Розділ 3: терні

 

— Мінджон-і, стривай, будь ласка! — Донхьок швидко спускається сходами до дівчини, яка завмерла. Вона притискає до грудей якийсь зверток, її білі руки тонкими вербовими вітами тягнуться з-під четвертних рукавів красивої світлої блузки, а формений сарафан робить всю її фігуру подібною до казкової феї. Блондинисте волосся зв’язане у високий пучок, і Донхьок впевнений, що розпущеним воно дістане до колін. — Мені потрібна твоя допомога.

Студенти тиняються коридорами, їхні голоси зливаються в один потік, а сміх гуляє під стелею сонячними відблисками. День у розпалі, навчальний корпус нагадує вулик — галасливо, небезпечно і чужинців не люблять. Донхьок переводить подих від швидкого кроку, поки Мінджон терпляче дивиться йому в обличчя.

— Професор Пак дав мені костюм для постановки, але він далеко не в найпривабливішому своєму вигляді. Висить на мені мішком та й не вражає він, хоч і має бути чарівним. Чи не могла б ти допомогти щось зробити з ним? Я мало що розумію в цій справі, але якщо ти підкажеш, я якось впораюся.

Його обличчя набуває наймилішого і благаючого виразу, на який хлопець здатний. Але Мінджон і не треба вмовляти — її світлі карі очі сяють добротою та щирістю, м’яка усмішка не зникає з персикового кольору губ. Донхьоку вона дуже подобається.

— Донхьоку, це ж мій обов’язок — допомагати вам із костюмами, — тягне Мінджон і усміхається яскравіше. — Професор призначив мене на посаду на кшталт костюмера. Я зайду до тебе після вечері, якщо ти не зайнятий?

— Приходь, чекатиму на тебе, — киває Донхьок і вдячно усміхається. — Ти дуже мене рятуєш, дякую.

— Рано ще дякувати, — хмикає Мінджон і йде.

Думка, що ця дівчина чудова, надовго засідає в голові Донхьока. Він не дуже добре її знає, але, наприклад, той самий Джемін дуже тепло до неї ставиться, і всі маленькі вчинки і дії Мінджон для На, свідком яких став Донхьок (на перший погляд не значна допомога з домашкою і у побуті, де Джемін часом виглядає абсолютно немічним) не залишили Донхьока байдужим. Світлим і добрим людям не місце в кодлі, подібному до їхньої школи, тому що зламати їх не складе ніяких труднощів.

Після відносно недовгих роздумів та задушевної розмови з Ченле (він все ще залишається єдиною надійною опорою для Донхьока), хлопець здогадався, що сталося з Марком. До нього дійшли чутки. Стати одним із найбільш обговорюваних учнів до переведення в нову школу це, звичайно, треба вміти. Донхьок обов’язково посміявся б, якби не опинився в цій ситуації сам. Гордість і упередження, як писала Джейн Остін, дуже поширені вади. Робити із цим щось немає майже жодних сил. Хто такий Марк Лі, якщо готовий відмовитися від нього після пересудів купки підлітків?

Сумувати і розчаровуватись у, здавалося, пристойному хлопцю Донхьок не хоче. У житті повно поганого, багато історій закінчуються трагічно, а справедливість виявляється маленьким дівчиськом, яке заганяють у кут і закидають камінням. То чого слід очікувати від людей? Але серце байдуже до раціонального неприємно стискується від усвідомлення чергової поразки. Він програв війну ще на початку битви. Марк видавався йому чуйною і мудрою людиною, хотілося вірити, що він теж тягнеться до Донхьока, а зараз важко зрозуміти значення їхнього недовгого знайомства. Після їхньої зустрічі в п’ятницю (вони довго трималися за руки, лежачи на сцені під нескінченною стелею) Марк не виявляв ініціативи в їхньому спілкуванні, що засмучує ще більше.

Наступні два тижні після цього Донхьок присвятив репетиціям у театрі, спілкуванню з Джеміном та ЯнЯном, які порозумілися, прогулянкам з Кариною, настільним іграм з Ренджуном та читанню. Останнє затягує його дедалі більше. Усіх книг світу не прочитати, але спробувати варто. Іноді, особливо похмурими днями, він відкриває свої улюблені твори на випадковій сторінці і читає кілька розділів, щоб розслабитися. Так він утікає від перенасиченої реальності та порожнечі всередині.

Увечері Мінджон допомогла йому підігнати костюм по фігурі і показала, як обшити його гарною сяючою тканиною. Джемін, повернувшись перед відбоєм із посиденьок із однокласниками, мало не вмер зі сміху.

