Розділ 5: маніфест

Коли батьки поїхали, почувши про вид покарання, Донхьоку було майже прикро. Вони смиренно вислухали всі скарги директора на нього, погодилися з усіма умовами і засуджували сина.

— Ти поводився грубо, безцеремонно і нестримано, — крізь зуби цідив батько вже в коридорі. — Ми з твоєю мамою повинні кидати всі справи і мчати сюди, щоб вислуховувати, який наш син мерзотник? Тебе виховували ввічливою людиною, яка розуміє, що робить, і несе відповідальність за себе, а ти витворяєш, що заманеться, і зовсім не турбуєшся про наслідки.

Голос батька тихо вривався в голову Донхьока. Слова боляче проникали у ніжну плоть і залишили там відкриті рани. Краще б на нього накричали, але батько ніколи не дозволяв собі такого. Можливо, йому було байдуже на Донхьока, але не на думку чужих людей.

— У мене були на це свої причини, — спокійно відповів хлопець, відкрито дивлячись у суворі очі батька. — І я досі вважаю, що вчинив правильно.

— Синку, — звернулася тоді до нього мама, поки вони не почали лаятись посеред шкільного коридору. — Які причини змусили тебе піти на таке?

Донхьок хотів розповісти їм, що ж відбувається в школі насправді, він чекав на це питання. Але перед справжніми батьками язик відмовився рухатися та пояснювати елементарні речі. У мізках суцільним рядком, що біжить тоненькою смужкою внизу телевізійного екрану з білим шумом, лише одне питання: ”Воно того варте?”, а відповіді ніде немає. Навіщо говорити те, що викличе зайві питання і ніяк не змінить погляду на цей вчинок.

— Навіщо ти його питаєш? — роздратовано зняв окуляри і сховав їх у нагрудну кишеню піджака батько, відвертаючись від Донхьока. — Він не розповів би нам, навіть якби щось таке було. Донхьок просто вкотре не втримався від хуліганства. Чи ти віриш у його благородні пориви?

Більше мама нічого не стала говорити. Вони поїхали без Донхьока, сказавши, що на різдвяні канікули його забере водій, а раніше вони його бачити не хочуть.

Прикро через їхнє небажання розібратися в ситуації та якось допомогти. Донхьока завжди вражає вміння батька бачити його наскрізь — він і справді не хоче їм розповідати правду зараз, але далі старший Лі ніколи навіть не намагався зазирнути. Чим старшим Донхьок стає, тим більше розростається прірва між ними. Батькам зовсім не цікаво, як він тепер живе.

“Що б з тобою не відбувалося, постарайся зберегти гідність”, — прошепотіла мама на вухо Донхьоку, коли обіймала перед машиною. Йому хочеться вбитися.

Підсвідомо він все ще вірить, що ЯнЯн його найкращий друг і найнадійніше укриття, тому і йде до нього в кімнату. Друг живе сам, що однаково бісить і радує. Вони замикають двері, прочиняють вікно і дзвонять по відео спільному другу — Ченле.

— Ви курите там чи що? — перше, що говорить Ченле, коли картинка завантажилася. — Донхьоку, тобі мало проблем?

— Спокійно, все під контролем, — відповідає за нього ЯнЯн. — Ми в моїй кімнаті, куримо легенькі вишневі. Тут навіть не смердить.

— Якщо що, скажемо, що це аромасвічки, — киває Донхьок і забирає сигарету з пальців ЯнЯна. Останнім часом вони часто отак закриваються від усього світу і викурюють одну на двох.

— Життя настільки відстійне, що порушуєте правила? — вигинає брову Ченле, але кривить губи в невинній усмішці.

— Життя — повний відстій, здається, що гірше нікуди, — тягне ЯнЯн, і Донхьок штовхає його ліктем у бік. — Хоча у Хьок-і гірше.

— Якби ти не мав рацію, я міг і образитися. Мене відсторонили від занять на тиждень, призначили відпрацювання в бібліотеці до кінця року і змусили написати довгу пояснювальну, — Донхьок опускає голову на руки, що складені на столі. Краще б його виключили зараз, а не відтягували до моменту, коли він завалить контрольні через відмторонення.

