2. Хто сильніший, Я чи Ти?

Збоку замерехтіло синювато біле світло. Патронус моєї матері, пухнаста кицька. Вона походжала пляжем немов невагома. Замість нявчання прозвучав голос матері.

– Волдеморт пішов. Повертайся додому.

З губ зірвався нервовий смішок. Звичайно, що він пішов. Правда, перед цим зазирнув до мене. Тіло все ще ледь помітно трусилось. Патронус щез. Я задумливо торкнулася волосся, після чого нахилилася та підняла з піску речі та рушила до будинку. В голові туманилося, думки одна за одною пролітали зі швидкістю світла, не даючи змоги схопитися хоч за одну з них. Не знала, розповідати батькам про цю розмову чи ні. Приховувати подібне дурощі та й навряд вийшло б, але й просто сказати про це не могла. Їм не потрібні були ще додаткові хвилювання.

На вулиці холоднішало. Сонце сховалося за хмари. Здавалася скоро мав початися дощ. Я зіщулилася й прискорила крок. З неба впала перша крапля й збігла по щоці. За нею впала наступна, а потім ще одна. Як тільки я зайшла всередину, почалася злива. В домі пахло теплом та затишком, а ще млинцями і травами. Я лишила взуття біля порогу і, щільніше прикрившись сорочкою, увійшла до кухні. Батьки про щось розмовляли, але зачувши мене змовкли.

– Як пройшла розмова? – одразу спитала я й сіла за стіл.

– Як завжди, – відповіла мама знизавши плечима і відвернулася до стола, на якому готувала. – Будеш млинці?

– Так, – лишень відповіла я.

Батько підняв погляд з міністерських листів та уважно глянув на мене.

– Щось трапилося? Виглядаєш знервованою.

– Не те щоб, – ухильно відповіла. – Що в листах?

– Нічого цікавого, – зітхнув він й відклав їх в сторону. – Потрібна щедра пожертва  й підтримка у цей складний час.

Я закотила очі. Батько слабко всміхнувся.

– Як вода? – спитав.

– Прохолодна, – я змовкла на декілька секунд, після чого швидко промовила ніби боялася, що передумаю: – Волдеморт приходив до мене.

Зі столу злетіла тарілка й зі дзвоном розлетілася на друзки. Я здригнулася. Мати дістала паличку й швидко змахнула:

– Репаро.

Ціла тарілка знову опинилася на столі.

– І як пройшла зустріч? – напружено спитав батько.

– Непогано, ми стикнулися, коли я йшла до моря й не сказали один одному жодного слова.

– Це добре, – мама пожвавішала.

– Але він потім прийшов знову, – продовжила я, – після того, як закінчив з вами.

Мати завмерла і торкнулася руками обличчя, прикрила очі та спробувала зібратися з думками.

– І що він хотів? – нарешті зітхнувши спитала вона.

– Щоб я підтримала його. Ви відмовилися, він подумав, що можливо я виявлюся «розумніша», – злегка скривилася.

– Он як, – промимрив батько.

– Я відмовилася. І він пішов.

– Будемо сподіватися, що це все. Що нам знову пощастить і він дасть нам спокій, – мама нервово пройшла до столу й поставила переді мною тарілку з їжею та сіла.

– Хотілося б сподіватися… – напівголосно промовила. Батьки уважно подивилися на мене.

– Волдеморт сказав, що розмова ще не закінчена. Запросив мене у Мелфой-менор на чай, – я нервово відкинула волосся назад та відвела погляд. – Не знаю, що робити.

– Лідіє, щоб ти не вирішила, – батько торкнувся моєї руки своєю в рази теплішою рукою, – ми допоможемо.

– Я знаю, тату, – я не дивилася на них, лише взяла тарілку в руки та встала за столу. – Я поїм в кімнаті. Подумаю над цим питанням.

Батьки лишень кивнули та відпустили мене. А що ще вони могли зробити?

На наступний день, поки сиділа на ліжку, дивилася в одну точку на підлозі. Досі не розуміла, що робити з цим всім. Винила себе та свій довгий язик. Навіщо говорила це, чому не показала те, щоб він хотів побачити: страх, приниження, благання. Зітхнула та сховала обличчя в долонях. Розуміла – не змогла б зробити того. Краще вмерти ніж принижуватися. Особливо перед ним.

