Різкий запах моря вдарив у ніс. Коліна й руки загрузли в піску. А хвилі все намагалися торкнутися мене. Першим, що почула крізь гупання власного серця у вухах було море, потім трава й дерева, а потім голоси батьків біля будинку. Я через силу встала. Ноги ледь слухалися мене. Через ниття й біль у м’язах змушувала себе йти. Часу більше не було. Тож схопивши валізу, я одразу зникла, так нічого нормально і не пояснивши батькам. Ця захоплива історія торкнулася їх вух вже у Лондоні, де ми мали невеличку квартиру. Тепер свої довгі дні сповнені тривоги я проводила там. Батьки кожного вечора виходили зі мною на зв’язок, та це допомагало лише на одну мить. Адже наступною завжди була думка “якщо не сьогодні, значить завтра” і так по колу. Та одного темного вечора все змінилося.

Я сиділа на дивані у вітальні та читала книгу. Якась стара англійська класика. Раптом почула гучний стук у двері. Ще трохи й здавалося їх виб’ють. Я відклала книгу й міцніше стисла паличку. Подивившись у вічко, охнула й одразу відкрила двері. Мама буквально впала мені до рук. Вона з силою стила моє передпліччя. Бліда й злякана, вона нарешті промовила:

- Твого батька забрали. Сказали, що він відповідатиме за твої помилки, - її погляд був скляним, складалося враження ніби вона мене не бачить взагалі. І насправді я не хотіла, щоб вона зараз мене помітила, адже боялася звинувачень.

- Мамо, зайдімо в дім, - я завела її глибше у квартиру та змахнула паличкою, двері одразу ж зачинилися й клацнув замок.

- Вони забрали його, - тихо промовила вона знову. - Сказали замість тебе.

Всередині млоїло. Серце стислося. Хотілося видерти його з грудей. Як і кожен раз коли відчувала провину. А відчувала я її часто: через сили, що мала, втечу в Нью-Йорк від батьків і що найголовніше від себе, за розбиті вікна від сплеску магії й хлопця, що відчув смак крові в горлі, коли вирішив залякати мою подругу, бо вважав, що має право, адже чистокровний, а вона ні.

Я завела матір у вітальну і всадовила на диван, піднесла води. Вона забрала прохолодну склянку з рук, а натомість простягла зім’ятий шматок паперу.

- Що це?

- Лист від Дамблдора. Ввечері надійшов, ми не встигли розказати про що він, - мама здригнулася й швидко торкнулася губами склянки, ніби стримувала себе від чогось.

Я розгорнула лист й швидко пробіглася поглядом. Написане стосувалося мене і дару. Цей подарунок долі був настільки сильним, що блокування подіяло лише на деякий час. А далі чим доросліша я ставала, тим сильнішим був дар, що постійно намагався вирватися.

- Мамо, я щось придумаю, піду за ним.

- Ні, - різко відповіла вона й вперше за вечір подивилася на мене ясним поглядом. - Ти хочеш, щоб я ще і тебе втратила?

- Мамо, але ж його карають за мої помилки…

- Ні, ти туди не підеш і крапка. Ми дістанемо твого батька й мого чоловіка разом. Ніколи не розуміла ці прояви зайвої жертовності.

Я зітхнула. З мамою сперечатися не мало сенсу. Тож залишалося лише вкласти її в ліжко, а самій знову сісти у вітальні й стиснути в руках закриту книгу. Руки тремтіли. Ноги тремтіли. Все тіло тремтіло і я не знала як це зупинити. Мозок відчайдушно прагнув щось робити, а не сидіти на місці й стискати на марно книгу. Я відклала книгу й різко встала. Знала, якщо ще хоч трохи посиджу без діла зійду з розуму.

На вулиці спустилася ніч. Деякі вікна ще горіли жовтим світлом, та більшість вже поглинула темрява. Прохолодне повітря викликало табун мурашок на шкірі. Вдалині почувся дзвін скла й сміх. Повз з шумом проїхало пусте таксі. Я йшла вулицями й не розуміла куди саме, лише міцно стискала плечі. Ні, не могла тут бути сама, мала повернутися туди де все почалося. Я трансгресувала.

