4. Помилки й наслідки

Додому повернулася не відразу. Все ходила пляжем й думала, думала, думала. Намагалася заспокоїтися. Був не час сваритися з батьками. Їх рішення було зрозумілим мені, але тримати це в таємниці, не казати мені? Я буквально сходила з розуму, не розуміючи, що саме зі мною відбувається, звідки ці сили. Книга роду розставила все на свої місця, проте не дала відповіді на єдине важливе питання для мене: чому я проклята.

Батьки сиділи у вітальні й чекали на мене. Ще з ранку я попередила їх де буду. Тримати Дамблдора в таємниці не було сенсу. Вони мали право знати, що відбувається. Шкода, що батьки не були тієї ж самої думки про мене.

- Я повернулася, - увійшла до вітальні та сіла на диван навпроти.

- Що хотів Дамблдор? - мама сиділа на дивані, закинувши ноги й поклавши голову татові на плече, й уважно дивилася на мене.

- Того ж, що і Волдеморт.

Тато підняв погляд з газети й подивився на мене.

- Що ти йому відповіла?

- Відмовила. Правда, після того він розповів мені цікаву історію з минулого.

Повітря в кімнаті згустилося. Батьки помітно напружилися.

- Що за історія? - мати підняла голову з батькового плеча й сіла рівно.

- Про наш рід, ваше прохання, мій дар, - сухо промовила. - Чому ви не сказали?

- Ми думали, що це не матиме сенсу, - промовила мати.

- Ви боялися?

- Ні, ми не хотіли цього робити. Але почалася війна. Волдеморт цікавився нашою сім’єю. Ми боялися, що він дізнається про тебе й використає у своїх цілях. Дамблдор допоміг нам заблокувати твої сили. А потім ми відправили тебе до Америки. Сподівалися, не потрібно буде нічого казати. Ти проживеш спокійне життя без страху.

- Та не вийшло, мамо, - з натиском сказала. - Чари Дамблдора не спрацювали.

- Що ти маєш на увазі? - тато відклав газету й нахилився вперед.

- Те, що я маю свої сили. Дамблдор теж здивувався.

- Коли вони проявилися? - мама з жалем подивилася на мене.

- В школі.

- Чому ти нам не сказала одразу?

- Бо боялася. Була малою, не розуміла, що відбувається. Вважала, що я погана.

- Це не так, - мати відмахнулася й сіла поруч зі мною. - Пробач нам, Лідіє, ми мали тобі сказати про все. Просто ми сподівалися…

- Що казати не доведеться. Бо мої сили трохи специфічні, - я закотила очі й зітхнула, поклала голову матері на плече. - Все в порядку. Я не злюсь. Більше ні.

Мати провела рукою по моїй голові й подивилася на батька.

- Роберте, варто переговорити з Дамблдором. Адже ми бачили, що чари спрацювали. Чому вони спали?

- Я не думаю, що чари спали. І скоріш за все, Дамблдор погодиться зі мною. Напишу йому листа.

Тато встав і поспішно вийшов з вітальні, а я залишилася сидіти з матір’ю. Потребувала її тепла. Хотіла на секунду відчути себе в дитинстві, де все було добре, не було дару, не було Волдеморта. Для мене цього всього не було. Проте було для батьків.

Зовсім скоро я залишила мати на одинці з її думками й зникла в кімнаті. Все лежала на ліжку й згадувала минуле. Й чим більше згадувала, тим сильніше починала плакати. Мені було так шкода малу себе, яка не розуміла, що відбувається. Мені було шкода себе дорослу, бо розуміла, що не зможу позбутися дару. Він вбивав мене з середини, змушував ненавидіти себе. Я не розуміла чим заслужила таке прокляття. Чому саме розруха й біль, муки, а не щось світле й радісне. Я вдарила руками по ліжку. Хотілося щось зламати, розбити, зробити боляче. Зробити боляче собі. Я різко сіла на ліжку й помасувала скроні. Здавалося голова розколеться навпіл від болю. Я глибоко вдихнула й злегка хитаючись пішла у ванну. Мені потрібна була тепла вода й спокій. А ще сон. І я збиралася собі це все дати. А потім поїхати геть.