Я стисла спітнілі долоні в кулаки. Стисла так, щоб нігті боляче впилися у шкіру. Посиділа так декілька секунд та встала. Ослабила хватку та піднесла руки до очей. Побачила на білій шкірі маленькі напівмісяці. Пора було йти. Волдеморт чекав на мене.

Зібравши волосся у високий хвіст, вийшла с кімнати та спустилася до виходу. Батьки були на кухні. Чула їх тихі розмови. Завмерла на мить біля дверей. Не знала, як краще вчинити: просто піти чи сказати їм хоч декілька слів. Тихо зітхнула та штовхнула двері, і через секунду почула голос матері:

– Ти вирішила піти до нього?

– Так, – сказала, не обертаючись.

– Будь обережна, – мати трохи помовчала. – Ми чекатимемо тебе вдома, Лідіє.

Я нічого не відповіла. Вийшла на вулицю й мене одразу ж поглинув навколишній шум. Море ревіло. Вітер свистів у вухах, а небо ставало все темнішим. Великі хвилі одна за одною накочувалися на берег, ніби намагалися його втопити. Я ступила крок вперед та трансгресувала. Було відчуття немов тіло пройшло через найвужчий шланг у світі. Через мить відчула простір. Шум стих. Лише дерева тихо шепотіли ніби застерігали від неминучого.

Я підняла погляд та побачила великий маєток темного кольору з високими вікнами. Він виглядав велично та моторошно. Виглядав так, як виглядають будинки на затуманених схилах в маглівських фільмах. За вікнами чорніла непроникна темрява. Не знала, як виглядав дім до Волдеморта, але з ним там померло життя.

Я підійшла до високих залізних воріт з тонкими прутами та підняла погляд угору. Сонце сліпило очі, але мені вдалося роздивитися заокруглений верх, що впирався у небо. Видихнула й злегка штовхнула їх. Ворота одразу ж прочинилися. Я на мить завмерла скута страхом, а після ступила крок вперед. За спиною почувся глухий дзвін. Ворота закрилися самі собою, перекриваючи шлях назад. Тепер я була на території Лорда Волдеморта. Всередині все стислося. Я нервово струснула плечима і закрокувала до парадних дверей. Підійшовши ближче, зрозуміла, що вони прочинені. Я торкнулася ручки й завмерла. Голосок в голові кричав, щоб тікала, щоб забула про гордість та обов’язок й пішла доки не пізно. Та я не послухала його, лише глибоко вдихнула і ввійшла всередину.

Спочатку мене охопила глуха тиша. Вуличний шум зник за зачиненими дверима. Я озирнулася. Ні душі навколо. Лише я та сонячні зайчики від кришталевої люстри на темних стінах. Раптово сонце зникло за хмарами, сонячні зайчики щезли, а на горішніх сходах почувся шум. Я підняла голову й підняла її вчасно. Згори на сходах стояв чоловік у масці. Він змахнув паличкою. Яскравий спалах освітив хол. Я різко відскочила. Заклинання пролетіло повз і втрапило в стіну за моєю спиною, яка одразу ж вкрилася тріщинами.

– Якого… – почала я й дістала паличку. Різко змахнула.

Чоловік відбив мої чари та став спускатися. За ним ніби ні звідки з’явилося ще декілька людей в масках. Всі нападали на мене. Я відскакувала від їх заклинань, відбивала  та не мала змоги напасти у відповідь. Все відбувалося надто швидко. Спалахи один за одним миготіли перед очима. Я відчувала, як поступово втрачаю сили. Потрібно було щось робити з цим, та розуміла, що не можу розкрити себе перед ними. Перед ним. Я відбила чергове заклинання. Воно влучило одному зі смертежерів в груди. Він зі стогоном впав на підлогу й більше не ворухнувся. Це значно покращило мій настрій і додало жаги. Жаги до перемоги. Я відскочила від заклинання іншого смертежера, крутнулася та різко викинула руку вперед. Знову і знову я змахувала паличкою, захищала себе, нападала на них. Робила це допоки кожен смертежер не опинився на підлозі без свідомості чи палички.