Нічний вітерець хилив траву до землі. Десь в її глибинах можна було розчути цвіркунів. Їх пісня змішувалася з піснею моря, та сьогодні я була глуха до мелодії ночі. Я зайшла в будинок. Нічого навколо не говорило про можливий бій тут раніше. Мертва тиша поглинула кімнати. Нікого. Насправді мала надію на інше. Я ввійшла у вітальню й одразу підійшла до книжкової полиці. Лише одна книга мене цікавила. Древня, стара, магічна й обтягнута бордовим оксамитом. Вона стояла на верхній полиці, що мені довелося кінчиками пальців чіпляти її й діставати. Важка, вона лягла в руки. Я одразу ж розгорнула її на останній сторінці. “Лідія Арден” виведено на сторінці зверху каліграфічним почерком. Таким же, як і на попередніх сторінках починаючи від початку. Підозрювала, що книга копіювала почерк мого любого предка. Я сіла на підлогу й сперлася спиною на шафу. Дивилася на слова, та не бачила їх. Букви скакали перед очима й відмовлялися складатися в слова й речення. Втома.

Я прикрила очі. Не знала, чого очікувала від підручника з короткими біографіями людей, які з’являлися після їх смерті й описували героїчні або не дуже вчинки. На форзаці можна було знайти сімейне дерево з іменами й стрілками до кожного наступного покоління. Такі дерева, думаю, були у кожної древньої сім’ї, яка цінувала свій родовід. Я здригнулася від думки, що мій рід міг би бути схибленим на чистоті крові. І це дерево всім би доводило це. Та напис маглонароджений або напівкровка під деякими іменами давно вмерлих родичів говорив про зворотне. Під нашими з батьками іменами значилося “чистокровні”. Я чекала якоїсь відповіді від цієї книжки або хоч натяку на те, що робити. Та сторінки з сімейними історіями були лише сторінками з сімейними історіями. Я знову поглянула на свою сторінку. “За кінцем завжди йде новий початок, а за розрухою завжди йде створення”. Цитата під іменем, яка нічого мені не дала. А біля напису дар було лише пусте місце. Книга ховала мене, як і магія Дамблдора.

Почала сердитися. Час батька повільно стікав, а я сиділа тут й шукала невідомо що. Мені потрібен був Дамблдор, а не стара книга. Я підхопилася на ноги, недбало поставила книгу на місце й кинулася до школи. Опинившись під воротами замку, надіслала патронус. Сріблясто блакитна вовчиця пробігла крізь стіни замку прямо в башту з дамблдоровим кабінетом. Я нервово ходила зі сторони в сторону, чекаючи на відповідь. Хвилини швидко стікали. Внутрішній годинник кричав, що запізнююся. Аж ось нарешті за воротами почулися швидкі кроки, а потім звук засувів, що відкривали вхід на територію замку. За воротами на мене чекав Дамблдор у звичній мантії, не нічній. Значить, я не розбудила його.

- До чого така терміновість, Лідіє? У вас щось сталося? - у дамблдорових очах світилося занепокоєння.

- Смертежери вкрали мого батька. Я маю врятувати його, - швидко промовила я.

Дамблдорові брови підскочили догори.

- Проходьте, Лідіє, - лише сказав він й повів до свого кабінету.

Коридори тонули у тиші й мороці. Наші кроки ехом відскакували від кам’яних стін. Кожний крок здавалося відраховував секунди, що втрачаю. Холодні долоні поколювали. А дихання все ніяк не хотіло ставати рівнішим. Нарешті, показався вхід в директорський кабінет. Як тільки ми зайшли, Дамблдор одразу ж попросив присісти. Я на автопілоті виконала його прохання, хоча десь в глибинах мозку голос кричав, що втрачаю дорогоцінний час.

- То ви кажете, що вашого батька забрали смертежери, так?

- Так, - швидко проговорила, - сказали, що замість мене забрали, як покарання.

