Розділ 6: гуркіт грому

“Моє відкриття року!

Марку Лі, не думав я, що мені доведеться так багато зізнаватися у таємному і оголювати свою душу перед кимось, адже слова, на мій погляд, є просто словами. Люди брешуть усім навколо, обманюють самі себе і не завжди здатні правильно витлумачити почуте. А підбирати правильні слова взагалі ціле мистецтво. Я сподівався, що нам буде достатньо тиші, але зараз мені знадобиться не одна година і не один зошит, щоб визначитися з відповідними звуками.

Скільки ми знайомі? Якихось чотири місяці, але, святі небеса, як же це було чудово! За цей мізерний термін відбулася справжня війна, яка нагадувала про себе артилерійським обстрілом щоразу, коли наші погляди перетиналися. Навіть у ті нестерпні дні сварок і непорозумінь я знемагав від бажання відкрити всі скрині твоєї душі і дізнатися якнайбільше твоїх одкровень. Я знайшов у тобі те, чого мені не вистачало довго, дуже довго, а я про це навіть не здогадувався. Коли ми залишалися наодинці, весь світ втрачав значущість, я дихав тобою і всім тим, що мені дозволено було в тобі пізнати. Найголовніше було перед моїми очима, а я цього боявся більше за смерть. Кожна секунда з тобою, Марку, назавжди в моїх пам’яті та серці. Навіть якщо захочу забути, у мене не вийде.

Як би я не хотів залишитися поряд з тобою, мені потрібно завершити мою маленьку боротьбу. Багато хто скаже, що Пак Джисон сам вирішив звести рахунки з життям, скажуть, що це сталося дуже давно, а я його зовсім не знав, але як я можу залишитися осторонь? Ні, я не хочу, щоб таке повторювалося в місці, де дітям та їхнім батькам обіцяють допомагати ставати кращими. Я хочу спробувати зробити світ добрішим хоча б у цій школі, навіть ціною свого благополуччя. Кохання робить нас егоїстами, але я так само вибираю біль, відриваючи себе від того, чого хочу найбільше у світі.

Приїжджаючи сюди, я знав, що зіткнуся з неприємними речами, тож був готовий. Але зараз я дуже щасливий, що зустрів стільки хороших друзів, що зустрів тебе. Я ні про що не шкодую і шкодувати не збираюся. І ти не шкодуй, добре? Моя роль у цій виставі виявилася не світлою та радісною, я почуваюся лінчувальником. Кожному з вас я обіцяв дружбу та допомогу, але мені не під силу залишитися до кінця.

Сподіваюся, ти зрозумієш мене колись. Прошу, приглянь за рештою моїх і, якщо їм буде важко, підтримай. На згадку про те, що було у нас. Я не хочу, щоб тобі було зле, тож попросив хлопців допомагати і тобі. Ти самотник, Марку, але спробуй поспілкуватися з кимось ще. Це єдине, що я прошу у тебе і на що в мене вистачає сміливості.

Тут я закінчуватиму, інакше передумаю писати і піду говорити тобі це в обличчя (а через це розплачуся). З наступного семестру я навчатимусь у Китаї з моїм найкращим другом Чжон Ченле. Мені з документами допоміг професор Со Йонхо: у нього там знайомий працює Цянь Кун, пообіцяв усе влаштувати та поговорити з моїми батьками. Вони ще нічого не знають, адже явно не схвалили б. І я змінив номер телефону, тож не шукай мене.

Повір, так треба зараз. Але я не відмовляюся від тебе, не можу цього зробити з тим, у кому знайшов дім і спокій. Залишаю тобі адресу, де моя сім’я щороку проводить літо з травня до серпня. Чудове місце на острові Чеджу, там величезний будинок батьків моєї мами. Все моє дитинство залишилося там: на диких пляжах, у квітучих садах, на вузьких вуличках під сонцем. Я чекатиму на тебе стільки, скільки знадобиться. Я готовий шукати на горизонті свій зелений промінь, тому що безглуздо й безрозсудно віддав всього себе тобі, але виявилося, що надійнішої людини не знайти. Хочу бути з тобою чесним і зрозумію, якщо ми більше не побачимося.

Будь, прошу, в порядку, мій дорогий Марку Лі.

Твій Донхьок

P.S. Вибач мені мою сентиментальність, яку я відкрив у собі тільки після зустрічі з тобою”.

