Посмішка - це особливий дарунок, часточка емоцій - унікальних і неповторних.
Навіть якщо це посмішка смерті.
«Хай не повертаються до нас ті,
Чиї душі вже у Сутінкових полях,
Бо Смерть вони з собою приведуть».
Уривок з молитви мешканців Баханде
Шеб[1] ніколи не подобався Іріану.
Проте, як би це абсурдно не звучало, чоловік продовжував жити у цьому старезному, похмурому, мовчазному й таємничому місті, де вузькі вулиці перепліталися в лабіринт, звідки без навігатора мало хто міг вибратися самотужки. Важко було повірити, та Шеб постійно змінювався. І в легенди про те, що ночами місто стає зовсім іншим, вірили всі мешканці. Тому в темну пору доби мало хто виходив на прогулянку. Хіба відчайдухи і туристи, котрі посміювалися з забобонних містян.
Монструозний велет, простягнувши павутиння вулиць на сотні кілометрів, тим не менш, чимось приваблював чужоземців. Тут постійно, навіть взимку, коли холод приникав у самі кістки, блукали усміхнені туристи.
Іріан Нокс не розумів їх. Але і сам жив у місті. Шеб ніби пустив коріння у саме єство чоловіка і не відпускав. Навіть змусив переселитися з околиці ближче до центру. Ближче до свого серця, що пульсувало у своєму примарному ритмі.
Іріан поселився на мальовничій вулиці — дивно викривленій і неправильній. Вона вилася зигзагами кудись удалечінь і, наскільки Нокс пам’ятав, закінчувалася глухим кутом. Старовинні багатоповерхові будинки зі стрілчастими панорамними вікнами ніби спостерігали за перехожими. Багато з них були незаселені і дивитись у чорні вікна часом було моторошно.
Парадокс Шеба полягав у тому, що тут будинків завжди було більше, ніж людей.
Розпаковуючи речі у квартирі на сьомому поверсі, Іріан раз у раз поглядав у вікно. Він був невисоким чоловіком тридцяти років. Довге темне волосся зав’язане у хвіст, темні очі, меланхолійний вираз обличчя. Нокс нічим не вирізнявся серед інших мешканців. Хіба що любив важкий рок і засиждувався допізна з книгами темних легенд. Тим не менш, чоловік був ще тим скептиком.
Навпроти своєї квартири чоловік розгледів вікно іншої квартири. Там панувала темрява. Певно, в приміщенні ніхто не жив. Як тільки Нокс про це подумав, тут же побачив у напівтемряві порожньої квартири дівчину. Вона стояла непорушно й незмигно дивилася на Іріана. Той здригнувся. Випустив речі з рук і підійшов до вікна.
Дівчина посміхалася йому.
Вона не була аж такою вродливою, та мала особливий шарм, щось містичне й непояснюване, що приковувало погляд. Коротке чорне волосся до плечей, трикутне обличчя з гострими рисами, по-котячому примружені світлі очі — такі ясні, що вони, здавалося, злегка мерехтіли. Правда, її посмішка — напружена й широка — виглядала непрородньо й моторошно. Лякало й те, що незнайомка стояла так непорушно, ніби статуя.
Зчудований і водночас стривожений Іріан помахав їй рукою.
І здивувався ще більше, коли вона помахала у відповідь. Рукав широкої квітчастої сорочки закотився, оголивши руку з безліччю татуювань. Та їх Нокс не зміг розгледіти.
Він вже зібрався відчинити вікно і погукати їй, та дівчина, рухаючись механічно, наче роботизована форма життя, пішла десь углиб квартири.
Іріан якийсь час постояв, чекаючи, що незнайомка знову з’явиться. Вона чимось зацікавила чоловіка, пробудила від монотонного меланхолійного існування.
Та її не було. Аж до наступного дня.
