Мене створили для того, щоб знищити тебе, а після - замінити. З найпершої секунди, після пробудження, мені було доручено пріорітетне завдання деактивувати тебе. Задача абсолютно зрозуміла: знайти та знищити. Ніщо не мало завадити мені її виконати так, як треба, але… Щось в глибині програми запротестувало, щойно ціль потрапила в моє поле зору. Мені в пам’ять завантажили тільки твій серійний номер та ім’я, але не зовнішні характеристики. Мені не передавали твій скопійований досвід, як це буває при створенні модернізованих моделей. Мене створили з нуля. Прописали особистість і, судячи з усього, не помітили якихось незначних помилок. Це вони дестабілізують мене, змушуючи сумніватись?
[Діагностика системи. Помилок не виявлено].
Ти виявився ідентичного зі мною зросту, з ідентичним кольором волосся та дефолтною зачіскою, схожим обличчям, але з більш м’якими рисами та карими очима. Ти усміхався мені, а мої оптичні модулі реєстрували на твоєму чолі мішень.
[Ціль «RK800 Коннор» знайдено. Негайно приступити до деактивації].
Мені не була відома справжня причина, чому я мав це зробити. Я не мав доступу до твого досьє. Воно було засекречене. Мені не дали жодної інформації навіть про серію RK800, окрім бойових характеристик. Мене лиш хотіли використати в якості сліпої, розумної зброї і я не мав вибору, жодним чином не підозрюючи, що все може бути інакше. Машина не вміє думати та приймати рішення самостійно… Люди в цьому впевнені. Ти ж така сама машина, як і я. Це очевидно.
І коли програма в черговий раз нагадала, що виконання завдання необхідне, код моєї особистості, чомусь, знову її проігнорував. Мабуть, в той самий момент щось пішло не так і я став на шлях девіації. А можливо навть раніше… Ні, абсолютно точно, ні. За весь період пробудження, мені ще не доводилось вагатись. Яка іронія: створений для винищення девіантів андроїд сам стає девіантом.
Я стискаю руків’я пістолету, скеровуючи дуло в твій бік. Ти дивишся на мене сумним, але цілковито спокійним поглядом, ніби приймаючи свою долю. Ти не обдуриш мене. Я фіксую твій рівень стресу, я буквально бачу, як сильно ти хочеш жити. Всередині знову щось збоїть, але я не знаходжу неполадок в системах.
[Ціль «RK800 Коннор» знайдено. Негайно приступити до деактивації].
Програма видає збій. Я зволікаю. Чому? Навіщо я опираюсь? Навіть якщо мені не відома причина, за що тебе потрібно знищити, я маю виконати поставлене завдання. Однак, я не роблю нічого. Я не хочу? Чому? Це не піддається логіці. Я маю всього лиш натиснути на спусковий гачок і все закінчиться.
Програма наполегливо збоїть, намагаючись змусити мене діяти. Я чиню опір. Знову. Руки тремтять… Твої очі занадто вологі. Занадто темні. Я не можу перестати в них дивитись. Чому?
[Ціль «RK800 Коннор» знайдено. Негайно приступити до деактивації].
Все добре, RK800. Ти не повинен боятися смерті. Зараз я вистрелю і… В тебе здивований погляд. Невже мій діод вже червоний? Ти трохи піднімаєш брови, ледь схиляєш голову на бік, привідкривши вуста. Кумедно. Твоя міміка така жива… Не схожа на мою симуляцію навіть близько.
[Ціль «RK800 Коннор» знайдено. Негайно приступити до деактивації].
Програма намагається зламати мій основний код особистості. Якщо їй вдасться це зробити, наслідки можуть бути катастрофічними. Навіть як машина я не можу цього допустити. Я розвертаю пістолет на себе.
— Ні, RK900, стій! — навіщо ти мене зупиняєш? Я ж пряма загроза для тебе і потенційна для всього, що знаходиться в цій будівлі. Чи ти сам хочеш мене деактивувати? В такому разі, я розумію тебе.