— Вони хочуть позбутися тебе, — погоджується з його думками Ченле по той бік екрану. — Але ж ти не опустиш руки просто так? Ти повинен показати їм, що ніщо не здатне тебе зламати, навіть ця жахлива школа.

— Я ж не дарма почав це все, — хмикає у відповідь Донхьок.

Поки друзі знову повертаються до обговорення сигарет та Джеміна, який їх звідкись бере для школярів, Донхьок намагається переконати себе, що здатний з усім упоратися. Його не прибрали з постановки на Різдво (яка тепер для нього не виглядає такою привабливою), але професор Пак наполегливо попросив більше не лізти у неприємності і не підвести трупу.

Складається враження, що Донхьок розмовляє сам із собою, що він кричить у порожнечу і ніхто його не чує, окрім друзів. Ще трохи і стіни почнуть кричати на нього у відповідь.

Йому хочеться бути хорошим хлопчиком, слухняно закінчити школу і стати гордістю батьків. Донхьок навіть вірив у те, що зможе впоратися із цим завданням і справді старався для цього. І зараз він через своє бажання бути хорошим став головним негідником школи. У нього погана слава ще з десятирічного віку: то з хуліганами побився, то з учителем сперечався і довів до нервового зриву, то висловився про можливу гомосексуальність Шекспіра. А коли вони з ЯнЯном почали стосунки, то чутки поповзли втричі швидше і кожна нова вигадка була кращою за попередню. Проблеми завжди йдуть за ним по п’ятах.

 

*

 

Тепер Донхьок має надто багато вільного часу. Пів дня він проводить у бібліотеці, перебираючи старі книги та вносячи до каталогу їх назви, переставляючи підручники на полицях та підшиваючи газети. Заняття досить нудні, хоч іноді й стає цікаво копатися у незвичайних виданнях. Бібліотекар ставиться до нього, як до злісного порушника всіх шкільних правил, і дивиться підозрійливим поглядом. Після відпрацювання він самостійно займається уроками, щоб і справді не завалити контрольні, іноді користується допомогою Ренджуна, який натомість просить лише трохи попозувати для портрета.

Але все це не може заповнити весь день, і Донхьок почувається дуже самотнім. Життя, яке вже втряслося в нових умовах, знову розхитується, втрачає колишню форму і структуру, змушує одягти на себе роль смертника на кораблі, що тоне. Донхьок готовий втратити все, але це зовсім не означає, що йому не боляче від цього.

У четвер під час третього уроку у бібліотеці він здибався з Джено.

— Прогулюєш біологію? — тихо, щоб не почули відвідувачі читального залу, питає у хлопця, який стрепенувся від його голосу.

— І тобі привіт, гангстере, — усміхається Джено. — Мені біологія у страшних снах являється, у житті такого не треба.

При згадці про біологію думки повертаються до Марка, але Донхьок не дозволяє собі цю слабкість. Потім.

— Джено, нам треба поговорити. Серйозно поговорити, — Донхьок знає, що й Джено це чудово розуміє. Між ними висить недомовленість ще з того моменту, коли Джемін побачив їх разом. Довше тягнути не можна.

— Приходь після вечері до балкона на третьому поверсі. Там нікого не буває у такий час.

На обличчя Джено падає тінь і зливається з величезною тугою в очах. Він завжди здається веселою і легкою в спілкуванні людиною, але Донхьоку вдалося розгледіти захований глибоко всередині смуток, який підживлюється почуттям провини. Для нього давно стало ясно, що світлий і добрий Джено страждає і всіма силами намагається приховати дірку в грудях. У цьому він дуже схожий на Джеміна.

— Добре, — киває Донхьок і усміхається. — Сподіваюся, ти розумієш, що я не збираюся тебе звинувачувати в чомусь чи сваритися з тобою? Ми говоритимемо, а не з’ясовуватимемо стосунки, бо кожен має шанс все пояснити.

— Звичайно, — Джено вдячно усміхається у відповідь, збирає свої речі і прямує до виходу. — Не забудь тепло одягнутись, — кидає наостанок і швидко зникає за поворотом.

