Пʼятий раз, або Що було після тої-самої розмови у лісі

Назару соромно визнавати, та зрада Івана вдаряє його сильніше навіть за зраду Ігоря. Можливо тому що він був певен - Ігор зробив це через образу, він часто дурощі вчиняв під впливом емоцій, і це здавалося просто… просто неправильним рішенням, яке він при здоровому глузді ніколи не прийняв би. Назар ніколи не втрачав надію на те, що Ігор колись сам повернеться, або ж його вдасться відбити у орловців, тому йому було боляче, та не настільки, щоб це вибило землю з-під ніг.

Іван же - доросла людина. Як би він не вдавав з себе дурня, він все ж розумний. Хитрий як той лис, верткий наче вуж на пательні, і говіркий настільки, що будь-кому мізки задурити здатний. Обкрутить навколо пальця, виманить те що треба, а потім - шукай вітра в полі. 

І тому якщо зрада Ігоря була для Назара сильним поштовхом, що його лиш змушував відбиватися, боротися, як у двобої із Тарасом, то викриття справжніх мотивів Івана - то ніби землетрус, коли земля розсипається прямо під ногами, і шансу втримати рівновагу вже немає і, скоріше за все, не буде. І падіння важке, болюче, після якого складно піднятися, бо всередині усе переламано, потрощено каменюками спогадів, що бʼють по відкритих ранах, засипано піском із власних почуттів, які печуть, дрібними гранями впиваються в шкіру, в плоть, і згодом - змішуються зі сльозами на щоках. 

Назар їде верхи на коні мовчки. По праву руку - Царко й Красуля, і ніколи ще Назару так не муляла їхня любов, як зараз. Він відвертає погляд, та не такий як колись - гидливий і обурений, а похмурий і трохи роздратований. Він просто не може дивитися на те, як Царко ховає сльози від щастя за те, що Красуля все ж живий. Не хоче чути їхні розмови, жарти про того дурного Федьку, якого вони перекинули через коня. Цього пацюка москальського Назар ненавидить ще сильніше ніж колись, бо якщо в смерті батька був винен старший Орлов, то от у тому, що Іван взагалі зʼявився у тій корчмі, а згодом і на Січі, провина вже безпосередньо Федора. 

- Назаре, а що з ним робить будемо? - сміється Царко, а Назару й слово вичавити із себе складно - він ніби в якомусь клятому тумані, що ніяк не розсіється. - Може на Січі за ноги підвісимо?

- Ех, шкода характерника немає. Він би теплу зустріч Федьку забезпечив, - сміється Красуля і заходиться кашлем. І Назар вкотре відвертає погляд, дивиться в мерзенні очі Федіра, що споглядає за ними із заткнутим ротом, а тому не може додати свій їдкий коментар (за який Назар би його прямо тут і забив би, їй-богу, бо в ньому мало не вперше за життя вирують такі сильні почуття).

- Царю його віддамо, - відрізає Назар, допоки козаки не розгулялися з варіантами тортур, бо надто спокусливо це - помститися як не Івану, так Федору. - Він зрадників любить. Точно щось придумає, щоб віддячити за службу.

Хлопці від тону, яким Назар це проговорює, затихають, і вже не балакають так голосно. Лиш перешіптуються між собою, чим ще більш дратують - бо точно ж, негідники, за Івася говорять.

- А зі мною що? - питається Ігор, і дивиться як щеня побите. 

- А що з тобою?

- Я ж теж зрадник, виходить.

Назар тільки головою хитає. Це він має із курінними обговорити, бо будь-кого він би за таку зраду стратив, та не може так обійтися ні з матірʼю рідною, ані з братом. 

Добре, що пан Тарас на їхній стороні, тож його курінь точно не стане смерті Ігоря вимагати. А він таки найчисленніший, тож може й пощастить малого просто додому повернути, там вже із ним матір поговорить. 

Більше з вуст Назара не злітає ні єдиного слова аж до самої Січі. Він все мовчки робить: злазить з коня, допомагає Царку дотягти Красулю до хижі, матері киває. Вона ж тільки-но в дверях бачить Ігоря - кидається до нього, то сварить, то до себе пригортає, і повʼязку на його голові знімає та на орловців лається так, що варто вуха затуляти. Її, певно, вся Січ чує.

