Третій раз, або Невдалий флірт із хоч-куди-козаком

Якби хтось сказав, що Назар здатен стати ще більш похмурим, мабуть би над цим посміялися. Або більш задумливим, ніби самотужки продумує як взяти фортецю неприступну. Та виглядає він саме так - ніби в голові у нього складні стратегії будуються, хоча насправді там лише застрягла одна фраза, кинута Царком, коли він йшов геть від цих… безсоромних недоумків.

«От як закохається…». Що значить «як»? Може він вже був закоханий, йому все ж вже шістнадцять років минуло, скоро сімнадцять, звісно він вже був закоханий. Та от тільки йому не хотілося робити з дівчатами щось таке, що робили Царко і Красуля. Він міг думати про те, як буде в них сімʼя, діти, хай і зараз, в статусі козака, він вже не має права про таке й задумуватися. Допоки на Січі - не може мати сімʼю. Та й не може не думати про те, що колись, як і батько, зможе все ж стати невеличким виключенням. Бо батько себе і своїх синів можна сказати ростив з думками про Січ, особливо в його такі вже нечасті візити. 

- Закохається, теж мені, - бубонить Назар, сідлаючи свого коня. 

Вони до села мають їхати сьогодні, тож варто виглядати відповідно, щоб матінка не хвилювалася. І щоб Ігор лиш заздрив і сам вже чекав, коли зможе стати джурою. Тому до виїзду Назар встигає залатати одяг та трохи волосся підстригти, бо ж почнеться «а якщо тобі той чуб в очі в бою полізе, ти подумав?». Мама і так його відпускати не хотіла, та єдине що її заспокоювало - те що батько поряд, і він хоча би пригледить. Назар не стане їй казати, що саме батько частіше за все йому ран і завдає, бо під час тренувань не жаліє зовсім і бʼє чи не в повну силу.

- Що, Назаре, скучив вже за Ігорем? - посміхається батько, коли вони всідаються на коней, і Назар плечима смикає. Звісно він скучив, та хіба козак має таке говорити чи демонструвати як йому родини не вистачає? Ще побачить кошовий і вирішить, що він повернутися хоче, що як дівка за матірʼю плаче (та він нікому не зізнається у тому, що так і було, особливо коли перша ейфорія вже пройшла) або як часто листи додому пише.

- Він ледве мене побачить, вже за шаблею побіжить, - сміється Назар.

- То добре, - мугикає батько. - Січ матиме гарних бійців. Матір тільки проти буде, та ти її не слухай. Вона б вас із дому й не відпускала, але не будете ж ви до моїх літ сидіти в неї під спідницею ховатися. Ще й у такі часи…

Назар киває, думає що батько, мабуть, вже давно Січ вважає більшим домом ніж їхнє село. Ще й діти його тепер тут. Тільки от маму лишати саму теж не хочеться, то й думає Назар, що як Ігор врешті стане козаком, час буде повертатися, свататися і осідати на селі. 

Та батькові він того не скаже.

З ними їде частина куреня і, на превеликий жаль Назара, Царко з Красулею також. Як і завжди, трохи відстають, замикаючи загін, але для замикаючих надто вони легковажні. Жартують щось, їдуть так поруч, що Царко вже майже на красулиного коня заскочив, і вибухають сміхом.

Назару муляє оце їхнє… кохання. Бо й не кохання ж це зовсім, хіба може буть кохання таким? Сповненим постійного ризику і страху втрати, та й збоку щоб виглядало ніби то просто міцна дружба. Їй-бо, якби Назар не натрапив тоді на них, то й не подумав би. Тож хіба таке можна коханням називати? Хіба ті хто один одного кохають будуть так жорстко жартувати, погрожувати, навіть не всерйоз, та ще й дозволять своїй половинці ризикувати життям в боях? Ні-ні, це точно не кохання. Звичайна безбожна хіть, що зʼявляється як поруч немає дівчат. 

- Що так задумався? - пирхає батько, вириваючи Назара із роздумів. - Ходиш вже дні три замріяний, що, з дівчиною якою чекаєш зустрічі?

- Ну тату, - бубонить Назар, і батько сміється, розуміючи його ніяковість. - Припиніть.

- Та що, я ж теж молодий був. Все до Оксанки чекав як зможу з городу втекти, а потім по сраці отримував від батьків.

Назар смикає плечем і пришвидшує коня, щоб тільки піти від цієї розмови. Не хоче він поки тікати з Січі до якихось дівчат, в усякому разі поки не знайшов ту саму.

Тож він радісно зустрічає маму, бо батько відразу на неї переводить увагу, обіймає, отримує стусана за те, що матір у Назара помічає шрам, що розсікає брову.

Дивно було б якби вона не помітила.

Та от Ігор її обурення не розділяє і з захватом розпитує, як саме Назара було поранено, проситься його потренувати - поки вони тільки на деревʼяних шаблях бʼються, бо Ігор ще надто малий для справжньої зброї, наледве втримає її в руках. Мама цьому не радіє, та лиш хитає головою і тягне батька до хати, аби якісь трави і ліки йому скласти. Батько пручається, хоче подивитися на бій синів, та його все ж відволікає материна головна приманка:

- Ну то значить пиріжки вже встигнуть охолонути поки вас чекатимуть.

