Розділ 2: крик у порожнечу

 

Марк уже був біля виходу з гуртожитку за десять хвилин до призначеного часу. Він не може сам собі пояснити хвилювання, яке змушує нервово крокувати з боку в бік і кожні п’ятнадцять секунд перевіряти годинник. Руки потіють, хоча день видався вітряним і холодним, а улюблений светр неприємно кусається. Такого ніколи не було, за всі сімнадцять років свого життя Марк ще жодного разу не хворів на подібну лихоманку.

Не хотілося думати, що причина у Донхьоку. Лі Донхьок. Навіть його ім’я відгукується чимось приємним і теплим у душі. Марк людина, яка вірить фактам, але він не міг би у жодній ймовірній реальності заперечувати, що мільйони людей у піснях, віршах та романах вихваляють неможливе. Серце, душа, кохання — це все реальне. Мабуть. Адже внутрішнє єство відгукується на це ім’я: Лі (хоробрий і справедливий воїн, здатний на перевороти в державі та мистецтві) Дон (активний, яскравий, сонячний веселун, який збирає навколо себе тільки добрих людей) Хьок (найрідніший, наймиліший і найдобріший хлопець, який завжди готовий розкрити обійми, нічого не просячи натомість).

Такий аналіз Марк провів у себе в голові, спостерігаючи за хлопцем у своїй кімнаті та у їдальні. Йому завжди було легше дивитися збоку, ніж наважиться першому заговорити. Зараз він тільки сподівається, що не помилився, і Донхьок такий самий, як його ім’я.

Коли хвилинна стрілка годинника зупиняється на дванадцятій, у дверях з’являється Донхьок. Він смішно морщиться від сонячних променів, що світять прямо в обличчя, чхає і оглядається в пошуках Марка. На цей раз його тремтячі коліна заховані під темними джинсами, а плечі обтягує кремова сорочка. Марк мимоволі усміхається.

— Привіт! — Донхьок пружним кроком підходить ближче і махає рукою.

— Привіт, Донхьоку, — Марк не знає, що має сказати ще, тому просто вказує в потрібний бік і веде Донхьока у своє місце.

— Довго чекав? — чужий голос тихим шелестом уривається в потік навколишніх звуків, і Марк намагається йти в ногу з хлопцем. Йому подобається, як його крок підлаштовується до Донхьокового.

— Ні, ти вчасно. Я тут думав про дещо, — Марк поправляє окуляри на переніссі і шморгає носом, сильніше натягуючи рукави светра на пальці. — Я ніколи не був сильним у гуманітарних науках, та й майже всі аналітики скажуть, що майбутнє за фізикою, хімією, астрономією… Але все це не має сенсу без слів, правда? Ми почали забувати, що спочатку з’явилася філософія. Це так неправильно.

Його слова забирає вітер, а погляд Донхьока відчувається лоскотом на скроні. Вони вже зійшли на стежку до лісу, стіни гуртожитку затуляють поки що зелені дерева, і Марк видихає. Тільки тут він впевнений, що у своїй стихії, і ніхто його не засуджуватиме за старий дідусів портфель і дешеві окуляри в круглій оправі.

— Це все люди та їхнє марнославство, — Донхьок стискає губи і опускає погляд собі під ноги. — Письменники, які заробляють лише своїми творами, так само, як і художники, які їдять зі своїх картин, трапляються вкрай рідко. Зазвичай це люди, які рахують копійки і часто хворіють на застуду. Прожити на свій талант практично неможливо, а продаватися під замовлення або робити те, що окупиться, але не буде від щирого серця, занадто жорстоко щодо самого себе.

— Мені дуже шкода, що так відбувається. Навіть у нашій школі.

— Тут ми намагаємося бути тим, ким хочеться, — додає Донхьок, — але поза стінами школи стаємо звичайними терпилами.

На це Марк не знає, що відповісти. Зміст сказаного надто гіркий, а з вуст сімнадцятирічного хлопця звучить, як цитата з Апокаліпсису, але губи розтягує усмішка. Мабуть, це усвідомлення неминучості.

