вірю! - крикнула їй, зеленоока підняла брови і її очі заблищали. Я зніяковіла й опустила погляд.

- Що? - запитала вона, підняла на неї погляд.

- Знаю… Ти в це не віриш… але я намагаюся завжди довіряти людям, навіть якщо вони зроблять мені боляче! - висловилася їй, вона якийсь час мовчала, потім зітхнула.

- Хм… Така наївна… - пробурмотіла ненароком, і її губи спотворили усмішку. Я відчула роздратування і різко підняла на неї свій зір.

- Так, ця наївність одного разу зробила мені боляче, але все одно буду такою яка є. Я ніколи не стану якимось чудовиськом! - вигукнула, ніби доводячи їй. Сміт кинула на мене косий погляд.

- Чому ти така? Навіть не знаю, що сказати… - задумливо промовила вона, я з подивом подивилася на неї. Вона потерла підборіддя і зітхнула.

- Спробуй довіриться. Усе буде добре! - попросила я, Нора усміхнулася.

- Побачимо… але якщо ти щось зробиш, пощади не чекай! - погрозила Сміт. - Давай будемо шукати вихід… - протягнула дівчинка. Я хитнула і озирнулася навколо. Вирішила перевірити кущ, на який упала Нора, і чи не захований у ньому люк. Я нагнулася, вона стала поруч і теж уважно почала його вивчати.

- Чесно кажучи, це не дуже гарний вихід. - проговорила, поклавши на люк долоню.

- Я розумію, але в нас немає іншого вибору! - заперечила вона. У підсумку ми відкрили люк. Нора зробила крок усередину, я слідом. Ми опинилися в довгому, похмурому коридорі. Його стіни обшиті сталевими листами. Вони ржаві й брудні, на підлозі товстий шар пилу. Він ішов до самого кінця коридору. Однак нас зацікавило не це, а те, що побачили двох хлопців: вони вийшли з-за рогу і дивилися на нас. Один із них був у довгому сірому плащі, чорних штанях і такого ж кольору його черевики. Волосся в нього світле, немов вигоріле на сонці, довжиною до ключиць і пряме. Також він носить окуляри. Інший - у червоному спортивному костюмі, такі ж шорти і чорні кросівки. У нього коричневе волосся. Вони схожі один на одного, як дві краплі води. Чи це мені так здалося? Але очі в них зовсім різні. У першого хлопця холодно-сині й порожні, а в молодого - тепло-коричневі й неспокійні. Врешті-решт перший заговорив:

- То чомусь я й подумав, що ще хтось прибуде. Ви прийшли сюди за якоюсь справою? - вже з упевненістю вимовив хлопець у сірому. Голос у нього досить приємний, хоч відчувається нотка невдоволення.

- Справою? Стривайте, яка ще справа!? - запитала я, спантеличена такою прямотою. Леґінь усміхнувся і похитнув головою.

- Виходить, ви не наші вороги, якщо навіть не відаєте про це. - вимовив він. Молодий чоловік у червоному спортивному костюмі, схоже, почувався незатишно.

- Може, спочатку представимося одне одному, а потім про справу поговоримо? - запропонувала Нора. Перший хлопець ще більше насупився.

- Я не проти, оскільки ви не наші вороги. - відгукнувся він. - Мене звуть Дека Йокогама. Я людина, яка любить працювати в компромісі, тож давайте спробуємо не робити квапливих висновків. - він засміявся, але його сміх прозвучав трохи натягнуто.

- Приємно познайомитися. Я Алоя, а це моя подруга Нора. – представила нас. Йокогама вже трохи розслабився, хоча кілька хвилин тому стояв з кам’яним обличчям. Однак хлопець у червоному ще не був готовим до контакту. Відразу ж Дека штовхнув його плече.

- К-х… Гей, чому ти досі мовчиш? Ти взагалі вмієш балакати? - звернувся він до нього. Другий хлопець кинув на Деку сердитий погляд, а потім подивився на мене з Норою, знизав плечима і похитав головою.

- А-а-а… В-вибачте, я п-попросту був у ступорі. Мене звуть Кендо Йокогама. Я не надто гарний у спілкуванні з людьми, тож сподіваюся нічого не ляпну зайвого. - ввічливо відповів він. Тепер напевно переконалася в тому, що вони схожі.

- Зачекайте, так ви браття? - здивувалася Нора, її очі були широко розкриті.

- Так. Це так важливо? - похмуро запитав Дека. Його тон був звичайним, але погляд залишався крижаним.