— Не знав, що ти захоплюєшся рукоділлям, — знущається він, розглядаючи костюм. — Паризькі кутюр’є нервово курять осторонь.

— Закінчуй уже, — закочує очі Донхьок і повертається до роботи. Це не так складно, як здавалося йому спочатку, але працює він все одно дуже повільно та акуратно. — Сподіваюся, зі сторони буде непогано виглядати.

— Тобі допомагає Мінджон-і?

— Так. Без неї я навіть не доторкнувся б до цього дива. Вона хороша, — усміхається хлопець. І він не має на увазі нічого відмінного від цього “хороша”. Джемін розуміє його як ніхто, про що свідчить крихітний натяк на спокійну усмішку у кутиках його рота. — Треба буде їй купити щось смачне, щоб віддячити. До речі, Джеміне, коли ти поїдеш у салон оновлювати колір?

Питання змушує Джеміна скривитися. Він підходить до дзеркала, скуйовджує своє відросле волосся і прискіпливо оглядає себе з усіх боків. Темне коріння вже добре видно і псує вигляд.

— Потрібно вже, — тихо каже він і переводить погляд на календар. — Перед різдвяними святами доведеться ще раз оновлювати колір, тож краще зробити це зараз. Півтора місяці чудовий термін. Поїдемо разом у вихідні?

Донхьок погоджується кивком, адже його власне волосся вже настільки відросло, що чуб лізе в очі, як його не вкладай. Потішно, що їх із Джеміном поселили в одну кімнату, адже у всій школі хлопців із фарбованим волоссям і п’яти не збереться. Взагалі, за статутом дозволяється змінювати колір на якийсь натуральний відтінок: блонд, рудий, каштановий, чорний. Але Джемін носить рожевий, за що могли відрахувати, втім, цього не сталося і не планується. Донхьок це пояснив для себе загадковим особливим статусом хлопця: він здогадується, що вся справа в батьках сусіда. Вони, напевно, дуже впливові люди.

— Чи не хочеш змінити стиль? Спробувати ще щось? — запитує Донхьок, щоб відволіктися від думок.

— Швидше ні, ніж так, — загадково посміхається Джемін і падає на своє ліжко. — У мене було русяве і просто висвітлене в блонд, а рожевий мені подобається своєю легкістю. Виглядає незвично, але водночас не зухвало. Буду поки що так, а потім може щось поміняю.

 

*

 

Сам того не помічаючи, Марк постійно подумки повертається до Донхьока. Їхня остання зустріч в актовому залі здається йому лише сном, але спогад про відчуття чужої вузької долоні у своїй надто виразний і хвилюючий. Погляд так само, як і раніше, натикається на знайому постать у їдальні, коридорах та спільній кімнаті гуртожитка, але Донхьок ніколи не дивиться на нього. Марк розуміє, що сам винен у його байдужості, адже поводився як повний кретин, але йому стає нестерпно від туги і бажання знову торкнутися медового кольору шкіри.

Після розмови з Сончаном до нього почали частіше долітати уривки чужих пліток, і Марк мимоволі прислухається до інших людей — сподіваючись почути щось добре. Раніше життя оточуючих мало його хвилювало, але цього разу важко чинити опір. Чи то цікавість, чи ще якісь почуття не дозволяють відпустити ситуацію. Марку складно повірити, що така людина, як Лі Донхьок, насправді лише чергова дитина з золотою ложкою у роті від народження, але й беззастережно довіряти хлопцеві він не може. Чомусь.

— Тату, розкажи, як ти зміг залишитися самим собою у цьому світі? — запинаючись, просить Марк батька, коли на вихідних вони нарешті змогли поспілкуватися телефоном. Джено пішов до друзів, тому кімната знову в розпорядженні Марка.

— Щось сталося, синку? — стурбовано питає чоловік на тому кінці, десь посеред аргентинських лісів. Отримавши заперечення, якось надто важко зітхає. — Не впевнений, що можу відповісти на твоє запитання. Коли я був у твоєму віці, мені не було діла ні до чого, крім науки. Я б сказав, що твоє народження — справжнє диво, подарунок згори для такої нелюдимої людини, як я. Бути самим собою не складно, коли немає тих, перед ким треба вдавати. Але я не хочу, щоб ти ставав другим мною. Твоя мати була єдиною людиною, з якою я постійно спілкувався, а після її смерті та твого дорослішання я знову стаю самітником. Це не дуже весело, знаєш…

Гіркий смішок батька долітає до Марка, і хлопець сильно кусає губу. Йому стає страшенно сумно від усвідомлення, що його батько нещасна людина. Раніше він ніколи не заглиблювався у роздуми про життя їхньої родини, але після смерті мами від тривалої хвороби вони з татом стали набагато рідше ходити в гості та влаштовувати свята, відвідувати людні місця та вирушати на популярні заходи. Вони поринули у роботу над дослідженнями та експериментами. Маленький Марк охоче і радо засвоював нові знання, а тато знайшов утоваристві сина єдину втіху.

