Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Легкий літній вітерець тріпав волосся. Солоний запах моря змушував задоволено прикрити очі. Цей запах оточував мене все дитинство. Але от вже вісім років я не бачила це море, не відчувала його запах. Не відчувала запах дому. Але я повернулася.
Трава з боків від польової доріжки тихо шелестіла, а поодиноке каміння під ногами ледь чутно хрустіло. Я зупинилася і поставила валізу з кліткою, в якій сидів ворон, на землю, і примружилася від яскравого сонця. Доріжка вдалині поступово перетворювалася на пляж, який море то ніжно, то нещадно облизувало хвилями. В голові один за одним швидко пролітали спогади, немов кадри кіноплівки: батьки, сміх, радість.
Союз моїх батьків на той час був дещо дивним для магічного суспільства - американка та англієць одружилися. Батько навчався у Гоґвортсі, і часто розповідав мені про свою школу. Після його розповідей, здавалося немає кращої школи у світі ніж Гоґвортс. Мама ж навчалася в Ільверморні. Я хотіла, як батько і як мої предки, закінчити Гоґвортс, але не склалося. Почалася перша магічна війна. Батьки відправили мене до Америки. Я не хотіла цього, плакала і благала їх, але не допомогло.
Я зітхнула і відкрила очі, обвела поглядом білий дерев’яний будинок.
Моє перше найбільше розчарування. Після навчання, я залишилася жити у Нью-Йорку і додому більше не поверталася. Тільки батьки на свята провідували мене.
Бенедикт незадоволено каркнув. Я всміхнулася і змахнула паличкою. Клітка відкрилася. Бенедикт одразу ж високо злетів в небо, широко розправивши чорні, немов смола крила. Я знову змахнула паличкою. Валіза піднялася над землею і полетіла поруч зі мною до будинку. Біля дверей, на секунду завмерла. Здалося ніби помилилася місцем і домом.
Я підняла руку і постукала. За дверима почулися швидкі кроки.
- Хто? - з-за дверей долинув голос матері.
- Я.
Двері рвучко відчинилися, і переді мною з’явилася невисока жінка з яскравими зеленими очима, таким же, як у мене, волоссям кольору карамелі й тонкими вустами, які прикрашала радісна усмішка.
- Привіт, мамо, - я всміхнулася і простягла руки для обіймів.
Мати міцно охопила мене. В ніс вдарив ледь відчутний запах лаванди.
- Привіт, Лідіє. Ми чекали на тебе.
- Вів’єн, хто там?
За спиною матері, я помітила високу тінь чоловіка міцної статури, мого батька.
- Роберте, Лідія приїхала, - мама відпустила мене й обернулася.
Батько вийшов на світло. Його сірі очі світилися радістю. Він також міцно обійняв мене. Після чого впустив до будинку.
Речі я залишила в коридорі та пройшла за батьками до вітальні.
Кімната тонула у яскравому сонячному світлі, через відкрите вікно долинав шум моря, а темно зелені штори з боків ледь помітно хиталися. Я сіла на такого ж кольору диван, обличчям до вікна, а батьки сіли на такий же диванчик навпроти мене. В повітрі витала незручна тиша.
- Як ви? - перша почала розмову, окинувши батьків поглядом і відмітивши, що за роки відсутності моє волосся потемнішало, стало таким, як у батька. Каштановим. Тепер я ще більше була схожа на нього.
- Ми в порядку, - мама натягнуто всміхнулася.
- Дивно, я думала, у вас тут війна починається, - я злегка вигнула брову.
- Ти вже знаєш? - мати завмерла.
- Мамо, Америка не так вже і далеко, до того ж я отримую «Щоденний віщун». Тому питання все те ж: що тут у вас?
- Поки все нормально, - повільно почав батько, - але не зрозуміло, що буде далі.
- Значить, той хлопчик говорить правду?
Батько кивнув.
- А що у тебе в Нью-Йорку? - мама спробувала змінити тему.
