Розділ 4: балансуючи над прірвою

Мама вчила Донхьока з дитинства стримувати негативні емоції і не дозволяти їм охопити всього себе, батько ж досі лаяв за невміння мислити тверезо, а не під впливом усіх почуттів, які виникають у душі. Сам Донхьок ніяк не міг збагнути ці настанови дорослих. Якщо нам дано можливість відчувати, чому ми повинні приховувати свій стан? Йому вже сімнадцять, а прислухатись до дорослих він так і не почав.

— Донхьоку, зупинись!

Саме тому він зараз мчить у бік майстерні художників у пориві гніву. Ренджун схвильовано поспішає за ним від самої їдальні, намагаючись достукатися до друга. Вони обидва знають, що зараз майстерня порожня, це чудове місце, щоб трохи заспокоїтись та поговорити без зайвих вух. Донхьок хоче щось зламати і по-звіриному гарчати, а Ренджун обмірковує, кому можна зателефонувати у разі чого.

— Ренджуне, це якийсь театр абсурду! — вибухає хлопець, опиняючись у порожньому приміщенні. Ренджун облизує губи і сідає на високий табурет, готовий вислухати. — Я вирішив перед сніданком підійти до завуча, щоб попросити його дозволу влаштувати хвилину мовчання післязавтра на згадку про Джисона. І знаєш, що він сказав мені? “Студенте Лі Донхьок, цей хлопчик сам вирішив звести рахунки з життям, а Ви пам’ятаєте, що ми є католицькою школою? Зараз сюди беруть усіх підряд, але наша віра забороняє нам шанувати самогубців”! Віра йому забороняє, як же. А доводити людей до такого стану та не реагувати на факти цькування у стінах школи віра йому дозволяє? Як так можна…

Образа і шок перемішалися в пекельний коктейль усередині Донхьока, він весь тремтить від стримуваного пориву щось зламати. Він не може зрозуміти такого ставлення до дитини, за життя якої відповідає кожен працівник школи. Якби він був на той час тут, він не зміг би подивитися в очі батькам Джисона. Навіть дивитися на Джеміна в ці дні нестерпно важко.

— Я так розгубився в той момент, не міг повірити своїм вухам, — продовжує Донхьок, міряючи кроками кімнату. — Інші вчителі теж мовчали, мабуть, підтримуючи завуча. Що з ними не так? Купка жалюгідних мудаків. І вони ще хочуть чогось навчити нас! Навіть професор Пак Сухьон нічого не сказав. А я хотів ще поставити в холі в центральному корпусі стіл із його портретом і лампадками, на вихідних обмірковував це, доки всі роз’їхалися на свято. Джисон не заслужив на забуття.

— Вони просто хочуть зам’яти цю справу, щоб поза школою вона не спливала, — знизує плечима Ренджун. — Це може негативно вплинути на репутацію, і школа втратить інвесторів та учнів.

— Звичайно, вся річ у грошах і репутації, — гірко посміхається Донхьок і втомлено сідає на підлогу. Його пальці тремтять, коли зариваються у волосся, але це залишається поза увагою. — Це несправедливо.

— Так, це жахливо і підступно, але ми нічого не можемо з цим поробити, — Ренджун підходить до друга, сідає поряд і обіймає за плечі. Донхьок усвідомлює, як злість йде, а від безсилля йому хочеться вити.

Після такого Донхьок відчуває до Джеміна ще більшу симпатію. Він ніколи не знав Джисона особисто, але дуже переживає про втрату друга і не може змиритися з кричущою несправедливістю щодо пам’яті про загиблого учня. Слова Ренджуна все не виходять з голови, тому Донхьок намагається знайти підтримку для ідеї вшанування хлопчика.

— Тобі треба заспокоїтися, — вже пізніше на нього бурчить ЯнЯн, коли Донхьок з’являється поруч. — Нам і так уже дозволили надрукувати ту статтю, яку ти мені приніс. А це, між іншим, уперше. Я ризикнув тільки тому, що ти попросив.

— Для людини, яка принесла це мені, дуже важливо було це зробити, — Донхьок кусає губу і крутить у пальцях ручку зі столу ЯнЯна. Нерви вже здають. — А хіба газету контролюють? — вигинає брову. — Свобода слова та самовираження вже не працюють?

— Ми можемо писати, що хочемо, але кінцевий макет затверджує професор Со Йонхо. Зазвичай його все влаштовує, але сам розумієш, це школа і нас читають діти, батьки. Іноді доводиться прибирати надто ексцентричні статті.

Ось воно, як насправді, думає Донхьок, але мовчить. ЯнЯн повертається до свого заняття в ноутбуці, а Донхьоку йти зовсім не хочеться. Уся ця ситуація наганяє на нього тугу і штовхає в яму екзистенційної кризи. Ченле порадив не висуватись, щоб батько не відірвав потім голову, мама попросила не потрапляти в неприємності перед канікулами і ніхто не хоче стати на його бік барикад.