— Чому людям настільки важливо скільки грошей у тебе в кишені і як багато ти отримав запрошень на дні народження? — майже у розпачі питає Марк і прикриває очі долонею. Голова не перестає боліти вже кілька днів. — Хіба чужа увага до себе важливіша, ніж власні бажання та принципи? Я зовсім не розумію цей світ, де кожен вважає своїм обов’язком засунути ніс у чуже життя та обговорити його на обідній перерві.

— Не все так просто, хлопчику мій, — голос батька звучить стомлено, але усмішка проривається в ньому ніжністю та теплом. — Я розумію, що твоя школа далеко не благодійний фонд і студенти там із пелюшок знають правила гри великих грошей та влади. Але ти теж мусиш розуміти, що у них зв’язані руки. Якими мають вирости діти, бачачи приклад своїх батьків? Плітки, інтриги, таємниці вони не можуть без цього. Я хочу вірити, що там є багато хороших людей, з якими тобі комфортно. А ти маєш пам’ятати, що не все, що кажуть, правда. Якщо всі тицяють пальцями і говорять про винного, ти маєш переконатися в правдивості їхніх слів самостійно, а не сліпо йти за натовпом. Гроші вирішують багато, але не все.

Сказане батьком не є величезною таємницею чи чимось несподіваним для Марка, але йому треба було почути це від когось іншого, бо у власній голові це здається наївним дитячим лепетом. Він пам’ятає, скільки чув нісенітниць про власну сім’ю, більшість із яких були суцільною маячнею, але чомусь зараз складно відсіяти таку ж дурню про учнів школи.

— Я не знаю, як знайти правду, — погляд Марка бігає по розмитому краєвиду за вікном, але нічого конкретного не вихоплює. Дощ ллє цілий день, тому в кімнаті стало мерзлякувато, а від вологости волосся знову почало завиватися. — Я боюся помилитися і довіритися не тій людині.

— Як би не було банально, але розмови вирішують усе. Природа дала нам здатність говорити, щоб вирішувати всі проблеми, але багато хто забув про це. І, Марку, слухай своє серце. Воно в тебе чисте і добре, навчись йому довіряти, але при цьому не відключай голос розуму.

 

*

 

Вже знайоме, але досі невивчене хвилювання охоплює Марка, коли він перед сніданком захопив із кухні кілька бутербродів і, минаючи їдальню, квапився в теплицю. У вихідні дні студентів строго не контролюють, а в неділю й поготів (майже всі працівники йдуть до церкви на месу, щоб показати приклад сучасній молоді). У вісім гуртожитки оживають, але Марк любить час саме перед цим. Поки всі ще сплять чи ліниво збираються, коридори здаються сакральним місцем, а збоку будівля ніби дихає благодаттю.

Теплиця найулюбленіше місце Марка у світі. Він дуже пишається тим, що зміг створити своїми руками, і батько був радий дізнатися, що все вийшло. Сюди ніхто зі школи не ходить, і лише Донхьок має доступ до цього секрету. Думка, що це могло бути їхнім місцем для таємних побачень одночасно хвилює, смішить і лякає. Навіть якщо вони цього обоє дуже хочуть, хіба вони заслуговують один на одного?

З кожним днем стає все холодніше і холодніше, тому Марк поспішає зайти всередину теплиці. Взимку тут дуже незвичайно — за вікном сніг і мороз, а зі зворотнього боку так само буйно цвітуть орхідеї і ліани тягнуться до неба. Важко повірити, що таке можливе.

— Як ти можеш знаходитися тут стільки часу? — за спиною з’являється Донхьок, невдоволено морщить ніс і бурчить. — Це справді неймовірно красиво і просто чарівно, але ця вологість! У мене на голові такими темпами буде рамен.