- А з тобою, синку, що? Чи ти по голові отримав якою дровинякою? 

- Та все…

- А Івася ви де загубили? - але варто їй після цього глянути на Назара, вона одразу міняється в лиці. - От паскудник, невже він…

- Не треба, - бурмоче Царко і очі витріщає так, що зараз з зіниць повипадають.

- Ох, сину-сину… - зітхає Оксана і Назара по плечу гладить. - Нічого, нічого, туди йому й дорога. Буде в тебе ще… все в тебе буде, духи мені так казали. 

Назару аж очі щипає від її слів, бо не звик він, щоби його жаліли, і через це та через власні почуття невиказані, сльози так і хочуть по щокам покотитися. Чи матір попросити зливу накликати, щоб хоча б козаки не помітили того? Та ні, дурня, стерпить він. 

- Я зараз швиденько Ігоря огляну, бо ти, - матір на Красулю дивиться і всміхається, - як витримав дорогу назад і навіть свідомість не втратив, за кілька хвилин не помреш. А йому дай бог щоб Орлов не чимсь отруйним в рану штрикав. 

- Так-так, звісно, - поспішно відповідає Красуля і варто його на стіл всадити, а матері - вийти назовні, Царко врешті перестає прикидатися. Обхватує його лице долонями, до лоба прихиляється своїм, і врешті випускає назовні схлип. 

- Ти, дурне, я вже думав тебе й не побачу, - бурмотить він, а Красуля у відповідь лишень сміється і волосся його пригладжує.

- Та не хвилюйся, як піду - то в бійці побільше за цю. Це… дрібнота.

Царко сміється, та Назар бачить, як по його щокам сльози котяться. І відчуває себе так ніяково, гірше ніж коли їх в курені застав за більш грішними справами. А зараз ніби не тіла в них оголені, а самі душі, і йому соромно дивитися (і знову, знову той пекучий біль у грудях віддає, тягне, і з кожним ударом серця все сильнішим видається).

- Я вас залишу, - каже Назар, прокашлявшись, щоб увагу привернути. - Царко, тебе чекаю потім біля воріт - повезеш Федька до царських солдат, хай додому вертає. Тут вже наробив всякого…

Він розвертається, і вже до сходів доходить, як чує:

- А Іван? 

Груди проштрикує невидимою кулею від того, як Красуля при всій своїй небагатослівності вміє вдарити по живому.

- А що Іван? Йому сюди дороги більше немає, а як явиться… до прадіда відправлю, не вагаючись.

І виходить, допоки не почув ще якогось питання, яке його тільки-но охолонувшу лють знов роздмухає.

Та не вдається.

Мама, Ігор, ще кілька козаків - усі розпитують про Івана, і хочеться сховатися подалі від їхніх балачок, від самого цього імені, оглухнути як після богданового пострілу по розбійнику, коли в вухах дзвеніло ніби хтось до мотузки на дзвоні Семенчика привʼязав і змусив Богдана навколо з наливкою бігати. 

- Назаре, ти в порядку? - хтось бере його за плече, і він бачить перед собою Царка, який вже втер сльози і майже приховав сліди своїх наринувших почуттів.

- В порядку. Пішли.

- Назаре, ти… падлюка ти, - зітхає Царко, як він опиняється на кілька метрів попереду, думаючи що не почує. - Думали, ми з тебе кепкувати будемо як закохаєшся, так ти вмієш обрати. І не посмієшся тепер…

Закохаєшся? Назару вже обуритися хочеться, сказати, що Іван то був його побратим, не більше.

Але хіба б він простому побратиму чи навіть другу ліпшому прощав так багато, як прощав Івану? Як же це… Це ж зовсім не схоже на те, що він до Марʼяни відчував. Ні на що не схоже. Але він не може заперечити, бо здається, Царко правий, от тільки він навіть не думав, що таке можливо. З Іваном. З хитрим брехливим торбокрадом, який ще при першій зустрічі так його збісив. 

Та зараз не час про це роздумувати. Назар завмирає перед натовпом, набирає в груди повітря і починає говорити.

- Браття!..