Марк перечитував цей лист величезну кількість разів, вивчив його до кожної лінії нерівного почерку, але так і не зміг випустити з рук. Він знайшов конверт одразу ж, як тільки повернувся до кімнати після вистави. Він також не зміг більше зустрітися з Донхьоком, як і додзвонитися до нього, а наступного ранку в їдальні Джемін сказав, що Донхьок поїхав. Все було продумано до дрібниць.

З кожним вдихом темна дірка у грудях розросталася все сильніше і не давала нормально дихати. Було боляче.

Та зрозуміти Донхьока виявилося не так складно, адже Марк знав, що такий сценарій цілком можливий. Прийняття прийшло до нього через добу разом із усвідомленням, що більше вони ніколи не побачаться у стінах цієї злощасної школи.

Донхьок вчинив сміливо і ні на мить не сумнівався у своїх діях, ним усі навколо захоплювалися і його ім’я звучало на кожному кроці. У школі почалися великі зміни: приїхала комісія з департаменту освіти, щоб вивчити справу Пак Джисона, багатьох студентів опитували про трагедію і про вчинки Донхьока, директора зняли з посади і це тільки початок. Було неспокійно, але новий порядок вселяв надію на краще, переконував, що все виявилося не даремним.

У Марка виникло бажання теж піти зі школи, як зробили деякі студенти, навіть поговорив про це з батьком, але потім все ж вирішив залишитися. Не покине він свою теплицю просто так. І не відмовиться від можливості перебувати в тих місцях, де жила примара присутності Донхьока. Спогади про нього на кожному кроці роблять нестерпно боляче, але цього ніколи не стане достатньо, щоб не сумувати за Донхьоком кожною струною душі. Цк сум за тим, у кого залишилася частина його серця.

Канікули пролітають непомітно, Марк повертається до школи з твердим рішенням не підвести надії Донхьока. Він теж не опустить рук і зробить усе можливе, щоб під час наступної їхньої зустрічі стати гідною людиною, яка здатна йти на жертви заради майбутнього. Їм і справді потрібен час.

— Доброго ранку, Марку, — біля нього на лавку в їдальні опускається На Джемін. Він сумно посміхається, і це так неправильно для вічно сяючого хлопця. — Не проти, якщо ми тепер усі разом сидітимемо?

Біля столу збирається звична компанія, яка все ще тримається разом. Окрім Донхьока, звісно, і ще однієї дівчини.

— Ні, я не проти, — відповідає Марк на запитання і намагається усміхнутися. — Спасибі вам.

Атмосфера спустошеності через брак людей проникла в кожен куточок великої зали, і обговорювати це не потрібно. Згодом обов’язково стане легше, вони навчаться жити як і раніше, як було до Донхьока, навіть якщо його невидимий слід назавжди змінив їх.

— Якийсь клуб не анонімного смутку за Лі Донхьоком утворився, — безглуздо жартує ЯнЯн, викликаючи тихий сміх за столом.

— Це чортеня змушує нас страждати, — тягне Ренджун і притягує Карину за плечі в обійми. — Але ж ми не забуваємо і про інших. Мінджон-і теж поїхала зі школи, і для деяких із нас вона стала дуже дорогою.

— А дехто краще б зник, та не цього разу, — промовляючи це, Джемін переводить задумливий погляд до столу спортсменів і більше не усміхається.

Йому і Джено вже давно настав час поговорити, обидва це розуміють і, не змовляючись, встають і прямують до виходу. Так, тепер залишатися і далі на місці нікому не вдасться, приклад Донхьока надихнув людей на одкровення, які змінюють звичні стосунки між усіма.

Сніданок — перший у новому семестрі — проходить надзвичайно тихо. Марк намагається брати участь у розмові та відчуває величезне полегшення, коли розуміє, що справляється. Спілкуватися з друзями Донхьока так само легко, як і з самим хлопцем.

— Та що з тобою не так? — голосно каже якась дівчина за сусіднім столиком, привертаючи загальну увагу. Марк помічає поряд з нею Сончана (єдина людина, яку він трохи знає з тієї компанії). — Чому поводишся, як повний негідник?

— Тому що ви всі з глузду з’їхали через цього блазня Лі Донхьока, — Сончан випльовує слова з очевидною огидою, від злості він сильно хмуриться, а руки його біліють. — Чи ви забули про всі його минулі витівки? Герой? Він звичайний вискочка, а ви всі повелися на його дешевий фарс навколо скандалу! Яка йому вигода робити щось для абсолютно незнайомого хлопця?