Після цього батька ніби вітром здуває, тільки двері хати гупають за ним.

За бійкою, розмовами з мамою і марними обіцянками не лізти в халепу (за що одразу Назару дісталося по голові, бо ж вони обоє знають, що він бреше) вже й вечір, а там козаки перемістилися до корчми. Ігоря Назар із собою не взяв, бо малий ще, щоб бачити пʼяну козацьку братію, за що батько на нього образився, а матір вдячно посміхнулася. 

- Що з нього виросте, як він так матір слухається?

- І правильно що слухається, бо ти он за Назаром так слідкуєш, що він геть увесь пошрамований. 

- Ніби то щось для козака погане. Зате дівчатам подобатися буде - бо одразу видно, вояка хоч куди.

Назару спостерігати за тим як його обговорюють вкрай ніяково, тож він з дому вискакує кулею і вже скоро опиняється в шинку.

І як на зло - прямо навпроти столу, де сидять Царко із Красулею і щось випивають.

Назар вже хоче відвернутися або пересісти, та раптом до хлопців підходять дівчата, щось приносять, схияються, не соромлячись похизуватися глибоким вирізом. 

Назар, навіть сидячи в кількох метрах від них, червоніє маковим цвітом. 

Та все ж для нього це шанс нарешті запевнитися - немає між його побратимами того, про що вони говорили. Не кохання це, і як трапиться їм гарна дівчина, то не буде їхня нібито «любов» причиною відмовитися від того щоб з дівчиною усамітнитися десь у сінях.

Назар не чує, про що вони говорять, та ясно бачить, що Красулю розмова дуже зацікавлює. Він слухає що йому розповідає та дівчина, щось відповідає, і в очах трохи пʼяний вогонь спалахує. Царко ж більш напружено сидить і в якийсь момент дістає ножа та задумливо ним штрикає дошку, на якій їм мʼясо принесли, і крутить руківʼя пальцями.

Дівчина звертається вже до нього, та він посміхається не так як до побратимів зазвичай, а натягнуто, як коли йому про щось кошовий розповідав напідпитку. Коли треба не образити і прикинутися зацікавленим. 

Коли дівчина Красулі долоню на плече кладе і схиляється щось сказати, Царко все ж з-за столу вислизає і йде назовні. Назару хочеться за ним піти, та вони з того самого разу не говорили між собою, а як перетиналися поглядами - Красуля його тим поглядом спалював вщент, а Царко починав задумливо ножі на грудях поправляти.

Назар вже запевняється у тому, що насправді Красуля зараз з цією дівчиною піде - бо вона вже на ослінець біля нього всілася, щось розказувала, раз по раз волосся на пальці накручуючи. Та раптом Красуля озирається і, помітивши, що Царка немає поряд, і сам з-за столу встає. Щось говорить із посмішкою - дякує, мабуть, та дівчина зовсім не рада тому, навпаки, чомусь обурюється і сама йде, гучно гупаючи каблуками по підлозі. Красуля проводжає її нерозуміючим поглядом, а потім і сам йде на вихід з корчми.

Назар вислизає слідом, бо не розуміє, що ж не так. Він вже збирається звернути за кут корчми, та раптом вловлює приглушені голоси, і прислухається.

- Ти чого зник?

- Нескоро ти помітив, - за цим слідує звук з яким метал врізається в дерево.

- Та мені Марічка розповіла про сінник, де можна постелити й буде мʼякше ніж на ліжку, ще й крізь дірку куди сіно закидають з поля, зірки видно.

Царко мовчить, і Назар вже боїться, що його помітили і зараз ніж полетить в його бік.

- То чого ж ти не там ще?

- Та я ж… думав ми зараз візьмемо яку ковдру, постелимо, полежимо з тобою…

- Красуля…

- А потім можемо і…

- Красуля, то вона тобі розказала, щоб з тобою піти.

- Га?

- Гага, гусак ти недорізаний. Вона тебе гукала із нею полежати.

Тепер вже черга Красулі замовкнути. І мовчання таке довге, що Назар вже думає, що вони якимсь чином беззвучно пішли звідти, та потім звучить:

- То от чому вона образилася… Я як побачив, що тебе немає, подякував, що таке місце порадила, і сказав що з побратимом там переночую, якщо вже там так зручно й гарно…

Царко пирхає, та лиш потім Назар розуміє - то він сміхом вдавився.

- Ти що, так і сказав їй? Вона ж тебе гукала з нею ніч провести, а ти їй…

- Ну та, а чого мені з нею ніч проводити, як у мене ти є. Зате… бач он який я козак, хоч куди.

- Ти мені зуби не заговорюй, серденько, бо як ти свою шаблю хоч куди спробуєш встромити, я тобі оцей ніж хоч куди і запхаю.