- Все добре, якщо не брати до уваги легкі хвилювання у Конгресі. Ситуація у Британії стає напруженою. До нас доходили чутки про зникнення маглів, і Конгрес має цілком закономірні побоювання.
- Це не чутки, - зітхнув батько. - Магли, маглонародженні, чарівники, які Йому не сподобалися.
- Конгрес робитиме щось, якщо тут почнеться війна? - мама уважно подивилася на мене.
Я пирхнула і засміялася.
- Конгрес? Мамо, я тебе прошу. Поки це напряму не загрожуватиме Америці, Конгрес мовчатиме. Ми з Люсі навіть уклали парі, що станеться швидше: я знайду чоловіка чи Конгрес щось скаже.
- Як до речі Люсі? - мама зітхнула і так зацікавлено подивилася на мене, ніби не було нічого цікавішого за відповідь на це питання.
- В неї все добре, - я перевела погляд на камін світлого кольору з різьбою, в середині зіяла чорнота, і слабко всміхнулася.
Люсі Н’юман - моя краща подруга ще зі школи. Ми вчилися на одному факультеті, а потім влаштувалися у Конгрес. Вона займалася тваринами, а я паперами.
- Добре, - мама кивнула і кинула короткий погляд у вікно.
- Лідіє, ми чекаємо зараз на одного гостя, - повільно почав батько, - і нам би не хотілося, щоб він бачив тебе тут.
- Гостя? Кого?
Я нахмурилася, тон батька непокоїв, як і їх бажання з мамою.
- Волдеморта.
Я на мить завмерла, здивована почутим, після чого обвела поглядом батьків і лиш промовила:
- Добре, я піду до моря. Відправте патронус, як все закінчиться або якщо знадоблюсь.
Батько тільки кивнув.
Я неспішно встала з дивану й пішла до своєї кімнати віднести речі. Батьки залишилися у вітальні, їх тихі нерозбірливі голоси ледь долинали до вух.
Під ногами тихо скрипнуло декілька сходинок. Я торкнулася рукою поруччя і відмітила, що воно залишилось таким же, злегка шершавим. На стінах висіли звичні картини з пейзажами. Нічого не змінилося, з того дня, коли я пішла.
Поки підіймалася, рахувала сходинки. Хотілося розбавити тишу в голові хоч чимось. Новина про гостя не викликала жодних емоцій. Я не здивувалася й не злякалася його візиту. Ми чистокровні й це було лише питання часу, коли він спробує знову знайти нашу підтримку. Але цієї підтримки, я була певна, він не отримає.
Батьки завжди зберігали нейтралітет в цій війні. Спочатку захищали мене, а потім стало просто зручно. Я не збиралася щось змінювати. Це не моя війна.
Я акуратно торкнулася дверної ручки й відчула холод під пальцями. Завмерла на секунду, після чого провернула її та увійшла у світлу кімнату. Все в ній нагадувало про дитинство та підлітковий вік. Над ліжком висів прапорець мого факультету з вампусом. Частину стіни недалеко від вікна прикрашали фото: перемальовки різних картин, нічне небо та море.
Я підійшла до вікна і різким рухом розсунула темно сірі штори. Сонячні промені швидко проникли в кімнату і розсіяли легкий морок. В їх світлі повільно осідали на підлогу часточки пилу. Я відкрила вікно і сперлася на підвіконня, прикрила очі та глибоко вдихнула. Сонячне тепло ласкаво торкнулося обличчя, а за повіками стало біло-біло. Запах пилу лоскотав ніздрі. Я поморщила носа та різко відійшла від вікна. Ніби й не було цього секундного єднання з домівкою. Час для відступу спливав.
Вже через декілька хвилин в одному чорному купальнику та білій сорочці я спускалася сходами. Зачувши мої кроки, мати вийшла з вітальні та окинула мене стурбованим поглядом. Її та батька непокоїла ця ситуація, я ж, на диво, відчувала себе спокійно. Мені лише потрібно було відійти якомога далі від дому, а там хто знає, можливо я звичайна магла, що йде на пляж?
