3. Вибір

Я сиділа у вітальні, закинувши ноги на диван, та пила трав’яний чай. В голові швидко проносилися картинки сьогоднішнього дня, ніби прискорені кадри кінофільму. Золотий спалах, біль у грудях, обличчя Волдеморта. Я потягнулась до грудини та злегка натисла пальцями, де раніше боліло. Батькам майже нічого не розповіла. Не хотіла турбувати їх. Їм достатньо було знати одне, що розмова знову закінчилася відмовою. І залишалося лише сподіватись, що Волдеморт її нарешті прийняв.

Пролунав стук. Ледь чутно задрижало скло у вікні. Я обернулася та майже одразу побачила велику брунатну сову, що сиділа на карнизі та спостерігала за всім, що відбувається в кімнаті бурштиновими очима. Я відставила чашку з трав’яним чаєм і швидко підійшла до вікна, в глибині душі сподівалася, що цей лист не для мене. Проте я помилилась. Він таки був для мене. Я впустила сову до вітальні. Вона одразу ж залетіла в кімнату та всілася на спинці дивану і витягла ногу з листом. На конверті було написане моє ім’я та місцезнаходження будинку. Я відв’язала листа та, розглядаючи конверт, неуважно змахнула паличкою. На столі з’явилася глибока тарілочка з водою. Сова одразу зіскочила з дивану на стіл та прийнялася пити. Я тим часом розгорнула конверт.

Шановна, міс Арден,

Вітаю вас в Англії та сподіваюся, що ви гарно проводите свій час вдома. До мене дійшла цікава новина, що Волдеморт проявив цікавість до вашої сім’ї та безпосередньо до вас. Чи не могли б ви проявити таку ласку та зустрітися зі мною завтра, в школі Гоґвортс, о шостій вечора? Чекаю на вашу відповідь якомога швидше.

З повагою,

Албус Дамблдор

Я відкинула лист на диван і підійшла до відчиненого вікна, глибоко вдихнула прикривши очі. Не подобалося мені це все. Спочатку Волдеморт, тепер Дамблдор. Я зітхнула й злегка надавила пальцями на перенісся. Вирішила піти. Хотіла дізнатися, яку ж винагороду мені запропонує інша сторона. Чи зможе щось виявитися кращим за “все, що захочу”.

Наступного дня, я вже йшла під’їзною дорогою з Гоґсміду до Гоґвортсу. Було на диво тепло. Сонце сліпило очі, а по небу мирно пливли пухкі хмарки. Довкола чувся шелест дерев та співи птахів. Попереду виднівся середньовічний високий замок. Його величний вигляд захоплював подих. Я дивилася на нього і мимоволі згадувала свої дитячі нездійсненні бажання. Притлумлений смуток знову нагадав про себе.

Біля воріт мене зустрів непривітний охоронець, аврор. Його мантія була занадто вишуканою, як на шкільного професора, і яскравою.

- Вітаю, мене чекає директор школи, - одразу ж розпочала.

Аврор лише мовчки кивнув та пропустив на територію школи. Подвір’я було викладене камінням, а по периметру стояли колони, що утворювали собою вузькі коридорчки, які теж кудись вели. Аврор мовчки йшов поперед мене. Його мантія тріпотіла від кожного швидкого кроку. Я уважно розглядала його, намагалася зрозуміти чи він член дамблдорового ордену, чи просто охоронець присланий із міністерства.

Всередині школа здавалася ще більшою ніж зовні. Кам’яні стіни з різьбою в деяких місцях прикрашали світильники. Більшість з них були завішані рухливими картинами в золотих оправах та гобеленами різних кольорів. Широкі, високі вікна прикрашали вітражі, в більшості з них було звичайне скло, а в деяких взагалі нічого не було. Квадратна діра в стіні. В деяких місцях на стелі можна було побачити древні люстри, які нагадували про довгу історію цього замку. Кроки луною відбавилися під підлоги та стін та надавали таємничості мені й моєму приходу. В кінці коридору другого поверху нас зустрів гаргуйль.

- Лимонний щербет, - ледь скривившись, сказав мій супутник.

Гаргуйль відскочив у сторону і відкрив рухливі сходу нагору. Я кинула запитальний погляд на чарівника.

- Дамблдор чекає на вас у своєму кабінеті, - лише сказав він і махнув рукою в сторону сходів, що здавалося і не думали зупинятися.