— Гаразд, дякую за допомогу, — усміхається хлопець і відходить до дверей.

— Донхьоку, будь ласка, не нароби дурниць, — серйозно просить ЯнЯн, і Донхьок чудово знає, що про нього турбуються. Тільки поруч зі старим другом серце огортає м’якість затишку та безпеки. Тож Донхьок не озвучує йому свої плани.

У великій бібліотеці можна знайти матеріали для навчання, розваг та саморозвитку. Дуже цікавою є архівна секція, де зберігаються документи про історію школи і людей, які тут навчалися. Донхьок дуже сподівається, що хоча би там знайде докази, що Пак Джисон загинув через зграю дорослих хуліганів (які після цього всі разом забрали документи, щоби з ганьбою не вигнали). Це означало б, що адміністрація школи усвідомлює свою провину і не допустить повторення історії.

Але надіям не судилося виправдатися — він знаходить лише фотографію учнів того року та список імен, серед яких був і Джисон. Про трагедію нема жодного слова, ніби нічого й не сталося. Неможливо повірити в таку нелюдяність та турботу лише про репутацію. Хіба ж людське життя не найбільша цінність?

Злість знову закипає в крові, і Донхьок, забуваючи про правила поведінки, щосили грюкає дверцятами шафки з документами і вилітає з архівної секції. Сльози пеленою стоять перед очима, а короткі нігті до крові впиваються у долоні. Світ надто жорстокий, щоб його любили, але всі люди все одно змушені існувати у ньому. Донхьок ненавидить те, що відбувається навколо нього, він не здатний на великі вчинки навіть заради дорогих йому людей.

— …ди летиш? — доноситься до свідомості ніби крізь товщу води, а за рукав форменого піджака сильно смикають. Донхьока не відпускає злість, і він готовий ударити того, хто його зупинив. Погляд наштовхується на Марка. — Донхьоку, що з тобою?

На чужому обличчі вираз стурбованості та розгубленості, шкіра дуже бліда, що навіть трохи лякає своєю контрастністю на тлі похмурих книжкових стелажів бібліотеки. Окуляри з’їхали на кінчик носа і ось-ось впадуть.

— Я не впораюся, — відчайдушно видихає Донхьок і відчуває, як у легенях закінчується повітря. — Останні дні перетворилися на гонку не на життя, а на смерть, і я програю без сил врятуватися. Хоч би що я робив, результатом стане крах, а моя жертва не врятує нікого.

— Але ти не повинен справлятися з усім наодинці, — Марк все ще міцно тримає Донхьока за руку, заземлюючи його. Буря починає затихати. — Озирнися, довкола тебе друзі, які готові підставити плече. Тільки попроси.

У грудях все обривається, а сльози накопичуються в очах, готові зірватися на щоки. Приходить спустошення, забирається до серця і зручно там влаштовується, на плечі тисне валун непідйомної втоми. Ще трохи й Донхьока переламає навпіл, рознесе на жалюгідні клапті особистості, якою він завжди прагнув стати. Бридке почуття.

Але несподівано Марк втягує його в обійми. Їхні тіла стикаються в дружній близькості, Донхьок здригається від відчуття холодних долонь на спині та лоскоту від дихання в шию. Хотілося б притиснутися ближче і глибше вдихнути запах Марка (суміш дезодоранту, трав та вітру), але перший схлип зривається судомним видихом із його губ і стає єдиним звуком між ними. Пальці Донхьока стискаються на чужих боках, поки хлопці так і завмирають посеред проходу. У нього в голові грозові хмари з похмурих думок, але вони розсіюються від тихого шепоту Марка:

— Я поруч.

Стає в одну мить тихо і порожньо, і зовсім не важливо, що відбувається довкола. Неможливо описати словами, що відбувається всередині від шаленої суміші різних емоцій, тому Донхьок мовчить, душить у собі сльози і намагається більше не думати. Це нічого хорошого не дає.

— Молоді люди, тут не місце для любощів, — раптом вигукує незадоволена бібліотекарка. Худа висока жінка з сивим пучком на маківці і в суворому костюмі виглядає страхітливо, Донхьок навіть здригається.

— Вибачте, — чемно відмовляє Марк, розриваючи рятувальні обійми. Бібліотекарка кидає на них ще один нищівний погляд і йде геть, а хода її дуже нагадує стройовий крок. Марк переводить подих, бере Донхьока за руки і дивиться на його долоні та свій зім’ятий і в плямах крові піджак. — Ходімо, треба обробити рани.