Ранкове сонце ніжно заглядало у вікно, пестячи своїми променями мою бліду шкіру. На дворі тихо шелестіли дерева, а легкий вітерець хитав штори в кімнаті. Я, зігнувшись над валізою, швидко збирала речі. Просто скидала їх купою. Було не до того, щоб піклуватися про акуратність.

Знизу долинув стук у вхідні двері. Я здригнулася й підійшла до вікна. Внизу стояв високий чоловік літнього віку, та при першому погляді на нього здавалося, що помиляєшся стосовно віку. Я відійшла від вікна й вийшла з кімнати. Мати вже підійшла до дверей й відкрила їх. Чоловік з неприхованою цікавістю зазирнув всередину. Його волошкові очі здавалися ще синішими під променями сонця.

- Добрий ранок, - він широко всміхнувся, мені на секунду здалося, що це магл, який рекламуватиме нам щось. - Ви місіс Арден, так?

- Так, - сухо відповіла мати. - А ви, я правильно розумію, Антонін Долохов?

Він швидко й з посмішкою кивнув, ніби зрадів, що його впізнали.

- Яка стежка привела до нас смертежера? - буденно запитала мати.

- Темний Лорд має послання для вашої доньки, - він зазирнув матері за спину й подивився на мене, всміхнувшись ширше.

Я стояла на нижній сходинці і відчувала, як шанс на втечу блідне й розчиняється.

- Робота смертежера, бачу, доволі нудна, оскільки ви вирішили ще й совою попрацювати.

Я прикусила щоку зсередини, стримуючи усмішку, й підійшла до Долохова.

- Ваш лист, - він спокійно віддав мені цидулку, проігнорувавши материн укол.

- Чому саме ви принесли листа? - я повільно розгорнула папір й поверхнево проглянула текст.

- Завдання нашого Лорда інколи бувають не зрозумілими, і це саме той випадок, - він знизав плечима, ніби його зовсім не цікавило чому він тут. Хоча насправді всі присутні зараз знали для чого Волдеморт прислав його - щоб я не втекла, адже в записці була всього одна фраза: “Я чекаю на тебе”.

Я важко проковтнула слину, намагаючись подолати сухість у роті.

- Ви моя охорона, - лише сказала я, піднявши на нього погляд, й простягла листа назад. - Не знала, що така небезпечна.

- Залиште собі, - Долохов всміхнувся.

Я зім’яла листа й відкинула в сторону, після чого зробила крок назустріч й одразу ж відчула руку матері на плечі.

- Місіс Арден, вам не варто в це втручатися, - одразу ж сказав Долохов, не встигла я й рота відкрити.

- Все буде добре мамо, - я кинула на неї короткий погляд, мати прибрала руку з мого плеча й відпустила.

Двері тихо зачинилися за нашими спинами. Почула клацання замка, а потім тихе насвистування. Здавалося, що для Долохова це лише прогулянка біля моря, а не завдання, яке потребує уваги. Поки відходили від будинку мовчали. Лише шелест трави навколо та його насвистування. Я кидала на Долохова часті погляди й не могла перестати це робити. Нервове. Не знала, що чекати від нього, Волдеморта й цієї зустрічі.

- В мене зубна паста на щоці? - раптом спитав він.

Я розгубилася від його запитання.

- Ні, - невпевнено відповіла.

- В такому разі мушу поцікавитися чим викликані ваші часті погляди на мене.

- Ви інший, - відказала я, уважно розглядаючи його, й одразу ж продовжила говорити, помітивши нерозуміння: - Смертежери зазвичай не поводяться так невимушено, як ви.

Долохов лише знизав плечима.

- Не думаю, міс, що ви бачили всіх смертежерів.

- Того, що бачила й чула вже достатньо.

Хриплий тихий сміх торкнувся вух.

- Що ж, не сперечатимуся з вами, - він добродушно на мене подивився. - До речі, нам варто було б познайомитися. Я Антонін Долохов, смертежер й любитель гарної випивки.

