Розділ 1: сльози янгола

Як тільки будівля школи з’являється за деревами, Донхьок розуміє, що шляху назад немає. Йому сімнадцять, життя здається повним прекрасних моментів, хочеться пізнавати великий світ, подорожувати, закохуватися врешті-решт. Але все це стає недоступним для нього, бо батьки відправили його нещасну душу до школи-пансіону на найближчі два роки. Тепер він має жити далеко від міста, в повній ізоляції від суспільства в архаїчних умовах суворого режиму. Донхьок просто ненавидить бути під гнітом інших і обмеженим у свободі, і в нього є припущення, що таким чином батько намагається приборкати неслухняний характер сина, але мати перед розлукою заспокоювала, що це лише зміна школи на кращу.

Біля входу його зустрічає привітний завуч, проводить невелику екскурсію територією та знайомить зі старостою його курсу – Чон Сончаном. Високий хлопець у стильних прямокутних окулярах, в ідеально напрасованій формі та ввічливою усмішкою. Схоже, до цього час звикати.

– Студент Лі, радий вітати у нашій закритій школі імені святої Ядвіги. Тут можна стати будь-ким і розкрити свої таланти. Уроки починаються завтра, тому ти маєш час у всьому розібратися. Практично весь день студентів розподілено, тому краще дотримуватися розкладу. У гуртожитку кімнати хлопчиків та дівчаток розташовані у різних сторонах, але всі інші справи спільні.

Сончан приводить Донхьока до його кімнати, супроводжуючи дорогу своїм інструктажем неймовірно занудним тоном. Типовий староста, який завжди дотримується правил і солодко усміхається викладачам. Як Донхьок і очікував, у цій школі йому доведеться вставати і лягати спати у визначений час, багато вчитися і запам’ятати величезний список забороненого. Якесь пекло.

Покинь надію, хто сюди заходить.

– Вечеря за дві години. Якщо будуть запитання, можеш звертатися до мене, – закінчує Сончан і залишає Донхьока самого.

Його заселили до двомісної кімнати, але сусід (про його існування свідчать недбало покинуті підручники на столі і зім’яті футболки на ліжку) десь завіявся. З вікна видно поле для ігор, що не так погано, як могло би бути, наприклад, з краєвидом на стіни сусідньої будівлі. Два ліжка, два робочі столи, велика шафа, кілька тумбочок із шухлядами та санвузол у кімнаті. Вже щось.

Донхьок тяжко зітхає і починає розбирати свої валізи, перебирає підручники та вивчає розклад, який йому передав Сончан. Минає півтори години, хлопець встигає поскаржитися мамі і написати сумне повідомлення своєму кращому другу Чонле, який живе в Китаї.

“Все буде нормуль, звикнеш і покажеш їм усім,” – приходить від друга, і Донхьок усміхається. Він уже майже придумав, що відповісти, коли двері в кімнату відчиняються і всередину влітає щось високе, рожеволосе в білому костюмі від Адідас і відразу помічає незнайомця.

– О, ти мій новий сусід? Я На Джемін, дуже радий з тобою познайомитися!

Трохи спантеличено Донхьок тисне простягнуту руку і продовжує розглядати Джеміна.

– Лі Донхьок. Тепер теж принц в замкнутій вежі, – усміхається Донхьок.

– Так, є таке, – Джемін плюхається на своє ліжко, але продовжує дивитися прямо в очі. – Більшість часу, особливо спочатку, тут туга смертельна і дракони зуби показують. Але якщо знайти способи та шляхи, можна влаштувати справжню веселуху.

Щось у погляді Джеміна говорить про те, що він не простий обиватель і з ним може бути досить цікаво. Його широка промениста усмішка може зачарувати за мить. Таких людей небагато є у світі, тож пропустити їх неможливо. Це чисте везіння, що Донхьок з Джеміном тепер сусіди, чи підступ сучої долі, ще доведеться дізнатися. Донхьок почувається незручно під пильним поглядом, тому починає переодягатися до вечері, коли з боку чужого ліжка звучить:

– Ти ж хлопець Лю Яняна! – Джемін лукаво посміхається і від радості навіть сідає на ліжку. – Я згадав, що ти приїжджав на його концерти. Ви ще цілувалися за церквою!