Його голос тихий і рівний, як дзюрчання струмка в долині. Можна повірити в те, що все прекрасно, за вікном теплий травень, а сонце готове прийняти їх в свої обійми, що зігрівають кожного. Донхьок хоче, щоб це стало правдою, хоче сховатися в Марку і огорнути себе лише позитивом. Тільки-от холод коридорів і краплі дощу, що тарабанять по даху, вбивають, позбавляють віри. Полиш надію кожен, хто сюди входить.

Швидким кроком вони дістаються до кімнати Марка та Джено. Донхьок перебуває у прострації і дозволяє вести себе, лише киває Джено на знак вітання і слухняно сідає на ліжко Марка. Раптом він почувається вкрай незатишно в цій кімнаті, стіни тиснуть на нього, липка огида згортається в шлунку і піднімається до горла, застряє там колючою грудкою. Бажання втекти стукає в голові відбійним молотком — ще удар і череп розколеться — і мігрень стискує скроні. Але Марк продовжує метушитися поряд і заспокоювати лише однією своєю присутністю: дістає аптечку, дбайливо обробляє ранки на тремтячих долонях і забинтовує.

— Що з ним? — тихо питає Джено, а його темні брови сходяться біля перенісся.

— Все нормально, — стомлено, але водночас різко відповідає Донхьок.

— Щось не схоже, — уїдливо хмикає Джено, але більше не лізе з запитаннями. Марк кидає на нього злий погляд, без слів змушуючи повернутися до своїх справ.

— Мені просто потрібен час, — тихо додає Донхьок для Марка й сильно кусає губи. Він ніяк не може вкласти все в голові. — Я повинен прийти до тями.

— Відпочинь трохи, — просить Марк і проводить своїми шорсткими пальцями по зап’ястях Донхьока. — Так і до нервового зриву недалеко.

У його жестах, поглядах і тоні стільки непідробного занепокоєння, що стискається серце. Після низки розчарувань він здається справжнім янголом. Донхьок робить глибокий вдих.

— Можна мені в тебе побути? Недовго.

Звичайно, Марк дозволяє, допомагає влаштуватися на своєму ліжку, вкриває пледом і залишається поруч.

 

*

 

Прокидається Донхьок за кілька годин. За вікном уже починає смеркатися, а кімнату заливає приглушене світло настільної лампи. Голова не болить, але зрозуміти, що відбувається, важко. На душі все ще тоскно. Погляд натикається на Марка, який сидить за робочим столом. У нього трохи стомлений і розпатланий вигляд, очі вивчають вміст товстої книги, на плечах висить теплий кардиган.

— Вибач, що заснув, — хрипко каже Донхьок і перевертається на бік, щоб дивитися на Марка. — Довго я спав?

Марк, мабуть, не чекаючи, трохи здригнувся, але швидко натягнув на обличчя м’яку посмішку. Він розвертається на стільці й уважно оглядає Донхьока. Під його поглядом шкіра покривається солодким тремтінням і приємне почуття згортається в животі. От би зараз, як у дешевому кіно, підійти ближче і, не кажучи ні слова, притиснутися з жадібним поцілунком до запаморочення. Або навпаки — несміливо зазирнути в очі і вимовити довгу, повну обіцянок і одкровень промову, щоб потім отримати бажаний трепетний дотик губ.

— Дві години минуло, — тихо відказує Марк. — Як почуваєшся?

— Зійде, — недбало відповідає Донхьок. У нього просто немає сил зараз щось пояснювати та копатися у собі. Але Марк нічого більше і не питає, наливає в склянку чаю з термоса і подає його Донхьоку. — А де Джено?

— Пішов на тренування.

Настрою на розмови ні в кого немає, тому Марк повертається до книги, зрідка кидаючи погляди на гостя, а Донхьок перебирається на другий стілець і повільно потягує чай. Стає підозріло спокійно та тихо. Насправді, Донхьок із задоволенням залишився б поруч із Марком назавжди. Тільки з цим хлопцем він не відчуває потреби виправдовуватися чи шукати причини для своїх вчинків. Його тут готові приймати та розуміти, йому вірять. Слова, які мають допомагати людям, втратили сенс і почали завдавати лише болю, тож вони й мовчать.

Дивитися на Марка Донхьоку подобається. Так він переконується, що той справжній, і водночас замислюється, що їхні стосунки схожі на міраж у пустелі. А може, Марк привид цієї школи? Він зовсім не схожий на решту, має дивні звички і здається дуже самотнім. Можливо, і сам не усвідомлює цього, але потребує, прагне людського тепла. Ось вони і зачепилися один за одного, щоб уникнути небезпек зовнішнього світу і не дивитись страхам в обличчя.

На чужій блідій щоці Донхьок помічає вію. Вона темна та дуже довга, тому добре помітна на шкірі. Донхьок не витрачає час на роздуми, а тягнеться руками до окулярів, обережно знімає їх із здивованого Марка і великим пальцем скидає вію, але не відсовується. Проводить подушечками пальців по вилицях, носі, гладить підборіддя і не може відірватися.