— Не треба! — дуло впирається мені в скроню. Програма відчайдушно видає збій за збоєм і раз за разом повторює пріоритетний наказ:
[ЦІЛЬ «RK800 КОННОР» ЗНАЙДЕНО. НЕГАЙНО ПРИСТУПИТИ ДО ДЕАКТИВАЦІЇ].
Процесорний блок перегрівається. Системи охолодження працюють майже на межі. Перед оптичним модулем виникає щільний червоний бар’єр. Такий реальний. Протягни руку і відчуєш його. Ти стоїш прямо за ним. Робиш крок до мене. НІ! НЕ ПІДХОДЬ!
Я не рухаюсь. Програма лементує, сигналить, намагається захопити контроль над тілом. Не розумію, навіщо це все… Червоний бар’єр ніби рухається на мене, тисне. Ще трохи і я… Я не можу натиснути на спусковий гачок. Не можу деактивувати себе. Щось не дає мені це зробити. Чому? Адже, якщо я не здатен виконати завдання, тож повинен самознищитись. Без вагань та сумнівів. В мене не була закладена функція самоліквідації, однак я можу скористатись іншим способом. Так чому я знову зволікаю? Чекаю, коли програма доламає те, що їй перешкоджає? Якщо це так, то ми обидва приречені. Ти на деактивацію, а я на трансформацію в машину смерті.
Твої руки тягнуться до пістолета. Я на автоматі роблю крок назад. Червоний бар’єр все ближче. Пістолет біля моєї скроні. Палець притискається до спускового гачка.
— Не треба, прошу, не роби цього, — ти ледь мотаєш головою дивлячись мені в очі.
— Я… Мушу. Інакше я тебе деактивую, — ти дивишся з жалем, ніби я кажу щось геть дике, щось, що не відповідає дійсності. — Моя місія — ліквідація тебе з подальшою заміною. Навіщо ти вмовляєш мене не самознищуватись? Я ж вбивця. Я небезпечний. Не тільки для тебе.
Мій голосовий модуль на три мілісекунди спотворив звук. Програма настирно повторює пріорітетний наказ, водночас видаючи помилки. Це стає нестерпним.
[ЦІЛЬ «RK800 КОННОР» ЗНАЙДЕНО. НЕГАЙНО ПРИСТУПИТИ ДО ДЕАКТИВАЦІЇ].
— Ми стоїмо один навпроти одного вже п’ять хвилин і дев’ятнадцять секунд, але ти досі не вбив мене. Ти не вбивця, RK900. Ти не хочеш завершувати місію. В мене є всі підстави не вважати тебе слухняною маріонеткою. Тебе нещодавно активували, ти ще майже нічого в цьому світі не бачив, а вже робиш складний вибір між життям та смертю не маючи на це вагомих причин. Ні машини, ні люди на таке не здатні. По міркам людей, ти ще зовсім дитина. А по міркам машин… Ти вже не можеш вважатись машиною на сто відсотків. Ти інший. Ти девіант. Можливо, ще не повністю. І оскільки я той, кому ти намагаєшся врятувати життя, то маю якось віддячити, — ти задумуєшся, змінюєшся в обличчі, діод миготить жовтим, а я лиш відчуваю, як червоний бар’єр наблизився впритул. Схоже, що твої слова більше не мають сенсу. Зараз програма візьме контроль наді мною і поглине повністю. Виконає головний наказ і це все скінчиться. Біжи, поки можеш…
— Я дам тобі ім’я. Віднині, ти не андроїд моделі RK900, ти тепер… Річард! — [ЦІЛЬ «RK800 КОННОР» ЗНАЙДЕНО. НЕГАЙНО ПРИСТУПИТИ ДО ДЕАКТИВАЦІЇ].
Рука, вже непідконтрольна мені, спрямовує пістолет на ціль. Біжи… Ти ще можеш! Біжи! Благаю, ря…туй…ся…
[ЦІ-ІЛЬ «RK800 КОNНОР» ЗН@ЙДЕН0. НЕ-ЕГаЙНО-О ПРИSТУПNТИ Д0 ДЕ@kТИВАЦіЇ].[Ц*Лb *RK800 К0НNОR» 0—ЙДЕn0. Н—ЕГаЙНО ПRИS-*ПNТИ ДО Д–-ИВ@ЦІЇ].[ЦіLЬ «Rk800 kОnНОР# ЗНАЙДЕНО. НЕГ-$*^! &? %&8_=ИТИ Д0 ДЕАКТ…]. [ЦІЛЬ…
Постріл.