Схоже, що його це дуже забавляє, і Донхьок ніяк не відхреститься від майбутнього допиту. В принципі, Джемін напевно не дасть йому спокійно жити весь час перебування в цій школі.

– Колишній хлопець Лю Яняна, – зітхає Донхьок і повертається до сусіда. – Так, ми зустрічалися близько двох років, але розійшлися.

– І ти приїхав сюди, щоби повернути його?! – вереск Джеміна лякає Донхьока, тому він починає шикати і просити заспокоїтися. – Оце у вас драма!

– Все не так, як ти собі вже придумав. Ми розійшлися, бо почуття пройшли, так буває, і залишилися добрими друзями. А сюди я приїхав, бо мій татко вважає мене неслухняною дитинкою, якій треба звикнути до дисципліни. От і все.

Він розводить руками і помічає розчарування на обличчі Джеміна. Той хмурить брови і надуває губи.

– Надто прозаїчно, – хлопець піднімається, підходить до Донхьока і обіймає його за плечі. – Але мені здається, ти ще наробиш шуму у цьому тухлому місці, – і тягне на вихід із кімнати.

 

*

 

Сьома ранку – підйом

Той, хто придумав починати день о сьомій ранку, був справжнім садистом. Донхьок за два тижні такого режиму готовий убивати, але Джемін щоранку звідкись приносить хорошу свіжозварену каву з м’якими пухкенькими круасанами, і життя стає кращим з тієї миті, коли солодка начинка м’яко котиться язиком. Вони разом їдять, слухають радіо та збираються на заняття.

Джемін виявився бешкетником і веселим хлопцем з легким приємним характером. Він знає буквально кожного студента школи, багато хто вітає його усмішками і запрошує приєднатися до них у їдальні. Навіть викладачі раді запитати хлопця про справи та настрій. Донхьок був приємно здивований популярності нового знайомого, але Джемін тягає його з собою, ніби вони найкращі друзі, і до цього доводиться звикнути. За цей час вдалося познайомитися з такою великою кількістю людей, що це виглядає майже нереальним, але щоразу вони їдять з новим гуртом.

Це зручно на новому місці, але Донхьок однаково іноді відчуває себе блазнем, якого ведуть заради розваги.

 

Восьма година – сніданок

Перед їжею всі моляться. Потрібно смиренно чекати, коли директор закінчить щоденний ритуал без права вибору. Нікого навіть не запитували, чи вірять вони, чи належать до іншої релігії. Донхьоку це не заважає, але волелюбність нав’язливо шепоче всередині, що це привід для бунту (як і недільні проповіді в церкві, за якою його з Яняном колись і застукали). Поки що можна почекати.

Тішить, що годують тут нормально, завжди є кілька страв на вибір, тому голод не загрожує. Навіть улюблені апельсини Донхьока у вільному доступі.

 

Дев’ята година – заняття

Удача не могла бути весь час на боці Донхьока, тому він потрапив до паралельного Джеміновому класу. Це засмучує, тому що шукати друзів, попри суспільну думку, Донхьоку складно. Він розумний, талановитий, активний і цілеспрямований, але відкриватися іншим людям означає показати всі свої сторони, навіть найгірші, а цього робити не хочеться. Вже краще нехай усі думатимуть, що у Донхьока все чудово, юність цвіте і пахне, а не чахне під гнітом відповідальності та невідповідності батьківським очікуванням.

Зараз Донхьок непогано налагодив спілкування з Ренджуном і Кариною: перший тихий і спокійний хлопець із завше вимащеними у фарбі манжетами форменої сорочці, а друга горда та незалежна спадкоємиця найбільшої корпорації у сфері програмування, але домагається визнання власною працею. Вони Донхьоку сподобалися тим, що зовсім різні в поведінці, але об’єднує їх бажання бути собою і довести світові, що не все вирішує спадковість (а в їх світі це було головним правилом).

– Сьогодні професор Пак Сухьон опитуватиме за “Гамлетом”, – тихо каже Карина, схилившись над партою Донхьока та Ренджуна. Її довге чорне волосся акуратними завитками лежить на плечах, але через її позу звисає над хлопцями. Донхьок роздратовано хмуриться і відхиляється назад.