Я заскочила на першу сходинку й похитнулася. Аврор залишився біля входу. Я відвернулася від нього й подивилася вперед, туди, куди доставляли мене сходи. Повільний рух по колу викликав запаморочення, тому я пішла вперед, прискорюючи себе. За поворотом з’явилися двері із темного дерева з золотою ручкою. Як тільки я опинилася перед ними, сходи зупинилися. В грудях пришвидшилося серцебиття. Раптово весь спокій змінився легкою нервозністю. Я стисла руки в кулаки, впиваючись нігтями в шкіру, і глибоко вдихнула, після чого постукала у двері.

Відповіді не було. Я торкнулася ручки й штовхнула двері. Вони легко піддалися. В округлому кабінеті нікого не було. Лише я і жовтаво-червоний Фенікс на масивному столі, заваленому книгами й пергаментами. Де-не-де лежали поламані й цілі пера, стояла чорнильниця. Кабінет повнився тихим дзенькотом і дзюрчанням з шаф під стінами. Я озирнулася й прислухалася. На стінах сопіли портрети різних людей, здебільшого чоловіків. Лише декілька жінок змогла помітити.

- Містер Дамблдор? - невпевнено покликала.

Згори почулося човгання. Я перевела погляд на сходи недалеко від столу і балкончик до якого вони вели. На верхній сходинці з’явився старий чоловік з довгою білою бородою і таким же волоссям. На ньому була смарагдова мантія і такий же гостроверхий капелюх. На викривленому переніссі сиділи окуляри напівмісяці. Дамблдор походив на старого мудреця з казок.

- Вітаю вас, міс Арден, - він усміхнувся й неспішно пройшов до столу. - Прошу сідайте, - Дамблдор вказав на два кріселка перед столом й сів сам.

- Для чого ви мене покликали? - одразу ж спитала й сіла, склавши руки на колінах.

- Ви, бачу, не любите дарма витрачати час, - він добродушно тихо засміявся. - Одразу перейшли до справи. І я не проти почати одразу обговорювати причину вашого приходу, але дозвольте мені, міс Арден, проявити ввічливість та гостинність й запропонувати вам чаю.

Я злегка підійняла брови. Дамблдор очікувально подивився на мене.

- Добре, - невпевнено й здивовано відповіла я.

Дамблдор злегка кивнув й змахнув паличкою. На столі з’явився повитий парою чайник та дві чашки. Чайник підлетів до кожної з них й злегка нахилився вперед зісковзуючи носиком в середину. Чашки швидко заповнилися ароматною темною рідиною й під’їхали до нас. Ніби стіл раптово став слизьким й вони змогли без перешкод й зусиль пересуватися по ньому.

- Тепер можемо починати? - я взяла чашку до рук й піднесла до вуст.

- А молодість все така ж швидка й нестримна, - Дамблдор усміхнувся.

- Я не люблю дарма тягнути час. Тому сподіваюся, ви дозволите мені трохи забути про ввічливість й перейти одразу до справ.

- Як забажаєте, міс Арден, - Дамблдор кивнув й покрутив чашку в руках. - До мене дійшли плітки, міс Арден, що ви були гостею Волдеморта вчора.

- Важко назвати те, що було, гостинами, - я посміхнулася й відвела погляд в сторону.

- Бачу, ви не в захваті.

Я пирхнула й зацікавлено подивилася на Дамблдора.

- Мене цікавить, чого саме від вас хотів Волдеморт?

- Того ж чого і від інших хоче, - я знизала плечима, - вірності, страху, служіння, підтримки.

- І ви?

- Я відмовила йому. Але не знаю чи прийняв він її.

- Волдеморт, на жаль, не приймає відмов, - Дамблдор слабко всміхнувся.

- Я помітила, бо це була вже друга відмова.

- Перепрошую? - в дамблдорових очах з’явився зацікавлений блиск.

- Він приходив спочатку до моїх батьків, потім питав мене, - важко зітхнула й замовкла, знову ковтнула трохи чаю.

- Як ваші батьки?

- В них все добре, якщо не брати до уваги моє не зовсім вчасне повернення.

- Чому ви так вирішили? Можливо ви з’явилися саме в той час, Лідіє.

Я запитально вигнула брову.

- Я хотів запропонувати вам вступити в мій орден. Орден Фенікса. Думаю, ви чули про нього від батьків.

Я кивнула.

- Вони свого часу відмовили мені, вирішили за краще не приймати жодну зі сторін.

- Вони захищали мене.

- Розумію, - Дамблдор відставив чашку й зімкнув руки на столі в замок. - Проте зараз у вас є можливість допомогти мені здолати Волдеморта, захистити не тільки власну сім’ю, а й сім’ї інших чарівників.

- Тільки перед цим моя сім’я має побути трохи в небезпеці, так?

- Розумію, ви хвилюєтеся за батьків, та я зможу надати їм захист, якщо вони потребуватимуть його.