- Я не здивований, - після декількох секунд мовчання промовив він. - Особливо, після вашої останньої зустрічі.

- То ви знаєте? Звідки?

- Маю всюди свої очі, - коротко й з легкою усмішкою відповів він. - Як і Волдеморт. Чаю?

- Знущаєтеся?

- Ні, Лідіє. Вам варто розслабитися, заспокоїтися.

- В такому разі, я б краще випила вогневіскі, а не чай.

Я опустила погляд на  свої руки, що тремтіли на колінах.

- Як скажете, - коротко відказав Дамблдор і змахнув паличкою. Відчинилися дверцята однієї з шафок і звідти вилетіла пляшка з янтарною рідиною. Стакани приземлилися на стіл з тихим дзенькотом. Після чого вони наповнилися рідиною, яка піднялася з дна до половини. В закритій пляшці ж своєю чергою рівень вогневіскі знизився. Я одразу взяла стакан й одним рухом випила все, що там було. Вогневіскі обпалило горло. До очей підступили сльози. Я примружилася.

- Легше? - голос Дамблдора звучав віддалено.

- Ні, легше стане, коли повернемо батька, - замовкла на секунду, а потім раптово спитала: - Чому він так причепився до нас?

- Волдеморт не любить відмов, - просто відказав Дамблдор.

- Настільки не любить? Це дивно, вам не здається?

- І все-таки ви його зацікавили й він явно не збирається вас відпускати. Для Волдеморта це не дивно - бажання отримати за будь-яку ціну.

- Але ж я не річ. Він має розуміти, що моя незацікавленість у справі вилізе боком. Я можу зрадити, втекти при зручній нагоді, вбити його.

Дамблдор тихо розсміявся. Я не секунду подумала, що він глузує з мене, та це було не так.

- Боюсь останнього він не боїться. Точно не від вас, Лідіє, хоча небезпеку, підозрюю, відчув, раз так бореться за вашу персону.

- Або мститься через уражене его, - я фиркнула й скривилася.

- У будь-якому разі, лише Волдеморт знає, чого він хоче.

- Ви допоможете мені врятувати батька?

- Так, але ви маєте зробити вибір.

Я завмерла. Вибір. Це прохання, не мало б мене здивувати, та все ж.

- Добре, - нарешті відповіла. - Ви виграли, я на вашому боці.

- Що ж, в такому разі, я вам допоможу, точніше навчу вас, як допомогти самій собі.

Я підняла брови догори.

- Ви маєте силу, Лідіє, і якщо її звільнити, я вам не буду потрібен.

- Зате я вам стану потрібна, - я раптово посміхнулася від розуміння. Відчула себе обманутою.

- Я лише хочу, щоб ви перестали боятися того, що вам окреслила доля.

- Я не вірю в долю.

- Ваше право, Лідіє, та, як на мене, ховатися від того, що вам дісталося просто так дурість.

Я ображено закусила губу й відвела погляд. Небо сіріло. Скоро мав бути світанок.

- Гаразд, - занадто голосно промовила я й сплеснула руками. - Я готова на це піти, заради батька.

- В такому разі нам варто трохи прогулятися, розім’яти ноги, - Дамблдор встав і, помітивши мій здивований погляд, додав: - Звільнити вашу силу, не те саме, що закрити. Тож ліс нам цілком підійде.

Моє обличчя одразу ж розслабилося. Я мовчки встала й пішла за ним. Пішла на зустріч тому від чого тікала стільки років. Дамблдор йшов неспішно і розслаблено. Через декілька хвилин це почало дратувати. В голові знову чула цокання годинника.

Над землею тягнулася смужка ранішнього туману. На траві мерехкотіла, в перших променях сонця, роса. В лісі одиноко співала якась пташка. Прохолодне свіже повітря приємно торкалося легень. Шкіра вкрилася сиротами й насправді я не знала від чого саме. Від прохолоди чи від нервів. Я міцніше загорнулася у кардиган й склала руки на грудях.

Звивиста лісова доріжка скоро вивела нас на галявину й ми зупинилися. Я роззирнулася, високі дерева колом оточували невеличкий зелений острівець.