– Звідки знаєш? – запитує Ренджун і повертається до малюнка рудого кота, який він майже закінчив. – Професор нічого не говорив на минулому занятті.

На його заяву Карина невдоволено цокає, випростується і складає руки на грудях, щоб надати наступним словам ще більшої образи:

– Це абсолютна правда, бо мені сказала сусідка по кімнаті. А вона почула випадково, як професор обговорював це із завучем. Але, знаєте, можете мені не вірити, тільки потім не треба скаржитися, що завалили і тепер змушені ходити на відпрацювання.

– По-перше, я мовчав, – захищається Донхьок і впирається ліктями в парту, - по-друге, “Гамлета” проходять ще в сьомому класі, щось має залишитися в голові і до десятого. Але найголовніше по-третє, я у вихідні його перечитав і точно готовий дискутувати на тему.

Задоволена усмішка з’являється на його обличчі, а Ренджун обурено зойкає поруч. Цей звук привертає увагу інших студентів, але хлопців це не турбує.

– Тобто я єдиний, хто опиняється у програшній позиції? – пихкає Ренджун і сердито кидає блискавки поглядом між друзями. – За перерву я точно не прочитаю всю трагедію, а знаючи нашого Пак Сухьона, питання будуть ще ті.

– Не хвилюйся, Джун-і, ми з Донхьок-і намагатимемося допомогти, – заспокійливо усміхається Карина і відходить до своєї парти, коли лунає дзвінок на урок.

– До того ж, це може бути зовсім не опитування, – знизує плечем Донхьок, розгортаючи зошит. – На першому уроці нам взагалі довелося розігрувати суд у Стародавній Греції між софістами. Ще й ці туніки приніс тоді.

Від спогадів парубки усміхаються. Професор уміє дивувати, і його уроки проходять незвично, багатьом такий підхід дуже подобається. Звичайно, доводиться часом важко, зате запам’ятовується краще. Таке Донхьоку подобається. У цій школі можна отримати хорошу базу знань та зосередитись на тому, що тобі дійсно подобається. Викладачі спеціалісти у своїй справі, що відчувається на заняттях (хоча іноді хочеться вбитися від ідіотизму завдань, а минуло лише два тижні!).

– Дивись, – Ренджун штовхає його в бік і показує завершений малюнок рудого кота на зеленій галявині, — це ти, якби був звірятком.

– Дуже гарно, дякую, – усміхається Хьок, беручи подарунок.

Ця школа ще може стати приємним досвідом.

 

Перша дня – обід

Щирий подив, що з’являється на обличчі Джеміна, коли Донхьок йому тільки усміхається і махає у їдальні, але не сідає поряд, не описати словами. Хлопці без слів домовилися, що їдять разом (плюс знайомі Джеміна), але цього дня Донхьок сідає їсти з Лі Джено – милим однокласником, який чудово розуміє точні науки, має неймовірну статуру і став партнером Донхьока у завданні професора Пак Сухьона.

– Хочу попередити одразу, я жахливий актор і нам через мене можуть знизити бал, – каже Джено і винувато стискає губи. Донхьоку хочеться стукнути його по темній маківці, бо це точно не провина хлопця, що професор дав їм завдання підготуватися зіграти наступного тижня по парах невеликі діалоги з “Гамлета”.

– Я впевнений, що нас не суворо оцінюватимуть, бо всі ми бездарні актори, – хмикає натомість Донхьок, беручись за їжу. – У нас із тобою все буде на найвищому рівні, ось побачиш.

– Мені б твою впевненість, – всупереч своїм словам Джено усміхається і його очі перетворюються на маленькі щілинки. Це просто найчарівніша людина з усіх, кого Донхьок зустрів у цій школі. – Я буду старатися!

Вони вирішують вибрати один із діалогів Гамлета та Гораціо, а репетирувати Джено пропонує в його кімнаті.

– У мене є сусід, але він не буде проти. І заважати також, не хвилюйся.

– Це якось незручно, – надуває губи Донхьок і озирається на дещо пригніченого Джеміна. – Може, краще в мене? Я Джеміна вижену, щоб не заважав, він не образиться. Чи пошукаємо місце десь у школі?