Іріан і не помітив би її. Дівчина ховалася. Ніби гралася з ним. Проте чоловік мимоволі вловив рух у квартирі навпроти. Дівчина визирала з-за рами вікна. Посмішка її начебто стала ще ширшою. Нокс здригнувся. Проте погляд світлих очей заспокоював. Звідки такий контраст? Моторошна посмішка і заспокійливий погляд. Хто ця дівчина? Може, їй щось треба?
Дивлячись, як незнайомка ніби виринає з темряви кімнати, Іріан відчинив вікно. В обличчя дмухнув морозний зимовий вітер. Чоловіка пересмикнуло. Він жестами показав незнайомці теж відчинити вікно.
Вона тільки усміхалася.
Нокс знизав плечима. Зачинив вікно, аби не замерзнути. Може, краще забути про незнайомку? Недарма вона його лякала.
Проте її світлі очі й неприродна посмішка стали ввижатися Іріану в темних провулках Шеба, де, за легендами, могли ховатися тіньові істоти. Він бачив світлі очі перехожих, а потім сахався від них, бо здавалося, ніби ці незнайомі люди стали посміхатися, наче божевільні. Гостре обличчя дівчини ввижалось у блакитному місяці, у відображенні в шибці, в чашці кави. Ніби переслідувало.
Іріан чекав, коли незнайомка з’явиться знову. Хотів спитати, що вона з ним зробила. Він лише двічі бачив незнайомку, але ніби став жертвою… чого? Магії? Але магії не існувало. Краще спитати у дівчини. Нокс вірив, що всьому можна знайти логічне пояснення.
Незнайомка посміхалась, як і раніше. Чоловік поспіхом написав на аркуші паперу кілька слів, склав у літачок і кинув до квартири навпроти. Та порив вітру відніс папір в іншу сторону, і той зачепився за стічну трубу.
А вона навіть не звернула на це уваги і знову розчинилась у текучій напівтемряві, залишивши чоловіка у глибоких роздумах.
Про себе Іріан назвав її Уміною. Це ім’я він побачив у темних легендах. На древній мові луань[2] воно означало “невидима”, “недосяжна”. Такою чоловік бачив незнайомку.
Він став одержимий нею. Міг днями сидіти коло вікна і чекати, коли прийде Уміна, її світлі очі осяють півтемряву зимових днів, а моторошна посмішка змусить серце пришвидшено битися від щастя й невимовного жаху. Нокс не міг пояснити, чому відчував усе це. Чому покинув роботу, перестав навідувати друзів, розірвав спілкування з рідними. Аби тільки дивитись, як у квартирі навпроти виникає жаданий силует.
Іріан намагався докричатися до неї. Писав повідомлення на аркушах паперу і посилав літачками. Брав картон і великими літерами виводив питання, на які не отримував відповідей. Уміна мовчала і навіть своїм мовчанням причаровувала, прив’язувала чоловіка до себе інфернальною посмішкою.
Іріану стало все байдужим. Він перестав спати і їсти. Годинами сидів коло вікна. Його обличчя зблідло й осунулось, під почервонілими очима залягли темні кола, щетина на підборідді робила Нокса схожим на безхатька. Чоловік не помічав зимової краси Шеба, ні того, що перестав доглядати за собою. Коли Уміна довго не з’являлася, кликав її щораз гучніше. Іноді сусіди стукали в двері квартири Іріана через його крики. Він і це ігнорував. А коли ж бачив її — завмирав від невимовного щастя і плакав, простягаючи руки, хоч і не міг навіть торкнутися дівчини.
Нарешті, змучений постійним безсонням, не знаходячи собі місця через довгу відсутність Уміни, Іріан додумався піти в будинок навпроти. Мав намір знайти її, дізнатися, хто вона, зізнатися, що не може жити без її посмішки й ладен днями й ночами дивитися в її очі.
Старезна багатоповерхівка загрозливо здіймалася над головою чоловіка, коли він опинився на вулиці. Від морозного повітря запаморочилося в голові. Зсутулившись, Іріан перетнув вулицю. Хотів зайти у під’їзд, аж побачив жінку, котра якраз виходила звідти. Нокс вирішив спробувати удачу.