— Усі ті плітки навряд чи правда, — спокійно відповідає ще один хлопець, у якому Марк невиразно впізнає соліста шкільного хору. — Ці історії притягнуті за вуха, не зрозуміло для чого і ким. А Лі Донхьок хороший хлопець, тут він не зробив нічого поганого.

— Він захистив загиблого хлопчика, — додає перша дівчина, — чого більше ніхто не зміг зробити. Або не схотів.

— Ти ніколи не любив його, — несподівано навіть для себе каже Марк. — Сончане, чому ти такий злий? Ти зненавидів Донхьока з першого дня і поширював про нього чутки. Чому?

— Ти, Марку, великий дурень, — самовдоволено каже Сончан, повертаючись до Лі. — Спочатку гасав з цим Донхьоком лісом, тепер із його компанією. Думаєш, ти їм потрібний чи цікавий? Вони інші, надто високої думки про себе, але без грошей і впливу своїх батьків ніщо. Уявили себе золотими дітьми, а ми — прості люди — маємо страждати та вигризати своє право на життя. Ненавиджу цих вискочок, як і всі тут, бо їм усе спускають із рук.

— Забери слова назад, — попереджає Марк, хмурячи брови. Не такого він чекав від найкращого учня школи.

— І не подумаю. Адже це правда, яку всі бояться визнати.

Це стає останньою краплею. Марк підривається з місця і б’є Сончана в обличчя. Його гидкі, мерзенні слова луною повторюються у голові, змушують замахуватися і бити з новою силою. Хто такий Чон Сончан, щоб говорити образи у бік Донхьока, якого він зовсім не знає? Як він сміє зводити на нього наклеп? Гнів застилає погляд, Марк нічого не помічає: ні болю від ударів у відповідь, ні криків переляканих учнів, ні прохань зупинитися. Його відтягують від Сончана два спортсмени, коли кров уже забруднює форми.

— Зовсім уже розум втратив із цими своїми друзями? — сичить Сончан, залишаючись на підлозі. У нього з носа тече нерівна кривава цівка, під оком червоніє майбутній синець. — Лі, ти ж нормальним був, я тебе не розумію.

— І не зрозумієш, — по-злому відповідає Марк і виривається з рук, що його утримують. — Не буду я його більше чіпати, відпустіть, — він поправляє порватий піджак і злизує кров з куточка губ. — Я ніколи не був таким, як ти, Сончане, а тепер це неможливо. Ти мене зрозумієш тільки тоді, коли зустрінеш справжнє кохання.

ЯнЯн підходить ближче і допомагає залишити їдальню без нових подій. Вчителі зараз на нараді, тому звітувати їм доведеться пізніше, але Марку байдуже. Він уперше не хоче дотримуватись правил, а до травня потрібно просто дожити.

 

*

 

Було дуже важко, але могло бути й гірше, тож Донхьок не скаржиться. Після розмови з Мінджон він був розслаблений, хоч і розгублений. Вдома нікого не було, і він почав перебирати свої речі. Рідна кімната тоді здалася йому незнайомою, хотілося викинути половину меблів та дурні сувеніри. У Китаї йому потрібно бути за три дні, валізи збираються по-новому. За цією справою його застала мати, за три хвилини прийшов батько. Донхьок намагався їм все пояснити, запевнити, що в нього все під контролем, але скандалу не вдалося уникнути. Переїзд до іншої країни піде лише на користь.

Китай дуже незвичайна країна. Раніше Донхьок не надто замислювався про це, але й не бачив нічого поганого. Він приїжджав сюди з батьками, гостював у друзів і багато знав з розповідей знайомих, але виявився не готовий різко потрапити в інше суспільство. В аеропорту його зустрів Цянь Кун — вчитель у його новій школі, добра і щира людина. Жив спочатку Донхьок у Ченле, але незабаром переїхав на орендовану квартиру (батьки не змогли довго залишатися осторонь, але хлопець отримував стипендію і намагався бути незалежним від них). Перший час було справді складно з усім справлятися, але незабаром Донхьоку почало навіть подобатися.

