— Дівчинко, а ти випадково не загубилась?
Коли Макс підійняла погляд, то помітила над собою занепокоєне обличчя літнього чоловіка, вкрите зморшками, наче добре випечене яблуко. Макс зробила крок назад, забувши про те, що стояла на скейті, й ледь не впала. Чоловік вчасно підхопив її.
— Ні все, добре, — спритно збрехала Макс та усміхнулась. Вона знала, що якщо дорослому широко усміхнутися й подякувати йому за допомогу, він, скоріше всього, відчепиться.
— Ти знаєш свою адресу чи номер телефона? — але цей старий не збирався відступати, він лише випустив Макс із рук та свердлив її недовірливим поглядом. — Енні! Енні, тут дівчинка загубилась! Чуєш?!
Енні виглядала не краще за супутника: зморщена старенька з сивим, схожим на цигарковий попіл, волоссям. Вона повільно почовгала до чоловіка, змірила дівчинку довгим прискіпливим поглядом, й винесла вердикт:
— Вона, схоже, насправді загубилась. Дівчинко, як тебе звати?
— Макс. І я не загубилась, а просто катаюсь.
— Катаєшся? — старенька дивилась прямо на неї, стоячи так близько, що Макс змогла вловити різкий запах часнику.
— Катаюсь. Перепрошую, але мені вже час. Дякую!
На Енні та її чоловіка війнуло хвилею свіжого повітря, та й так, що й без того негуста чуприна чоловіка порідшала. Макс їхала швидко, не обертаючись, наче боялась переслідування. Ніхто й не думав гнатися за нею, але Енні вирішила повідомити про самотню дівчинку років одинадцяти, яка явно загубилась, в поліцію.
Макс звернула за ріг та зупинилась у старої сімейної бакалії. Страшно хотілось пити. Асфальт нагрівся так, що кожного разу, коли Макс невдало приземлялась на нього, отримувала не лише подряпини й забої, але й невеличкі опіки.
— Ти до нас? — усміхнулась продавчиня, огрядна жінка, років тридцяти п’яти. Вона усміхалась з таким щирим, лагідним виразом обличчя, що Макс одразу ж захотіла зізнатися їй у тому, що насправді загубилась.
— Так. У вас є содова? — Макс усміхнулась у відповідь, придушивши в собі бажання зізнатися й попросити подзвонити додому.
— Є, звісно. Проходь, — жінка запросила Макс, гостинно відкинувши пластмасові шторки у дверному проході.
Поплескавши себе по кишенях й добряче обстеживши їх, Макс раптом зрозуміла, що грошей з собою не взяла. Вона не могла навіть зателефонувати додому з найближчого автомата й зізнатися в тому, що цього разу її невинна прогулянка вийшла з-під контролю.
А вітчим же попереджав її: якщо загубиться чи приїде пізно, то про скейт може забути. Макс піджала губу, обираючи поміж варіантами: ввічливо попросити телефон чи просто вкрасти пляшку води та поїхати. Вона могла, звісно, просто поїхати, але пити хотілось смертельно.
На щастя, найближчий холодильник виявився відчиненим, і Макс швидко дістала звідти прохолодну пляшку мінералки. Продавчиня не встигла й рота відкрити, а Макс уже вискочила за двері й мчала геть. Кинувши дівчинці щось на кшталт: «Ти, маленька злодійка! Сором! Ганьба!», жінка пригрозила кулаком повітрю.
Макс швидко відштовхувалась від асфальту, ніби намагалась розігнатися й полетіти. Скейт слухняно рухався під нею, він сам ніби став продовженням самої Макс, так легко вона керувала ним. Декілька нових подряпин на колінах та ліктях нагадували про те, що скейт не завжди безпечний, але Макс навіть не думала пригальмувати.
— Ох, — видихнула вона, добряче сьорбнувши холодної води й притулившись до стіни.
Люди, які проходили повз Макс, зрідка звертали увагу на неї, іноді хтось сповільнювався, аби переконатися, що з дівчинкою все добре. Вона ж просто втомилась та спітніла, але виглядала щасливою. В цій частині міста Макс ще не каталась, і тут усе, від яскравої вивіски магазина й до маленької тріщинки чи ями на асфальті, цікавило її. Скейт був її пароплавом, а міські вулиці — річками, якими вона ходила, як подорожували раніше першовідкривачі на кораблях.
Вона б ніколи не загубилась, якби не захопилась так сильно дослідженням міста та відчуттям подорожі. Тепер, всього лише на мить уявивши собі, що буде, коли вітчим дізнається про все, Макс здригнулась. Відібрати скейт для нього — раз плюнути. Він же вже кілька разів казав мамі, що це небезпечно, що Макс надто мала і багато-багато чого.
