Перший раз, або Чому у двері треба стукати

Як хтось з козаків думає, що бути сином курінного легко, Назар готовий натовкти йому пику. Власне іноді він це й робить, за що вже кілька разів був у холодній - всього на кілька днів, бо молодий ще, гарячий, як казав кошовий. А батько завжди додавав «і дурний», і певно був правий. 

Бо якщо бійка Назару дається легко, він вже має всі шанси бути високим і доволі кремезним (хотів би він бути таким як пан Тарас, але тут зась і мріяти), то от з науками, яким його батько навчає, він нудиться. Звісно, він розуміє важливість розробки тактики і стратегії, вивчення зброї та інших мов, та от тільки ці всі сувої його втомлюють, а варто батькові наказати щось розповісти, то й зовсім погано стає - клякне Назар, язик не повертається, і очі одразу бігають. Хоча він і знає відповідь, він вивчив це, але говорити не любить. 

Врешті-решт, нащо говорити, якщо можна діяти? А курінним чи, не дай боже, кошовим він ставати не хоче. 

На даний момент, якщо чесно, він навіть очі відкритими тримати не хоче - так його батько заганяв, тренуючи удари відбивати або уникати їх. В руках вже й краплі сили немає, і Назар останню витрачає, щоб шаблю не вронити. 

Тож не дивно, що він ігнорує шум в курені, коли відкриває двері. Та от… краще б він прислухався. Постукав чи покликав хоча б, може хоч це б його врятувало від побаченого.

Бо коли він двері закриває і розвертається, то перед його очима відкривається картина, яку він зовсім не чекав побачити на Січі. Точно не тут. Точно не з…

- Красуля? Ти що…

- Назарчику, будь ласкавий опинитися по ту сторону дверей! - гаркає на нього Царко, на якого Назару навіть дивитися ніяково. 

Бо він зараз, боже збав, стоїть припнутий до стіни Красулею, а той, здається, намагається його роздягти.

- Хлопці, ви…

- Я казав тобі двері замкнути, - шипить Царко невдоволено. Назар стоїть ніби його по голові чимсь важким прибили, і не може слова сказати, лише відчуває як вуха горять що аж печуть. 

- Та ви б хоч посоромилися! - врешті викрикує він і на двері обертається - чи ніхто ще не побачив, бо хіба таке дозволено взагалі? Ще й тут, на Січі, де правила жорсткі і караються або холодною, або смертю. 

- Назаре, - низький голос Красулі, зазвичай дружелюбний, звучить погрозливо. - Як курінним будеш - встановлюватимеш правила. Йди вже, сказали тобі.

- Та чи мені надворі спати як собаці, бо ви тут вирішили влаштувати…

- На сінник йди, - Царко вже роздратований до біса, і якби під рукою в нього був ніж, він би вже стирчав з Назара, увігнаний мало не по саме руківʼя. - Їй-бо, Назаре, якщо ти ще хоч слово скажеш…

- Чув? Я з ним сперечатися навіть боюся, - пирхає Красуля і рукою проводить по червоній від злості щоці Царка. - І тобі не раджу. 

- Йди ти, - зніяковіло бурмоче йому Царко і витягає з кошеля ключі. - І ти йди, в сінник. Тільки настрій зіпсував, чорти б тебе взяли, і нащо тебе взагалі курінний сюди привів, шельма.

Назар вправно ловить ключі і вибігає перш ніж Царко до ножа таки дотягнеться - бо в наступну мить чує характерний звук, з яким метал врізається у деревину.

І червоний, ніби на щоках макове поле розцвіло, Назар тікає до сіннику, та тільки тепер сон йому не йде ніяк. Клятий Царко, клятий Красуля і кляте… що б то між ними не було.