Все, що було у школі-пансіоні, залишилося там. Можливо, колись Донхьок зважиться написати або зателефонувати друзям, але поки що для нього це надто боляче. Він хотів показати всім, що в порядку, але сум і самотність з’їдали його щоночі. Було страшно повертатися в чужий будинок, залишатися на вихідних самому і бачити за вікном чужі краєвиди. Тішила лише присутність поруч Ченле, з яким завжди можна бути відвертим і просто обійматися, коли стає нестерпно.

Вже на місцевий Новий рік Донхьок знайшов улюблене кафе, почав спілкуватися з кількома однокласниками та завів маленьке кошеня, яке прибилося до магазину біля його будинку. Він звикав бути звичайним в нових умовах.

Іноді йому снився Марк та його теплиця у лісі. Вони разом доглядали рослини і цілувалися на заході сонця. І щоразу Донхьок прокидався в сльозах і з бажанням кинути все, щоб повернутися назад до Кореї. Йому так не вистачало Марка: цих його довгих і уважних поглядів, його трепетних дотиків та цнотливих поцілунків. Донхьок пам’ятає, як вони відчувалися сонячними зайчиками — тепло і затишно розбігалися ніжною шкірою, було добре і приємно. Але якщо перетримати, трапиться опік. Донхьок не хотів згоріти від кохання, але його, як Ікара, приваблювало згубне світло і жага стати ближчим до Марка.

Час тягнувся аж до нестерпного повільно, і відчуття моменту дозволяло прийняти реальність. Донхьок мріяв про зустріч у майбутньому, але йому вдавалося залишатися в теперішньому. Чим ближче був травень, тим більше він хвилювався. Помирившись з батьками, він розповів мамі, що чекатиме на друга в будинку на Чеджу, і поділився хвилюваннями. А раптом Марк не приїде? Чи не зможе пробачити, не захоче бачити, охолоне чи ще гірше — просто не зможе до нього дістатися? Донхьоку було страшно, що він своїми руками зруйнував щось світле та справжнє між ними.

— Ви ще зустрінетеся, — сказала тоді мама. — Не можу сказати, що згодна з усіма твоїми рішеннями, але я впевнена, що він захоче поговорити з тобою особисто.

Він не мав іншого вибору — тільки чекати і сподіватися.

 

*

 

На Чеджу Донхьок почуває себе чудово. Тут навіть повітря пахне свободою і безтурботністю, які повертають його в той час, коли світ здавався світлим і сповненим чарів. Літні канікули завжди проходять тут — далеко від великих міст, без нудних заходів, на які його водить батько, без обов’язку бути слухняним сином. Від самого ранку Донхьок хапає книгу і вирушає із дому: у кафе з терасою та садом, на скелястий берег моря, на дикий пляж. Він насолоджується самотністю та легким бризом у волоссі.

Тут спокійно.

Цього року від передчуття весь час тремтять пальці. Донхьок завжди перед виходом довго дивиться у вікно своєї кімнати, гарно снідає з бабусею та дідусем і ділиться планами на день. У нього немає сил залишатися в будинку, але будь-якої миті може приїхати Марк, тому він залишає список місць, де можна його знайти.

— Все буде гаразд, — запевняє його бабуся з доброю усмішкою, що завжди Донхьока заспокоює. Саме через їхню з дідусем любов до єдиного онука та щиру турботу, хлопець зміг розповісти їм все-все без таємниць. Вони знають і про почуття до Марка, і про їхні стосунки, і про таку важливу зустріч. — Розкажемо твоєму Марку, де тебе шукати, а якщо треба буде, затримаємо вдома, нагодуємо, виділимо кімнату і розважатимемо, доки ти не повернешся.

— А заразом перевіримо, який він із себе, — суворо каже дідусь, заглядаючи онукові в очі. — Поряд з тобою має бути людина, яка зможе заспокоїти шило в одному твоєму місці.

— Діду! — обурено пищить Донхьок, заливаючись рум’янцем. Його завжди вважали непосидою (що не так далеко від правди), але він уже не маленький і не хоче, щоб щось таке про нього почув Марк. Потрібно вже дорослішати потихеньку. — Я буду біля водоспаду, в обід зайду до ресторану дядька Наль Бу. Все, йду.

— Будь обережним! — звично кидає навздогін бабуся.

У грудях у Донхьока розливається тепло, як від ковтка чаю. Мама у нього схожа на своїх батьків, але суспільство, в якому вона опинилася за професією та через чоловіка, змінило її. Не можна всім подобатися та залишатися собою, це Донхьок побачив на прикладі рідної людини. Сумно, що з мамою та татом у нього суцільне нерозуміння, а бабуся та дідусь живуть надто далеко, щоб рятувати у темні часи.