Стежка скоро приводить їх на галявину, де біля крихітного рукотворного озера розмістився будиночок. Три стіни і стеля зроблені зі скляних вставок, зовні і всередині все рясніє численними відтінками зеленого. Навколо ні душі, здається, що цивілізація, світ людей назавжди залишили це місце. Наче хтось хоче подивитися, що вийде з самотньої будівлі у боротьбі з природою наприкінці.

— Я знайшов цю теплицю майже одразу, як перевівся до школи, — розповідає Марк, підходячи ближче. — Раніше тут давали уроки ботаніки та трохи зоології, але професор, який займався живністю, звільнився. Новий не захотів продовжувати його справу.

Марк відмикає замок ключем, який завжди зберігається на виступі над дверима. Донхек охає, коли його погляд ковзає всередину — пишні рослини, що тягнуться до стелі, приємний свіжий запах, тепле вологе повітря і м’яке світло. Хлопець проходить далі, дивиться широко розплющеними очима і зацікавлено крутить головою.

— Це приголомшливо, — каже він, простягаючи руку до широкого листя найближчої рослини. — Я ніколи раніше такого не бачив, — акуратні пальці ковзають поверхнею, піднімаються до квітки. Марк із усмішкою та завмиранням серця стежить за кожним рухом Донхьока.

— А на що ти дивишся? — питання зривається з язика і падає під ноги, розсипаючись на дрібні порошинки. Марк боїться дивитися на цю катастрофу, але Донхьок володіє вмінням збирати його заново.

— Я обов’язково розповім тобі, — киває він і піднімає погляд до чужого схвильованого обличчя. — Але наступного разу. Сьогодні ти поясниш мені, як створив це чаклунство. Я дуже хочу почути цю історію.

Перш ніж розпочати розповідь, Марк підходить до дерев’яного вішака в кутку приміщення і знаходить для змерзлого Донхьока старий светр. Річ не найкрасивіша, далеко не модна і з розтягнутими рукавами, але погода за вікном зіпсувалась ще більше, а Донхьок вдячно усміхається, натягуючи його на свою випрасувану сорочку.

 

*

 

— Але найцікавішим виявилося те, що Марк створює цілі світи у банках! — Донхьок натхненно розмахує руками і трохи підвищує голос, за що отримує кілька злих поглядів та роздратованих шиків у свій бік. Але навряд чи звертає на це увагу, адже розповідати у понеділок Ренджуну про свою зустріч із Марком життєво важлива справа. — Ні, ти таке бачив?

На запитання Ренджун майже не реагує, лише відкладає олівець убік і піднімає погляд на друга. Вони зараз у спільному залі для занять уроками, намагалися зробити домашку перед вечерею, але Донхьок не може заткнутися, а Ренджун давно перестав писати конспект, а просто малює квіти на полях зошита.

— Ви гуляли у суботу? — запитує і отримує кивок у відповідь Ренджун. Його обличчя залишається таким же беземоційним, і Донхьоку здається, що так хлопець виглядає завжди. — Як ти так довго мовчав?

— Ну, я ж не міг розповісти будь-кому. Це ж, мабуть, секрет Марка, — незграбно бурмоче Донхьок і опускає погляд. Взагалі, Марк не просив зберігати мовчання, але здавалося, що так правильно. — Я думаю, що не варто тріпатися, але тримати все в собі я не можу. Ти найкращий варіант у такому разі, я тобі довіряю.

Ренджун зітхає, і Донхьок сподівається, що це не від втоми через його настирливість. Просто думки про той день не хочуть покидати його дурну голову. Спогади про Марка, вогонь у його очах і хрипкий голос, що розповідав про довгу працю над теплицею, переслідують Донхьока на кожному кроці. Йому здається, що він потрапив до чарівної країни, де великий і могутній Оз може створити все, що забажаєш.

— То що там із банками? — привертає увагу Ренджун, чим викликає широку усмішку у Донхьока.

— Уяви, у банках та акваріумах, щільно закупорених, ростуть рослини, живуть усілякі комашки, равлики і не вмирають. Марк ніколи їх не відкриває, інакше все загине, але вода та повітря там не закінчуються. Він називає це «екосистема»…

Сьогодні домашнє завдання вони дороблятимуть увечері перед сном.