— Мені здається, що я тебе знаю все життя, — він шепоче і не зводить погляду з темних очей. — І в той же час я божеволію від того, що мені відомо про тебе так мало.

Гострий кадик сіпається, коли Марк ковтає. Його трохи грубі долоні накривають Донхьокові в ніжному жесті і вся увага зосереджується на відчутті цього дотику.

— Дякую за те, що залишаєшся поряд зі мною, — додає Донхьок, присувається ще ближче і цілує Марка у куточок губ. Йому дуже хочеться більшого, але сміливості вистачає тільки на це. Серце завмирає від збентеженої та вдячної усмішки навпроти. — Мені час йти. Побачимося.

Намагаючись приховати хвилювання, Донхьок збирає свої речі і на тремтячих ногах прямує до дверей. У нього знову всередині вирує ураган, але він настільки приємний, що йти зовсім не хочеться. Від кількості сьогоднішніх потрясінь потрібно потім нерви лікувати, чесне слово.

Коли його рука вже тягнеться до дверей, її перехоплює Марк, розвертає хлопця до себе та впевнено накриває його губи своїми. Донхьок спочатку завмирає, не вірячи в те, що відбувається, і намагаючись непомітно себе вщипнути. Але його тіло досі обіймають, а губи палко цілують. Він розслабляється і відповідає Марку на ласку, притискається ближче до грудей і стискає в пальцях тканину на спині. Аби тільки не відпускати, як можна довше залишатися тут.

— До зустрічі на вечері, — шелестить Марк, розірвавши поцілунок. Він не відсторонюється далеко, і якби Донхьок захотів, він міг легко втягнути його в новий поцілунок. Але все ж таки стримується і, кивнувши, швидко покидає кімнату.

 

*

 

Бажання не завдавати ще більшої шкоди собі і оточуючим сильно програвало на тлі прагнення справедливості. Донхьок дуже хоче бути слухняним, спокійно закінчити школу і отримати той досвід, який їм пропонують викладачі, але мовчки спостерігати за жорстокістю він не збирається.

Можливість висловитись сама потрапляє йому в руки через три дні — на уроці літературної творчості проводять відкрите заняття. На нього прийшла адміністрація школи та деякі викладачі з інших дисциплін. Студенти відповідають на теоретичні запитання, робилять аналіз віршів та виступають зі своїми творами. Коли дійшла черга Лі Донхьока, у класі повисла відчутна напруга.

— Людська пам’ять — порятунок чи катування? — голосно починає хлопець, чітко промовляючи кожне слово. — Люди нагороджені здібностями думати, розмовляти, створювати щось своїми руками та зберігати спогади про минуле. Кожен із нас несе у собі національну пам’ять, яка створює фундамент для народної ментальності. Це прив’язує нас до будинку, рідного краю та країни. А ще ми завжди пам’ятаємо про моральність та людські цінності, які об’єднують нас з людьми всього світу. Пам’ять, яка працює на підсвідомому рівні, керує нашою поведінкою та змінює характери.

Очі обводять всіх присутніх чіпким поглядом. Донхьок, як і очікував, помічає зацікавлених однокласників і уважних викладачів. Про його поведінку та витівки в минулому всі чудово обізнані, мабуть. Що ж, подумки посміхається Донхьок, доведеться підтвердити свою репутацію.

— А як багато спогадів із власного минулого назавжди залишаються з нами? Як багато помилок переслідують нас ночами і не дають спокійно насолоджуватися сьогоденням? Не існує ідеальних людей, яких би не мучили совість і почуття провини, але при цьому ми відчайдушно чинимо опір пам’яті, намагаємося запхати глибше все погане і не повертатися до нього. Мільйони людей шукають порятунку в релігії, просять Бога зцілити їхні душі та врятувати від гріхів. Релігія – опіум для народу. У цьому Чарльз Кінгслі мав рацію.

На цих словах присутні сідають рівніше і починають прислухатися до слів Донхьока з настороженістю. Напевно, його зможуть покарати лише за поширення подібних думок у стінах католицької школи.

— Не можна відмолити гріх і викинути його з голови. Ми завжди пам’ятатимемо про трагічні події, які трапилися з нашої вини. Пак Джисон — світлий хлопчик, ще зовсім дитина, яка нікому не завдала зла чи шкоди. Він був неймовірно розумний, йому пророкували велике майбутнє, друзі любили його всім серцем, — Донхьок судорожно вдихає через ніс і міцно стискає кулаки. Його починає накривати, тож рядки пливуть перед очима. — Джисон пішов на відчайдушний крок, бо ніхто не захотів йому допомогти. Ті, хто мали його захищати, зараз виправдовуються релігією, прикриваються старими законами та ігнорують голос людяності.

— Лі Донхьоку, — застережливо, але тихо каже професор, але хлопець його ігнорує.