– Цікаво, – прозвучав високий та насмішливий жіночий голос, почувся стук каблучків по мармуровій підлозі.

Я підняла очі на жінку, що спускалася до мене, крутячи в руках вигнуту паличку. Її худе гостре обличчя обрамляло напівзібране темне довге волосся. Темні очі на тлі блідої шкіри яскраво світилися, немов котячі. Вона змінилася, з того часу, як я бачила її фото в газеті, стала живішою.

– Це було занадто легко для тебе, так? – Белатриса Лестранж кинула зневажливий погляд на чоловіків біля наших ніг. – Хоча я не очікувала подібного.

Вона подивилася на мене з насмішкою у погляді.

– Що ж люблю іноді дивувати людей, – промовила й міцніше стиснула паличку, що тримала перед собою відтоді, як побачила її.

Вона лише посміхнулася й одразу ж напала на мене. Її рухи були точними та різкими, вимагали уваги, не терпіли заперечень та зволікань. Белатриса одна сміливо заміняла групу смертежерів. Вправна та швидка, вона з легкістю змогла б вкласти мене на лопатки. Та я не могла дозволити здолати мене. Після ще одного закляття, я зазирнула їй в очі. Її рука з паличкою затряслася. Белатриса частіше закліпала й потяглася до скроні, явно не розуміючи, що відбувається. Я кинула в неї закляття, Белатриса не встигла відреагувати і її паличка вилетіла з рук і з тихим стуком впала на підлогу, випустивши декілька іскор.

– Ти! – істерично скрикнула вона й одразу ж кинулася до мене, ніби збиралася закінчити бій кулаками, та патетичний плеск в долоні зупинив її.

Белатриса сахнулася, а я перевела погляд в сторону звуків.

– Мій Лорд, – здушено мовила Белатриса, але Волдеморт зупинив її одним рухом руки.

– Міс Арден, браво. Ти знаєш, що перемогла мого найкращого бійця?

Нічого не відповіла. Лишень подивилася на нього зі зневагою.

– А мене зможеш здолати? – продовжив він, ніби не помічаючи мого погляду.

– Ти покликав мене для цього? – нарешті спитала.

– Так і ні.

– Для чого ж тоді? – я роздратовано на нього подивилася.

– Спочатку дуель, потім розмова. Не забувай, тут правила диктую я.

– Чхала я на твої правила, – я розвернулася й вже готова була йти, та він холодно промовив.

– Ти не можеш відмовитися.

– Хіба? – я ступила крок до дверей, повністю впевнена, що він не нападе зі спини, не його стиль.

Аж раптом біля плеча пролетів зелений спалах. В роті одразу ж пересохло. Я впізнала це закляття.

– Наступне таке ж полетить в тебе. І повір, я не промахнуся.

Я різко розвернулася й виставила паличку перед собою. Розуміла, що Волдеморт просто так мене не відпустить. Для чого б не була ця гра, я готова була взяти в ній участь. Волдеморт задоволено посміхнувся.

– Нападай, – прошепотів.

Повторювати двічі не потрібно було. Я одразу ж кинула в нього закляття, яке він з легкістю відбив.

Наш бій не був довгим. Спочатку він піддавався мені, давав можливість нападати. Та чим довше це відбувалося, тим безжальнішим він ставав. Як тільки Волдемортові набридло гратися, він одразу ж перейшов у наступ. Думка про програш йому вбивала, та я не могла зробити з ним те, що й з Белатрисою. Вже було достатньо помилок. Відчуваючи неминучий програш, я більше спостерігала за ним, ніж звертала увагу на бій в цілому. В них з Белатрисою було щось схоже у стилі. Точні різкі рухи й жодного зволікання в діях. В голові спалахнула думка, що можливо саме він навчав її бою.

Тіло пронизав біль. Я занадто глибоко поринула у думки й відволіклась достатньо, щоб не встигнути зреагувати. Золотистого кольору закляття, втрапило у груди. Я впала на підлогу й закричала. Здавалося ніби хтось вириває з мене ребра. Руки самі собою потяглися до грудини. Волдеморт змахнув паличкою й біль поступився місцем приємній прохолоді. Я прикрила очі, відчувши сльози, й злегка відвернула голову. Волдеморт присів біля мене й уважно оглянув, ніби шукав уражені місця, які потрібно вилікувати.