 

*

 

Історія про Джисон сильно вразила Донхьока. Він не може викинути з голови картину зламаного янгола на сходах до їхньої школи. Тепер помічати Джисона в очах Джеміна дуже легко. Щоразу серце розривається від болю, що йде по слідах його сусіда, і Донхьок хоче якось допомогти. Залишається придумати як.

Настав день здачі їх з Джено парної роботи (хлопець здається все таким же милим і добрим, хоча Донхьока не залишає почуття тривоги і нерозуміння), Пак Сухьон поставив їм «добре», що безмірно тішило Джено. Після уроку їх шляхи фактично розходяться, адже близькими друзями вони не стали. Донхьок засмучується, що ця ниточка обривається, але вірить, що зможе ще притиснути хлопця до стіни.

Зараз він більше радий, що ниточка, що пов’язує його з Марком Лі, стає міцнішою.

Заняття закінчуються раніше, ніж звичайно, а погода радує вже несподіваним осіннім теплом, тому Донхьок виходить посидіти на свіжому повітрі. Цього разу він дотримується правила Марка і надягає теплий светр поверх сорочки. Почується безглуздо, але легка усмішка сама натягується на обличчя. Усі лавки зайняті студентами, які намагаються насолодитись, можливо, останнім теплом жовтня, тому доводиться довго шукати собі містечко.

Донхьок шкодує, що не взяв із собою плед, щоб розстелити прямо на траві, як деякі, але вирішує зайняти місце на кам’яному виступі біля сходів. Просто над хлопцем, що сидить, височить статуя янгола, але уява знову нагадує про Джисона і сходи з іншого боку будівлі. На колінах у Донхьока розкритий примірник «Ловця у житі», а погляд пливе повз рядки. Іноді хочеться так само — кинути школу, бо всі тут брехливі й лицемірні, поїхати в місто і вештатися вулицями днями й ночами безперервно, пити, їсти, танцювати, шукати співрозмовників в особі водіїв таксі та випадкових зустрічних монашок. Дуже хочеться знайти сенс у всьому цьому, тому що насправді нічого не змінилося більше ніж за п’ятдесят років.

Йому не подобається так думати, але з віком стає складніше заперечувати, що справжніх людей не буває. Є маски, соціальні ролі, копії, що відчайдушно доводять, що вони живуть так, як хочуть самі, а не під наглядом суспільної моралі. Донхьок не розуміє, як можна бути впевненим, що наші почуття справжні, а не викликані думкою, що так почуватися зараз треба. Він не вірить, що сам живе справжнє життя, а не падає у кролячу нору. Навіть моменти щастя не можуть переконати його, що це не симулякр.

— Лі Донхьок, чи це справді ти?

Перед очима з’являються знайомі затягнуті кросівки. Донхьок завжди дивувався, як вони ще не розвалилися просто на нозі, але, можливо, це і є унікальність особливих речей. Те, що має значущість для людини, довго залишатиметься поруч.

— Давно не бачилися, овечка Ян, — жмуриться Донхьок і зводить погляд. Навпроти стоїть такий самий Лю ЯнЯн з квадратною усмішкою і пластиром на щоці, яким він був в їхню останню зустріч. — Все ще рвеш струни скрипки?

— Як і ти все ще з книжкою. Не все у світі прочитав? — він говорить зовсім без злості, лише звично кепкує і нахиляється трохи вперед. Донхьок чудово пам’ятає, за що любив цього хлопця, і це був хороший час.

Підкол зарахований, але Донхьок не залишає все просто так. Жартівливо вдаряє кулаком по плечу і тягнеться за обіймами. Вони з ЯнЯном майже одного зросту, тому обіймати його завжди приємно та тепло, а минуло вже півроку з їхньої останньої зустрічі.

— Я скучив, — тихо каже Донхьок, тикаючи носом у чуже плече.

— Я теж, Донкі.

— У тебе все добре?

— Так, я звикаю, що його нема. А ти?

— Як зазвичай.