- Ви готові? - почула голос Дамблдора з-за спини.

- Так, - відповіла й повернулася до нього обличчям. - Можете починати.

Я глибоко вдихнула й прикрила очі. Дамблдор став ходити навколо мене, розмахувати руками, бурмотіти слова невідомою для мене мовою. Йому лише бубна з пір’ями не вистачало. На мить здалося, що ми скоріше викликаємо дощ ніж повертаємо мої сили. Раптово тіло пронизав біль. Я скрикнула й впала на коліна. Волога торкнулася рук. В грудях розтікався жар. Я спробувала глибоко вдихнути та не змогла. Повітря просто не йшло далі. А після я відключилася.

Першим, що побачила, як відкрила очі, була темрява. Темний простір і нікого навкруг. Я сіла й роззирнулася.

- Агов?

Відповіді не було. Лише ехо, що відносило мій поклик все далі, поки він не зник. Раптово з усіх сторін з’явилися темні згустки схожі на дим. Вони намагалися дотягтися до мене, та не могли. Ніби я сама мала торкнутися їх або дозволити їм торкнутися мене. Я повільно встала. Тіло трусило наче в лихоманці. Мозок поступово накривала паніка. Знову стало важко дихати. Я прикрила очі й почала повільно рахувати, запевняти себе, що все буде добре. Та страх, що можу не впоратися, нікуди не зникав. Я відкрила очі й знову глибоко вдихнула, після чого нарешті зробила крок вперед, дозволивши диму поглинути мене. Болю не було. Дим всотувався в шкіру, ніби вода у губку. За його вихором зблиснуло світло. Я рушила йому на зустріч ніби була в трансі. Дим шлейфом тягнувся за мною. Коли, я підійшла ближче то охнула. Переді мною стояла Я. На моєму другому обличчі була легка усмішка, а тіло оточувало світло.

- Як це розуміти? - мій голос здригнувся.

- Ніяк, - друга я знизала плечима й усміхнулася ще ширше. - Головне, не бійся брати те, що твоє.

Я дивилася на себе широко розплющеними очима й не розуміла нічого. Друга я дзвінко розсміялася й схопила мене за руки. Її світло почало перетікати в мене. Здавалося, моя долоня тепер світилася з середини. А потім я зникла, а в голові прозвучав жіночий голос:

- Ти все зрозумієш.

Я з шумом вдихнула, ніби тонула хвилину назад, й закашлялася. Наді мною було блакитне небо без жодної хмарки. Трава лоскотала шию й вуха. Дамблдор сидів поруч й стурбовано на мене дивився.

- Лідіє, ви як?

- Порядок, - відповіла я й різко встала. Голова пішла обертом. Та я не зважала на це, йшла далі, поки в очах знову прояснювалося.

Кабінет Дамблдора тонув у сонячних променях. Фенікс на жердині чистив пір’я, а портрети на стінах сопіли. Та я помітила, що вони лише вдають сон. Деякі крізь напіввідкриті очі спостерігали за нами.

- Ви не проти, якщо до нас доєднається ще одна людина? - спитав Дамблдор, сідаючи за стіл.

- Що за людина?

- Мій помічник.

- Добре, - я лишень знизала плечима.

Дамблдор звернувся до однієї з картин й попросив покликати Северуса. Я завмерла. Дамблдор помітив мою реакцію, та нічого не сказав. Не знала, що думати. Невже це був той самий Северус?

Через декілька хвилин почувся рух сходів за дверима й поспішні кроки. Стук у двері, а потім незадоволений голос.

- Що вже сталося, Албусе, що ти викликав мене зараз?

Погляд Северуса впав на мене й він замовк. Це був той самий чоловік з дому Волдеморта.

- То це ваші вуха? - спитала я й відвернулася від Северуса.

Дамблдор задоволено кивнув.

- Що відбувається, Албусе? - вже нервово спитав Северус, розуміючи, що зараз відбудеться щось таке, що точно йому не сподобається.