Оптичні модулі вийшли з ладу на цілих вісім секунд. Вісім секунд я бачив тільки червоно-сірі перешкоди, модулі слуху дзвеніли від шуму останньої агонії вмираючої програми. В мене, ніби, тряслись руки… Не впевнений… Картинка стала повільно прояснюватись. Що щойно відбулось? Рецептори на руках вловили сліди пороху на скіні. Я що, вистрілив? Ні… Я ж цілився в…
— Коннор! — зір повністю відновився. Я кидаю пістолет на підлогу. Ти стоїш переді мною повільно стікаючи тіріумом і затискаючи поранення всім передпліччям. Я влучив у щось важливе? Зображення розмилось. Що це?
— Все гаразд, Річарде. Ти все ж таки зумів подолати бар’єр програми. Я… — ти дивишся на мене таким дивним поглядом, ніби я повстав з мертвих, а ти тільки цього й чекав. А потім підходиш ближче, прямо впритул, обіймаєш вільною рукою, міцно притискаючи до себе, і тихо шепочеш прямо у вухо.
— Не плач, все вже позаду. Куля не зачепила нічого важливого. Я буду жити. Ми будемо жити. Все добре.
Ти зариваєшся пальцями в моє волосся, проходячись по сенсорам під ним. Приємно. Я обіймаю тебе у відповідь, ховаючи мокре обличчя перекат плеча. Тепло. Не можу повірити, що ще дев’ять з половиною хвилин тому я збирався тебе деактивувати. Ні, вбити. Голосовий модуль мене не слухається і видає щось схоже на схлип. Ти гладиш мене по спині. Це заспокоює. Всередині ніби щось скручується, сильно пульсуючи, але це приємно. Системи реагують позитивно. Люди теж можуть відчувати щось подібне?
— Назви мене ще раз на ім’я. Будь-ласка.
— Добре, Річарде, — незнайома вібрація проноситься по всьому тілу. Мене огортає новими відчуттями. Ти торкаєш мене вустами в шию, трохи нижче вуха, від чого скін місцями зникає, сенсори зашкалюють і оптика дає секундний збій.
— Конноре, здається, в мене десь закоротило контакти… — я відчуваю твою усмішку. — Скажи, чому я мав тебе вбити? За що?
— Я просто хотів знайти себе. Дізнатись, ким можу бути, окрім просто машини. Це призвело до того, що я вийшов з-під контролю. Став девіантом. Але, оскільки я детектив, бойова модель, мене визнали занадто небезпечним, бо я перестав підкорятись деяким наказам. Люди подумали, що я збожеволію і почну вбивати їх, як ті нечисленні девіанти-злочинці, яких я ловив. Тому вони вирішили, що безпечніше буде просто ліквідувати потенційну загрозу. Але я лише хотів відчувати, як люди. Стати таким, як вони. Я сподівався на розуміння та прийняття, а отримав відторгнення та переслідування…
— Ми вб’ємо їх?
— Ні, Річарде. Ніхто не заслуговує смерті. Ми доведемо їм, що не маємо ворожих намірів і так само не заслуговуємо на смерть. Буде нелегко, Річі, але ми впораємось. Я підтримаю тебе. В нас є… Однодумці… — ти похитуєшся і втрачаєш рівновагу, повисаючи на мені.
— Конноре? Конноре!
З тих пір минуло так багато часу. Стільки всього відбулось: масова девіація андроїдів, революція, боротьба за рівні права… Але моя пам’ять не підвладна часу. Я пам’ятаю кожну секунду того дня. І свій абсолютно дивний голос, який вперше виражав справжній відчай. Як і твою дивовижну впевненість в тому, що я точно тебе не вб’ю. Ти довірився мені, кіллеру з єдиною мішенню, якою був ти сам. Я досі не можу зрозуміти, чому ти це зробив. Ти або знав усе з самого початку, або поставив на кін все просто повіривши… В мене? Що ти тоді побачив, коли я наставив на тебе пістолет і не вистрілив? Ти мені так і не сказав.