Донхьок дуже хоче підтримати ЯнЯна, але на більше він не здатний. Вони познайомилися на концерті симфонічного оркестру, коли обом було тринадцять. Їхні батьки опинялися на одних і тих самих заходах, і хлопчики змогли побудувати дружбу, яка переросла у почуття любові. Тоді й помер батько ЯнЯна — видатний скрипаль, талант якого успадкував син. Ніхто не міг зупинити рак, і Донхьок чудово пам’ятає день, коли перед смертю батько подарував ЯнЯну кросівки, щоб той ніколи не зупинявся.

Їхні стосунки протікали повільно, були ніжними, добрими і першими в обох. Донхьок був поряд у важкий період, і ЯнЯн йому нескінченно вдячний, але обидва зрозуміли, що почуття пройшли з часом. Не було сварок та сліз, вони просто повернулися до того, що було звичним.

— Як місцева атмосфера? — питає ЯнЯн, коли вони розімкнули обійми. — Вже прилаштувався?

— Не найвідстойніше місце, чекав на гірше, — кривобоко посміхається Донхьок. — Чи є цікаві тусовки, куди мені варто заглянути?

— Не те, щоб це обов’язково чи сильно допоможе тобі, просто так заведено скрізь. У нас є різні клуби: спортсмени, волонтери, розумники, актори… Якщо прибитися до стада, можна взяти участь у різних заходах та заробити додаткові бали з дисциплін та отримати позитивну приписку до характеристики.

— А ти сам де? — Донхьоку справді дуже цікаво, адже раніше він цього не знав. Навіть всюдисущий Джемін і педантичний Сончан промовчали.

— Студентська газета.

Спочатку Донхьок здивувався, чому не оркестр або щось подібне, але за мить зрозумів, що це підходить ЯнЯну. Сам він не знає, чи хоче займатися чимось таким, але обіцяє подумати. Ще раз обіймає друга на прощання, адже той поспішає на зустріч, і поправляє шарф, що з’їхав, на його довгій шиї. Він і справді дуже скучив.

 

*

 

Марк знав, що так буде, але не зміг морально підготуватись. Поруч із Донхьоком дуже багато людей. Він встиг познайомитися з половиною школи і завів кілька постійних друзів, а це означає, що Марк один з натовпу. Це боляче б’є в почуття гордості, але хлопець заспокоює себе тим, що й для нього у Донхьока вистачить усмішок.

Після такої значущої для Марка прогулянки у суботу між ними було не так багато спілкування. Але ці кілька фраз, кинутих у їдальні, і одна розмова напівпошепки в бібліотеці дбайливо зберігаються Марком на поверхні пам’яті. Він думав завести щоденник або щось подібне, щоб записувати всі свої думки і переживання, але швидко передумав. А якщо хтось знайде? Марк не вміє створювати щось прекрасне, буде шалено соромно за дурниці, які крутяться у нього в голові про Донхьока. Він зовсім не романтик.

— Я ніколи цього не зрозумію, — несподівано каже Сончан, який обідає поряд із Марком. Вони не друзі, лише товариші, але в силу своїх закритих характерів та легкого снобізму тримаються поряд. Обидва відмінники, завжди з підручниками, затиснутими під пахвами, сорочки застебнуті до горла, і обидва самотні. — Як за неповні два місяці можна стати таким популярним?

Марк спантеличено хмуриться, на що Сончан кивком голови вказує у бік великої групи студентів, які стовпилися навколо столика Донхьока та Джеміна. Нескладно здогадатися про кого зараз мова.

— Він ще ніяк себе не виявив, але, за моїми відомостями, тільки й може, що Пак Сухьону підігрувати та кричати на весь гуртожиток. Чому людям подобаються такі?

— Він добрий, — знизує плечима Марк і повертає погляд до своєї тарілки. — Трохи галасливий, але ніби… добрий. Не знаю, багато хто до нього тягнеться.

— Як же, якби не гарненьке личко, — хмикає Сончан. У нього ідеально рівна постава і прямий погляд, що видає лідера та впевнену в собі людину. Сам же Марк завжди сутулиться і намагається здаватися ще меншим, ніж є насправді. — З цим Джеміном зв’язався, ще й колишній хлопець Лю ЯнЯна.