Я пирхнула з усміхом на вустах.

- Лідія Арден. Під час першої зустрічі з Волдемортом сказала, що він дурний.

Долохов голосно зареготав.

- Ви дійсно йому це сказали?

- Так.

Всередині замлоїло від того спогаду.

- А знаєш, ти подобаєшся мені, Лідіє Арден.

- Але ж я образила твого Лорда, - на обличчі застигло здивування.

- І? Це все одно звучить весело. А я люблю коли весело. Хапайся, Лідіє Арден.

Він простягнув руку, за яку я вхопилася. Тіло на секунду стисло з усіх сторін. З мене ніби вийшло все повітря й життя разом з ним. Ми трансгресували. Та ось вже через мить лиця торкалося прохолодне повітря.

Я відпустила руку свого супутника й глибоко вдихнула. Знову цей дім й темрява, що сховалася за величним фасадом. Страх липкими щупальцями торкнувся нутрощів й стиснув. Я вдавила нігті в долоні до болю й червоних напівмісяців опісля й рішуче рушила всередину будинку. Долохов йшов поруч. Тепер вже він кидав на мене часті короткі погляди.

- Не хвилюйся, Лідіє Арден, - сказав він вже у передпокої. - Якби Темний Лорд хотів тебе вбити, ти вже була б мертва.

- А що як ні? - уважно подивилася на нього.

- В такому разі удачі, - його губ торкнувся слабкий усміх. - Тобі туди, - він вказав на двері поруч - зала, в якій я вже була.

- Після смерті хочу, щоб мій прах розвіяли над морем.

- Що? - його брови підскочили й здавалося вже готові були сховатися за чубчиком.

- Це так, прохання на майбутнє.

Я натягнуто посміхнулася й штовхнула двері.

Як тільки вони зачинилися, залу поглинула мертва тиша. На мить я забула як дихати. Одразу захотілося вибігти звідси. Грюкнути дверима й побігти додому. Та я стояла, не ризикувала підходити.

Волдеморт сидів на стільці в іншому кінці столу, зціпивши руки перед собою в замок й дивився на мене.

- Чому покликав? - одразу спитала, ніби різко рвонула пластир з рани. Знала, якщо помовчу ще секунду, рота не зможу перша відкрити.

- Підійди ближче, здалеку майже не чую твій писк, - холодно промовив він.

Всередині все затремтіло з люті. Я швидко закрокувала до нього, карбуючи кожне слово.

- Чому ти мене покликав?

Коли підійшла ближче, побачила в його очах ледь стримувану злість.

- Де ти вчора була?

Я завмерла, здивована його запитанням. На секунду подумала, мені почулося.

- Хіба тебе має турбувати це питання? - вже спокійно запитала я й склала руки на грудях. Зсередини так і рвався смішок.

- Так.

- З яких пір?

- Міс Арден, ви забуваєтеся, - процідив він й різко встав, вперся долонями в стіл.

- Це часта проблема людей, що страждають на забудькуватість, - я посміхнулася кутиком губ.

Волдеморт вирівнявся й різко опинився за декілька сантиметрів від мене. Я відчула тепло його тіла, що ледь не торкалося мене.

- Ти ще будеш насміхатися наді мною?

Я інстинктивно відступила на крок.

- Що ви, про які насмішки мова. Це було б великою нахабністю з мого боку, - продовжувала знущатися.

Його паличка різко торкнулася моєї шиї. Посміх зійшов з обличчя. Я завмерла й повільно вдихнула, перевела погляд з його очей на кінчик палички й назад. Волдеморт стис губи в тонку лінію, його дихання швидке й нервове, а очі… Якби міг, то вбив би одним поглядом.

- Відповідай на мої питання, якщо хочеш ще трохи пожити, - зі сталлю в голосі промовив він й майже ніжно провів паличкою від підборіддя до ключиць, після чого сховав її в рукав чорної мантії. - То ти вчора була у Дамблдора?

Я подивилася на камін, позаду нього, обдумуючи відповідь.

- Дивися мені в очі.