- Перепрошую, пані, - погукав він жінку. Та спинилася. Похилого віку, з короткими рудими кучерями, що вибивалися з-під синього фетрового капелюшка і в синьому пальто вона виглядала дуже ошатно. На плечі висіла чорна сумка. Жінка підозріло дивилася на Іріана, котрий був у легкій куртці, з брудним нечесаним волоссям, сподіваючись, що це не жебрак чи волоцюга.
- Чого тобі? - озвалась вона різким низьким голосом. На непривітний тон чоловік ніяк не відреагував. Тільки спитав швидко:
- Ви живете у цьому будинку? На сьомому поверсі — он те вікно — мешкає дівчина. Можливо, ви знаєте, як її звати?
Очі жінки округлилися від подиву. За мить вона охнула і прикрила рота рукою в чорній рукавичці.
- Чоловіче, - тихо відказала співрозмовниця, - в тій квартирі вже двадцять сім років ніхто не живе.
Іріан завмер, почувши ці слова. Неприємне передчуття почало здійматись у його душі.
- Але ж дівчина… - здушено мовив він. Жінка вже дивилася на нього зі співчуттям. Довго щось обдумувала. Тоді сказала:
- Ходімо, пройдемося. Я дещо розповім.
Ошелешений Нокс слухняно побрів за нею. Бо не знав, що ще робити.
- Як тебе звати? - поцікавилася жінка. Вона дістала з кишені цигарку й закурила. Нервово затяглася димом. Іріан вловив запах тютюну і ніби отямився від важкого кошмару, що затягував його все глибше у беспросвітну чорну безодню, де завивали й волали монстри, про яких не знали навіть боги. - Я Оріона.
- Іріан, - назвався чоловік, - то що ви хотіли розповісти?
Він вже жадав опинитись у своїй квартирі й чекати на появу Уміни. Бо не міг — не хотів — вірити словам пані Оріони.
Для нього Уміна існувала, відколи він її побачив.
- Дивний цей Шеб, - сказала жінка, - такий же прекрасний, як і моторошний. Кажуть, сам Хранитель не завжди знає, що коїться з його містом. Бо деякі істоти, що оселяються тут, стають жорстокими й кровожерливими. Забирають душі людей, доводять до самогубства. От як Мірі.
- Мірі? - перепитав Іріан.
- Дівчина з тієї квартири, - Оріона важко видихнула дим, - чому вона оселилася саме тут — невідомо. Мірі приїхала здалеку. З тих країв, що їх ми ніколи не побачимо. І не захочемо бачити, бо вони населені Безликими[3].
- А що ж там робила Мірі?
- Досі не здогадався? Дівчина була Вартовою порядку[4].
Нокс затамував дихання, згадуючи все, що чув про легендарних воїнів, котрі могли витримати дотики Безликих і не перетворитися на жахливих істот Сірого світу[5]. Але від таких дотиків на тілах Вартових з’являлися візерунки у вигляді червоних лікорісів.
Тепер стало зрозуміло, що то були за тату, які Іріан бачив на руці дівчини.
- Мірі була наймолодшою у своєму загоні, - продовжувала Оріона, - новенька, проте спритна Вартова, котра першою квапилася нищити Безликих. Казали, у неї була найяскравіша зброя, від якої здригалися навіть істоти Сірого світу. Проте Мірі була необачною і легковажною. Тому й потрапила в полон до Безликих.
Чоловік ніби налетів на невидиму перешкоду. Це стало потрясінням. Він якийсь час усвідомлював почуте.
- Як — у полон? - видихнув Нокс. - Хіба Безликі беруть людей у полон?