– Ти протрималася довше ніж я думав, – нарешті промовив він.

– Ти думав, що я програю в першому ж бою, – зло виплюнула.

Я підняла погляд й подивилася йому в очі.

– Можливо, – він посміхнувся й знизав плечима, після чого одразу ж встав й простяг мені руку. Я завмерла й злегка припиняла брови.

– Ти встаєш, Лідіє, чи лежатимеш тут цілий день?

Я простягла йому руку у відповідь. Його долоня виявилася крижаною, але приємною на дотик. Через його схожість зі змією, думала, що відчую під пальцями луску. Але то була лише шкіра. Волдеморт стис мою руку й потягнув на себе. Я встала й спішно відпустила його. Опинившись до нього так близько й не бувши скутою страхом, я помітила наскільки високим він був. Моє обличчя було якраз навпроти його грудей. Я струснула головою, проганяючи зайві думки, й перевела погляд на Белатрису, про яку вже встигла забути. Вона досі стояла біля сходів й уважно спостерігала за нами. Її очі виказували невдоволення. Волдеморт прослідкував за моїм поглядом й здивувався, помітивши свою підопічну.

– Белло, ти можеш йти, – холодно промовив.

Зі мною його голос був інакшим, теплішим.

– Мій Лорд, – пробелькотіла вона, та Волдеморт урвав її.

– Ти можеш йти.

Белатриса слухняно схилила голову й швидко пішла, а Волдеморт знову подивився на мене.

– Ходімо, Лідіє, нас чекає, сподіваюся, приємна розмова, – він вказав на прочинені двері збоку від нас.

– Не після цього всього, – відказала спокійно й рушила до вказаних дверей.

Волдеморт тільки тихо хмикнув.

За дверима нас чекала довга зала з високими вікнами за щільно затягнутими шторами. Ми пройшли вздовж довгого столу та сіли в кінці кімнати. Волдеморт зайняв місце в голові столу, а я поруч. Погляд мимоволі ковзнув по каміну з ліпниною за його спиною, а потім по дзеркалу збоку від нас. З-за скляної поверхні за мною спостерігала втомлена й пошарпана дівчина. Волдеморт також дивився у дзеркало, а якщо бути точнішою, дивився  на мене у дзеркалі. Я стикнулася з ним поглядом й одразу ж обернулася вже до нього справжнього.

– То для чого це все було? – одразу ж почала я.

– Перевіряв чи ти достойна бути в моїх рядах. І бачу, що ти цілком підходиш мені.

– Якщо пам’ять мені не зраджує, я відмовила тобі.

– Я прошу тебе подумати ще раз. Ти талановита й чистокровна, я хочу твоєї підтримки, – знову скрадливо почав він.

Я глибоко вдихнула, борючись з роздратуванням.

– Моя відповідь - ні, – з натиском промовила я.

Волдеморт роздратовано вдихнув й відвів погляд в сторону.

– Лідіє, я рідко кому даю другий шанс, тобі ж зараз дам третій. Я хочу, щоб ти подумала, – з натиском промовив він, – і погодилася, поки не пізно.

Волдеморт подивився мені в очі.

– Погрожуєш мені?

– Ні, поки що ні.

Я повільно вдихнула, відчуваючи як знову наростає паніка, та очей не відвела. З ним, як з дикою твариною, не можна показувати свій страх.

– Лише подумай, як ти можеш змінити світ, Лідіє. Вступай до моїх рядів. Не роби помилки, яку роблять інші борючись зі мною. Знаєш, що на них чекає? Смерть і забуття. Я ж надам твоїм батькам і тобі захист. Тебе ж це хвилює?

Я мовчала.

– Звичайно, що це, – Волдеморт самовдоволено всміхнувся.

– Моя відповідь ні – здавлено й повільно сказала я.

– Ти робиш помилку, – різко виплюнув він й тілом піддався вперед.

– Для того ми й живемо життя, щоб робити помилки, – сухо відповіла я й встала. – Бувай. Сподіваюся, більше тебе не побачу.

Я швидко закрокувала до виходу. Волдеморт не зупиняв мене, лише зло дивився у слід.