- Ні, не особливо. - поспішно відповіла Нора, Йокогама невизначено хмикнув. Напевно він очікував більшого. Я вирішила змінити тему розмови.

- Так, а що відносно справи? - поцікавилася, високий хлопець колихнув.

- Кендо, поясни їм. - попросив Дека, Йокогама покосився на нього, немов намагаючись зрозуміти, чи не насміхається він над ним. Старший, здавалося, не помітив цього.

- Агов! Чому я то? - запитав молодший брат, зовсім розгубившись.

- Тому що ти мало балакаєш. Тож… Будь ласка, можеш їм роз’яснити. - спокійно попросив він. Хлопець відкрив рота, потім закрив його і збентежено подивився на свого побратима.

- Гаразд… - нарешті видавив він і почав розповідь: - Справа, яку має знати кожен школяр школи «Темний світ». Вона відома тим, що туди приходять найнебезпечніші злочинці з усього світу, звідти це все і почалося. Криваві гри стали відбуватися з початку 1988 року до наших днів. Чомусь я думаю, що зараз почнеться нова серія. - хлопець говорив із надзвичайною серйозністю, тож я вирішила уточнити.

- Школа “Темний світ” і якісь вбивчі ігри, ти взагалі це не на жарт кажеш? Та й з якої речі ми знаходимося в грі вбивств!? - трохи заплуталася я. Дека посміхнувся, а Кендо дивився на мене з грізним виглядом на обличчі.

- Я абсолютно серйозний, але не можу стверджувати з упевненістю, що ми перебуваємо в грі, але це можливо. - відповів Кендо, я подивилася на нього з подивом. Інший Йокогама теж кинув оком на брата, а потім закінчив його балачки:

- Добре, так як Кендо все пояснив, тепер ви знаєте, в якій ми ситуації. - я переглянулася з Норою, і вона кивнула мені, ніби прочитала мої думки.

- У сенсі!? Ми особисто нічого не розуміємо! - голосно виголосили їм.

- Заспокойтеся, зараз усе збагнете. - відповів світловолосий, хлопець дістав документ із кишені й дав Норі. Вона пробіглася по ньому зеленими очима, а потім повернулася до мене і ледь хитнула, я здивувалася.

- Невже ця школа існує… Там почалися всі ці ігри! - вигукнула, та погодилася зі мною.

- Тепер ви переконані, що ми говоримо чисту правду. - промовив старший брат, яскрава дівчина повернула йому документ, а хлопець склав його назад у кишеню. Вони дивилися на нас дивно, ніби з нашими обличчями щось не так. Але потім я зрозуміла - ми налякані.

- Мені здається або вони впали у відчай. - підмітив Кендо, але ми з нею не згодні з його думкою.

- Це зовсім не так! Попросту… у це складно повірити! - відповіла я, Нора знизала плечима. Дека зітхнув і провів рукою по стриженому світлому волоссю.

- Ви поводитеся, як найкращі друзі. Це добре. - усміхнено казав він. після цього ми почули, як щось прихлопнулося.

- Люк, замкнений! - крикнув Кендо, ми озирнулися і справді, побачили люк, що закрився.

- Ха… Я так і гадав, що в підсумку ви залишитеся з нами. - проголосив Дека, розводячи руками.

- Звісно, ми не збиралися йти, але все ж таки. Чому люк зачинився! Якщо ми не захлопували за собою, бо не знали, що тут буде! - запитала я, старший брат розсміявся.

- Це була пастка. - відповів він, я підняла брови, але нічого не мовила. - Вас помітили, коли увійшли сюди. Та й тепер людей достатньо для гри, тому лиходій замкнув цей вхід. Не дивіться на мене так, ніби я вас у чомусь обдурив. - під кінець промовив він, раптом хтось вийшов із тіні. Дівчинка, вся в темно-синьому костюмі, штани, як у комплекті до нього, і чорні черевики, була приблизно такого ж віку, як і ми. Волосся сніжно-біле й довге. Вона посміхалася з усмішкою, дивлячись на нас своїми червоними очима, і почала говорити:

- Ви безпорадні дітлахи такі наївні, що робить вас слабкими. - вимовила вона, дивлячись мені в очі. Я опустила їх і зрозуміла, що та має рацію. Мені стало ніяково, я відчула себе дуже маленькою і слабкою. Нора виглядала сильною й упевненою, але було зрозуміло, що їй усе ж таки боязно. Навіть Деці не сподобалася поява дівчинки, він почав хмуритися, примружувати повіки.