Я кивнула матері на прощання та вийшла з дому. Жарке повітря торкнулося шкіри. Кигикання мартинів вдалині стало гучнішим. Море мирно шуміло, а камінці, які зрідка траплялися під ноги тихо хрустіли.
Раптово вдалині з’явилася темна постать. Чоловік. Я злегка підняла брови. Чоловік неспішно крокував вперед, назустріч мені. Його обличчя пливло перед очима і поки що не мало жодної чіткості. Але я й без цього знала хто це. Не важко було здогадатись. Серце стислося в грудях. Переживала за батьків, які мали зустрітися з ним, знову сказати ні. Чи прийме він цю відповідь зараз? Чи станеться знову щось, що відверне його увагу від них, від нашої сім’ї. Коли ми нарешті порівнялися, я уважно поглянула на його обличчя. Сонце сліпило очі, та все ж я змогла роздивитися його. Цієї короткої миті вистачило, щоб помітити червоні очі, бліду шкіру вкриту чорними тонкими венами біля очей та на щоках. Чорне волосся неакуратно спадало на лоба. Губи бліді й здавалися знекровленими. Вся його шкіра здавалася такою.
Волдеморт також уважно подивився на мене. В його очах промайнуло щось не зрозуміле мені. Я мовчки пройшла повз навіть не кліпнувши. Він також не сказав ні слова. Як тільки Волдеморт опинився за спиною, я полегшено видихнула і ледве стрималася, щоб не озирнутись. Це було ні до чого.
Ноги торкнулися гарячого піску. Піщинки безшумно протікали між пальцями, ніби вода, й обпікали шкіру. Мирно шуміло море, а хвилі раз за разом намагалися торкнутися мене. Я скинула сорочку на пісок та пішла ближче до них. Холодна вода торкнулася стоп. На тілі виступили сироти. Розпущене волосся приємно лоскотало плечі та спину. Я підняла голову до неба та примружилася, завмерла та глибоко вдихнула, а в наступну мить вже побігла, вперед до горизонту. Вода бризками розліталася. Хвилі холодними щупальцями охопили тіло. Я різко пірнула та завмерла. Волосся піднялося. Я відкрила очі та окинула поглядом дно, пісок та рідке каміння, після чого одразу ж виринула. Я була вдома.
Я лягла на воду та завмерла. Хвилі тихо колихали мене, ніби мати дитину в колисці. Навкруг тиша. Я сумувала за цією тишею. Нью-Йорк – велике місто. Велике та шумне. Багато людей, розмов та нещирих усмішок. І я навіть не знала, де більше було нещирості, в Лондоні чи Нью-Йорку. Я хотіла повернутися сюди, відпочити, згадати та прийняти те, що мучило вже давно.
Знову вставши на ноги, озирнулася. На березі поруч з моїми речами стояла постать. Чорна пляма на фоні зеленої трави та жовтаво-білого піску. Було не складно здогадатися хто це. Я повільно поплила до берега, тягнучи час. Коли вийшла з води одразу ж відчула напругу, що літала в теплому повітрі. Краплі води повільно стікали по тілу та падали на пісок. Я викрутила волосся та рушила до нього. Волдеморт уважно стежив за моїми рухами, ходою. Він вивчав мене, мою зовнішність. Я завмерла і подивилася йому в очі. Все всередині кричало про небезпеку.
– Добрий день… сер, – привіталася першою, злегка запнувшись. Не знала, як краще говорити до нього. Але з його легкого усміху, я зрозуміла, він очікував подібного і вважав це кумедним.
– Добридень, міс Арден, – його холодний голос проникав крізь шкіру, торкався самої душі. – Давно не бачилися. Ти так виросла, змінилася.
На губах проступила збентежена усмішка.
– Не думала, що пам’ятаєте такі деталі.
– Деталі інколи виявляються дуже важливими, – лише відповів він.
В повітрі повисла пауза. В голові сам собою виник давній спогад минулого, спогад нашої першої зустрічі. Багато чого забувалося, думки, почуття. Деякі спогади стиралися та притлумлювалися, але той день я яскраво пам’ятала, ніби пройшло не двадцять років, а лише день.