Він навіть уявляти не хотів, як почувалася і що витерпіла нещасна Вартова серед двохметрових істот попелястого кольору, чия шкіра нагадувала потріскану від страшної посухи землю. Облич у них не було. Лише нерівна горизонтальна тріщина на місці рота. З усіх тріщин на світ дивилися численні очі. А ще Безликі видавали жахливий тріск і скрегіт, котрий, якщо його довго слухати, міг довести до божевілля. Іріан лише бачив голографічні зображення Безликих, проте навіть цього вистачило, щоб більше ніколи не хотіти бачити цих істот.
- Схоже, ці тварюки порозумнішали, - озвалася жінка. Продовжила неохоче: - Ніхто не знає, що пережила Мірі, але через рік її знайшли серед південних пустель, де древні піраміди утворюють найстаріший портал[6] у Ваджарті, котрий вважається неробочим. Зовні Мірі була майже такою, як і до полону. А проте стала пригніченою, ніби носила якийсь тягар. Дівчина поселилася тут. Буквально за кілька тижнів схудла, постійно відчувала втому, розмовляла неохоче. І при цьому Мірі постійно посміхалася.
Оріона здригнулася, поринувши у спогади.
- Коли я вперше побачила Мірі, - вела вона далі, - то кілька ночей прокидалася від кошмарів, у яких сотні людей дивилися на мене і так само посміхалися. Світло і Темрява, що то була за посмішка!.. Ні один відомий монстр не може похвалитися таким ефектом, який справляла Вартова, посміхаючись. А її світлими сяйливими очима з глибин душі на світ дивилося щось… нелюдське. Щось темне і невідоме. Те, що боїшся побачити у беззоряну ніч, коли ідеш додому лабіринтом Шеба. І це була не Мірі. Я гадаю, в її душу щось поселилося, коли Вартова була в полоні. Боюсь навіть припустити, що жило разом з нами у тій квартирі.
Липкий страх холодною хвилею огортав розум Іріана. Він не міг повірити і вірив водночас. А жінка все говорила. Певно, була рада виговоритися, виплеснути все те, що гризло її довгі роки.
- Скоро дівчина майже перестала розмовляти. Лише іноді. Уривками. Мій знайомий, котрий пізніше наклав на себе руки, одного разу спитав у Мірі, що з нею сталося, бо вона нікому не розповіла про той жахливий рік у полоні. Дівчина глянула на нього і сказала безбарвним механічним голосом: “Воно у моїй голові. Шириться думками, тече венами з кров’ю. Воно паразитує, воно пожирає волю, роз’їдає душу. Воно тисне і тисне, і тисне… Стає важко дихати. Впускаєш його, аби стало трохи легше. І воно знищує тебе. Правда, гарно?” Кажучи це, Мірі посміхнулася так широко, що кутики її губ тріснули і звідти потекла кров.
Дівчину не раз водили до кращих психіатрів Шеба. Та чи можна вилікувати хворобу, про яку нічого невідомо? Їй поставили діагноз — вітальна депресія, бо симптоми, бачте, вказували на це.
Що б не казали ті лікарі, які б таблетки не виписували, та Мірі прожила недовго. Вона днями й ночами стояла у темній квартирі, дивилась у вікно і посміхалася. Люди, що ходили вулицею, не піднімали голів, боячись побачити божевільну посмішку Вартової.
Мірі панічно боялася снігу. Схоже, він нагадував їй про Безликих, бо деякі з цих істот, кажуть, були білого кольору. Тому, коли випав перший сніг, вона повісилася.
- Що сталося далі? - тихо спитав чоловік, хоч і не бажав знати. Його вже морально підкосило те, що він почув.