– Донхьоку, все нормально, я з Марком домовлюся. До тебе не піду, вибач, але не хочу зустрічатися з твоїм сусідом. У нас із Джеміном були деякі розбіжності у минулому, тому ми зараз намагаємося не контактувати. А десь бігати по закутках… це забере надто багато часу. Просто довірся мені.

– Гаразд, я зрозумів, добре, – зітхає Донхьок. Аргументи Джено звучать розумно, йому нема чого запропонувати ще. Страшенно цікаво дізнатися, що ж сталося між цими двома, але совість змушує заткнутися. – Як щодо вечора завтра? Після вечері, годині о сьомій. До дев’ятої можемо позайматися.

– Дуже добре, мені підходить, – киває Джено і знову чарівно усміхається.

 

*

 

Багато хто в закритій школі бачать у такому навчанні лише акт обмеження їхньої особистості, спробу запхати в суворі рамки. Багаті, впливові батьки прагнуть відправити дітей до елітної школи, щоб зробити з них нові вершки суспільства. Звичайно, часто інтереси самих дітей не враховуються, але Марк задоволений своїм становищем. Його батько – професор біологічних наук, який не один рік свого життя провів за дослідженнями та досі постійно в експедиціях. Багато хто вважає його дивааком, але ніхто не наважується ігнорувати його геніальні відкриття та величезний внесок у розвиток селекції. Марк любить свого батька, завжди прагне бути поруч і стати таким же першокласним вченим, тому з радістю подався отримувати необхідні знання. Він любить школу.

Але, як це заведено, школа не дуже любить його. Підлітки та молодь женуться за популярністю, а такі, як Марк – спокійні, самотні та в окулярах, не стають місцевими зірками. Вчителі біології та суміжних дисциплін не можуть з нього натішитися, а інші прикривають очі на дрібні невдачі. Більшість часу Марк проводить із самим собою, книгами, рослинами і іноді з єдиним другом і сусідом по кімнаті.

За три роки в цьому місці Марк звик до вологої погоди, холодної підлоги, суворому режиму і навчився проводити час з користю. Зазвичай після вечері він просить на кухні окропу, заварює велику чашку трав’яного чаю (вони з батьком особисто збирали листя під час поїздки до Індії) та влаштовується за столом заповнювати ботанічний журнал. Колись він напише гарну наукову роботу.

Сьогодні в цей час Джено розвалюється на ліжку зі збіркою Шекспіра і задумливо мукає мелодію собі під ніс.

– Ти б голову хоча б висушив, – тихо бурмоче Марк, помічаючи ще вологе після душу волосся друга і тонку футболку. Він знає, що незабаром має прийти партнер Джено із завдання на літературу (сам Марк у іншого викладача, який вважає за краще давати їм нудні лекції та перевіряти мізерні есе як домашнє завдання та контрольну роботу). – Захворієш.

– Погода ще тепла. Це ти мерзнеш одразу ж, коли температура падає нижче двадцяти, – беззлобно хмикає Джено.

У двері стукають. Швидко і чітко, але не претензійно. Джено спритно підривається з місця і відчиняє гостю. У кімнату заходить хлопець і перше, що Марк помічає – руде хвилясте волосся. Друге – сліпуча усмішка та великі очі. Він не бачив його раніше.

– Марке, це Лі Донхьок. Донхьоку, це Марк Лі, – швидко знайомить їх Джено.

– Приємно познайомитись, – Донхьок простягає руку і зазирає просто у вічі своїми. Їхня медова теплота змушує на мить повірити ніби весь світ сповнений радістю та щастям.

– І мені, – долоня Донхьока гаряча і м’яка, і Марку стає ніяково за власну обвітрену шкіру.

У горлі пересихає, але перш, ніж це встигає стати проблемою, Джено знову відволікає свого гостя на їхнє завдання. Коли Донхьок сідає на підлогу, його формені шорти задираються ще вище, а гольфи скочуються вниз худими щиколотками. Гострі коліна трохи тремтять, хоча хлопець здається цілком спокійним і розслабленим, і Маркові дуже хочеться накрити їх долонями, щоб зігріти.