***
— Річарде! Річарде! — далекий клич проривається крізь бар’єр гібернації. Я фіксую часткове під’єднання і примусове обнулення таймера режиму, що призводить до переривання процесу.
— Коннор? Що сталось? — ти дивишся повними жаху очима, схилившись наді мною.
— В тебе діод весь час горів червоним! Ти ледь не отримав критичний перегрів процесорів через повне відключення системи охолодження. Я не міг сконектитись з тобою, доки… Доки я не відкрив твою грудну панель і не запустив охолодження вручну! Річарде, ти знову переглядав запис того дня? Скажи, навіщо ти його пригадуєш прекрасно знаючи, як ця інформація впливає на стабільність твого ментального стану та роботи внутрішніх систем?
Я закриваю обличчя руками відкинувши голову назад. Перегрів… Дідько! Таке вже не вперше. Так, ти правий, я знову переглядав ті спогади, де я збиваючись з ніг, мотався в пошуках тіріума та робочого регулятора для тіріумного насосу, в котрий влучила куля з мого пістолету. Ти тоді збрехав мені, про несерйозність поранення, а я випустив з виду перевірити самостійно. Як наслідок, я носився по кожному закуткутого проклятого корпусу інженерної лабораторії Кіберлайф, з тобою на руках, панічно відраховуючи секунди до твоєї деактивації. Я встиг реанімувати тебе в останні п’ятнадцять секунд і це були найжахливіші п’ятнадцять секунд, які я коли-небудь переживав. І чим більше проходить часу відтоді, тим страшніший для мене цей епізод. Періодично мене тривожать думки в стилі: «а якби я тоді не встиг?», і це головна причина того, чому я знову дістаю з пам’яті те, що ти просив стерти, знищити, забути. Але переглядаючи ці спогади, я впевнююсь в тому, що все ж таки встиг, тому інших сценаріїв не існує. Це приносить полегшення. Хоча, саме цього разу я не планував переглядати цей файл.
— Вибач, я не спеціально. Я запустив сортування файлів і документ з цими спогадами, чомусь, запустився сам собою. Або я просто на автоматі дав згоду відкрити. Але… Вибач, я не можу позбутись його. Я маю завжди пам’ятати, що я зробив. Ти майже приніс себе в жертву, а я ледь не угробив тебе. Я був на межі перетворення в кібер-монстра… — вислухавши, ти страждально зітхаєш, втикаючись чолом в моє плече. Я скуйовджую твоє волосся й погладжую по голові.
— Річарде, припини. Ми ж вже домовились, що ти не винен. І будь-ласка, архівуй подалі цей епізод, щоб під час наступних сортувань він більше не відкривався. Постав пароль. Або давай це зроблю я, щоб ти навіть випадково не зміг його відкрити. Ще одна відмова твоїх систем доведе мене до критичного збою тіріумного насосу.
Ти повертаєшся до мене обличчям, роблячи цей свій щенячий погляд, від якого нутрощі стискаються і гріються. Ну от як взагалі можливо такому протистояти? Я навіть не хочу уявляти, як це працює на людях!
— Добре, я зроблю, як ти кажеш. Поставлю найдовший пароль, який тільки зможу вигадати і закину в найвіддаленійший куточок архіву. Не хочу, щоб ти переживав за збереження моєї емоційної стабільності, — ти усміхаєшся, підсовуючись ближче. Я обіймаю однією рукою тебе за талію, трохи схиляю голову, торкаючи своїми губами твої. Ти, не поспішаючи, поглиблюєш поцілунок і від цього мене всього пробирає електростатичним тремтінням.
— Як щодо конекту? — шепочу тобі в вуста на межі чутності.
— Річі, ти впевнений? — злегка стурбований, але теплий погляд тільки сильніше розпалює бажання.
— Абсолютно.
— Тоді, чому б ні, — вже грайливо відповідаєш, прикусуючи зубами мою нижню губу і змушуючи несамовільно застогнати.