— Вони намагаються забути самі і стерти спогади в інших, але вам ніколи не вдасться втихомирити свою пам’ять. Розбите тіло Джисона на сходах переслідуватиме вас до кінця днів, і якщо Бог все ж таки існує, він не пробачить цього вам.

У класі наростає гул студентів, професори намагаються заспокоїти всіх, але Донхьок нічого не чує більше. І не хоче. Він забирає свою сумку з підручниками та виходить у коридор. Розуміння того, що сталося, приходить до нього тихо і спокійно, без шторму та потрясінь. Всі емоції залишилися там, Донхьок навіть не пам’ятає, що говорив наприкінці, напевно, збився, але почуття задоволеності того варте. Навіть якщо його ганебно виженуть, а батько назавжди розчарується. Він не хоче ставати такою ж черствою і жорстокою людиною, яких у цій школі по горло вистачає.

 

*

 

Про черговий скандал Марк дізнається від Сончана. Староста, як завжди, сідає поряд з ним у їдальні за обідом, але виглядає незвично злим і роздратованим. Марк не знає, чи варто йому спитати, адже не вважає їх досить близькими друзями. Іноді він замислюється над тим, що Сончана варто було б уникати, як усі нормальні люди, але дуже довго той був його єдиним товаришем.

— Не повіриш, що сьогодні витворив Лі Донхек, — злісно шипить Сончан і перемішує кашу у своїй тарілці. — Цей твій друг, — останнє слово виділяє дивною інтонацією, — на відкритому уроці перед директором, завучами та іншими викладачами наважився звинуватити всіх у смерті того хлопчика-самовбивці. Образив їх особисто, та ще й богохульствував. Хто він взагалі такий, щоб закидати щось старшим? Адже його навіть не було в школі в той період!

Згадка про самогубство змушує Марка здригнутися. Це трапилося саме перед його переведенням до цієї школи, але дізнався про це він випадково від інших студентів. Його лякає сама думка, що таке могло статися з дитиною, та ще й у такому місці, неможливо зрозуміти, правда це чи вигадки. Холодок торкнувся потилиці — тут справді хлопчик вистрибнув з вікна.

— Чому він так вчинив? — хрипко питає Марк, відсунувши від себе тарілку. Шлунок скрутило і в горлі став ком.

— Гіперболізоване почуття справедливості в голову вдарило, — різко кидає Сончан, поправляє окуляри та переводить погляд на співрозмовника. — Він же товаришує з На Джеміном, який був близький з тим хлопчиком. Ось йому й захотілося нагадати всім про той випадок. Можна подумати, що хтось зіштовхнув його звідти.

— Що тепер буде з Донхьоком? — знову питає Марк. Йому зовсім не хочеться слухати чужі міркування, хто має рацію, а хто ні. Йому треба знати, що буде з Донхьоком, який відкрив йому друге дихання.

Але Сончан не поспішає відповідати. Він якось підозріло оглядає Марка з голови до пояса, морщиться і довго мовчить. Складається враження, що він радиться сам із собою.

— Точно поки не знаю, — врешті каже він, розтягуючи слова. — Навряд чи його відрахують, бо тоді здійметься галас, його ж батько шановна людина. Школі не потрібно це, щоб не випливла та справа, з якої все почалося. У найгіршому варіанті змусять забрати документи за власним бажанням, у кращому — обмежаться доганою, попередженням та виправними роботами.

Після цього Марк намагається знайти Донхьока по всьому пансіону, але той ніби випарувався. Вдалося виловити Джено.

— Де Донхьок? — одразу питає у сусіда. Той на мить здивовано завмирає.

— Не знаю, — похмуро відповідає і поправляє рюкзак на плечі. — Він пішов на уроці літературної творчості та не повертався до класу. Це і зрозуміло, після такої полум’яної промови.

В інтонаціях Джено немає нічого грубого чи глузливого, але Марка це чомусь дуже злить. Можливо, це так дається взнаки хвилювання за Донхьока або власне безсилля.

— Що ти маєш на увазі? — напружено питає Марк і підходить ближче.

— Те й маю, — хмикає Джено і хитає головою зі співчуттям. — Не варто було йому втручатися у цю історію. З нього тепер не злізуть.

Кулаки сверблять, але бити Джено не просто безглуздо — марно. Марк, порівняно з ним, дитсадівець у коротеньких штанцях. Він мовчки розвертається і йде до гуртожитку. У їхній кімнаті панує безлад, що теж дратує, тому Марк одягається тепліше з наміром піти в теплицю і пошукати зниклого ще й там, але в коридорі несподівано стикається з Донхьоком.

— Де ти був? — різко запитує Марк. Донхьок здригається від питання і невдоволено хмуриться.

— Я не зобов’язаний перед тобою звітувати, — карбує кожне слово жорстким видихом він, задираючи підборіддя. Марка така відповідь не влаштовує, тому коли Донхьок намагається його обійти, хапає за руку і тягне назад у свою кімнату.