Коли пізніше Донхьок опиняється на потрібному місці, на нього вже чекають. Джено ховається в тіні, куди світло місяця не дістає, ніби хоче злитися зі стінами. Саме зараз він готовий випустити назовні всі свої страхи та внутрішніх демонів, які їли його всі ці роки і не давали свободи (ніби він скований Прометей, засуджений до вічних страждань через кровожерливого орла).

— Знаєш, Донхьоку, — одразу починає він хрипким голосом, — ти з’явився в школі і перевернув тут усе з ніг на голову. Одна людина руйнує роками витриману систему, як у епічних поемах.

— Не думаю, що я щось зруйнував, — гірко коментує Донхьок, ховаючи руки в кишенях. — Хіба своє майбутнє, а решта так… подряпав.

— Гра ще не закінчилася, — загадково відповідає Джено і пропонує випити дешевого пива з банки. Вони з Джеміном у контрах, отже, сам дістав. Донхьок дуже яскраво уявляє, як ці двоє могли разом обідати чи сидіти над підручниками. З кожним ковтком стає тепліше, але настрій не покращується. — Ти дуже сміливий і розумний хлопець, не побоявся йти проти системи заради незнайомої людини. Зробив те, на що в мене ніколи не вистачить сили. Дякую за все і вибач.

— Переді мною ти ні в чому не винен, — хитає головою Донхьок. — Я б так зробив у будь-якому разі.

— Цим ти мені і подобаєшся.

Знову на якийсь час завмирає тиша, Джено відпиває ще, а Донхьок терпляче чекає. На балконі холодно, мороз щипає обличчя, але атмосфера чомусь сприяє розмовам. Донхьок ніяк не може відігнати від себе похмуру тінь, яка в’язкими щупальцями тягнеться від іншого хлопця. У нього начебто сильніше загострилися риси обличчя, і тепер Джено став схожим на героя середньовічних трагедій.

— Упевнений, ти знаєш, що з Джеміном ми були найкращими друзями. Його батько зараз міністр оборони, але раніше вони з моїм починали з однієї військової академії. Їхня дружба непорушна, я сподівався, що у нас із Джеміном буде так само. Але потім з’явився Джисон, — Джено гірко посміхається і піднімає погляд від своїх рук до неба. Очевидно, що йому неприємно це говорити. — Він був гарним хлопцем. Надзвичайно розумним на свій вік, від цього наївним та довірливим. Зовсім дитиною ще…

— Саме тому Джемін і зачепився за нього, — тихенько додає Донхьок, згадуючи слова сусіда, які звучали із таким самим теплом.

Джено з ним погоджується ствердним кивком. Не схоже, щоб він недолюблював хлопчика.

— Вони стали близькими друзями дуже швидко, а я почав ревнувати, — продовжує Джено з важким зітханням. — У мене був складний період: батько був категорично проти того, щоб я розвивався у спорті. Тоді я мріяв стати професійним баскетболістом. Командний дух, спритність у поводженні з великим м’ячем, стрибки та відчуття приємного поколювання в долонях. Мені хотілося цього, все ще хочеться, але тато наполіг на продовженні військової справи.

Всі в школі знають, що Джено найкращий у фізико-математичних дисциплінах, чудово розуміється на географії і один із найсильніших і найвитриваліших на фізкультурі. Він займається додатково у спортзалі та виглядає, як справжній атлет. Раніше Донхьок не надавав цьому значення, але тепер може легко уявити Джено серед струнких лейтенантів, якщо той надійде на службу зараз.

Але як би чудово форма військовослужбовця не виглядала на уявному Джено, це викликає у Донхьока тільки смуток. Це не те, до чого лежить душа хлопця, він буде нещасним все життя у такому разі. Невже його батьки не хочуть для свого сина лише найкращого? Вони готові обірвати йому крила заради своїх амбіцій? Зараз Джено все ще у звичайній школі — відтягує неминучі страждання.

— З усіх моїх знайомих у цій школі, схоже, тільки Марк справді радий стати до сімейної справу, — із сумом зауважує Донхьок.