- Я не думаю, що батьки погодяться на це. І я теж. Хіба вам не достатньо знати, що ми проти нього?

- Ні, Лідіє, не достатньо. Бути проти нього, не значить допомагати мені. У вас є можливість вплинути на хід війни. Ви знаєте це, ваші батьки знають це, - він уважно подивився мені в очі, ніби знав про те, що я ховала стільки років.

- Припиніть, - тихо сказала я і встала, тіло трясло, а шум у вухах приглушував навколишні звуки. - Я не братиму в цьому участі ні на його стороні, ні на вашій.

- Але ж ваш дар може допомогти нам…

- Досить, - холодно перервала я. - Ви нічого не знаєте про мій дар. Він може лише нашкодити.

- Я з вами не згоден, все залежить лише від того, як ви використаєте його.

Я лише фиркнула.

- Звідки вам відомо? - сперлася руками на край столу й уважно подивилася в його блакитні, схожі на кригу, очі.

- Думаю, вам краще присісти. Це не коротка історія.

Я сіла й почала нервово заламувати пальці.

- Коли почалася перша магічна війна, Волдеморт прийшов до ваших батьків. Вони боялися, що він дізнався про нього й саме тому прийшов. Про чарівних дітей з вашого роду знає небагато чарівників, проте якби Волдеморт лишень звернув увагу, помітив би щось, то знайшов би людину, що розкаже йому все. Або почав би катувати ваших батьків, лізти їм в голови. Проте Волдеморт ніколи не звертав достатньо уваги на древню магію. Це й стало причиною його першого падіння. Ви ж зможете допомогти забезпечити друге й вже вічне.

- Звідки ви знаєте про мій рід?

- Ваш батько розповів. Показав мені книгу з вашим сімейним деревом, яка починається Годриком Грифіндором і закінчується вами. Побачивши вас, я одразу відчув силу, здивувався, як Волдеморт зміг її не помітити. Проте знаючи його гордовитість, я забув про подив. Якщо він щось й відчув, точно не звернув увагу на малу дитину. Ваші батьки попросили, щоб я заблокував ваші сили, щоб Волдеморт ніколи не дізнався про них.

- А тепер ви хочете подарувати йому це рідкісне знання.

- Лідіє.

- Ні, я не хочу брати в цьому участь. Бо ви, чорт забирай, не впоралися з проханням моїх батьків. Ви уявляєте, як мені було страшно, коли від моєї злості тріснуло й розсипалося шкільне вікно? Або як в хлопця заповнився кров’ю рот, бо я не стрималася? Він мало не захлинувся. Я довгий час не розуміла, що відбувається, сходила з розуму, боялася втратити Люсі,  випадково зробити зле батькам, а потім знайшла вдома чарівну книжку, яку як я думала ніхто крім мене не бачив. А там легенда. Цей рід несе лише чоловіків, а як народиться жінка, то буде вона проклята, - я глибоко вдихнула й роздратовано відвернулася від Дамблдора. Його спокійне лице злило ще більше.

- Наскільки я пам’ятаю легенда звучить не так. Здається там було: “Цей рід несе лише чоловіків, а жінка стане даром для сім’ї. Вона матиме силу не підвладну нікому - ні магії, ні часу, ні обставинам”.

Я лише відмахнулася й прикрила очі. Мій рід любив пафос й банальність в текстах.

- Ваші предки також мали дар.

- Мали, тільки не такий як мій. Я небезпечна.

- Як і Волдеморт, як і власне я сам. Але ви ж самі обираєте коли ним користуватися.

- Не можу з вами погодитися, - я кивнула на вікно, де вже пішла тонка тріщина.

- Цікаво.

Я звела брови догори.

- Варто подумати над цим, - пробурмотів він, явно звертаючись лише до самого себе.

Через секунду він перевів погляд з вікна на мене.

- Лідіє, подумайте над моєю пропозицією. Ви не можете залишатися в стороні. Волдеморт вам не дасть.

- Це ми ще побачимо. Я скоро поїду і це все закінчиться, - я встала з крісла й кинула останній погляд на Дамблдора: - Дякую за чай й правду. До побачення.

- До побачення, міс Арден. Я сподіваюся, що ви таки приймете рішення. Бо гірше не зробити вибір взагалі й бути посередині, ніж на чиїйсь стороні, особливо зараз.

Я мовчки розвернулася й пішла. Пішла геть. Не хотіла нічого чути, приймати якесь рішення, до якого мене штовхали і він і Волдеморт, тягли за шнурівку в різні сторони ніби кобилу на продажі. Я не готова була робити цей вибір, не готова була наражати своїх батьків на небезпеку.  Це протистояння лише Дамблдора й Волдеморта, я тут ні до чого.