— Ні, зобов’язаний, — гарчить, зачиняючи двері вже зсередини і притискаючи до неї Донхьока. — Після того, як ти став частиною мого життя і перевернув усі мої почуття, ти ще й як повинен мені звітувати. До мене дійшла звістка про твоє шоу на відкритому уроці. Чим ти думав?

Наразі Марк повністю зосереджується на хлопці перед собою. Його обличчя виглядає дуже втомленим, а плечі під тонкою сорочкою не для такої погоди не розслабляються. Але в очах, як і раніше, горить яскрава іскра, яка не дозволяє Донхьокові здатися після першої відмови.

— Повір мені, я дуже добре все обдумав, — голос Донхьока звучить незвично низько і загрозливо. — Я роблю тільки те, що вважаю за потрібне і правильне, а терпіти таке ставлення до смерті студента школи я не маю наміру. Якщо когось заріжуть чи зґвалтують, вони теж мовчатимуть і намагатимуться зам’яти справу? А скільки наклали на себе руки поза стінами школи через цькування? Зламалися назавжди? Марку, це схоже на катівню.

— І ти готовий боротися навіть ціною свого майбутнього? — Марк відходить до вікна, складає руки на грудях і робить повільні вдихи. — Уся школа гуде про це, у тебе можуть бути неприємності.

— А ти не міняєшся, я подивлюся, — гірко реготнув Донхьок. Його погляд стає злим, і Маркові це зовсім не подобається. — Наслухався від інших і прибіг до мене з претензіями? Ти зовсім не віриш у мене і навіть не намагаєшся зрозуміти, хіба це так складно?

— А ти дав мені таку нагоду? — Марка зачіпають слова Донхьока. — Почувши, що щось сталося, я перш за все злякався за тебе, пішов шукати по всій школі, але тебе й сліду не лишилося. Ніхто не бачив, ніхто не знає. Я хвилювався за дорогу мені людину, але ти цього не помічаєш, бо зациклився тільки на одному.

Вони замовкають і не наважуються подивитися один одному у вічі. Марку здавалося, що між ним і Донхьоком встановилася певна довіра, що їхні стосунки стали щирими, але Донхьок не хоче бути до кінця відвертим з ним. В одну хвилину він чесно зізнається у своїх почуттях і ділиться думками (за ці три дні після поцілунку вони багато часу провели разом, багато говорили і з’ясували, що їх один до одного тягне непорушною гравітацією), а наступної нізащо не розповість про свої проблеми та переживання. Це буквально зводить з розуму, адже Марк навіть уявлення не мав, що за похмурістю Донхьока стоїть історія про того хлопчика.

Втрачати ось так те, що між ними тільки почало налагоджуватися, не хочеться, але Марк не згоден тягнути все на собі. Йому багато не треба, але він не простить брехні та знецінення своєї важливості.

— Я був у ЯнЯна, — порушує тишу Донхьок. Він залишається біля дверей, видно, що йому незручно. — Одразу прийшов до нього і лишався весь час.

— Звичайно, — хмикає Марк і гасить у собі злість, щоб не зірватися на Донхьока. — Йому ти довіряєш більше, ніж мені.

— А ти не довіряєш нікому, — Марку нема чого додати, бо це та сама правда, яку він не може прийняти. Донхьок ще кілька секунд залишається на місці. — Поговоримо пізніше, — стомлено каже і відчиняє двері, — коли обоє заспокоїмося.

Марк залишається сам.

 

*

 

Все навалилося в одну мить. Донхьок вірить, що все складається так, як треба, називає це проведінням. Але не тим, що прописує все його життя, а тим, що спрямовує на правильну дорогу. Він сам обрав захистити студентів, а це має свої наслідки. На його боці залишилося багато людей, і навіть можливе відрахування зі школи не засмутить Донхьока. Хоч і радості він багато не відчуває, лише полегшення — не піддався, не зламався, не пристосувався.

Наступного дня його усунули від занять та призначили дисциплінарне слухання після обіду. Батьків теж сповістили: батько злий, а мати розчарована. Донхьок їм все пояснить, але не зараз. Він хоче зробити це за особистої зустрічі, а не по телефону.

Після розмови з ЯнЯном і зустрічі з Марком Джемін подякував Донхьоку за вчинок заради Джисона, але більше вони не говорили. Вранці Донхьок не пішов до їдальні, вирішивши провести день недалеко від місця паркування. Майже весь персонал живе у спеціальному гуртожитку на території пансіону, але все ж є кілька викладачів, що їздять із міста, тому тут він буде один.