У цей момент він скасовує свої плани піти до бібліотеки, щоб не заважати сусідові, і залишається непомітно спостерігати.

 

*

 

Очевидно, що Донхьок замислюється над ситуацією, що склалася, і починає складати план, як домогтися правди. Ні Джемін, ні Джено не захотіли ділитися з ним своєю старою історією, Карина навіть не знає, хто такий Джено, а Ренджун взагалі категорично відмовляється пліткувати на будь-яку тему. Найкраще запитати про те, що сталося, самого Джеміна (на правах сусіда та друга), але той вивертається усіма можливими способами і уникає прямої відповіді на всі запитання, пов’язані з ненависним йому Джено.

– Більше не викрутишся, На Джеміне, – шипить Донхьок і перегороджує собою вихід із кімнати. – Сьогодні ми відверто поговоримо або залишимося без вечері.

На таку погрозу, як за точно виміряним планом, шлунок Джеміна видає жалібні звуки голоду, і Донхьок задоволено посміхається. Мучити друга не дуже гуманно, але вже три дні він не спить ночами від безмірної цікавості.

– Коли ти став таким садистом? – ображено дує губи Джемін і хмурить світлі брови. Він сідає на край Донхьокового ліжка, стомлено спираючись ліктями на коліна. – Невже тобі так важливо знати, що трапилося між нами? Око поклав на Джено, чи як? Якщо так, не раджу, серйозно. Краще повернися до Янчика, ніж зв’язуйся з тим виродком.

– Ось де справедливість? – жартома запитує Донхьок, але обидва чудово відчувають, що розмова непроста. – Ти знаєш про мене та ЯнЯна, про моїх друзів і сім’ю, а я про тебе практично нічого, лише жалюгідні крихти. Джено здається хорошим, але ви пережили щось жахливе, і мені важко бачити тінь у твоєму погляді. Я просто хочу хоча б трохи зрозуміти.

Для Донхьока Джемін став загадкою. Хлопець дуже товариський, всі його знають і люблять, але по-справжньому близьких тут у нього ніби й немає. Це важко пояснити, адже знайомі вони менше місяця, а захистити Джеміна хочеться. Може, це через їхні вечори одкровень чи спільні пізні вечері із забороненими солодощами. Або однакові бажання, заховані глибоко в серцях.

– Все тому, що ти екстраверт, а я інтроверт. У тебе ж рот не затикається цілодобово, – бурчить Джемін, але плечі його розслабляються.

– Ось бачиш, ми ідеально підходимо один одному.

– Так, пара, створена на небесах, – на цю ремарку обоє тихо сміються. Донхьок сідає поряд з другом і бере його за руку. Джемін нервово кусає губи, але більше не чинить опір. - Я не звик ділитися своїм темним минулим. Ти ж бачиш, що я не такий, як мене всі бачать. Ти чогось не ведешся на цей фарс.

– Напевно, тому що я такий самий, – стає гірко й легко, як на прийомі у психолога.

– Можливо, – хмикає Джемін. – Насправді, з Джено ми друзі з дитинства. Наші батьки разом служили. У цій же школі ми навчаємося вже сім років, багато чого сталося за цей час… Коли ми були в сьомому класі, до нас перевівся хлопчик. Він на два роки молодший, але дуже розумний, тож перескочив кілька класів. Джисон-і був просто янголом, ми швидко потоваришували. Маленький, худий, але височенний, весь довготелесий такий, щічки хом’яка, очі сяяли просто. Усі були зачаровані ним. Я дуже сумую за ним.

Обличчя Джеміна стає сумним-сумним, і Донхьок дуже боїться дізнатися, що все це означає. У горлі пересохло, але він вирішує залишитися поряд з другом. Шосте почуття змушує серце тривожно стиснутися.

– Джено був милим із Джисоном, як завжди і з усіма. Усміхався, підтримував, але я чудово знав, що він недолюблює Сон-і. Я намагався переконати його прийняти малого, але це по-справжньому так і не сталося. А Джисон… він завжди казав те, що думає. Якось випускники хотіли його зачепити, але Джисон зухвало відповів, принизивши хлопців. Вони вирішили йому помститися.