- Спочатку відповіси на моє запитання. Хто ти? - поцікавився він, вона трохи нахилилася вперед і хитнула головою. Йокогама уважно оглянув її з ніг до голови, та зробила теж саме. Світловолосий похмурів сильніше.

- Я не ворог, але й не друг. - синьоокий глибоко зітхнув і повільно видихнув.

- У сенсі!? Чому вона говорить загадками! - вигукнув він, трохи підвищивши голос, дівчинка усміхнено подивилася на нього. Вона кілька секунд мовчала, а потім знову заговорила:

- Загадками кажу не я, а ви занадто дурні, щоб їх осягнути. - відповіла та, він насупився ще інтенсивніше, але так нічого не добившись, замовк. Кендо сам був здивований. Дівчинка теж затихла і втупилася на нього, навіть рот прочинила від цікавості.

- Ем… Вона мене лякає… - прошепотів молодший Йокогама, поглянувши на мене. Чесно кажучи, ця особа нас усіх розбурхала своєю зовнішністю, упевненістю, а також її підкреслююча усмішка, яка не перестає посміхатися нам в обличчя…

- Ми мали на увазі, як вас звати? - запитала я в неї, вона заперечно похитала головою.

- Ця інформація особиста. - вимовила біловолоса. - Я не буду розповідати незнайомим людям, хто я і що тут роблю. - пояснила нам, подивившись на ліво побачила злий вираз обличчя Дека.

- Ха… Тобто не хочеш по-доброму! Та ти реально не бажаєш працювати в компромісі, тобі жити набридло!? - обурився він, дівчинка на секунду якось смикнулася, але тут же взяла себе в руки.

- На мою думку, я не записувалася на компроміс. Ти справді думаєш про це? Відверто, ти такий безнадійний, що аж гидко на тебе дивитися. - відповіла йому червоноока, позираючи крізь нього.

- Та ти зараз отримаєш! - заволав, збираючись накинутись на неї, але Кендо зупинив його, тримаючи за плечі. Старший трохи зніяковів і перевів погляд на нього.

- Зупинись! Кровопролиттям нічого не вирішити! - попросив його молодший брат, очі Дека миттєво стали зовсім крижаними.

- Каже той, хто наражається на бійку! - нахабно вимовив він, Кендо здригнувся.

- Я не лізу у ваші розбірки, і тобі не раджу! - відповів йому Йокогама, світловолосий похмурився.

- Радник знайшовся… - тихо промовив він, незнайомка повернулася до кароокого.

- Молодець, розумний вибір, що зупинив. Йому б не сподобалася розв’язка сюжету і кінець його історії. - похвалила вона Кендо. Хлопець у червоному спортивному костюмі розгубився від такого тону і мовчки дивився на неї. - Гаразд, припинимо цей фарс, давайте представляйтеся. - холодним тоном сказала вона. Нора подивилася на неї з недовірою.

- У сенсі? Здається, це ми повинні так казати. - вимовила Сміт, дівчинка захлопала віями.

- У будь-якому випадку результат не зміниться так що, мабуть, я скажу своє ім’я. - погодилася вона, але мені не сподобалася її різка зміна в рішенні.

- Зачекай-но. Ти говорила кілька хвилин тому зовсім інше! - зазначила я, незнайомка повернула до мене голову.

- Не переривай мене. - відрізала, я розгублено замовкла. - Та так-то краще. Тепер назву своє ім’я. Я Агора, прізвище не скажу, це вічна таємниця навіть для мене. - відрекомендувалася нам, з підозрою витріщилася на неї.

- Ти що нібито важлива персона? - у лоб запитала я, вона хитнула.

- Можна й так висловитися, тепер ви. - попросила Агора. Ми всі швидко представилися, і вона поставила мені дивне запитання… - Алоя? Чому ти не назвала свого прізвища? Інші сказали - не рахуючи мене. Тоді розкажи, навіщо приховуєш цю частину своєї біографії? - поцікавилася мною, я знизала плечима.

- Це що так обов’язково? Та хто ти така, щоб говорила все про себе!? - різко відповіла їй, Агора засміялася.