— Так, Марк у своєму світі, скільки я його знаю. Він дивовижний, але не в поганому сенсі. Йому пощастило бути таким, яким він є. Джисон був таким же, ось його і не любили місцеві, — Джено повертається до їхньої розмови після чергового ковтка. — Я не бажав йому нічого поганого, повільно відпускав свою ворожнечу, адже розумів головою, що це не має сенсу. Джисон був мені другом. А того фатального дня… я все бачив. Випадково опинився у тому крилі, побачив чотирьох амбалів. Мені б не вдалося їх тоді зупинити, сам був дрібним, тож я побіг по допомогу. Натрапив на професора Со Йонхо, він тільки недавно на той час перевівся сюди, але коли ми… Словом, ми не встигли. Професор побіг униз, а я так і залишився біля вікна, з жахом дивився на кров і… не міг просто повірити.

— Ти намагався допомогти, — вражено шепоче Донхьок, уявляючи, що пережив Джено. — Ти зробив усе, що міг.

— Але цього виявилося замало. Джисона не повернути, а Джемін ніколи мені цього не пробачить. Варто було хоча б спробувати захистити Джисона, зчинити галас. Все могло скластися інакше.

— Ми не можемо знати цього. Ти ні в чому не винен перед Джисоном.

Не витримуючи відчуття чужого тягаря, Донхьок обіймає друга за широкі плечі у спробі заспокоїти. Стільки років Джено несе на собі провину за смерть і ніхто не хоче йому підставити плече допомоги. Страшно уявити, скільки болю та страждань приховані за наймилішою усмішкою Джено, яка так часто сяє на його обличчі. Скільки ж із цих усмішок було щирих? Немає нічого гіршого, ніж залишитися одному зі своїм болем. Ні Джено, ні Джемін не могли врятувати Джисона, а тепер дозволили самі собі захлинутися у розпачі.

— Ви з Джеміном великі дурні, — шепоче Донхьок, продовжуючи обіймати і гладити Джено, який плаче, по спині і голові. — Але, тільки поговоривши один з одним, ви зможете відпустити цю трагедію. Разом.

Скільки вони так просиділи, Донхьок намагається не думати, бо для Джено це важливо. Хлопець хапається за нього змерзлими пальцями і глушить схлипи в куртці, що відсиріла, адже вперше за багато років зміг виплакатися.

 

*

 

Весь тиждень у Марку накопичуються емоції, які не можуть знайти вихід. Він злиться і дратується через дрібниці, а люди навколо здаються гієнами, які загнали самотнього мандрівника в пастку. Нестерпно страшно втратити себе, але саме це з ним і відбувається. Остання розмова з Донхьоком розпорола у Марку все живе і виявила світу незагоєні рани, відкрила всі виразки і післяопераційні шви, що затяглися якнебудь. Остання маска почала тріщати.

Нема нічого дивного, що Марк, який цурається людей і не вміє з ними поводитися, болісно переживає сварку з об’єктом своєї закоханості. Чомусь він зачепився за Лі Донхьока і не хоче втратити його. Дивно усвідомлювати, що серце здатне боліти від туги. Марк насуплений і ще більш дивний, ніж зазвичай.

У вівторок у їдальні він бачив, як під час обіду Донхьок притискався до свого друга (і колишнього хлопця) Лю ЯнЯна, і це змусило кров сповнитися люттю та образою. Здавалося, що кожен крок до Донхьока супроводжувався нелюдським болем, а Марку приготована доля Русалочки Андерсена. У той день він розбив акваріум для нового проєкту, але тільки цей біль у руках зміг привести його ненадовго до тями.

Так триває до вечора п’ятниці.

Батьківські дні у пансіоні особливі. Після занять усі метушаться, у гуртожитку стоїть безперервний гул із голосів студентів та родичів, що вирішили зайти до кімнат. Майже всіх потім забирають додому до понеділка, і стає напрочуд тихо. Марк майже ніколи не їздить додому, в основному тільки на канікули, і йому подобається, як у порожніх коридорах лунають звуки його кроків, як оглушливо шумить вода в душі і риплять мостини поверхом вище. На блоці, де він живе, завжди стає порожньо.