Марк би хотів йому щось відповісти, але язик не повертається, поки очі жадібно, зголоднівши оглядають хлопця. У своїх думках він загубився настільки, що не помітив, як простояв на місці, чекаючи його двадцять хвилин. Донхьок цього разу тепло одягнувся, але його червоні вуха та щоки з носом над шарфом все ще привертають увагу. Здається, що тут його місце.

— Я звик просто, — все ж промовляє Марк і вказує на стілець. — Я дуже радий, що ти прийшов.

Вчора ввечері Марк підкинув Донхьоку в кімнату конверт із запискою, де попросив прийти до теплиці. В очі просити було незручно, а номерами телефонів вони так і не обмінялися.

— Тобі пощастило, бо я не одразу знайшов записку, — хмикає Донхьок і чарівно усміхається. Загадково і хитро, але водночас по-доброму. Гарно. — Ми з Джеміном з самого ранку в кімнату не поверталися, були в місті, — його рука ніби автоматично поправляє неслухняне руде волосся і знову пірнає в кишеню. Марк не одразу помітив, що колір оновили. — Конверт відкинуло дверима до ліжка, а знайшла його взагалі Мінджон, коли прийшла перед самим відбоєм, щоб перевірити мій костюм.

— Пробач, я якось не подумав, що таке може статися, — Марк ніяково усміхається і відводить погляд убік.

Для нього Донхьок — чужинець, інопланетянин чи мандрівник із іншого часу. Дивитись на нього важко, але й відпускати зі свого життя не хочеться. При цьому Марк егоїстом себе не почуває, лише Тесеєм у лабіринті. Йому потрібно лише знайти свою Аріадну, щоб вибратися із пастки.

— То що ти хотів? — невпевнено розтягує слова Донхьок, коли пауза стає затяжною. Він підбирає зі столу опалий листочок і починає крутити між пальцями, шморгаючи носом.

— Пробач мені, Донхьоку. Я поводився неправильно щодо тебе, — слова виходять впевненими і чіткими, хоча всередині все тремтить від хвилювання в очікуванні чужої реакції. — Ти здаєшся мені дуже привабливою людиною, я вірю в твою щирість зі мною, і цього мені достатньо. У школі всяке говорять, але я волію залишатися на твоїй стороні. Я хочу тебе підтримати.

Стає легко і спокійно, і Марк упевнений, що зробив правильний вибір. Зло має багато різних облич, воно вміє ховатися та змінюватися, але суть його завжди одна. Донхьок же сяє яскравіше за дорогоцінний діамант, а погляд його залишається чистим у будь-якій ситуації. Марк це бачить та вірить йому.

— Ти завдав мені болю, Марку Лі, — судомно видихає Донхьок і стискає губи. — Я не хотів, щоб ти сумнівався в мені й моїй чесності, але ж ти саме це робив увесь час, що обходив мене стороною? Це дуже ранить мене.

Почуте встромляється гострими голками у відкрите серце, але Марк розуміє, що заслужив. Адже Донхьок теж мучився в здогадах. Його хочеться обійняти чи благати про прощення на колінах, але Марк залишається на місці, стискає руки в кулаки, щоб знайти сили витримати удари. Вони з Донхьоком ще не встигли стати один одному кимось близьким, але вже наробили помилок. І це люди називають світлими почуттями?

— Виправдовуватись буде найгіршим рішенням зараз, — Марк збирає залишки своєї впевненості у купку і піднімає погляд на сумне обличчя Донхьока. — Але мені справді шкода. Я зовсім не вмію спілкуватися з іншими людьми, але мені дуже хочеться. Я потребую тебе, Донхьоку.

Перед цією зустріччю Марк багато разів прокручував свої слова у голові, але зараз говорить зовсім інакше. Раніше така думка не прослизала в його голові, хоча виявилася, мабуть, найправильнішою. Марк не хоче знову залишатися насамоті у своєму коконі, тому що Донхьок сниться йому майже щоночі.

Між ними зависає тиша, по склу починає тарабанити дощ, а все, що чує Марк, це шумне дихання навпроти. Навіть якщо зараз почнеться війна, для нього світ зникає, залишається тільки галявина і теплиця на ній. Донхьок кусає губи і ледь помітно тремтить, поки бореться сам із собою.

— Я повірю тобі цього разу, Марку Лі, — каже він, відкрито дивлячись прямо в очі. — Хочу, щоб ти виявився тим, ким здався мені, але якщо ти не віритимеш мені… Я більше не пробачу тебе.

— Дякую, Донхек-а, — Марк полегшено усміхається і поправляє на носі окуляри. Йому з Донхьоком комфортно і тепло, тому він не втрачатиме можливості пізнати його краще. Він не зможе жити як його батько.

