Другий раз, або "Серйозно, прямо перед моїм кулішом?"

Назар дуже старанно намагається сісти подалі від свого куреня, проте хлопці, а потім і батько його тягнуть назад разом з тарілкою. 

- Ти чого тікаєш? Чи з побратимами чого не поділив?  - допитується батько, та Назар відмахується. - Ну то йди до своїх.

Місце лишилося лиш навпроти Царка і Красулі, які тихенько переговорюються і посміюються, і Назар старанно відводить погляд - бо не може викинути з памʼяті сцену яку волів би ніколи не бачити. Може в характерника є яка настоянка, щоб не думати про те, що хлопці, на яких він рівнявся, виявляється, піддалися такому гріху. Не можна ж такого на Січі, та й взагалі не можна робити подібне за шлюбом - Назар точно знає, що сам не стане. Тим паче не стане відсутність на Січі жінок намагатися з побратимами вирішити. Неправильно це, та й цим дурням пощастило, що саме Назар на них натрапив. А якби то батько був чи хтось зі старших козаків, що б тоді? Ризикувати втрапити в холодну, а то й взагалі на шибеницю, аби тільки вгамувати свою хіть, це найбільша дурня у світі. 

Та він починає все частіше помічати, що ці двоє навіть поза куренем не надто намагаються ховатися - бо він бачить, як вони довго тримають руки, коли бʼються об заклад, як вони опиняються постійно разом, та ще й зникають, а потім вигулькують десь в натовпі, розхристані та червоні, і навряд чи від тренувань.

Назар сидить і гіпнотизує казан з кулішем, аби тільки не піднімати погляд на них. Аби тільки не задумуватися про те, як же багато на Січі насправді всього, що варто було б зупиняти одразу, поки це ще не вкоренилося, не стало частиною побуту. Бо йому вже здається, ніби він єдиний помічає те, що Царко і Красуля собі дозволяють.

- А ти чого такий смурний, Назарчику? - посміюється Царко і пригладжує вуса, перш ніж ще ложку куліша відправити до рота. - Задумливий ходиш, закохався чи що? 

- Ну це ти марно, Назаре, - вторить йому Красуля і посміхається. - На Січ ти дівчину провести не зможеш, може тільки якщо не знайдеш який хід таємний.

У Царка сіпається рука і він давиться кулішем, і витирається якоюсь ганчіркою.

- Красуля, я тобі колись язика відріжу.

- Ставлю мідяк, що не відріжеш, бо він тобі подобається. 

- Ставлю два, що ти і без нього добре впораєшся.

Назар не одразу розуміє, що саме вони мають на увазі, але варто усвідомленню проникнути в його думки, одразу ж в нього відбирає мову.

- Та ви! Та як! Ще й прямо перед моєю тарілкою з кулішом! - він обурено вскакує з місця, і перевертає куліш на землю, ще й на штани потрапляє.

- А ти, Назарчику, так не хвилюйся, бо… - Царко замовкає, бо Красуля його відволікає, щоб обережно з підборіддя стерти краплю, і дивиться, курва, дивиться ніби Царко то його найбільший скарб, цінніший за його сокиру, за всю Січ і за власне життя.

- Бо що? Ви розпусту на Січ приносите, хіба так можна взагалі?

- Заціпся, Назаре, - низько погрозливо говорить йому Красуля, і вмить його закоханий погляд, спрямований на Царка, стає погрозливим, таким який дістається зазвичай тільки ворогам. - Мовчи, хлопче, як не розумієш нічого.

- Не розумію чого? Ваших… - Назар змахує руками, несилий висловити все, що він має на увазі, а потім різко підіймає з землі миску і несе до кухні, аби віддати кухарю.

Добавка йому не дістанеться хоча б тому, що Красуля перший встигне, та й їжу переводити він не має права.

- Тихше, тихше, - чує він, перш ніж піти. - Він дурний ще. От як закохається - наша черга буде сміятися.