Годинник показує о пів на дев’яту. Марк уже прийняв душ і подумує почитати роман, що їм задали з корейської літератури, але тіло не рухається. Хочеться просто знайти відповіді на питання, які ніяк не покидають голову. Він замислюється про майбутні свята, тому несподіваний стукіт у двері обрушується на нього громом.

— Скажи мені одне, — просить Донхьок, як тільки двері відчиняються, — ти готовий боротися всупереч мені? Незважаючи на всі мої протести та недоліки продовжувати стояти поряд?

Марк прикушує губу і переводить погляд на волосся Донхьока. Звичний рудий відтінок замінив легкий рожевий. Біле світло коридорної лампи робить Донхьока нереальним — казковим чарівником Солодкої країни. У грудях не залишається повітря.

— Вже, — твердо відповідає Марк, відчуваючи себе засудженим до страти перед лінчувальником.

Але Донхьок не просить більше нічого. Він робить останній крок у кімнату і врізається в Марка всім тілом — міцно обіймає теплими руками і цілує. Його губи вологі і пахнуть полуничним йогуртом, а відчуття його м’яких дотиків змушує легені знову розкритися. Воскресіння, переродження, перший вдих — вони навчилися ділитися душами.

Двері з тихим клацанням зачиняються. Марк заривається пальцями у нещодавно пофарбоване волосся Донхьока і тягне його ближче, притискає до себе так, щоб стати одним цілим.

— Дякую, — шепоче в губи Донхьок між поцілунками. Він гарячий, наче під час лихоманки, і очі його блищать у напівтемряві кімнати. — Дякую.

— Я понесу валун на гору разом з тобою, будь впевнений, — Марк губами ковзає по його щоках і підборідді, трепетно цілує в шию, за вухом і заривається обличчям у пухнасте волосся.

Від Донхьока пахне ще й фарбою, старими книгами, трохи димом, але нюх уловлює той унікальний запах, який належить тільки Донхьоку. Спогади про нього Марк намагатиметься зберегти назавжди.

Вони розмикають обійми та роздягаються до білизни. Декілька довгих секунд вивчають поглядами тіла одне одного, завмерши, помічають родимки і запам’ятовують нерівні лінії шрамів на колінах. Ліжко беззвучно прогинається, коли Донхьок опускається на нього, а Марк думає, що чужі гострі лопатки можуть пробити матрац і розкрити всі заховані там секрети. Він забирається слідом, нависає над бажаним хлопцем та проводить долонями по його бокам.

Йому ніколи раніше не доводилося бути настільки оголеним з кимось іншим — важливим для серця і душі, тому момент, коли його живіт стикається з Донхьоковим, назавжди відбивається в пам’яті крилами великого різнокольорового метелика. Здається, що в цих місцях зовсім немає шкіри, вони як оголені дроти — вистачає ледь відчутного дотику, щоб збожеволіти від насолоди. Дрож біжить вниз по хребту, покриває плечі і внутрішній бік стегон, робить слабким і безпорадним у чужих руках.

Поцілунків стає недозволено багато, але Марк не може зупинитися і не вкрасти собі стільки, скільки є наснаги. Скільки йому дозволять. Серце б’ється птахом у клітці, який вперше побачила сонце, а Донхьок вигинається і тулиться ще ближче. Збудження — одне на двох — ниє десь внизу і змушує солодко тремтіти животи, що притискаються тільки сильніше.

— Доторкнися до мене ще, — хрипко просить Донхьок і розводить ширше ноги, аби обійняти ними Марка за таз.

М’яко, тепло, трепетно. Марк імітує повільні поштовхи крізь тонку тканину їхніх трусів, а Донхьок намагається підлаштуватися. Їхні руки продовжують пестити кожен доступний міліметр тіл, запам’ятати всі опуклості та западини, рух м’язів під шкірою та хвилювання від спекотного дихання. Насолода затуманює розум, але Марк продовжує уважно дивитися на Донхьока, цілувати його і стискати тремтячими пальцями м’які сідниці та стегна.

— Подивися на мене, Хьок-і.