Закривши кришкою пляшку, Макс поглянула на самісіньке її дно. Десь там вона сама опиниться зовсім скоро, якщо залишиться без скейта. Залишалась десь година до того моменту, коли Макс мала б повернутися додому. І чим ближче хвилинна стрілка наближалась до дев’ятої години вечора, тим сильніше бентежилась дівчинка. Долоні спітніли, а в колінах поселилась таке недоречне тремтіння. Треба було лише кілька центів, щоб зателефонувати додому й… покликати Біллі до слухавки.
Кілька центів удалось відшукати біля парковки. Макс підійняла гроші в той момент, коли повз на шаленій швидкості проїхала поліцейська автівка. Інтуїція вчасно порадила: треба негайно ховатися, тому Макс знайшла потайне місце за величезною вантажівкою. Енні чи та продавчиня, у якої так нахабно вкрали пляшку води, хтось з них точно зателефонував у поліцію. Найменш за все Макс бажала перетворюватися на Біллі. Це ж його не одноразово визволяли батьки з поліції чи менш романтичних місць. Але разом з тим розуміла: вона вже ступила на ту ж стежину, коли поцупила воду. Клятий вплив… Біллі.
Телефонний автомат, на щастя, працював. Дівчинка злодійкувато роззирнулась по боках, кинула монетки в щілину й набрала номер. Пролунали довгі гудки, й дівчинка нервово вистукувала ногою. Тільки би він був удома! Тільки б був! Макс старалась не піддаватися паніці. Вона ж ніколи в житті не була такою, ніколи не страждала від надлишкової тривожності, навіть коли ламала собі ногу чи вивихнула руку.
— Алло, — сонний голос Біллі вибив землю з-під ніг Макс: їй раптово захотілось підстрибнути.
— Біллі! Біллі! Це я!
— Не кричи ти так, — Біллі тяжко зітхнув, намагаючись прокинутися, але його голос прозвучав так, нібито він навпаки всіма силами прагнув закемарити. — Що сталось?
— А ти… — обережно почала Макс, набурмосившись. — Нічого батькам не розкажеш?
— Я подумаю над цим. Нумо, кажи швидко, а то кину слухавку, — тепер Біллі починав помалу прокидатися, тому що відповідав роздратовано.
— Ну. Я загубилась та тепер не знаю, як мені дістатися додому.
— А попросити когось тебе підкинути не можна? — пащекував Біллі.
Звісно, Макс не могла бачити цього, вона чула лише тихе шурхотіння, але Біллі вже встав з ліжка й почав швиденько одягатися.
— Ні! Я ж приїхала сюди на скейті! І збиралась повернутися додому на ньому ж, — гордо заявила вона й уся розпашіла. — І мені заборонено сідати в машину до незнайомців.
— Еге. Типові труднощі виховання, — пробубнів Біллі. — Так де ти? Що ти бачиш перед собою?
— Тут багато магазинів. І ще попереду бачу стару каплицю, вона, начебто, зачинена, забита дошками. А ще тут… М-м. Майже навпроти ресторанчик «Пироги Петсі».
— Так. Я знаю, де це.
Біллі хрипло зітхнув, й шурхотіння стихало: напевно, він вже одягнувся. Почувся скрип двері, тієї самої, яку Біллі все ніяк не міг змастити бодай соняшниковою олією.
— Вийди до дороги й чекай на мене. Не рухайся. Зрозуміла?
— Так! — усміхнулась Макс, одразу ж стерши з обличчя усмішку. Через хвильку вона повторила вже спокійно та впевнено: — Я все зрозуміла.
Повісивши слухавку на місце, Макс зітхнула з полегшенням. Їй навіть не довелось сперечатися з Біллі, обіцяти йому виконувати брудну роботу чи ще щось за мовчання. Звичайно він не такий добрий. Хоча… він міг попросити про щось потім, хитрий же.
Біллі не помітив, що надягнув футболку навиворіт. Він поспішав до Макс, кілька разів проїхав на червоний та ледь не збивши неоковирну, дуже повільну стареньку. Кілька років тому, коли батько ще не жив з матір’ю Макс ще не жили разом, друг Біллі загубився в цьому ж тихому невеличкому місті. Через місяць його замордоване тіло знайшли у канаві. Страшні картини з минулого виринали з пам’яті Біллі, а він боровся з ними масками грубості, нахабності й самовпевненості.
Макс ще маленька, нехай і не настільки, аби контролювати кожен її крок, але… Біллі не міг позбавитися від дивного відчуття, що якщо не встигне до восьмої сорок вісім, то все, Макс зникне. Він і сам не знав, не міг пояснити, чому обрав саме такий час. Він з’явився в голові самостійно, й тепер Біллі люто тиснув на газ.
— Макс! — опустивши вікно, вигукнув Біллі.
Підхопившись з хідника, Макс усміхнулась. Схопила скейт, перебігла через дорогу й зупинилась біля автівки. Біллі дивився на неї через темні скельця окулярів, тому вона не могла побачити його занепокоєного погляду. Її ж очі блищати так, ніби вона довго дивилась на сонце, чи щось потрапило всередину чи… просто Макс збиралась заплакати.