Сьогоднішній день дихає літом, що наближається. Травень наближається до кінця, люди воліють одягати шорти, а деякі відважні туристи навіть лізуть у воду. Донхьоку це подобається, і він знову переконується, що не зможе жити в іншому місці — вогкість і холод зовсім не для нього. Чекати дива найприємніше на сонячному та теплому півдні.

— А ось і найдорожчий наш клієнт, — у ресторані Донхьока зустрічає власник — дядько Наль Бу. — Донхьоку, давно тебе не бачив. Як справи?

— Все добре, дякую, — він робить уклін і підходить до вільного столика біля вікна. — А як Ви, Ваша дружина, діти?

— Що буде з нами? При розумі, здорові і на тому дякую, — добродушно сміється чоловік. — Передай своєму дідові, що я чекаю на нього завтра ввечері у себе. Ми домовлялися подивитися цікавий фільм, що мені передала колишня студентка, але він, як завжди, забуде.

Раніше дядько Наль Бу та дід Донхьока разом викладали у місцевому коледжі. Обидва мають докторський ступінь у галузі історії, але після виходу на пенсію майже не займаються наукою. Неймовірно цікаво спостерігати, як вони обговорюють нові дослідження чи сперечаються про справи минулих днів.

— Передам, — усміхається він до чоловіка.

— От дякую. Зараз відправлю до тебе нашого найкращого офіціанта.

Дядько підморгує і йде у бік кухні. Донхьок уже не раз бував у цьому ресторані, але досі не може відвести погляд від краєвидів, що відкриваються з вікон, як і не може не насолоджуватися затишком. Тут красиво, довкола цікаві блискучі підвіски та картини, а меню не надто дороге, багато постійних клієнтів, з якими Донхьок знайомий та інколи розмовляє.

До нього підходить офіціант — високий молодий хлопець приємної зовнішності з ввічливою усмішкою. “Джунте” повідомляє бейдж.

— Раді вітати Вас у нашому ресторані. Вже визначились із замовленням?

— Порадьте, будь ласка, щось із нових позицій. Або щось незвичайне, — Донхьоку не потрібно дивитися в меню, він його знає напам’ять, тому віддає перевагу спілкуванню з живою людиною.

— Цього року до літнього меню було додано дивовижний суп — гаспачо з огірків із креветками. Також нові авторські страви…

Якийсь час вони обговорюють їжу, і Донхьок ловить себе на заливистому сміху. Він щиро усміхається, чого не робив уже давно. Джунте виявляється цікавою людиною, Донхьок впевнений, що він студент і багато займається. Раніше їм не доводилося спілкуватись, але, можливо, вони зможуть стати друзями. Джунте записує замовлення і, усміхнувшись, йде працювати далі. Принесений пізніше суп виявляється дивовижним та освіжаючим, від задоволення Донхьок закочує очі і протяжно видихає.

— Донхьоку, я хотів запитати, чи вільні Ви сьогодні ввечері? У книгарні буде читання нової збірки місцевого поета. Я хотів би запросити Вас скласти мені компанію.

Ох. На обличчі офіціанта відображається надія, а очі горять. Тепер зрозуміло, чому дядько Наль Бу так підморгнув йому, не дуже добре виходить. Джунте приємний хлопець, але Донхьоку доведеться відмовити йому і пояснити, що нічого в них не може вийти.

— Звучить чудово, але я не можу, — повільно каже він, щоб не образити. — До нас приїжджають гості, маю бути вдома.

— Шкода, — Джунте намагається не показати, що засмучений, але те, як стиснулись його губи, видає справжні емоції. Хлопець, як відкрита книга. — Може, тоді іншим разом?

— Так, може, — намагається ухильно відповісти Донхьок. Схоже, доведеться йому якийсь час не ходити до ресторану.

Сонячний зайчик на кілька секунд засліплює Донхьока. Він жмуриться, відвертається убік і, коли погляд знову прояснюється, помічає нового відвідувача біля входу. Серце сильно стискається у грудях.

— Марку, — майже беззвучно каже він. Тіло його саме сіпається вперед, ноги несуть до Марка, який здається несправжнім у різнокольорових відблисках від скелець на підвісках біля вікна. Але марення не зникає, Донхьок дивиться широко розплющеними очима, поки у вухах шумить. — Марку, Марку, Марку!