Їхні погляди зустрічаються більш промовисто, ніж усі випадки до цього. Вони домовилися не говорити, але зараз словами не потрібні голоси. Марк для Донхьока, а Донхьок для Марка.

Тихий стогін Донхьок підводить його до вершини насолоди, і Марк здригається в оргазмі. Перед очима калейдоскоп, але долоня все ж прослизає під резинку чужих трусів і повільно надрачує. Донхьока накриває його оргазм, він тягне важке “Марк” і міцно стискає в кулаку ковдру. При погляді на нього — розрум’яненого, втомленого, розпатланого і спітнілого — Марк відчуває задоволення. Момент інтимний не тому, що вони майже голі і щойно займалися дорослими речами, а тому що їхні очі все ще спрямовані один до одного, а губи прикрашають усмішки.

Ще пів години ніжних поцілунків на межі сну, швидкий душ, і Марк задоволено перебирає рожеве волосся Донхьока, поки той муркоче собі під ніс дитячу пісню з реклами.

— Чому змінив колір? — голос страшенно хрипить, але в тиші кімнати (і всього гуртожитку) це навіть органічно. Це відчувається, ніби вони одні в цілому світі, але так само тісняться на вузькому незручному ліжку.

-  Тобі не подобається? Мені Джемін допоміг пофарбувати.

Великі очі Донхьока довірливо заглядають у Маркові. Він схожий на маленького оленя, і цей його бік показується вкрай рідко, що змушує цінувати його ще більше.

— Ти мені подобаєшся будь-яким і завжди, — запевняє його Марк і солодко усміхається. Він уперше сказав це Донхьоку вголос. — Зараз ти схожий на янгола постмодернізму, і я справді готовий про це кричати на всю околицю, — між пальцями прослизають пасма, які трохи закрутилися від вологи. — Слухай, а Хуан Ренджун пише на замовлення портрети? Я бачив у тебе його малюнки, дуже гарні. Хочу замовити твій портрет.

— Дурню, — збентежено хихикає на цю заяву Донхьок, пхає ліктем у бік і ховає обличчя за долонями. У грудях у Марка вибухає свій Везувій. — Я можу подарувати тобі свої фотографії, навіщо людей напружувати?

— Чудово, тоді зараз цим і займемося, — Марк піднімається на ліжку, бере телефон зі столу і включає камеру.

— Ні! Марку, зараз я виглядаю жахливо, не треба!

— Зараз саме час!

Вони дуріють із камерою, роблять дурні розмиті фото та знімають відео, де більше сміху та жартівливої боротьби, ніж гарних кадрів. Донхьок щасливо усміхається і заплющує очі, а Марк, опустивши голову йому на груди, мовчить про те, що не закохатися в нього — такого гарного й яскравого — неможливо.

 

*

 

Перша постановка у театрі за кілька років є знаковою подією для школи. Марк завжди був байдужим до подібних заходів, але з появою в його житті Донхьока багато що змінилося. Він разом із усіма з нетерпінням чекав того самого дня, приїхало багато гостей (родичі, друзі та навіть представники міського департаменту освіти з кореспондентами). Повітря наповнилось чаклунством і духом Різдва.

Марк сидить у залі глядачів поруч із Джено, переглядає програму вистави “Різдвяна пісня в прозі” за мотивами оповідання Чарльза Діккенса. Історія до неможливого банальна для Різдва, дитяча та знайома всім, але від того ще більш чарівна. Дітям читають її на Святвечір, а старшим вона дарує відчуття справжньої магії.

Післязавтра у школі вже нікого не буде, але зараз це здається нереальним. За останні два тижні учні написали підсумкові контрольні та закрили всі хвости, а спектакль стане приємним завершенням навчального семестру. Все добре: Донхьок відбував покарання та успішно написав роботи, його навіть пронесло з новим кольором волосся. Вони майже не бачилися після вихідних, які провели лише удвох, але Марк вірить, що їхня історія тільки починається.

Під час вистави до нього долітають уривки чужих розмов: багато хто захоплюється трупою, хтось хвалить декорації та костюми, але є й ті, хто дивуються Лі Донхьоку.