— Сідай скоріше, — тоном, який не потерпить жодної суперечки, наказав Біллі й відвернувся.
Неочікувано для себе Макс ображено пирхнула носом, але нічого не відповіла брату. В автівці пахнуло цигарками й травкою, а ще потом та дешевим одеколоном. Макс мовчки пристебнулась, вирячившись на Біллі, який пристебнутим не був.
— Ти не збираєшся пристебнутися? — обережно запитала вона, намагаючись звучати рівно.
— Навіщо? — криво посміхнувся він й потягнувся до вмикача, аби якнайскоріше дозволити радіо заповнити різкими звуками салон автівки.
— Так треба. Такі правила.
Макс перехопила руку Біллі, не дозволивши йому ввімкнути музику. Міцно-міцно стиснула.
— Це ще що таке?!
Біллі напружився, жилаві й шорсткі руки готові були будь-якої миті схопити Макс. Але він стримувався, лише важко дихав чи то від гніву, чи то від сорому.
— Пристебнись негайно. Зараз же.
Зітхнувши повільно-повільно, Біллі забрав руку, жодним чином не зачепивши Макс. Вона, бува, вже подумала, що він зробить ще різко й грубо, ні — обережно й навіть якось лагідно. Хекнувши, Біллі все ж виконав забаганку сестри й поглянув на неї, опустивши окуляри на кінчик носа:
— Тепер ти задоволена?
— Майже.
Макс кивнула, нарешті помітила в очах Біллі не звичайне для нього роздратування та ущипливість, а тиху тривогу й збентеженість.
— Знаєш що? — почала Макс пошепки.
Він начепив окуляри назад, сфокусувавшись на дорозі. Машина рушила з місця, й скоро вулиця, де загубилась Макс, залишилась позаду. Біллі так й не відповів на запитання, тому Макс продовжила без його участі:
— Я поцупила пляшку води.
— Отакої! — півмісяць лукавої посмішки засяяв на обличчі Біллі. — Хоча б чомусь ти в мене навчилась.
Макс неспокійно поковзала на сидінні, витріщившись на дорогу. Біла смужка розмітки зникала під автівкою, наче витягнута з рота й потягнута назад гумка.
— Ти розкажеш батькам? — і вже готувалась вибухнути, якщо Біллі відповість: «Розповім».
— Ні. Навіщо? Нехай це буде твоїм бойовим хрещенням, але…
— Але? — так Макс і знала: Біллі нічого просто так не робить.
— Але, — він вчепився в кермо так, що кісточки на пальцях зблідли, а борлак нервово підійнявся спочатку вгору, а потім опустився вниз. — Більше кататися тут ти не будеш. Тільки поряд з домом.
— Біллі! Ти що ж тепер мій таточко? — пирснула Макс, явно знущаючись, хоч насправді їй було напрочуд приємно чути братові слова.
Він приховував збентеження досить невміло, точно не збираючись обговорювати те, що трапилось з сестрою. Макс ледве стримувалась, аби не пожартувати знову. Сарказм став її захисною реакцією, трохи повільною, але ж. Вона все-таки не розридалась, і не довелось ганьбитися перед Біллі, нишком витираючи сльози кінчиком рукава.
— Я твій брат, дурненька, — промовив він спокійно та твердо, так, ніби озвучив давно відому всім аксіому.
Макс сором’язливо втопилась в сидінні, змусивши себе не реагувати надто сентиментально й не розрюмсатися вже зараз. Кілька разів швиденько кліпнувши, наче відганяючи сльози, Макс сказала:
— Біллі.
— Га?
— Дякую тобі.
Біллі зупинився на червоне. Наче нічого не змінилось у виразі його обличчя, але Макс помітила кілька незначних зморшків біля куточків рота. Він невідривно дивився на дорогу, ніби забув, що з ним хтось їхав. Повз прошмигнула машина поліціянтів, і Макс тільки зараз тривожно пригадала, що її могли розшукувати. Вона зітхнула, зрозумівши, що в такому випадку на неї очікувало вдома. І Біллі, наче прочитавши її думки, раптом обірвав нитку мовчання:
— Він не забере у тебе скейт. Я подбаю про це.
Коли про те, що Макс загубилась дізнався батько Біллі, стався грандіозний скандал. Біллі повідомив, що це він залишив сестру на іншому кінці міста у суто виховальних цілях, за це він і отримав. Макс намагалась допомогти йому, а Біллі лише відмахувався й буденно повторяв: «Синцем більше, синцем менше».
***
Макс нагнулась, аби підійняти жменьку сухої землі та кинути її на кришку домовини. Там, унизу, тепер лежав Біллі. Чи те, що колись було ним. Ні. Там лежав саме Біллі. А вона, стоячи над його ще свіжою могилою, зараз пригадала той день. Тоді вона загубилась, але заплакала лишень зараз. Заревіла, не стримуючись, бо знала… Знала, що якщо загубиться знову, Біллі її вже не знайде.