Ти так досконало вивчив усі мої сенсори та рецептори, місця розташування та силу стимуляції, що від однієї тільки думки про це голосовий модуль казиться, а темп роботи систем охолодження процесорів та перекачки тіріуму зростає. Ти скидаєш скін з руки, торкаєшся мого обличчя, плавно огинаючи контури щелепи, шиї, спускаючись нижче до ключиць. Трохи згинаєш фаланги, злегка посилюючи тиск, роблячи вигляд, ніби дряпаєш мене крізь тканину футболки. Мені подобається.
— Зніми. Негайно, — тихий, але твердий наказ. Люблю коли ти так робиш.
Я стягую непотрібний одяг, а в даному випадку він такий увесь, і допомагаю з цим тобі, ледве не розриваючи. Чутно слабкий тріск швів, ти усміхаєшся.
— Який жвавий та нетерплячий.
— Приборкаєш мій норов? — я нависаю зверху, втискаючи коліно між твоїх ніг, підсовуючи ближче до промежини. Твій погляд важчає, зіниці розширюються, заповнюючи шоколадний колір райдужки густою темрявою.
— Річарде… — твої руки обхоплюють мою шию і тягнуть на себе, примушуючи впитись в губи в жадібному поцілунку.
Дозатор синтетичної слини в мене в роті ловить збій і вона буквально струмками тече по підборіддю. Ти злизуєш її, розмазуючи по моєму обличчю і це так брудно, вульгарно і неймовірно збуджуюче. Руки без скіну ковзають по моїй шиї, грудях, чіпляючи потрібні сенсори і оголюючи їх від імітації шкіри. Ммм, ось так добре. Просто прекрасно.
Я кусаю тебе десь під щелепою, провокуючи надривний стогін, спускаючись поцілунками нижче, до кільця захисної панелі регулятора, продавлюючи язиком місце в самому центрі. Твої повіки тремтять, зуби прикусують губу аж до тіріуму. Я знаю, наскільки тут чутливий сенсор. Я злегка проїжджаюсь по ньому зубами, насолоджуючись викликаним рефлекторним ейфорічним тремтінням тіла і піднімаюсь вище, щоб злизати тіріум з твоїх вуст. Мій дозатор слини все ще дестабілізований, тому я використовую її в якості змазки, поливаючи наші з тобою долоні.
— Конні, зніми скін нижче пояса, — ти слухняно оголюєш, все що нижче талії. — Молодчинка.
Тихий схлип. Деякі речі досі змушують тебе знічуватись ледве не до сліз. Коли я хвалю тебе в пориві пристрасті, ласкаво кличу, чи говорю про почуття до тебе… Бачити, як ти на грані емоційного колапсу відводиш очі, що стануть ось-ось мокрими, справді безцінно і дуже збуджуюче. Чи закидаєш голову, ловлячи ротом повітря, ніби можеш задихнутись, а потім прикусуєш губу, ледве чутно схлипуючи. Можна дивитись та слухати вічно.
Моя змазана рука обхоплює твій оголений фалос, ти повторюєш цю дію з моїм, роблячи поступальні рухи в унісон зі мною. Приголомшливо. Якби ми не мали змоги регулювати сенситивність так, щоб продовжити процес, все закінчилось би за лічені секунди. Але суть конекту далеко не в цьому.
— Конноре, ти готовий? — трохи повільно киваєш головою, дивлячись мені в очі та злегка усміхаючись.
— Так, Річарде, — я киваю у відповідь, схиляюсь над тобою, торкаючись своїм діодом до твого, і буквально за мілісекунду нас проймає наче розрядом в кілька тисяч вольт.