Голос Джеміна зривається, починає тремтіти від істерики, що підступає, але він лише ковтає і продовжує:

– Його зловили у темному коридорі, де ніхто не ходить. Джено проходив повз, але не втрутився, а Джисон-і… він не вибачився, а вистрибнув з вікна. Він упав з третього поверху прямо на кам’яні сходинки, помер моментально…

Обличчя Джеміна спотворюється в гримасі болю та жалю, тремтяча долоня накриває рота, але з очей так і не зриваються сльози. Донхьок лякається і притискається ближче до нього, щоб втішити, показати, що він поруч.

– Ніхто не міг повірити, що він ось так вирішив накласти на себе руки, через потвор обірвати життя. Він досі сниться мені ночами, а ті сходи щоразу бачаться мені в його крові. Джисон-і був світлим промінчиком, на нього чекало хороше майбутнє, а серце було добрим… Як так, Донхьоку? Чому він так вчинив?

Донхьок не знає, що повинен відповісти, тому лише хитає головою і міцно обіймає Джеміна, який продовжує говорити про прямолінійність Джисона, його любов до всього нового та страх перед невідомим. На вечерю вони так і не потрапляють, але тепер Донхьок може уявляти, ніби справді знає, хлопчика, що завжди зацікавлено розглядав кожну рослинку на своєму шляху і скромно усміхався у відповідь на похвалу.

 

*

 

– То що там із Джено? – несподівано запитує Джемін того ж вечора, коли вони з Донхьоком перекусили бутербродами, які їм принесла Мінджон (чарівна блондинка, яка може врятувати весь світ тільки своїм щирим “все налагодиться”), і посідали на ліжко На. У нього в руках фотографія з відірваним краєм: Джемін разом із Джисоном на стадіоні (Джено залишився на втраченому фрагменті). – Він тобі не розповів?

– Ні, він… – Донхьок намагається підібрати правильні слова, але зробити це вкрай сладно після почутого. – Він нічого не розповів, а розпитувати його не став. До того ж, ми з ним недостатньо близькі для таких одкровень.

– А ти хотів би стати з ним ближчим? До моєї розповіді? – не вгамовується Джемін, продовжуючи розглядати обличчя Джисона. Донхьоку стає соромно за свою цікавість, але в той же час він радий, що Джемін йому відкрився. Вони можуть стати добрими друзями, справжніми.

А слова для відповіді не знаходяться. Після розмови з Джено в їдальні, Донхьок і справді думав, що той сама чарівність. В таких, як Джено, прийнято закохуватися з першого погляду остаточно і безповоротно. Поруч із такими спокійно і затишно, досить весело та надійно, і Донхьок був майже певен, що зможе закохатися в нього. Але щось пішло не так в останній момент. Набагато більше хотілося дивитися на його сусіда Марка Лі. Цей похмурий мовчазний і страшенно блідий хлопець перетягував на себе всю увагу Донхьока, варто було опинитися в одній з ним кімнаті.

Це стало ще однією несподіванкою. Марк носить окуляри, постійно навчається, і вони не мають жодного спільного предмета. Але великі карі очі, чіткі вилиці та кумедна звичка морщити ніс, коли замислиться, зробили щось неймовірне з Донхьоком. Марк здається книгою з потворною темною обкладинкою – ніколи не знаєш, чи опиниться всередині захоплюючий новий світ, чи нудний роман графомана.

– Ні, Джено мене не цікавить у романтичному плані, – все ж відповідає Донхьок, червоніючи під уважним поглядом, який Джемін перевів на нього. – Спершу здався мені цікавим, але це пройшло майже відразу.

– Правильно, нема чого тягатися з боягузом, нездатним захистити слабкого хлопчика від зграї хуліганів.

Можливо, у Джено були причини так вчинити, але Донхьок вирішує поки не лізти у їхні стосунки. Джемін заслуговує бути злим і ображеним, поки Джено залишається в тіні.