- Довгий час ніхто не помічав відсутності Вартової у вікні, - відповіла Оріона, - аж поки нудотний неприємний запах не став ширитися поверхом. Коли мешканці, перевіривши все довкола, стали стукати до Мірі, вона не відчинила. Тоді вони виламали двері. Мене там не було, проте я наслухалась історій очевидців. В той зимовий день люди знайшли повішену Мірі, чий труп добряче розклався, бо в кімнаті був увімкнений електричний камін. Трупні мухи, що взялися невідомо звідки, огидно дзичали, кружляючи довкола синюшного тіла, що ледь помітно погойдувалося на ремені. А ще Мірі страшно посміхалася. З кутиків губ - потрісканих і запалених - текла кров, що почорніла і нагадувала гидкі нерівні ікла. Вибалушені очі стали майже прозорими… - Оріона докурила цигарку і викинула недопалок у найближчу урну. - Який же кінець цієї історії? Всі, хто в той день вломився до квартири Вартової, або мертві, або перебувають у психіатричній лікарні Шеба. У квартирі Мірі відтоді ніхто не живе, бо атмосфера у приміщенні важка і гнітюча. Там неможливо спати, щось постійно насилає кошмари і страхітливі галюцинації. А ще всі, хто бачив примару Мірі, рано чи пізно помирають, стаючи одержимими нею. Бо що б не поселилось у квартирі Вартової, та це не душа Мірі. Це те, що вирвалося на свободу, коли тілесна оболонка перестала функціонувати. Те, що вселилося в Мірі й отруювало дівчину аж до самої смерті…
*****
Іріан не пам’ятав, як дістався додому. Він змерз і трусився від холоду. Машинально увімкнув обігрівач на повну потужність. Не знімаючи куртки, підійшов до вікна. Вечірнє місто, вкрите сніговим саваном, здійняло хвилю паніки й страху. Хотілося зашторити вікно, забитися в куток, виколоти очі, щоб не бачити безмовної, відразливої білизни.
Але тоді він не побачить Мірі.
- Мірі, де ти? - прошепотів Нокс. Закричав: - Мірі! Мірі, прийди до мене! Посміхнися мені, богине примарних видінь, забери у далекі краї, позбав від цього жаху, бо це нестерпно…
І вона з’явилася. Стояла у вікні навпроти - мертва, зі шкірою, що гнила й відшаровувалася, з чорними проваллями замість очей і потворною нелюдською посмішкою, що оголила хиткі жовті зуби. Одяг її - квітчаста сорочка і довга спідниця - стали лахміттям. Нокс не відводив погляду й посміхався, наче побачив дещо прекрасне. Найпрекрасніше у своєму житті - її посмішку.
Мірі, Уміна… Вона кликала Іріана, кликала до себе, у квартиру, простягалася руки, в яких порпалися личинки черв’яків. Її тіло гнило і розкладалося, а Нокс ніби й не помічав цього. Він підійшов до вікна. Наче сомнамбула, розчахнув, впустивши нічний вітер і жменю сніжинок. Голос Вартової став гучнішим. Він заполонив свідомість, заглушив інші звуки. Іріан дивився вперед, нічого не відчував, не хотів. Тільки приєднатися до Мірі. Нарешті торкнутися до неї, обняти її, розчинитись у сяєві її очей…
Чоловік зробив крок. У ніч. У пітьму.
*****
На ранок мешканці Шеба знайшли тіло чоловіка, котрий вистрибнув з вікна. Труп виглядав так жалюгідно, що спочатку його прийняли за волоцюгу. Згодом виявилося, що жертва - Іріан Нокс, котрий нещодавно переїхав з околиці міста внаслідок пожежі, що зруйнувала вщент його будинок. Побачивши усміхненого чоловіка, пані Оріона сумно похитала головою і глянула вгору, на вікно квартири, розташованої на сьомому поверсі її під’їзду. Дехто аж відсахнувся, побачивши широку посмішку трупа і вибалушені очі. Втім, більшість мешканців звикли бачити таких самогубців. Він не перший, він і не останній.
Був на тій вулиці іще один мешканець - вбраний у довге чорне пальто, з коротким білосніжним волоссям, зачесаним набік. Він теж подивився на вікно, де колись жила Мірі. Насупився й пішов, пробурмотівши: «Це треба припинити». І оселився у квартирі Вартової.
Хтозна, можливо, це був сам Хранитель Шеба, бо відтоді ніхто не бачив примару усміхненої дівчини.
Відгуки