Разом вони поливають рослини, обрізають сухі гілки і хворе листя, Марк підв’язує стебла і лікує хворе деревце, усміхаючись на всі запитання Донхьока. Хлопець поруч із ним захоплено спостерігає та намагається допомогти, їхні плечі стикаються від близькості, і від цього серце пропускає удар. У віконце заглядає знайома гостя.

— Привіт, Руда, — усміхається Марк, відкриваючи стулку для пухнастої білочки. — Вчастила ти сюди бігати… Донхьоку, знайомся з Рудою. Вона іноді приходить сюди погрітися та поїсти.

Донхьок підходить ближче і нахиляє голову вбік. Білочка зацікавлено піднімає морду і принюхується до незнайомої людини. Марку смішно спостерігати за цим дійством, тому він не наважується втручатися.

— А можна погладити? — тихо питає Донхьок і, отримавши дозвіл, повільно простягає долоню. Вони зі звіром обережні, намагаються сподобатися один одному. — Така пухнаста, — тоненько сміється Донхьок і забирає білку до себе в руки. — Як ти знаєш, що це одна й та сама?

— У неї черевце все руденьке, тільки на грудях маленька світла цятка. У тутешніх білок черевце біле, а в неї ні, — відповідає Марк, поки шукає пакунок з горіхами, який тримає тут для таких випадків. — Тож вона Руда.

— Вона красуня, — киває Донхьок і оглядає білочку з усіх боків, пестить і притискає до себе.

Через гостю вони затримуються в теплиці до обіду. Донхьок уперся, що не буде виганяти її під дощ, тому весь час бавився, як дитина, а сам Марк зайнявся еко-системами в акваріумах. Йому хотілося залишитися в цьому моменті якнайдовше, адже сміх Донхьока не замовкав і ніхто не міг порушити їхню ідилію. Повертаючись до гуртожитку, вони притискалися один до одного під однією парасолькою та домовились пообідати разом. У грудях уперше за місяць розлилося справжнє тепло.

 

*

 

Після цього Донхьок почав буквально купатися в увазі та турботі Марка. Йому до чортиків приємно ловити на собі його довгі погляди, відповідати на щирі запитання про самопочуття та справи і багато розмовляти про те, що цікаво лише їм двом. Хлопці бачаться щодня і намагаються проводити час разом навіть за навчанням. Донхьоку це неймовірно лестить і змушує почуватися по-справжньому важливим.

Друзі зреагували по-різному, але він не збирається виправдовуватися перед ними. Його особисте життя — справа його і людини, якої вона торкається безпосередньо. Тому суворий режим дня у школі виводить із себе. Тут навіть прогуляти заняття фактично неможливо, а виконання домашнього завдання перевіряють із неймовірною скрупульозністю. Тут не вистачає вільного дихання, і Донхьок дуже радий, що бере участь у постановці. На сцені в нього виходить розкритися і не думати про обмеження і правила, в той момент він стає зовсім іншою людиною.

— Ти точно раніше ніде не виступав? — питає професор одного дня, коли Донхьок відіграв свій монолог і спускається зі сцени. — У тебе дуже добре виходить без моїх підказок, ти тонко відчуваєш персонажа, пропускаєш його крізь себе.

— Це буде мій дебют, професоре. Я радий, що все виходить, — усміхається Донхьок і намагається приховати рум’янець збентеження. Йому важливо чути похвалу.

— Ти справжній молодець, — пошепки додає Карина, опустивши голову на плече друга.

Те, що вона теж погодилася грати, Донхьока дуже здивувало. Дівчина природжений лідер та бізнес-вумен, вона зможе стати гідною спадкоємицею корпорації своїх батьків. І це не тільки через обов’язок чи почуття провини, а справжнє бажання та прагнення. Це складно зрозуміти бунтівнику за духом Донхьоку.

— Дякую, — відповідає хлопець і заривається пальцями в розпущене волосся Карини. Воно у неї густе та здорове, дуже м’яке та неймовірно красиве. Добре, що не зіпсовані фарбою. — У тебе теж чудово виходить. І я радий, що ти тут.

Якийсь час вони мовчки спостерігають за репетицією, махають Ренджуну, якого залучили до оформлення сцени, і перекидаються парою фраз із Мінджон. Дівчина носиться по всій території школи і встигає робити багато справ за короткий проміжок часу. Просто вражаюче.