 

*

 

Той факт, що Джено завжди оточують чарівні люди, незрозумілий, але й незаперечний. Марк дивується вмінню друга притягувати до себе талановитих та життєрадісних хлопців та дівчат буквально на кожному кроці. Але Донхьок залишається чимось ще особливішим. Вперше хочеться не просто спостерігати за кимось із боку випадковим свідком, а й самому стати частиною жвавої бесіди. Марк відчуває сором за свою безглуздість, незграбність і замкнутість. З такими дружити не заведено.

Особливо гостро це почуття накриває, коли Джено затримується на тренуванні і вони з Донхьоком зіштовхуються в тиші кімнати.

– Привіт, – тихо каже Донхьок і переступає з ноги на ногу на порозі. Його очі все такі ж великі та сяючі, але цього разу Марк помічає ще й родимки на щоці.

– Привіт, Донхьоку, – шалено хочеться, щоб Донхьок прийшов саме до нього, до Марка, щоб разом подивитися дурнувату комедію або поговорити про осінь, або спланувати поїздку на канікулах у гори, або просто перекусити свіжими кексами з кухні. Марку шалено хочеться Донхьока у своєму житті. Тільки б не довелося говорити про справжню причину їхнього знайомства. – Джено ще не повернувся, можеш почекати його в кімнаті. Прийде із хвилини на хвилину.

– Дякую, Марку Лі, – те, як Донхьок вимовляє цю “р” викликає усмішку.

Бачити цього хлопця в кімнаті вже звично, але цього разу особливо хвилююче. Вперше вони залишаються наодинці, а повернення Джено може статися будь-якої хвилини (нехай буде ця хвилина далекою, будь ласка). Марк пропонує Донхьоку чай і щасливо усміхається, коли на чужому обличчі з’являється солодка вираз задоволення.

– Це дуже смачно, – тягне звуки Донхьок після першого ковтка і глибоко вдихає аромат. – Якийсь особливий сорт?

– Можна й так сказати, – Марк незграбно чухає потилицю і поправляє на переніссі окуляри, щоб приховати свою дурну радість. – Ми з батьком багато мандруємо через його дослідження, ось чай привезли якось.

– Тобі подобається ботаніка? – знову запитує гість, зацікавлено заглядаючи у вічі. Від цього Марку стає жарко, серце б’ється десь у глотці, а думки втрачають ясність. – Я помітив, що ти весь час з книжкою про рослини, цей чай, гербарій. Твій батько доктор біологічних наук?

Про це Марк може говорити довго і з пристрастю, але намагається стримуватися і ділиться лише загальної інформацією. Говорити це Донхьоку (Донхьоку, що уважно слухає!) дивно і все ще ніяково. Але в його очах є щось зацікавлене та захоплене, і саме це не дозволяє Марку здатися та повністю замкнутися у собі. Йому хочеться говорити більше й більше, аби комусь це треба було чути.

Проходить чверть години і думки про швидке повернення Джено змушують нервувати. Марк не може пояснити свого небажання ділитися розмовою з Донхьоком з сусідом, все це для нього підозріло інтимно. Він довго вирішується, перш ніж випалити:

– Я хочу тобі дещо показати.

Донхьок повертає обличчя до нього і показує всім своїм виглядом, що хоче дізнатися, що ж це.

– Не тут, – пояснює Марк і ковтає. – Якщо в тебе немає планів на завтра, ми могли б по обіді сходити… Треба пройти трохи в ліс. І якщо ти хочеш, звісно.

У коридорі чуються кроки, які наближаються, двері відчиняються, демонструючи кімнаті втомленого, але усміхненого Джено.

– О, привіт, хлопці! Я швидко в душ і весь ваш, – він залишає сумку біля ліжка, хапає необхідні речі і зникає в душовій. Через п’ять секунд лунає шум води.

Щоб не розклеїтись повністю і не здаватися собі ще більш немічним, Марк береться прибирати зі столу чашки та печиво. Дурне прохання про зустріч практично з незнайомим хлопцем звучало дивно, тому він зовсім не здивується, якщо почує відмову. Це все дія гормонів та вплив янгольського вигляду Донхьока.

– Я згоден, – тихо каже Донхьок, чим привертає до себе всю увагу. – Зустрінемося о четвертій? Я буду дуже радий пізнати тебе краще.

Він м’яко усміхається, і Марк не знаходить в собі сил, щоб зробити вдих.