Перший і не єдиний раз, або Чому до комори характерника треба стукати

Сонечко приємно гріє обличчя, навіть не сліпить - бо Красуля турботливо сідає так, щоби тінь падала на очі. Він розстелив на сіні свій жупан, тому навіть тонкі соломинки не впиваються в потилицю і не заважають відпочивати. 

- Стало спокійніше як характерник зʼявився, - мрійливо тягне Царко і жує соломинку. Якби вони ще й не на возі посеред Січі лежали, а десь в сіннику чи за кухнею на пагорбі, він міг би головою на колінах Красулі влаштуватися і відпочивати. 

- Еге ж, коли пан кошовий з ним розмовляти почав. Бо до того…

Так, до того Назар лиш сильніше дратувався на кожне слово. Що й скажеш - приховувати почуття складно, ще й коли Івась так старанно йому догоджав. Із лиса на кота домашнього перетворився, вився біля Назара і в очі заглядав, ніби прощення випрошував. Та от тільки з кожним днем його поведінка змінювалася на все більш впевнену, і якщо в перші дні він більше був схожий на пса побитого, то вже за кілька тижнів став таким самим лисом хитрим, що все знає і всім розум задурить здатний. 

Та добре, що він повернувся, бо Назар після його зради заради кульчика сам не свій ходив. Злий як той чортяка, мало не блискавки очима пускав по тих, хто його смів дратувати чи порушити наказ. То бувало побачить що хтось присів відпочити - і вже питання ставить, дратується, за свинями прибирать відправляє. Навіть вони з Красулею під гарячу руку потрапили, вичищали в хліву до ночі, а потім мертвим сном до ранку проспали. 

Зате як з Івасем вони на перемовини вдвох зʼїздили, то вернувся Назар зовсім іншим. Серед козаків навіть чутки пішли, що зачарував його характерник, а їздили вони насправді аби звільнити пана кошового від надокучливого духа кошового колишнього, що невдоволений був тим, як Назар переговори вів. Бо він, на відміну від того кошового, не намагався всім вгодити так сильно, був принциповим і всі важливі рішення виносив щонайменш на наради з курінними. От мабуть йому дух той невдоволений і докучав, спати не давав і на вухо щось нашіптував. А от характерник йому ритуал якийсь химерний провів, і духів відігнав, та сон спокійний повернув.

- Зачарував, еге ж. Причарував скоріше.

Царко не спішив їх запевняти в чомусь іншому, та від нього не сховалося те, як ці двоє один на одного дивилися, як Назар погляд відводив соромʼязливо, і як вони стали часто усамітнюватися в покоях Назара або ж в характерницькій коморі. 

- Ти ж бачив, як він після того як Івась пішов, виглядав. Ніби вже на шибениці стоїть, - втомлено бурмоче Царко і потягується, непомітно для оточуючих пальцями по щоці Красулі проводить і всміхається.

- Аби вони з Назаром про Січ не забували, бо ми-то джурами були, а тут такі посади важливі.

- Головне щоби листи та папери важливі не зіпсували, - сміється Царко і зі втомленим стогоном піднімається. - Як же я втомився лежати, весь день лежав, ще й ти тут поряд сидиш такий… 

Договорити він не встигає, бо до них підбігає якийсь джура молоденький.

- Ви характерника не бачили? - голос в нього такий, ніби він із самого села сюди біг. 

- А тобі нащо? Характерника за дрібницями чіпати не можна. Прокляне ще… - загадково говорить Красуля. От актор, любить молодих залякувати, та ще й ким - Івасиком.

- Він? - джура всміхається, але Красуля виразно піднімає брів і головою хитає. - Та годі вам, хлопці, він же… не злий зовсім ніби.

- То він просто хитрий як той лис, щоб зрадників та брехунів ловити. А що з ними потім роблять… Бачив в його коморі скелети? То злодюжка був, що в Січі намагався гроші вкрасти, от і поплатився.

Царко зацікавлено спостерігає за тим, як Красуля натхненно розповідає жахіття, десь вигадані, а десь з історій, що траплялися за минулого характерника. Бреше й не червоніє, а серйозний вираз обличчя його тільки запевняє молодого джуру - цей козак точно правду каже. І як би хтось не вважав Красулю прямолінійним чи дурним через його силу та мовчазну вдачу, Царко не може надивитися на те, як він майстерно користається своїми знаннями легенд та історії, коли йому надурити когось хочеться.