Перші дні грудня видалися холодними, хоч і не морозними. Донхьок щільніше кутається у своє пальто і неквапом ходить по колу, у нього в навушниках грає старий рок, і це його заспокоює. Не хочеться думати про майбутнє слухання та “вирок”, як і не хотілося думати про Марка. Але думки про їхню останню розмову (чи це краще назвати сваркою?) все одно лізуть в голову.

Чому вони один одного не слухають? Кожен зациклюється тільки на своїх здогадах та переживаннях, що не дозволяє побачити й інший бік ситуації. Донхьок хоче перед Марком вибачитися, виправдатися та запевнити, що все добре. Бо Марк йому не байдужий. Цю людину він не відпустить зі свого життя просто так, але зараз їм обом потрібно багато чого обміркувати.

Єдиною проблемою може стати час — скільки ще вони зможуть перебувати ось так поряд, але не разом? Донхьока можуть забрати звідси, відвезти до іншої школи чи міста. Може, країну. Він не знає, чи хоче залишатися тут, з такими людьми під одним дахом. Ченле сказав, що миритися з чудовиськами заради власної вигоди суперечить його принципам, але можна довести їм свою стійкість і витривалість. Потрібно думати.

— Студент Лі Донхьок? — зненацька перериває думки глибокий і приємний голос. Донхьок відкашлюється, щоб повернути собі самовладання, і повертається до людини, що потривожила його. Професор Со Йонхо викладає англійську мову і є одним із найприємніших людей у школі. Досить молодий, але успішний та компетентний, живе у місті. Донхьоку він завжди подобався, але зараз насторожує, як і всі навколо. — Чому ви тут? Прогулюєте заняття? Або намагаєтесь простудитися?

На його обличчі з’являється добродушна усмішка. Донхьок не збирається йому хамити, обводить поглядом ділянку і автомобіль професора, що з’явився на ній, хмуриться і дивиться в обличчя навпроти, трохи задерши голову.

— Мене відсторонили сьогодні від занять, професоре, — каже він і стримує бажання шмигнути носом, як дитина. — Вирішуватимуть моє майбутнє по обіді, якщо Ви забули.

— Я не знав цього, — тихо відповідає професор, ігноруючи фамільярність студента. — Учора я не мав занять, сьогодні лише факультатив, але мене викликали на термінову нараду. З якого приводу не пояснили.

— Ну, — тягне Донхьок, — тепер Ви знаєте.

Якийсь час професор просто мовчки дивиться на нього, трохи примруживши очі. Донхьоку стає незручно, але він намагається тримати обличчя. Ніхто не повинен дізнатися, що він відчуває насправді.

 

— Ходімо до мене в кабінет, — пропонує професор і киває на учбовий корпус. — Напою тебе чаєм, а ти все мені розповіси.

Донхьок не знаходить причин для відмови, тому йде за чоловіком. У його кабінеті неймовірно тепло після вулиці, всюди багато книг та довідників, навіть самотній фікус стоїть у куточку. Професор вмикає електрочайник і дістає вівсяне печиво. Донхьок починає розповідь, коли чашка гарячого напою опиняється перед ним.

Говорить довго і відверто, не зупиняючись і не приховуючи нічого. Йому хочеться поділитися своїми почуттями з кимось, хто не вчить його життю і не нарікає «а як же твоє навчання». Професор Со здається саме такою людиною, яка все розуміє і є надійною підтримкою. Він жодного разу не перебиває, але у погляді та повільних кивках видно зацікавленість та мовчазну згоду. У Донхьока навіть з’являється думка, що професор міг би бути психологом.

— Що ж, — каже чоловік, вислухавши, — чогось такого я й чекав. Ти добрий хлопець, Донхьоку. Хоч мій предмет ти і не схоплюєш по клацанню пальцями, ти вмієш мислити і маєш гарну уяву. Багато хто бачить у тобі жагу робити великі справи і здатність тонко відчувати ситуацію, але не варто забувати і про твоє добре серце.

На його губах знову з’являється м’яка усмішка, але цього разу в неї проникає невагомий сум. Чи це почуття провини? Професор тягнеться за чимось у нижній ящик столу і дістає невелику флягу. Додає трохи у свій чай.

— Будеш? — пропонує Донхьоку, але той відмовляється. — Правильно, віскі не найкраще заспокійливе у твоїй ситуації, — фляга знову зникає в столі. — Не думаю, що тебе відрахують. Ця школа надто піклується про свою репутацію. Але вони зможуть вигадати, як відбити в тебе бажання сперечатися з ними. Батькам уже повідомили?

— Так, ще вчора, — відповідає хлопець і кусає губу. Все ж життя виявляється не коробкою цукерок, як казала мама Форреста Гампа, а дивною пігулкою — уб’є вона тебе або вилікує ще потрібно з’ясувати. — Вони не дуже зраділи такому повороті подій. Але я не шкодую про свій вчинок і не буду. Так і скажу сьогодні всім.