— Вона мені подобається, — тихо зізнається Карина вже після репетиції, коли вони з Донхьоком разом прямують до гуртожитку. — Мінджон-і нагадує чарівницю з дитячих казок, у мене не було жодного шансу залишитися байдужою, — вона хмикає і засовує руки глибоко в кишені пальта. Її плечі напружені, ніби дівчина хоче стати менш помітною.

— Мінджон-і всім подобається. Але ж ти маєш на увазі особливе «подобається»?

Карина мовчки киває, і кілька хвилин вони йдуть у тиші. Восени дні стають зовсім короткими, тому темінь огортає їх з усіх боків, а світло поодиноких ліхтарів і вікон приміщень м’яко облизує їх змерзлі фігури. Але атмосфера навколо зовсім не похмура, а більше нагадує відчайдушну самотність та смиренну приреченість.

Донхьок думає, що розуміє подругу. Деякі люди самим своїм існуванням змушують любити себе, вони вміють зачаровувати лише поглядом, тому закохуються у них щодня. Але Мінджон робить це не навмисне, вона просто така, як є.

— Хочеш їй зізнатися? — питає Донхьок.

— Скоріше ні, ніж так, — задумливо відповідає Карина і трохи нервово смикає куточком губ, наче у спробі посміхнутися. — Мені здається, що хтось у неї є, не хочу засмучувати її своїми почуттями. До того ж мені досить просто знати, що з нею все добре. Я можу бути для неї подругою.

— Будь в порядку, добре? — просить Донхьок, опинившись у холі гуртожитку. Їм у різні боки, і він не хоче закінчувати розмову так. — Якщо захочеш поговорити, приходь до мене. Я поряд і готовий допомогти.

— Дякую, Хек-і, — Карина усміхається якось вимучено, але вдячно, і, махнувши рукою, йде до себе.

Після неї залишається важкий осад на душі. Донхьок пам’ятає, як страшно було зізнаватись навіть самому собі в почуттях до ЯнЯна, але йому пощастило, що вони виявилися взаємними. Карині доведеться боротися з усім самостійно і перетравлювати свою симпатію в самій собі. Про почуття написано вже мільйони сторінок, все знайоме та вивчене, але справлятися з ними правильно так ніхто і не навчився.

З тяжким серцем Донхок завертає до свого коридору і помічає Марка, який іде з боку пральні з тазиком з одягом в одній руці та телефоном в іншій. Він щось тихенько наспівує собі під ніс і не помічає нічого навколо.

— Джастін Бібер? Не чекав, — голосно хмикає Донхьок, привертаючи до себе увагу.

— О, Донхьок, — Марк по-дурному усміхається і зупиняється посеред коридору. — Чому так пізно повертаєшся?

— Репетиція була. Які плани на вечір?

— Було “самотньо тухнути над книгою”, але тепер хочу запросити тебе до себе. Джено поїхав на вихідні додому, тому ти можеш залишитися з ночівлею в мене, — у Марка червоніють вилиці, але Донхьок із задоволенням зауважує, що хлопець став сміливішим і відвертішим. Це дуже тішить.

— Тоді до тебе. Тільки зайду в кімнату переодягнутися і попередити Джеміна.

 

*

 

Перше, що бачить Донхьок, коли заходить до кімнати Марка, це приголомшливі труси із зображенням Залізної Людини, які висять серед решти одягу хлопця на невеликій сушарці посеред кімнати.

— Марку, ти серйозно? — сміється Донхьок, вказуючи на річ. — Тобі скільки років? Юний фанат Марвела!

Його сміх оглушливими хвилями відбивається від стін кімнати і обрушуються на Марка, який завмер. Він якось не думав про цю незручну ситуацію, що була неминуча, але вже пізно якось виправдовуватися і рятувати свою репутацію, тому він чухає потилицю і зніяковіло усміхається.

— Яка різниця? Білизну все одно ніхто не бачить, — бурмоче він, наважуючись зазирнути в очі Донхьоку. — Вони були зі знижкою, та й я справді люблю Марвел.

— Ти просто відкриття року, Марку, — зітхає Донхьок, засміявшись, і дивиться у відповідь з відчутною ніжністю. Марку від цього погляду забирає подих. — Тепер у тебе є я, можеш купувати гарні труси.

У цьому реченні немає нічого такого, Донхьок, напевно, просто жартує, але Марк мимоволі знаходить у ньому подвійне дно. Йому хочеться вірити, що Донхьок у нього справді є.