Доходить до того, що він вже про правдиву юшку історію розказує, а джура стоїть блідий як стіна, і Царко все ж вирішує втрутитися.

- А в юшці тій… кістки тих, хто правду не казав. Він брехунів змушує ту юшку…

- Та годі тобі вже, бач він зараз свідомість геть втратить. А як втратить - там і до характерника недовго втрапити в комору лікуватися.

Хлопець перелякано сіпається і мало не благає:

- Хлопці, можете мені помогти? Я зʼїв щось не те, от живіт крутить так, що бігаю мало не кожні пʼять хвилин, вже сил нема.

Царко з Красулею переглядаються і кивають.

- Добре, хлопче. Але ти за нас тоді в хліву прибереш завтра, щоб по-чесному.

- Та що завгодно, їй-бо, я не піду туди хоч вбийте, що завгодно зроблю!

Царко все ж зітхає і з возу зістрибує. Йдуть в сторону комори і Красуля першим каже те, що в обох на думці крутиться:

- Ставлю два мідяки що Назар там.

Царко посміюється, бо це очевидно - кошового весь день видно не було. Та в нього є що сказати у відповідь.

- Ставлю десять, що вони там щонайменше цілуються.

Красуля йому долоню потискає, затримує доторк, і великим пальцем легко гладить долоню Царка.

Опинившись біля комори, дивляться на неї.

- Стукати будемо?

- А нащо? Назар до нас не стукав, коли ми з тобою…

- А й правда.

Царко відкриває двері, і варто їм легенько скрипнути - чує в коморі метушню. Щось падає, якась склянка розбивається, чутно як тихо свариться Іван, і назовні вже виривається єхидний сміх. Що, Назаре, дочекався на помсту?

Царко заходить, Красуля - за ним, стає по ліву руку і заклякає.

Та Царко його розуміє - він і сам очікував чого завгодно, та не такого.

Не Назара, який стоїть біля столу в одних тільки штанях, а на самому столі…

- Івась, це в тебе нова шкура якась? Набридло у вовчару перетворюватися? - питає Царко, роздивляючись хутро з плеча кошового, яким той обернув Івася, щоб приховати його оголене тіло, вкрите характерницькими візерунками. 

Красуля хоче щось сказати, і Царко спритно йому одною рукою рота закриває, а другою - очі, щоб не роздивлявся Івася занадто уважно.

Той, здається, зовсім не соромиться, навіть не червоніє, на відміну від Назара, що вже більше на яблуко стигле схожий. Бо плямами червоніє.

- Хлопці, вибачте, вас не запрошую, тому кажіть що треба, беріть настоянку і йдіть, бо я вам сонного зілля піділлю і люльку шукать відправлю, - кидає Івась, а сам босою стопою по нозі кошового веде і сміється, коли той по ній ляскає і одними губами бурмоче «припини».

- Та в джури одного живіт прихватило, може в тебе що є? - питає Красуля, відтягнувши руку Царка від губ. - Добре що він сюди не пішов сам, бо ходив би потім прибитий.

- На поличці, блакитна рідина, беріть і щоб духу вашого тут не було, бо більше бачити не будете взагалі нічого.

Царко швиденько бере те що треба, мало не хапає якусь отруту - добре, що Іван за ним слідкує немигаючим поглядом, і виправляє. Ще й Назар, судячи з його погляду, зараз їх обох на місці вбʼє за зайве слово.

- Хоч комусь скажете… - говорить він загрозливо.

- Не скажуть, Назарчику, вони ж не самогубці, - легковажно сміється Івась, і раптом лице його міняється і він дивиться серйозно, і в очах його видно погано приховану погрозу. - Не скажете?

- Нам то треба, з кошовим і з характерником водночас сваритися… - бурмоче Царко і за руку витягує Красулю з комори. - Гарно вам провести час, та не надто захоплюйтесь, бо ми-то біля дверей постоїмо, але…

- Пішли звідси!

Царко ледве встигає випхати Красулю і сам вискочити, грюкнувши дверима, перш ніж їм услід летить щось, що голосно розбивається об товсту деревину.

- З тебе десять мідяків, - шепоче Красуля. - Ні, двадцять, бо я ще й врятував тебе від смерті, ти б точно щось недоречне бовкнув.