Я повільно перевела на нього погляд з тихою злобою в очах.

- Так, - холодно промовила.

- І чому ти там була?

- Дамблдор покликав, хотів поговорити, - знизала плечима, ніби й не говорила про щось важливе.

- Про що ви говорили?

- Про різні не важливі речі.

- Досить ухилятися від відповіді на моє запитання! - роздратовано крикнув він.

Я здригнулася.

- Тебе ця розмова не стосується, - холодно промовила я, розуміючи, що ця відповідь дурість.

Розмова не була важливою й секретною. Точніше такою не була та частина, яка цікавила Волдеморта. Я не хотіла говорити йому де була й про що ми говорили, бо це бляха його не стосувалося. Він мені не пан і не володар. Я не мусила звітувати йому про все, що відбувалося.

Раптово відчула щось дивне. Перед очима з’явилася картинка, спогад. Дамблдорів кабінет, фенікс на столі й портрети на стінах. Одночасно бачила і зле обличчя Волдеморта і кабінет. Я різко й грубо виштовхнула його зі своєї голови.

- Не така проста, як здаюся, - процідила.

- Як ти смієш, - повільно й тихо почав він, а в кінці вже перейшов на крик: - дурне дівчисько! Круціо.

З його рукава з’явилася паличка. Червоний промінь вдарив груди. Тіло пронизав різкий біль. Здавалося, кожна кістка ламалася, а органи палали вогнем. У вухах дзвеніло від власного крику. Лише коли він припинив дію закляття, я відчула що лежу на підлозі, а нігті шкрябають тверду поверхню піді мною. По щоках текли сльози, та я мовчала, навіть не стогнала й не схлипувала. Волдеморт присів біля моєї голови.

- Відповідай, - прошепотів він.

Я відвернула голову від нього. Він різко схопив мене за обличчя, стис щоки й повернув до себе.

- Відповідай. Ти вступила в його нікчемний орден?

Відповіддю йому було мовчання. Волдеморт зітхнув й відпустив моє обличчя, продовжив далі більш скрадливим голосом.

- Дай відповідь лише на це питання і я відпущу тебе. Навіть якщо вона мене не задовольнить. Я ціную чесність.

- Брехня, - я плюнула йому в обличчя.

Волдеморт замахнувся, щоб вдарити, та у двері постукали й він завмер. Після чого повільно стер рукавом слину з лиця й підняв погляд. Двері вже відчинилися. На порозі стояв чоловік з чорним масним волоссям й гачкуватим носом. Його чорні очі одразу ж прикипіли до мого тіла на підлозі.

- Мій Лорде, - почав чоловік.

- Не зараз, Северусе, - Волдеморт повільно встав. - Я зовсім трохи зайнятий, - він відступив від мене на крок.

Северус зблід. Його погляд метався то на мене, то на нього. Я повільно дістала паличку й різко перевернулася на живіт.

- Петрифікус Тоталус, - крикнула.

Заклинання влучило Волдеморту у спину. Він завмер, не в змозі зробити хоч якийсь рух. Я швидко встала й побігла геть. Северус же ніби вийшов із заціпеніння й кинувся до свого Лорда на допомогу.

- Зупини її! - чула його крик за спиною.

Коли я майже торкнулася вхідних дверей, повз пролетіло заклинання. Белатриса ніби готувалася до моєї втечі. Із зали вибіг Северус, а за ним у дверях зупинився Волдеморт. Я змахнула паличкою. Двері різко почали закриватися. Волдеморт вибив їх закляттям. Скіпки полетіли в різні сторони. Белатриса й Северус прикрили обличчя руками, адже були саме біля цих дверей. Я скористалася моментом й вибігла на вулицю, наклала на двері перше ліпше блокувальне закляття, що спало на думку й побігла далі. Ззаду пролунав гучний звук, схожий на вибух. У дверях з’явилася тріщина. Серце шалено калатало у грудях, м’язи боліли, та я не мала права зупинитися. Повз пролетів зелений промінь. Я знала, що це було, проте не зупинилася, бігла далі. А вибігши за ворота, одразу ж перемістилася геть.