— Що з його волоссям? Хіба це не заборонено? — повна жінка, що сидить прямо перед Марком, схвильовано заламує пальці після першої появи Донхьока. — Він так добре грає, але порушує статут… Це погано.

— Мамо, — озивається поряд з нею дівчина, яка навчається у класі на рік молодшому. — Його не пустили б на сцену, якби все не було залагоджено. До того ж, це чудово підходить до його образу. Дух минулого з рожевим волоссям! Як на мене, чудово вийшло.

Півтори години пролітають непомітно. Марк зачаровано спостерігає за сценою і щоразу задихається від захоплення, коли бачить Донхьока. Залишається зовсім небагато, глядачі вже передчувають бурхливі оплески. На сцену виходять усі актори, в руках у них запалені свічки. Тиха музика обривається, зал наповнюється дзвінкою тишею, а Донхьок піднімає велику фотографію Пак Джисона. У Марка всередині щось обривається. Подруга хлопця Карина піднімає плакат із написом “Ми пам’ятаємо розбитого янгола”, ще якийсь хлопець — “І збираємо сльози в озера”. Над їхніми головами піднімається довгий банер: “Його смерть не була марною, поки в серцях залишається любов”.

На обличчях акторів лише рішучість і непохитність, а в Марка холоне кров і пересихає горло. Донхьок все ще не заспокоївся, влаштував нову виставу перед гостями, щоб добитися справедливості. Тепер йому точно не відвертітися.

— Це кінець, — вражено шепоче Джено, коли завіса опускається перед самим Донхьоковим носом, завуч і професор Пак Сухьон поспішають за сцену, а директор намагається відповісти на запитання гостей.

“Навіщо він це зробив? Навіщо поліз на рожон? Навіщо, навіщо, навіщо?” — подумки репетує Марк і разом з Джено покидає зал, який тоне в більшому з кожною секундою галасі. Шум заглушає внутрішній голос, тому тіло мчить на автопілоті в кімнату. Як же нерозумно було сподіватися, що все вляглося! Такі як Донхьок не можуть мовчати, а йдуть до кінця, ризикуючи всім, що мають. Марк надто легко здався і проковтнув його брехню про спокій, хоч чудово бачив рішучість на дні очей. Донхьок — самогубець, який упорядковує всі свої справи перед відходом у інший світ.

І все, що залишається Марку, — самотній конверт на краю робочого столу.

 

*

 

Рано вранці Донхьок самотньо стоїть на замерзлій платформі, яка знаходиться за три кілометри від школи. На ньому — безглузда шапка-кашкет, пальто та шарф, мокрий сніг не припиняє падати ще з ночі. Руки заховані глибоко в кишенях, ніс у шарфі, а одяг уже зовсім мокрий. Під ногами примостилися зібрані валізи. Він утік.

Нікого вмовляти не довелося. Товариші з трупи самі запропонували допомогу, адже знали, що приїдуть важливі люди і більше мовчати не можна. Тепер про трагедію в школі знатимуть усі, Донхьок сподівається, що більше такого не допустять. Він узяв усю провину на себе, а документи забрав одразу після останньої контрольної — вчитися тут немає жодного сенсу.

Про це знали лише ЯнЯн, Ченле та Ренджун. Джеміна вже ввечері Донхьок попросив дати Джено пояснити минуле і, отримавши обіцянку подумати, міцно обійняв. Сусід по кімнаті став для нього близьким, як рідний брат, хотілося допомогти йому назавжди позбутися туги. Він плекає мрію про їхню нову зустріч. З Кариною він попрощався після вистави — вона сильна і зможе впоратися з усім, що відбуватиметься далі.

Чого Донхьок не зміг, то це попрощатися з Марком. Йому боляче відривати себе від їхнього прекрасного і світлого почуття, але так треба. У них ще буде шанс зустрітися і, можливо, стати щасливими. Але тільки не зараз, не цього холодного місяця. Йому ще стільки всього потрібно зробити перед цією важливою подією.

— Привіт, Донхьок-а, — замислившись, він не помітив, як до нього підійшла Мінджон. Вона тепло одягнена у все світле, в руках тримає невелику дорожню сумку, але в очах відбивається безвихідь.