- Я знайшов тобі помічницю, - лише сказав Дамблдор.

Северус швидко зайшов в кабінет і сів в крісло навпроти мене.

- Що значить помічницю. Лише вчора вона була у Волдеморта, а ви готові довіритися їй?

- Северусе, здається, ти забув, як саме Лідія там опинилися.

- Не має значення, де гарантія, що вона не змінить сторону в процесі. Тим більше я працюю один.

- А ви знали, що говорити про людину в третьому обличчі при ній же, як мінімум не ввічливо? - я вирішила втрутитися в цей діалог.

- Перепрошую? - він вперше відкрито подивився на мене.

- Вибачення прийняті, - я знову повернулася поглядом до Дамблдора. - Що значить працюватимемо разом?

- Волдеморт хоче вас отримати, - почав Дамблдор, попри незадоволений погляд Северуса, - і я вважаю, що ми маємо дозволити йому це зробити й пожалкувати про своє рішення. Ви так не думаєте?

Я мовчала.

- Ви отримаєте батька й зможете виконати важливу для цієї війни роботу.

Я повільно видихнула. Терпіння. Терпіння.

- Моє слово, я так розумію, ні на що не вплине? - Северус знову заговорив.

- Так, - з усмішкою відповів Дамблдор.

Северус зітхнув й окинув мене прискіпливим поглядом.

- Северус Снейп, права рука Темного Лорда, - представився він.

- Цікаво, - відказала я, злегка примруживши очі. - Лідія Арден, - простягла йому руку. - Думаю, ви знаєте хто я.

- Знаю, - він простягнув мені руку у відповідь й потис.

 

Я стояла біля нашого будинку й дивилася на темні вікна, ніяк не могла наважитися увійти всередину. За спиною шепотіло море, підштовхувало зробити крок. Та неясний страх не давав ступити вперед. Я вчепилася холодними й вологими від поту долонями за в’язану кофту поверх топу. Тіло трясло від напруги. Вдалині скрикнув мартин, я здригнулася й нарешті пішла до будинку.

В домі панувала тиша. Темрява захопила кожну кімнату й ніби вимагала від мене поєдинку. Я боялася, що в одній з цих темних кімнат побачу тіло батька або його живого з міткою. Страх здавлював горло все сильніше. Та я мала прийти до тями й просто переодягнутися. Мій вигляд мав стати йому викликом. Я не збиралася приходити немов собака, яку вигнали з дому.

Я піднялася в кімнату й поклала чохол з сукнею на ліжко. Впевненість, виклик й жодного натяку, що прийшла битися. Я швидко зняла з себе одяг й пішла прийняти прохолодний душ, після чого вийшла замотана в рушник й одразу ж взяла до рук чорну як ніч сукню.

Страх. Він має боятися мене.

Рушник спав на підлогу. Я переступила його і підійшла ближче до дзеркала, окинула себе коротким поглядом, після чого швидко одягла сукню. Короткі рукави одразу ж сповзли з плечей, відкриваючи бліду шкіру й тонкі ключиці. З вирізу на довгій спідниці визирала нога. Я торкнулася паличкою волосся. Воно миттю висохло й стало трохи хвилястим. Я зітхнувши нахилилася й вдягла акуратні туфлі. Він мав чути мої кроки ще здалеку. Мав чути як стукотять підбори, якими я колись обов’язково наступлю йому на горло.

На вулиці стояла мряка. Снейп вже чекав мене під будинком. Я завмерла біля вхідних дверей. Розуміла, що цей крок за поріг змінить все. Та я мусила його зробити.

Коли Снейп побачив мене, то окинув лише коротким поглядом. Нічого не сказав про зовнішній вигляд, про його можливу недоречність тощо. Натомість він лише підставив руку, щоб я вхопилася й ми перемістилися до моєї в’язниці.

Маєток Малфоїв зустрічав мене звичною величчю та темрявою. Фантазія мимоволі домалювала на його темних стінах плями крові. І тільки над воротами не вистачало напису «Хто входить тут, покинь усю надію»*.