На обличчі Марка сяє радісна, знайома усмішка, і колінця від неї підкошуються. Донхьок тягнеться ближче і падає у розкриті обійми міцних рук, які завжди готові його прийняти. Йому погано-добре від кількості емоцій, що обрушуються, а все навколо втрачає значимість. Тут є лише він та Марк. Справді приїхав, знайшов його і тепер стоїть поряд, притискає до себе і усміхається. Марк тут, у його обіймах.

— Я теж дуже радий тебе бачити, Хьок-і, — м’яко шепоче на вухо Марк, обпікаючи диханням чутливу шкіру. Донхьок відчуває, що тремтить, але не може заспокоїтися. — Все гаразд, тепер все гаразд.

— Пробач мені, Марку, — він трохи відсовується, щоб зазирнути в карі очі і бачить у них увесь свій світ. Як цього йому не вистачало.

Марк накриває долонею його гарячу щоку, обводячи пальцями родимки. Від цього обережного руху віє такою ніжністю, що Донхьок не сумнівається — у них все ще може бути добре. Очі та ніс починає щипати від сліз радості, але він не дозволяє собі плакати. Марк такий гарний і рідний, що не віриться у його реальність.

— Я все розумію. Все добре, Донхьоку, — Марк каже тихо, схиляється нижче, щоб мазнути губами по щоці Донхьока і тягне його назад до столика. — Я нікуди не дінусь.

— Принести ще щось? — голос Джунте трохи протверезив Донхьока. Він переводить погляд на похмурого хлопця та відчуває укол провини. Негарно вийшло.

— Чашку зеленого чаю, будь ласка.

Але присутність поруч Марка, який так погарнішав із їхньої останньої зустрічі, кидає в екстаз. Більше немає тих старомодних окулярів, волосся красиво зачесане набік, світла сорочка щільно охоплює широкі плечі, а рівна спина і прямий погляд перевертають все в животі. Донхьок сумував набагато більше, ніж думав.

 

*

 

У ресторані вони залишаються на не більше як пів години. За цей час Донхьок дізнається, що Джемін і Джено нарешті поговорили про своє минуле, але не стали знову близькими друзями. Це його трохи засмучує, але тепер у них бодай немає недомовок. У ЯнЯна, Ренджуна та Карини все добре, у школі завели нові порядки, і такі новини знімають з плечей величезний тягар. Все було недаремно.

— Ти тепер місцевий шкільний герой, — загадково говорить Марк, але, здається, він і справді так вважає. — Багато хто захоплюється твоїм вчинком, була навіть пропозиція повернути тебе до школи. Але в результаті зійшлися, що піти все ж твій самостійний вибір.

До будинку Донхьока вони йдуть у тиші. Сонце то ховається за сірими хмарами, то знову сліпить очі, повітря важке і вологе, припікає, як на дощ. Донхьок спокійний, він прислухається до звуків кроків Марка і плечем відчуває його тепло. Ніби не було цих місяців розлуки, серце тріпоче від щастя. Він дозволяє собі цю ілюзію, відтягуючи розмову.

— Бабусю, дідусю, я вдома! — кричить у домі, але ніхто йому не відповідає. — Ви де? — біля стіни в передпокої стоїть валіза Марка, при погляді на неї шлунок прострілює спазм.

— Вони пішли, — слова Марка змушують обернутися назад. — Ось записка. “Будемо у друзів. Увечері не чекайте”.

Тепер вони залишаються сам на сам. З вулиці долітає шум моря, слабкий бриз колише фіранки, на плечі тисне тягар провини та незрозумілого страху почути відмову. Але Марк дивиться на нього відкритим та ніжним поглядом, що прострілює хребет у попереку. Вся ця ситуація, їхня зустріч, робить Донхьока слабким, безвольною маріонеткою в руках умілого Купідона.

— Я чекав на тебе ще з того самого моменту, як вирішив піти, — повільно каже він. — Я готовий чекати на тебе в будь-якому разі. Просто знай це.

— Донхьоку, я тут, поряд з тобою, — Марк підходить ближче і бере його обличчя в свої досі сухі долоні. — Без тебе я не хочу. Твоя втеча… вона була необхідною. І я змирився з цим, бо вірив, що наша історія ще не закінчилася, не могла так обірватися. Але тепер все буде добре, побачиш.