— Ти відважний хлопець, Донхьоку, цим мені й подобаєшся, — слова професора тільки підживлюють віру в правильність прийнятих рішень. — Я намагатимусь допомогти тобі і захистити перед радою. Виправлю те, що не допоміг на початку конфлікту.

— Але ж Вас не було тоді в їдальні! Ви не могли запобігти тому, що від Вас не залежить, — Донхьок мав рацію, коли думав, що професор Со відчуває провину. Це зовсім не логічно.

— Але я також несу за вас усіх відповідальність. Я мав передбачити це після статті, що її розмістили в газеті. Ти до цього причетний, правда?

— Так, звичайно. Вона не моя, але я допоміг доставити її до редакції.

Якщо здогадався професор Со, то інші викладачі теж можуть зрозуміти. Донхьок тільки сподівається, що ніхто зі студентів, що працюють над газетою, не постраждає через нього. І треба поговорити з Джено, а то ще почне звинувачувати себе.

— Все буде гаразд, — запевняє його професор. — Зрештою, все налагодиться. Головне, щоб ти не звинувачував себе і не шкодував. І пам’ятай, що я завжди готовий тобі допомогти, тільки попроси. Хоч би що це було.

Залишає кабінет Донхьок з легким серцем і візиткою Со Йонхо в кишені. Він готовий сміливо захищати себе і свої принципи, чого б це йому не коштувало.

 

*

 

Після слухання Донхьок почувається вичавлений, як лимон. Він втомився фізично, горло болить від кількості слів, які виривалися з нього на емоціях. Вони жили, як птахи, які співають у терні, для того, щоб у мить своєї смерті співати голосно і чудово. Було важко говорити про те, що вже звучало, але Донхьок мав надію, що його зрозуміють. Професор Со, як і обіцяв, намагався його захистити разом із професорами Мун Теїлем та Лі Тейоном, але директор зберігав на своєму обличчі вираз презирства.

Завтра п’ятниця — батьківський день, багатьох заберуть на вихідні додому. Зазвичай до Донхьока не приїжджають, але було ухвалено рішення, що мама та тато мають бути присутніми під час оголошення вироку ради. Можливо, сьогодні варто зібрати валізу.

Вже в гуртожитку він спускається в пральню, щоб закинути штани, адже по тутешніх стежках неможливо ходити так, щоб залишатися чистим, і натикається там на Карину та Мінджон. Дівчата стоять біля дальньої стіни і міцно обіймаються. Донхьоку здається, ніби він підглядає за чимось інтимним, не призначеного для чужих очей, і вже збирається піти, але Мінджон помічає його раніше.

— Ох, Донхек-і, — вона відсторонюється від Карини, і тепер вони вдвох дивляться на нього. Вони неймовірно красиві, розумні та привабливі, але у поглядах повно співчуття та смутку. — Як ти?

— Я в нормі, — зітхає він і відкриває найближчу вільну пральну машинку. Запихає туди свої штани, закидає капсулу для прання, налаштовує режим. Все це в гнітючій тиші і під важкими поглядами. — Принаймні, зрештою буду. З часом.

— Оце більше схоже на правду, — зауважує Карина. — Що сказали під час слухання?

— Завтра оголосять рішення, — кидає Донхьок і закриває обличчя долонями. Він справді хоче, щоб це швидше закінчилося і в нього були відповіді на питання близьких. У нього на легені щось тисне і не дає зробити повноцінний вдих. Він неймовірно втомився за цей тиждень. — Не знаю, чого чекати. Професор Со вважає, що мене не відраховуватимуть, але я все ж зберу частину речей зараз. Завтра приїдуть батьки.

— Ти ж знаєш, що ми на твоєму боці? — Карина підходить ближче та змушує подивитися на неї. Донхьок бачить лише тверду рішучість та віддану підтримку. Мінджон киває точно з таким самим виразом лялькового обличчя.

— Ми віримо в тебе та тобі. І будемо на твоїй стороні до кінця, — підтверджує Мінджон його думки. Вона виглядає тендітною та невагомою, але Донхьок не сумнівається, що в ній достатньо сміливості, щоб захистити те, що цінне. — Якщо знадобиться, ми влаштуємо для тебе страйк.

— Дякую, — усміхається Донхьок і трохи розслабляється. — Я, якщо чесно, не впевнений, що буду засмучений, коли мене виженуть. Після того, що трапилося, я не горю бажанням залишатися тут. Але водночас мені не хочеться розлучатися з вами всіма. Тут у мене з’явилося багато друзів та однодумців, і я не хочу вас втратити.

Його щире зізнання викликає у дівчат ніжні усмішки. Вони підходять ближче і втягують його в міцні та теплі обійми. Донхьок відчуває, що його серце наповнюється безмежною вдячністю.

— Ми теж тебе дуже любимо, Донхьок-і.

— Ми намагатимемося зберегти нашу дружбу всупереч усьому.

— Дякую.