— Чим займемося? — невимушено продовжує гість, сідає на ліжко Марка і закидає руки за голову. Він неймовірно красивий у білому світлі лампи, його очі сяють життям і почуттями, а білозуба усмішка зносить дах. — Я безперечно хочу твого ексклюзивного чаю, навіть приніс ось це.

Він дістає з рюкзака паперовий пакет із емблемою пекарні з найближчого містечка та задоволено грає бровами.

— Як ти тільки зміг?.. — вражено запитує Марк, приймаючи частування. Ним виявилися кілька тістечок та еклерів. — А нам не можна таке приносити. І коли ти встиг?

— Марку, треба заводити правильні знайомства, — загадково відповідає Донхьок.

Більше Марк нічого не питає, бо чудово розуміє, що під цим мається на увазі. Але поряд із цим хлопцем зовсім не страшно бути спійманим за порушення статуту гуртожитку, чого Марк раніше ніколи не робив.

Вони проводять вечір за настільними іграми та веселими розмовами, а після відбою о пів на десяту засвічують невеликий торшер, щоб допити третю порцію чаю і просто мовчки дивляться один на одного. Безсоромно вивчають обличчя — кожен міліметр шкіри з усіма підлітковими нерівностями та дитячими шрамами. Якби на місці Донхьока був хтось інший, Марк нізащо не став би так поводитися і одразу б відвів спійманий погляд. Тільки з Донхьоком він може бути таким самовпевненим. Хіба таке буває?

— Давай лягати спати, — неохоче каже Марк (шелестом, пошепки, щоб не злякати метеликів у животі). — Джено не проти, щоб ти переночував на його ліжку. Він повернеться лише після обіду.

Незважаючи на пізню годину, заснути не вдається. Все тіло свербить від бажання, але Марку не вдається його ідентифікувати, а погляд раз у раз ковзає убік іншого ліжка. У непроглядній темряві складно розпізнати Донхьока у купі ковдр, але Маркові здається, що він відчуває шкірою його невловиме дихання. Нестерпно знаходитися в одній кімнаті, коли двері замкнені і ніхто не завадить, і не мати можливості володіти. «Тепер у тебе є я». Вимовлена в голові ця фраза викликає міріади атомних вибухів у животі. Обличчя спалахує яскравим червоним, а до горла підступає неприємна грудка з сьогоднішньої вечері.

— Спиш? — несподівано шепоче Донхьок. Марк кілька разів моргає і проводить долонею по обличчю, щоб прогнати задумливість.

— Ні, — мукає у відповідь і перевертається на бік у спробі все ж роздивитися Донхьока.

— Це так дивно, — плавно витягує слова хлопець, і голос його на слух, як зефір, що розтанув у какао. — Я лежу в ліжку хлопця, який виглядає як божество, але всі мої думки зайняті його протилежністю. Джено мені сподобався з першого погляду, але ти змусив мене дивитися лише у твою сторону.

Марк не знає, що може сказати. Він важко ковтає і жує губу, поки тиша знову повисає між ними. Минає, здається, чверть години, і Марк думає, що Донхьок заснув, але той знову починає говорити:

— У Джено та Джеміна каламутне минуле, я хочу допомогти їм розібратися з цим, бо воно не відпускає їх, гальмує і змушує заточуватися на тому самому місці. Але мені складно щось вигадати, — він замовкає і шумно переводить подих, ніби готується до важливої заяви. — Куди більше мені цікаво бути тут, поряд із тобою.

— Але ж ми не тільки тут буваємо разом, — Марк виштовхує з себе ці слова і бореться з почуттям розгубленості та радості.

— Я маю на увазі, що мені подобається бути з тобою завжди. Тут — це в моменті. Мені хочеться сприймати це як довгу та захоплюючу історію. Якщо раптом трапиться виверження вулкана і ми всі загине під тоннами лави, наші тіла будуть поруч. І згодом нас знайдуть і думатимуть, чим ми займалися, про що говорили і мовчали, що приховували, не наважуючись зізнатися. Розумієш?

— Так, здається, розумію, — Марк згадує, як кілька років тому їздив із батьком до Помпеїв. Це була спонтанна поїздка, коли вони вирушили до Європи в робоче відрядження, але впоралися раніше. Його серце досі відгукується тим почуттям абсолютного безсилля перед природою та жалю про втрачені життя, плани, надії та спогади. Все це зникло в одну мить. Марк раніше не думав про себе в такому ключі, але він хотів би в останню мить бути поряд із кимось особливим.