- Ти навіть можеш не казати, але ми всі будемо підозрювати тебе. - пояснила вона, я подивилася на оточуючих. Усі теж з цікавістю втупилися на мене. Деякі навіть здивовано похитали головами. - А ти не знала, що Прізвище може підказати особистість людини. Я так розумію вона і вам його не говорила, що так поглянули на неї. Бачиш Алоя, як усе тут зроблено. Тепер кожен буде підозрювати тебе хоча б трохи. - пояснила вона, я на секунду задумалася і заперечила.

- Я не винна! - вигукнула, вона зміряла мене поглядом.

- Доведи. - сухо вимовила дівчинка в синьому. Я стиснула губи і злегка змінилася в обличчі, Агора усміхнулася.

- Я не можу! Я забула її… - сказала в розпачі, усі навколо завмерли. Я відчула, як горло стискає страх, біловолоса здивувалася.

- Ти це зараз всерйоз кажеш? - перепитала вона, я кивнула. - Припустимо, ти забула, але яким чином? - та покрутила пальцем біля скроні, Дека вирішив вставити свої п’ять копійок.

- Думаю, що після падіння з висоти, вона цілком могла забути своє прізвище. - припустив він, червоноока подивилася на нього оцінювальним поглядом.

- Нарешті ти сказав щось корисне. Так, найімовірніше так і сталося. - погодившись, той хитнув, усе ще не довіряючи їй.

- Гаразд… Отже, вирішили. - підвела я підсумок. Коли Агора хотіла щось вимовити, незнайомий голос пролунав луною. У мене всередині все затріпотіло - цей голос звучить лякаюче і водночас чарівно. Ми всі подивилися на верх, намагаючись знайти джерело звуку.

- Егей! Здорово всім! Гей чого такі сумні обличчя!? Зараз почнеться гра! - весело оголосив незнайомий голос. Агора стояла спокійно й усміхалася, наче вона знала про це. Однак, Дека навпаки був обурений.

- Це що за маячня!? - вигукнув він і його молодший брат косо глянув на нього.

- Я так і знав, що може таке статися. - вимовив Кендо, поправляючи волосся. Він не упустив нагоди поставити свого старшого брата в незручне становище.

- Звідки? - швидко запитав у нього, інший Йокогама злісно вискалився.

- Господи, ти тупий чи що…? Здогадатися можна! - роздратовано відповів братові, розтягуючи слова. Світловолосий відкрив рота від подиву, але не знайшов, що відповісти, тому промовчав. Агора підморгнула Кендо, від чого той напружився ще сильніше.

- Давайте спочатку вислухаємо голос. - запропонувала вона і повернулася до нас. Усі наслідували її приклад.

- Зараз я вам розповім правила гри вбивств! - виголосив голос…

- Зрозуміло, гра вбивств. - прошепотіла Агора, Дека напружився ще більше і почав щось підозрювати.

- Чому ти так спокійно говориш!? - заломив він у біловолосої, та заперечно похитала головою.

- На відміну від деяких, я не панікую і поводжуся належно. Та й бувала в таких ситуаціях. - відповіла вона, той не дослухавши її, закрив обличчя руками.

- Ну і що за ситуації такі? - продовжував запитувати синьоокий, Агора скривила обличчя, як від зубного болю.

- Неважливо. - коротко вимовила йому, він явно був наляканий.

- З чого це? Розповідай. - зажадав світловолосий. Дівчинка не стала говорити, а ось Нору дратував такий тон.

- Та замовкни ти хоч на кілька хвилин! - не витримала вона, різко повернувшись до блондина. Старший швидко відсмикнув руки від обличчя і відвернувся, після цього той продовжив:

- Правила прості: ви маєте проходити СМЕРТЕЛЬНІ ВИПРОБУВАННЯ! Вони не будуть такими примітивними, як ви могли подумати! Убивчі ігри, вони завжди складні і вимагають вашу логіку! Без неї, ви не зможете жодного дня прожити! Тан-тан-да-дам розділяємося на команди! - пояснив голос із гучномовця на стіні. Кендо зітхнув і похитав головою.

- На команди? Можна ж тільки розділитися на дві, і то шанси не рівні. - припустив він. Мабуть, його коричневі очі дуже точно відображали хід його думок.

- Молодець хлопчина. Так, ви розділяєтеся на дві команди. У кожній є свій лідер. Команда №1 складається з трьох осіб: Алоя, Нора і Дека. Команда №2 складається з двох осіб: Кендо і Агора. Командира вибирайте самі! Усі інші правила написані в наступній кімнаті! На цьому я закінчую розмову! Веселіться! - захохотів гучномовець. Ми мовчки розійшлися по командах, при цьому почавши смертельну гру.