Уже в будинку Снейп нарешті заговорив до мене:

- Зайдеш через декілька хвилин після мене.

Я лише кивнула. В горлі пересохло, а язик здавалося прилип до піднебіння.

Снейп зник за дверима залу, забираючи з собою всі можливі звуки. На мить мені здалося, що всі звуки зникли. Та завивання вітру за дверима ніжно торкнулося вух. Приблизно так відчувався Його голос, який ледь чутно долинав з-за дверей. Я глибоко вдихнула й дістала паличку із портупеї на нозі, після чого різко змахнула. Пора було починати шоу.

Двері з гуркотом відчинилися настіж. Я сміливо рушила вперед, слухаючи перестук власних підборів. Ноги налилися свинцем. І я молилася всім святим, щоб цього не було помітно.

- Поверни мого батька, Волдеморте, - голосно промовила я, щоб мене почув кожний у цій залі.

Почувся тихий спільний вдих, який свідчив про подив, нерозуміння, страх.

- Що ти тут робиш? - холодно спитав він, в його голосі відчувалася загроза.

- Поверни мого батька, - процідила я й зупинилася за крок від нього.

Волдеморт підняв на мене насмішливий погляд.

- Ти правда думаєш, що після вчиненого, можеш так легко сюди прийти й говорити про свого батька?

- Як бачиш можу. Щось не помітила, щоб мене намагалися зупинити. Навіть ти зараз сидиш і дивишся на мене знизу вгору, - виплюнула я й різко сперлася рукою на стіл, ближче нахиляючись до нього.

- Замовкни, - майже прошепотів він. Під ребрами неприємно замлоїло. - Твій батько стане моїм слугою. А ти отримаєш достойне покарання, коли його спіймають у справах зі мною і запроторять до Азкабану.

- Візьми мене, - різко видихнула я. - Я сама можу нести покарання за свої вчинки.

- Ти мені не потрібна, - з легкою посмішкою промовив він.

- Правда? А як же слова про талант?

- Що талант, коли розуму в голові немає?

- Поверни мого батька.

- Ні. Йди звідси геть і не забудь віддячити мене за милосердя і терплячість. Адже за свій вчинок ти заслуговуєш смерті.

- За милосердя, кажеш, маю сказати спасибі? Ні, Волдеморте, це ти мав би дякувати мені за милосердя, та такої можливості не отримаєш.

І не встиг Волдеморт відкрити рота, як я звела руку і чорний дим торкнувся його шкіри. З його вуст зірвався крик. Смертежери завмерли й здавалося навіть забули як дихати. Я зло посміхнулася. Його крики від мук тішили мій слух. Біля каміна зашипіла змія. Вона ось-ось збиралася кинутися на мене. Я опустила руку й відступила на крок. Волдеморт з хрипом вдихнув й закричав уже від гніву.

- Я тебе знищу! - він змахнув паличкою.

Мене відкинуло в сторону. Тіло пронизав різкий біль від зустрічі зі стіною. Я тихо застогнала. Поруч почулися швидкі кроки. Перемагаючи біль, я швидко встала й виставила руку вперед.

- Ще один крок, Волдеморте, - важко вдихнула я, - і ти відчуєш це знову.

Він на мить завмер, в його червоних очах виднілася буря, що ось-ось мала вирватися, після чого різко розвернувся до смертежерів.

- Пішли всі геть!

Смертежерам двічі повторюватися не довелося. Вони одразу ж схопилися на ноги й пішли геть.

- Що це таке? - Волдеморт знову зло дивився на мене.

Я мовчала.

- Відповідай! - прокричав він мені в обличчя.

-Поверни мого батька і я…

Закінчити речення я так і не змогла. Волдеморт схопив мене за горло і з силою притис до стіни. Почувся хрускіт скла. Дзеркало за спиною вкрилося тріщинами від удару.

- Ти смієш ще висувати мені умови? Я ж просто можу вбити тебе і почати розпитувати твоїх батьків.

Він знову вдарив мене спиною об дзеркало. Я вигнулася й зашипіла.