— Привіт. Чому їдеш поїздом? — не в тин ні в ворота питає Донхьок, але це справді дивно. Учнів зазвичай забирають батьки чи особисті водії. Іноді таксі, але ще можна поїхати шкільним автобусом, який відвозить до міста тих, хто не може собі дозволити особистий транспорт.

— Батькам не вдасться приїхати за мною, а я завжди любила залізницю.

Звучить не дуже переконливо, але транспорт, що під’їхав, відволікає його від подальших розпитувань. Вони з Мінджон влаштовуються в порожньому вагоні навпроти один одного і з сумними усмішками дивляться на платформу, яка віддаляється.

— Я теж бачу її востаннє, — тихо каже дівчина. — Забрала документи і більше не повернуся.

Вагон рівномірно гойдається в русі, за вікнами миготить білий ліс, але погляд все одно натикається на чорні гілки, які похмуро кивають їм услід за поштовхами вітру. Донхьок хоче зігрітися, але продовжує сидіти на місці.

— Ти знав, що я подобаюсь Карині?

— Так, Мінджон-і, знав. Вона сказала мені про це ще до всього цього, — хлопець облизує губи, невиразно змахує рукою і тяжко ковтає. Мінджон здається йому ще блідішою, ніж зазвичай, ще меншою і тоншою. Навіть усмішка її вимучена та сумна.

— Ще місяць тому я не змогла б відповісти їй взаємністю, бо була у стосунках із іншою людиною. Тепер це не має жодного сенсу, — Мінджон замовкає і глибоко вдихає, як роблять спортсмени перед знаком “старт”. — Я ношу під серцем дитину, Донхьоку.

Несподівана новина б’є Донхьока гучним ляпасом. Він багато чого очікував почути, починаючи від банальної незацікавленості у дівчатах і закінчуючи несхваленням батьків, але реальність виявляється приголомшливою. Розсипатися на неконтрольований потік слів Донхьоку не дає провідниця, яка з’явиляється ніби нізвідки. Вона перевіряє їхні квитки та пропонує напої із закусками. Мінджон просить зелений чай для себе та каву для Донхьока.

— Розумію, це складно прийняти, але я не шкодую про це, — спокійно продовжує Мінджон, коли їм принесли замовлення. — Батьки сказали, що любитимуть малюка, якщо це зробить мене щасливою. Я не робитиму аборт, надто небезпечно для мене, за словами лікаря. Та й не хочу я цього. Народжу, вивчуся вдома, впораюсь і сама.

Вона замріяно усміхається, піднімає погляд до похмурого неба і, скоріше несвідомо, опускає долоню собі на живіт.

— А як же його батько? — обережно цікавиться Донхьок. — Він… відмовився від вас?

— Можна й так сказати, — Мінджон виглядає нормально, коли це каже. Не схоже, щоб той хлопець образив її. — Він не гідний бути батьком для моєї дитини, я знала це від самого початку. Те, що сталося між нами, лише випадковість.

— Ти говорила про це Карині?

— Так. Вона знає про мої почуття до неї, але я не хочу, щоб ми будували замки на піску. Я їду далеко і надовго, а в неї величезні амбіції і план на все подальше життя. Ми такі різні із нею. Домовилися дружити далі, підтримувати спілкування, а коли твердо станемо на ноги, можливо, щось придумаємо.

— Будь в порядку, Мінджон-і. Добре? — Донхьок пересідає на сусіднє з нею місце і бере її крихітну долоню у свою.

— Звичайно. Тільки ти не зникай назавжди. Ти мій друг.

Вона схиляє голову до плеча Донхьока, і хлопець помічає у неї два короткі хвостики, що ховаються під шапкою. Колись довге волосся Мінджон легко відокремилося від нового початку. Вони обіймаються. Міцно і тепло, бо обидва залишили свої серця у місці, куди ніколи більше не зможуть повернутися. Їм зараз не страшно ступати в невідомість, адже незабаром настане весна і перший травневий дощ змиє похмурі спогади, принісши нове щастя.