Їхні губи легко зустрічаються в поцілунку, ніби дотик невагомої пір’їнки і напівпрозорої вуалі. Донхьок притискається ближче, щоб крізь тонку тканину одягу відчути знайомі вигини, руками заривається в темне волосся Марка і не може стримати тихого стогону від палкості, з якою його цілують. Марк обіймає його, огортає жаром своєї пристрасті, зводячи з розуму остаточно. Це набагато яскравіше, чуттєвіше і краще, ніж у всіх снах та спогадах. Вони, ніби зголодніли без ласки звірята, не можуть насититися дотиками до бажаної людини.

Спальня Донхьока залита сонцем, що знову з’явилося, і його жар змішується з жаром збудження. Марк повільно роздягає їх обох, покриває поцілунками все тіло Донхьока і щось безперервно шепоче. Голова йде обертом від сили почуттів, бажання згортається в животі, а шкіра вкривається дрижаками.

— Марку, — тягне Донхьок, вигинаючись у спині. — Марку, я хочу тебе. Не зупиняйся.

Рука Марка ковзає між стегон Донхьока, легенько гладить внутрішній бік дражнячи. Пальці іншої зачіпають прутень, вириваючи задушений півстогін. Цього так мало, але настільки приємно, що зупинятися нема жодного бажання.

— Ти прекрасний, — Марк схиляється нижче, мокро цілує припухлі губи, не припиняючи своїх маніпуляцій. Його рот зберігає смак випитого чаю, гарячий язик зачіпає Донхьоків, і все це разом вибиває все повітря з легень.

— А ти неймовірний.

У Донхьока пальці згинаються від задоволення. Відчувати Марка поруч, притискатися до нього в найінтимнішому сенсі — це здавалося таким далеким для нього, майже неможливим, забороненим. Право на кохання стало найвищою нагородою, яку потрібно вистраждати і піти проти всього світу (ще страшніше йти проти світу всередині себе). Донхьок припадає відкритими поцілунками до шиї і плеча Марка, язиком збирає солоні крапельки поту і починає руками пестити у відповідь.

Вони знову повернулися один до одного, як і має бути, поки за вікном починає капати дощ між сонячним промінням.

 

*

 

Після оргазму їх накриває солодка млосність, сонливість опускається тонкою тінню, бажання робити щось нема.

Марк повертається з душу назад до Донхьока і так і завмирає біля дверей. Тепер уже західне сонце цілує смагляву шкіру на його голому тілі, на спині грають тіні гілки дерева за вікном, вологе після душу волосся натурального каштанового відтінку прилипає до шиї. Донхьок спокусливо лежить на світлих простирадлах і просто дрімаючи виглядає, як справжній солодкий гріх. Марк не може чинити опір бажанню зробити його своїм.

Ліжко беззвучно прогинається під вагою Марка, який обережно сідає, накриває долонею спину і усміхається усвідомленню, що може собі дозволити таку свободу дій. Губи притискаються до вологого плеча, легені наповнюються приємним ароматом чужої шкіри та солоного морського вітру, яким Донхьок пропах наскрізь.

— Вже повернувся, — бурмоче з усмішкою Донхьок, перевертаючись на бік. Його щоки трохи рум’яні, а очі сонні.

— Досі не можу повірити, що це все правда, а не черговий сон, — зізнається Марк. Донхьок бере його за руку і залишає кілька поцілунків на кісточках, притискається щокою до долоні і заглядає у вічі. Такий чистий та неземний, що стає погано від його краси. — Ти згоден бути моїм?

— Твоїм ким? — його голос трохи хрипить, але й це викликає лише тепло в грудях. Хіба Марк заслуговує на все це? Під час їхньої розлуки він виліз зі свого панцира, почав займатися спортом і більше спілкувався з друзями. Йому навіть запропонували організувати гурток з ботаніки для середніх класів. Багато чого змінилося, але почуття до Донхьока залишилися колишніми.

— Не знаю, просто моїм. Хлопцем, коханим, партнером, майбутнім чоловіком, — на останньому вони обоє сміються і присуваються ближче один до одного, продовжуючи дивитися в очі. — Не важливо, як ми називатимемо нас. Я просто буду з тобою, поки ми обидва цього хочемо.

— Я згоден бути разом, Марк Лі, — відповідає Донхьок і міцно обіймає Марка.

Марк обіцяє собі, що більше не відпустить Донхьока, і цілує його м’які губи, зізнаючись у справжньому коханні.