Я принишкла за диваном і притисла паличку до грудей. Серце шалено калатало у грудях, і здавалося в такій тиші його почує кожен. Раптом у вітальні почулися чиїсь ледь чутні кроки. Я спітнілими пальцями крутила паличку в руках та прислухалась. Кроки завмерли біля дивану, з іншого боку.
– Ось ти де! – мама різко вдарила долонями по спинці дивану.
Я закричала і побігла до виходу з будинку.
– Не доженеш, – кричала я.
– Дожену, – весело засміялася мати.
Я голосно та зі сміхом вибігла з будинку. З-під ніг підіймалася легка курява. Навколо шелестіли дерева та трава. Мама кликала мене, а я все бігла вперед, кидаючи короткі погляди назад.
– Лідіє, стій. Поверни мою паличку.
– Спочатку наздожени.
– Лідіє!
Я озирнулася. Мати виглядала наляканою, але тоді я не звернула на це жодної уваги, лише побігла далі.
Раптово тіло налетіло на перешкоду, прозвучав глухий удар. Усміх сповз з обличчя. Я налякано зойкнула і підняла очі догори. Переді мною стояв чоловік з неприродно білою шкірою, схожою на сніг. Очі горіли червоним. Можливо, колись він був гарним, про це говорило його темне хвилясте волосся і злегка запалі щоки, але зараз він мав жаский вигляд.
– Пробачте, – пробелькотіла я, злегка позадкувавши назад.
Він тихо розсміявся і присів, щоб порівнятися зростом.
– Хто це тут у нас? – зацікавлено промовив він, в його погляді промайнуло щось хиже, лихе. – Як тебе звати?
Його холодний, злегка шиплячий голос здивував малу мене. Хіба в світі існували такі голоси?
– Лідія, – сміливо промовила я і гордо підняла підборіддя. – Лідія Арден.
– В тебе гарне ім’я, Лідіє.
Я відчула, як пашить обличчя.
– А вас як звати? – спитала й сама здригнулася від свого питання. Було відчуття ніби це не та людина, яку можна вільно питати про ім’я й взагалі питати про щось.
– Лідіє, – голос матері прозвучав зовсім близько, за декілька кроків від мене, – підійди, будь ласка, до мене.
Чоловік встав, а я швидко сховалася за материною спідницею.
– Донька? – запитав він.
– Так, – сухо відповіла мати. – Ви так рано прибули, ми очікували вас пізніше.
– Вирішив зазирнути раніше. Маєте щось проти? – в голосі чулася легка насмішка.
– Ні, – лише відповіла мама й завела руку за спину з розтиснутою долонею. Я вклала в її руку паличку. Мати міцно стисла її.
– Скільки їй? – чоловік кивнув на мене.
– П’ять, – відповіла мама й одразу ж обернулася до мене. – Біжи додому, Лідіє, скажи татові, що у нас гості.
Я кивнула.
– До побачення, сер, – кинула останній погляд на чоловіка й швидко побігла в будинок.
В домі витала неприродна тиша. Здавалося якщо піду далі коридором, то побачу щось страшне.
– Тату, – покликала я, завмерши на порозі.
Батько вийшов з вітальні та окинув стурбованим поглядом.
– Щось сталося?
– Мама просила переказати, що у нас гості.
– Гості?
– Так, якийсь чоловік. В нього червоні очі. Це через магію? – я з цікавістю подивилася на нього.
– Так, можливо, – пробурмотів він ледь чутно і рушив до дверей.
Я кинула на батька ображений погляд. Але він навіть не помітив його. Лише на порозі озирнувся й сказав:
– Сонце, йди нагору. Посидь у своїй кімнаті, поки ми з твоєю мамою приймаємо гостя.