- Спробуй, - з викликом подивилася на нього. - Тільки пізніше ти пожалкуєш про це.

- Можливо, - він лише знизав плечима й штовхнув мене на підлогу. Ноги підкосилися, а долоні пронизав біль. - Розказуй або помри.

- Спочатку пообіцяй, що повернеш батька.

Секундне мовчання, а потім:

- Я вирішу це після твоєї розповіді.

Я кивнула.

- Я володію силою, яку, мабуть, ніхто більше немає. Сімейний спадок, - злегка скривилася чи то від болю, чи то від думок про спадок. - Ці сили завжди були, тільки запечатані. Я знайшла спосіб знайти ключ від цього замку.

- Як це можливо?

Я лишень знизала плечима. Волдеморт присів.

- І ти не намагалася розгадати цю загадку*? - останнє слово він виплюнув.

Я була впевнена, що якщо гляну на нього, то побачу відразу на обличчі.

- Намагалася, та це так і лишилося загадкою. Дамблдор назвав це даром, якого краще позбутися.

Я подивилася Волдемортові в очі.

- Дамблдор?

Я посміхнулася.

- Звичайно, до кого ще могли звернутися мої перелякані батьки за допомогою?

- То ось чому ти приходила до нього.

Я промовчала. Він раптово посміхнувся.

- Дай вгадаю, він відмовився знімати закляття?

Я кивнула.

- І тепер ти хочеш помсти, - скоріше ствердно сказав він, ніж запитав.

- Він забрав частину мене, через недолугі страхи батьків.

- І після цього ти хочеш врятувати їх?

- Вони мої батьки.

- Батьки, котрі бояться власної дитини?

Я змовчала й опустила погляд. Він встав.

- Тобі краще зруйнувати ці сімейні зв’язки, - Волдеморт простягнув мені руку. Я схопилася за неї й встала. - Я згоден на твою пропозицію. З такими талантами й думками, ти точно мені знадобишся. Батька знайдеш у підземеллях.

Я кивнула й хотіла була йти вже геть, та він знову заговорив.

- Але якщо ти ще раз скористаєшся своїми силами проти мене, я вб’ю твоїх батьків і кожного хто матиме для тебе цінність. Зрозуміла?

- Так, - швидко відповіла я й пішла геть.

В холі мене чекав Снейп.

- Покажи мені підземелля.

Він лише кивнув й провів мене темним коридором, а після кам’яними сходами вниз. Кроки дзвінким ехом відбивалися від стін. Холод торкнувся шкіри. Я охопила себе за плечі. Темрява з глибини підземелля давила на очі. Світла від снейпової палички було замало. Нарешті, я побачила грати і людину за ними. Я кинулася вперед та схопилася руками за залізні прути.

- Тату, - покликала я.

Він підняв голову й недовірливо подивився на мене. Мабуть, подумав, що примара прийшла.

- Тату, я прийшла забрати тебе, - я простягла до нього руку.

Він встав і повільно підійшов. Його холодні пальці торкнулися моїх. Від доторку батько ніби ожив. Його погляд прояснішав.

- Лідіє, - видихнув він і стис мою руку. - Ти маєш піти.

- Вже пізно, тату, - я сумно всміхнулася.

Снейп змахнув паличкою. Замок гучно клацнув й грати прочинилися. Я зайшла в камеру й одразу ж обняла батька. Він обійняв мене через мить.

- Ти мала сидіти вдома, - тихо промовив він.

- Це була моя помилка і я її виправила, - різко промовила я, відсторонюючись. Всередині розросталося незрозуміле мені роздратування. - Ходімо звідси, будь ласка. Мама чекає.

Батько лише кивнув й нарешті рушив до виходу з камери, до виходу з підземелля й маєтку. Ми зі Снейпом шли поруч. Лише на порозі будинку Снейп зупинився й тихо промовив:

- Я завтра зв’яжуся з тобою.

Я тільки кивнула й пішла за батьком. Взяла його під руку й ми разом пішли геть, якомога далі від цього дому. Спина боліла, та цей біль був нічим у порівняні з тим, що ще чекало на мене.