Вони знову мовчать, але це не викликає тривоги. Марк ніколи не був багатослівним, а Донхьоку часто потрібен час, щоб зібратися з думками і підібрати правильні слова. Це в ньому Маркові подобається, хлопець не розкидається зайвими словами і дуже багато думає. Це зачаровує не менше, ніж дзвінкий сміх.

— Світ, у якому ми живемо, огидний, а смерть — неминучість, частина нашого життя, її продовження. Ми всі помремо, але хтось житиме далі. Наші ж слова живуть ще менше. Тому, Марку, не кажи мені того, що не можна озвучувати вголос.

— Наше мовчання стане красномовнішим за всі поеми світу, — обіцяє йому Марк, відчуваючи важкі удари серця об ребра.

Донхьок дякує йому і відразу провалюється в сон.

 

*

 

Час йде дуже швидко. Донхьоку залишається лише відзначати дні у настінному календарі та рахувати тижні. Листопад був огидним місяцем, коли холод разом із заморозками та вологістю проникали у приміщення, а будь-яка вилазка на свіже повітря закінчувалася червоним носом та пальцями. Але цього року він гуляв недозволено багато: між корпусами через заняття та репетиції, з друзями навколо гуртожитку, з ЯнЯном до стадіону (хлопець любить бігати і тягне із собою Донхьока для моральної підтримки) та з Марком у лісі.

Наближається День подяки, і багато студентів перебувають у передчутті, адже майже всі вирушать додому на вихідні. Це особливе свято дуже подобається Донхьок своєю ідеєю (не історією!), хоча в його сім’ї його не відзначають. Він із задоволенням слухає плани решти друзів.

— Ви ж не католики, — зауважує Джемін, вказуючи на нього та ЯнЯна, коли всі зібралися в їдальні на вечерю. Донхьок сидить поруч з ЯнЯном і Ренджуном, а навпроти нього Джемін, Мінджон і Карина. Їхня компанія різношерста, але якось так сталося, що всі між собою добре спілкуються і звикли їсти разом. Навіть Джемін став спокійнішим у їхньому колі. — Що робитимете самі?

— Я їду додому, — першим відповідає ЯнЯн. — Я протестант, а це навіть більше наше свято, ніж католицьке.

Інші присутні глузливо пирхають і синхронно закочують очі, від чого голосно сміються.

— А ти, Донхьоку? — продовжує розмову Мінджон.

— Я залишусь тут, — хлопець знизує плечима і тягнеться за яблуком. — Ми не святкуємо в цей день, але мої батьки напевно будуть на якомусь заході, а я таке терпіти не можу. Краще залишусь у школі, висплюсь, почитаю, закінчу костюм.

— Туга смертна, — тягне Джемін із дражливою усмішкою, яка різко зникає, варто хлопцеві перевести погляд кудись за спини друзів.

Донхьок спантеличено хмурить брови і обертається. За ним стоїть Джено, що стискає в руках книгу і дивиться найчистішим і безневинним поглядом. Донхьок ковтає, коли помічає серйозний погляд Марка з сусіднього ряду та поруч із ним підозрілий Сончана.

— Донхьоку, можна тебе на хвилинку? — спокійно просить Джено і вказує на вихід кивком голови. Він, як завжди, неймовірно м’який і добрий на вигляд, але Донхьок помічає краєм ока, як Джеміна пересмикнуло від одного лише звуку його голосу.

— Так, — киває він і швидко йде за однокурсником. Джено махає своїм друзям зі спортивної секції та заводить хлопця за ріг у коридорі. Складно навіть припустити, про що зараз йтиметься.

— Не ходитиму довкола, тому ось, — Джено витягає з книги складений навпіл альбомний лист і простягає вперед. — Чи не міг би ти попросити ЯнЯна розмістити це у наступному випуску газети?

— Чому сам не попросиш? — Донхьок розгортає лист і вражено охає. Перед ним постає портрет Джисона і невеликий текст на згадку про померлого хлопчика.

— Не думаю, що я маю право розміщувати такі статті. Я не хочу, щоб усі знали, що то був я. А ти добре знайомий з ЯнЯном, він тебе послухає.

— Вони здогадаються, що ти мені передав. Усі бачили, як ти мене попросив про розмову.

— Скажи, що я питав про домашку з літератури. Будь ласка, Донхьоку, допоможи. Я відплачу тобі, все, що скажеш, зроблю, — вираз обличчя Джено стає настільки благаючим, що серце стискається від співчуття. Його погляд щирий і в ньому просто штормить безмежне море жалю та смутку. Донхьок не знає, як йому можна відмовити.

— Добре, я виконаю твоє прохання.