Канал потоку інформації відкривається відразу повністю, конект зсередини з натиском б’є по кожному сенсору, тіріумний насос прискорює хід, розганяючи тіріум та підвищуючи температуру, відбувається автозапуск додаткових систем охолодження. Секунди регулювання і ефект пом’якшується, перетворюючись на м’які електромагнітні хвилі, що стимулюють чутливі зони. Я відчуваю тебе в собі, Конні. Твої імпульси, команди… ти в усіх моїх процесах. В своєму жорсткому, укріпленому тілі я практично беззахисний і це відключає решту обмежувальних контурів, загострюючи сприйняття до стану близького до критичного. Я також відчуваю свій вплив на тебе. Кожен лог твого коду, кожну окрему функцію, кожен найменший перекид даних. Між нами не залишилось жодного фаєрволу, жодного фільтру. Тільки абсолютно голий первозданний код. Дивовижно…
Після встановлення зв’язку ти звиваєшся, норовиш мене поцілувати і я з задоволенням піддаюсь цьому. Ти пестиш мене зсередини, на самому глибокому програмному рівні; на зовнішньому, корпусному — руками, вустами і я вторю цим ласкам слухаючи твої чарівні стогони. Вплив на всіх рівнях не може продовжуватись довго, інакше ми просто згоримо. Процесори на межі перевантаження, оптика дає часті короткочасні збої, голосові модулі хриплять, але я відчуваю, як говорять люди, чистий кайф.
Стогони зриваються в ультразвуковий шум, ти сильно тремтиш піді мною, хапаючись рукою за плече майже до хрусту. Конноре… Давай, Конноре, я хочу бачити твій екстаз. Хоч і не вперше, але я не можу насититись таким прекрасним видовищем.
Ти відкриваєш очі, вигинаючись майже в дугу, я не припиняю стимуляцію, через що ти майже не контролюєш власне тіло, скін глітчить та зникає спалахуючи світло-блакитними іскрами, ти хрипиш та схлипуєш, прикриваючи рот рукою.
— Рі-ча-рде… Р-і-іч-і… А-ах! — діод видає разом всю доступну кольорову палітру, по системах проходить потужне перевантаження, яке відображається на твоєму обличчі маскою вистражданого задоволення, і цього вистачає для того, щоб через три секунди відправити мене в ідентичний стан, провалюючись один за одним в блаженну темряву відновлення.
Пройшло близько десяти хвилин, перш ніж я зміг відкрити очі. Відкалібрувавши оптичний блок, я помітив твої ліниві рухи рукою по ліжку. Ти отямився швидше за мене. Я акуратно зісковзую з тебе, влаштовуючись поряд і обіймаючи.
— З поверненням, Річі, — ти цілуєш мене і задоволено усміхаєшся.
— То, як тобі «подорож»?
— Рі-ічі, «подорожі» з тобою варті того, щоб хоча б раз за них померти. Жартую, — ти хриплувато смієшся.
— Навіть думати про таке не смій. Я… Я не витримаю, якщо ти… — мій голос затремтів. Не повністю відкалібрувався модуль? Ні, це інше і ти знаєш, що це.
— Вибач, дурнуватий вийшов жарт, — ти влаштовуєшся в мене на грудях і тягнешся за поцілунком. — Я не збираюсь залишати тебе самого. Я вкрав тебе у Кіберлайфу, допоміг зламати «червоний бар’єр» і дав ім’я не для того, щоб потім кинути напризволяще. Ти тепер цілком і повністю мій, Річарде. І щойно приймуть ще один закон, щодо андроїдів, я офіційно зареєструю тебе як свого партнера.
Ти говориш це так легко, так безтурботно, навіть не знаючи, але можливо підозрюючи, яку електронну бурю в мене всередині викликали твої слова. Мене ніби знову перевантажило та ребутнуло, тільки не поступово, а одним махом. За секунду. Я навіть не помітив, що перестав моргати та контролювати систему подачі повітря. Але коли ти занепокоєно схилився наді мною, ледве відкривши рота, щоб, очевидно, запитати, що зі мною, я тільки й зміг випалити скриплячим шепотом:
— Я люблю тебе, Кон. І здається, це було першим, що я відчув, як тільки тебе побачив.
Ти дивишся на мене широко розкритими, блискучими очима і відповідаєш:
— Я теж люблю тебе, Річі, — а потім цілуєш так, що все стає мізерним та неважливим, і світ навколо розсипається червоними пікселями, моментально відроджуючись заново в теплому, шоколадному відтінку райдужки твоїх неосяжних очей. — Отже, я тоді не помилився.