— І що з того?

Сончан здивовано дивиться на Марка, змушуючи його підняти погляд у відповідь. Він не розуміє, що такого у минулих відносинах Донхьока, але, судячи з виразу обличчя старости, було щось дуже цікаве.

— Це ті Лю ЯнЯн і Лі Донхьок, які вічно після концертів приносили алкоголь і влаштовували вечірки на стадіоні. Ті самі, що цілувалися біля церкви під час святкової меси, а одного разу поширили серед студентів листівки про руйнування сексизму, де підначували хлопчиків одягати сукні. Хіба ти не чув про це?

На обличчі Марка дуже складний вираз, але очевидно, що він вражений. Зазвичай всі чутки проходять повз нього, найскандальніші новини він дізнається від Джено, але той не часто ділиться з ним подібним. Віддалено він чув про якихось бешкетників, але деталей не знав.

— Чому їх не відрахували? — тихо питає він, намагаючись не видати свого хвилювання.

— Ну, Донхьок тут не навчався до цього семестру. А взагалі їх спіймали лише за церквою, але обійшлися доганою для обох і попередженням для ЯнЯна. Пом’якшило те, що обидва не католики. В інших випадках винних не знайшли, але всі студенти точно знають, чиї це витівки. Тому мені здається, що вся справа в грошах та їхніх батьках, от і все.

Слухати це про того, хто здається ідеалом, дуже неприємно. Марк намагається собі пояснити, що не все так, як здається. Це перебільшена версія від чужих людей, а правду може розповісти лише Донхьок. Але раціональна частина Марка відмовляється працювати у звичному режимі. Все, що стосується Донхьока, не піддається жодній логіці та викликає паніку від безсилля. Голова починає боліти, а голос Сончан зникає за шумом у вухах. Неприємне почуття сковує все всередині до страшної судоми.

— Я піду, треба ще повторити матеріал перед заняттям, — Марк не чує, що йому відповідає Сончан, бере свої речі і швидким кроком залишає їдальню.

Йому не вистачає повітря, стає душно, коли в пам’яті виникає картинка, як Донхьок обіймає при зустрічі ЯнЯна і завжди яскраво усміхається Джеміну. Як же нерозумно було сподіватися, що Марк може стати кимось іншим! Йому відведено місце у житті — він стане таким самим, як його батько, тому ніяким донхьокам немає сенсу шукати його суспільства.

Холодний вітер гуляє заднім двором школи, який зараз пустує. З ранку був туман, тому всі ховаються в теплому приміщенні, але Марка не хвилює кучеряве від вологи волосся і змерзлий ніс. Потрібно заспокоїтись. Він спирається спиною на кам’яну стіну і переводить подих. Ці почуття і переживання лише результат незрілості. Недосвідчене юне серце було під враженням від цьогорічної програми з літератури, от і здалося. Ідеальних людей не буває.

— От ти де, — збоку лунає знайомий голос, і від цього звуку серце болісно кольнуло. — Ледь наздогнав, думав, упустив.

Захеканий Донхьок так само яскраво усміхається, наповнюючи світ світлом і теплом. Марк не може повірити, що бачить його так близько і не обпікається, як Ікар. Як бути з цим відчуттям тепла та радості під сонячним сплетінням?

— Минулого разу я обіцяв тобі розповісти, що бачу я, — впевнено каже Донхьок, але його усмішка стає збентеженою. — Я вигадав дещо. Завтра п’ятниця, ти можеш мати плани, але я хотів запросити тебе провести час зі мною. Я домовився з професором Паком, він дасть мені ключі від актового залу. То що думаєш?

Коли Донхьок трохи невпевнено тупцює на місці і ховає руки за спиною, Марку важко думати про щось, крім нього. Він шалено хвилюється поруч із ним, але й не може відмовитися від можливості побути поруч. Щось незрозуміле діється. Тому він погоджується на зустріч, але обіцяє собі бути з Донхьоком суворішим.