І тільки я відкрила рота, щоб сказати щось, він пішов. Я з силою штовхнула двері і, голосно гупаючи, пішла нагору. В грудях та очах пекло. Здавалося, що мною знехтували. Ніби вихор, я вбігла до кімнати і стрибнула на ліжко. З силою притислася обличчям до подушки й завмерла. Знадвору долітали голоси. Я неспішно встала та зацікавлено підійшла до вікна. Обережно визирнула назовні. Той чоловік разом з батьками йшов до нашого будинку. Навіть зі своєї кімнати я бачила, як вони напружені. Але той чоловік навпаки, здавалося був повністю розслаблений. Всередині знову з’явився страх – страх за батьків.
Наступної миті вони щезли в домі й запанувала глуха тиша. Дитяча цікавість підштовхувала вийти з кімнати, послухати про що розмова, але страх та вигляд занепокоєних облич мами та батька зупинили мене. Я повернулася до вікна й стала вивчати небо, все прислухаючись до шуму ззовні. Через деякий час чоловік вийшов з будинку. Його рухи були швидкими й різкими. Я сховалася за шторою й крадькома спостерігала, як вій йде геть. Раптово чоловік зупинився та озирнувся. Подивився на моє вікно. Я здригнулася й відскочила ніби ошпарена, після чого одразу ж побігла до ліжка, сховалася під ковдрою. Здавалося ніби вона зможе врятувати мене, захистити від нього і від всього на світі. Я завмерла та нашорошила вуха. Спочатку чула лише тишу. А потім почула голоси та кроки батьків. Я визирнула з під ковдри та подивилася на двері. Вони з тихим скрипом відчинилися. Батьки зайшли до кімнати. На їх обличчях все ще виднілася була стурбованість. Вони сіли на краю ліжка, нарешті готові до моїх запитань.
– Хто це був? – тихо спитала.
– Дуже погана людина, – відповіла мати, але мені цього було мало.
– Чому він поганий? Чому приходив? Як його звати? Ви бачили його очі? – я злегка нахилилася вперед.
Батьки перезирнулися, ніби вирішували розповідати мені про щось чи ні.
– Лідіє, – нарешті почав батько, – не всі чарівники хороші. Серед них є погані. Істинно погані. Ця людина належить до них. Він залякав усіх чарівників. Вони навіть бояться його імені.
– В нього таке страшне ім’я?
– Не ім’я, страшний він сам. Занадто багато злочинів вчинив.
– Як же його тоді називають? – спитала я, на диво, не відчуваючи жодного страху, лише цікавість.
– Той-кого-не-можна-називати, – відказала мама.
– А справжнє ім’я він має?
Батьки знітилися. Я в очікуванні спостерігала за ними.
– Волдеморт, – нарешті промовив батько. – Його звуть Волдеморт.
Я відвела погляд в сторону, подумки промовила його ім’я декілька разів.
– Таке дивне, – повільно промовила.
– Ходять чутки, що воно не справжнє, – батько лише знизав плечима.
– А яке ж тоді справжнє?
– Ми не знаємо, – швидко проговорила мати, ніби хотіла скоріше завершити цю розмову. – Ніхто не знає. А навіть якщо і знає, то мовчить.
Настала тиша. В голові крутилося безліч запитань, але інтуїція підказувала, що відповідей більше не буде.
– Ходімо до моря, – нарешті промовила я. – Хочу до води.
Ці слова стали полегшенням для батьків.
– Добре, – мама всміхнулася й встала з ліжка, і простягла руку, щоб я за неї схопилася.
– Звичайно, – доросла я всміхнулася.
– Стільки років пройшло. Пам’ятаю тебе ще маленькою дівчинкою. А тепер переді мною стоїть доросла жінка.
– Так, час пройшов швидко, – я злегка поморщилася, відчувала себе збентеженою. Він дійсно прийшов поговорити про час, коли я ще під стіл ходила?
– Гадаю, тебе зараз турбує питання: чому я тут. І смію думати, що ти й сама все чудово розумієш.
– Не впевнена, – повільно відказала.
– Твої батьки знову відмовили мені. І я подумав, що можливо їх донька виявиться більш згідливою, розумною, – промовив він скрадливо, ніби намагався підвести мене до якоїсь думки, немов змій-спокусник.