 

*

 

Донхьоку було страшно. Він зовсім не очікував, що завдання від професора літератури було не просто примхою старої людини, а кастингом у нову постановку. Його та ще чоловік п’ятнадцять із різних класів запросили на ролі у шкільний драматичний театр для участі у виставі до Різдва. Спочатку він хотів відмовитись, але щось змусило залишитися. У хлопця ніколи не було подібного досвіду, але він був у захваті від театрів, тому чаша терезів “за” опустилася нижче «проти».

Репетиції проходять кілька разів на тиждень, і Донхьок у захваті. Йому дуже подобається занурюватися в життя вигаданого героя, готувати костюми та декорації, а азарт в очах решти акторів надихає працювати далі. Боязко виходити на сцену перед порожнім залом, а коли там будуть глядачі, Донхьок може зовсім розгубитись.

Саме тому він запросив Марка сюди. Цей хлопець дивовижним способом заспокоює його. Схоже почуття він відчував з ЯнЯном і Ченле, але все ж в цьому випадку є щось інше. Донхьок хоче зрозуміти, що це таке.

Але сьогодні атмосфера між ним з Марком виявилася натягнутою. Вони зустрічаються біля входу в центральний корпус, де й знаходиться актова зала, Донхьок звично усміхається і намагається правильно вимовити цю жахливу «р» у чужому імені, а у відповідь отримує лише стриманий кивок. Йому хочеться побачити вже таку знайому незграбну, але щиру усмішку, він цього чекав.

— Мені іноді здається, — починає він так, ніби нічого не помітив, і відчиняє двері до зали, — що половина мого життя пройшла в таких місцях. Мій батько професор математики в університеті, а мама мистецтвознавець. Так вийшло, що більшість часу в дитинстві я проводив на роботі мами і дуже полюбив все це.

У приміщенні темно, але Донхьок впевнено прямує за сцену, де знаходиться вимикач. Декілька ламп загоряються над сценою, і повітря наповнюється таємничою атмосферою. Червоний оксамит оббивки сидінь і завіси, золота ліпнина на кремових стінах і тиша. Здається, що ось-ось заграє оркестр, а актори, одягнені в найкращі вбрання, з’являться з-за лаштунків, щоб показати справжню магію. Так було завжди.

— Театри, музеї, галереї, всілякі виставки, старовинні бібліотеки та скарби нашого світу — моя мама показала мені все це, — тихо каже Донхек, щоб не руйнувати чарівну мить. Погляд Марка бігає по залі, як раніше Донхьока — теплицею. — Я завжди захоплювався тим, що створила рука людини, і ніколи не дивився на природу. Ніколи не любив біологію.

Негучний смішок виривається з горла, а Марк так само не дивиться на нього. Гіркота осідає на язиці, але Донхьок не дозволяє собі розклеїтися, сидячи на краю сцени. Потрібно щось вигадати.

— Тут дуже гарно, — повільно каже Марк. — Шкода, що тут нічого не проводять останнім часом.

— Цього року все зміниться. Пам’ятаєш завдання, над яким ми з Джено працювали? — Марк киває і Донхек задоволено мружиться. — Професор у такий спосіб підбирав акторів для нової постановки. Ось це вигадав, так?

— Ти теж граєш?

На цьому питанні Марк дивиться у вічі, і Донхьок губиться на секунду. Йому так подобається дивитись у чужі великі очі, які, здається, зовсім не вміють брехати. Там відбиваються відблиски світла, зачаровуючи вразливого хлопця.

— Так, граю.

Серце схвильовано тремтить, коли Донхьок акуратно спускається зі сцени, підходить до Марка близько-близько, несміливо бере його за руку і облизує губи. Великим пальцем він проводить по чужій сухій долоні і намагається заспокоїти дихання під спантеличеним поглядом навпроти.

— Подивися нагору, — шепіт розчиняється між ними.

Два погляди піднімаються до величезної стелі, на якій у тьмяному світлі сяє величезна позолочена люстра з кришталевими вставками. Розкішний інтер’єр переносить свідомістю в іншу епоху, коли кохання та шляхетність були в моді. Донхьок боїться, що може полетіти під небесний купол або впасти замертво тут і зараз.

Але Марк міцно тримає його за руку, ніжно переплітаючи їхні пальці.