– Тобто ви хочете, щоб я вступила у ваші ряди й стала вірним песиком на ціпку? – запитально вигнула брову.
В його очах промайнув небезпечний блиск.
– Не так грубо, як ти сказала, але так, я хочу, щоб ти виказала свою підтримку та вірність мені. Вступай до моїх рядів і я дам тобі все, що ти захочеш.
Я посміхнулася.
– А ви знаєте чого я хочу?
– Ні, але я зможу виконати будь-яке твоє бажання або скоріше примху.
Я пирхнула й закотила очі. Мені не потрібно нічого від нього. Єдине чого я хотіла, щоб він залишив мене і мою сім’ю у спокої.
– Ні, – просто відповіла й сміливо подивилася йому в очі. Я не боялася його. Ті роки давно минули. І я могла захистити себе.
– Що ж, здається, я помилився. Така ж дурна, як і батьки, – Волдеморт відвів розчарований погляд в сторону.
– Або занадто розумна, щоб виявляти прихильність до групи лякливих шакалів і недоумків. А які послідовники, такий і лідер, – ці слова вилетіли з рота перед тим як я встигла подумати.
Я стисла руки в кулаки та гордо підняла підборіддя.
На обличчі Волдеморта спалахнув гнів, очі засвітилися червоним блиском. Тіло кинуло у жар, а серце закалатало у грудях. Хоч я й не подала вигляду та була страшенно наляканою й вже встигла себе вичитати.
– Ти забуваєш, Арден, хто перед тобою.
Його паличка опинилася біля мого живота.
– Мені варто промовити лише одне слово й ти витимеш від болю й молитимеш про милосердя. А я тим часом насолоджуватимуся цим доти, доки ти не перепросиш, і тільки тоді можливо відпущу тебе.
Шкірою пройшов холод. Серце ніби свинцеве, каменем упало донизу. Страх липкими щупальцями охопив мене за горло й почав душити. Я ледве могла вдихнути й взагалі не могла думати. У вухах нестерпно голосно шуміла кров. Один зайвий крок і опинюся в обіймах піску.
– Нападеш на беззбройну дівчину? А як же благородство, – ледве видушила.
– Хіба у дурних людей є благородство?
Я змовчала. Мені нічого було сказати. Лише опустила очі на кінчик його палички. Всього декілька сантиметрів повітря стояло між нами. Я підняла на нього погляд й страх раптово випарувався, як і всі інші почуття, ніби мозок перейшов на автоуправління.
– Добре, – промовила я з викликом у погляді, – скажи це слово.
– Не будеш молити про милість? – збентежено спитав Волдеморт.
– Ні, занадто горда – знизала плечима. – Але ти й без того мене не чіпатимеш.
– Чому ти так думаєш?
– Бо ми стоїмо вже так декілька хвилин, а ти й досі нічого не зробив. Якби так сильно хотів цього, то я б уже лежала і як ти висловився «молила про милосердя».
Я дивилася йому в очі й не відчувала нічого. На мій подив, Волдеморт прибрав паличку та вдоволено посміхнувся.
– Твоїй витримці можна позаздрити, – тихо засміявся. – Всі б мої слуги були такими.
Я нічого не відповіла, він продовжив:
– Приходь завтра у Мелфой-менор. Ми знову обговоримо це питання у більш зручних умовах.
– У більш зручних умовах для вас, – холодно промовила я.
– Правильно, для мене, – він самовдоволено посміхнувся. – До зустрічі, міс Арден.
І трансгресував, зник з неголосним сплеском.
Легкий вітерець торкнувся шкіри. Я охопила себе за плечі й хитнулася ніби тростина. Жах, який було відступив, знову захопив мене з новою силою. На тілі виступили сироти. Очі пекло від сліз. Здавалося вже все пройшло. Я знову у безпеці. Та не могла повірити в це.
Довкола шелестіла трава, шуміло море, гарячий пісок обпікав ноги, а крижані руки холодили плечі. Я стояла, ніби в трансі і все не йняла віри, що Волдеморт пішов.