Залишилось 34 хвилини
— Чудова місцина для першого побачення. Дай-но вгадаю, на друге поведеш мене в крематорій? — усміхається Поттер і встромлює лопату в могилу діда Абраксаса. Позаду нього торохкотить грім. Буря, що розігралася над Маєтком прямує в сторону кладовища. Драко набурмосується, не знаючи як реагувати на слово “побачення”, і кпинить у відповідь.
— Друге буде на тому світі. І якщо не заткнешся, то потрапиш туди швидше за мене.
Поттер кидає на нього хитрий погляд, немов спіймавши його на слові, і продовжує копати. Драко відчуває, що вечірнє повітря трохи захолодне для його розпашілих щік, але переконує себе, що це не через дурацький флірт. Просто зізнатися самому Гаррі Поттеру в тому, що тебе погубила власна лінь і байдужість було нелегко.
Дідо Абраксас був звичайним представником магічної аристократії, тож закономірно вважав, що всі навколо його ненавидять і хочуть убити. Він ретельно перевіряв їжу, яку йому приносили ельфи, розмовляв із гостями лише через стінку і розставляв по всьому будинку смертельні пастки, на випадок якщо його застануть зненацька. Крутішого діда годі й бажати. На жаль, йому так і не пощастило померти від рук недруга, і він тихо-мирно закінчив своє життя від хвороби. Драко пам’ятав, як будучи маленьким сидів у нього на колінах, і той показував йому які флакони в жодному разі не чіпати, якщо він на них натрапить.
— Одразу клич мене, — наставляв він його.
Щож, діду, ти сам мене цього навчив — думає Драко, дивлячись на те, як з-під землі проступає кутик домовини. Він навіть згадав, що колись бачив саме той флакон. Рідина в ньому була подібна до диму. Коли два роки тому Ґрейбек з розмахом вдарив по годиннику, скло тріснуло, і отрута стала вивітрюватися назовні. Повільно і ледь чутно вона розсіювалася його кімнатою, і сплячий Драко вдихав її, накопичуючи в своєму організмі щоночі.
Спершу у нього погіршилося самопочуття. Точніше воно просто не покращилося після війни. Згодом сил на що-небудь ставало все менше і менше, що погубило його цікавість і натхнення. Асторія кілька разів витягала його з собою на море, і в ті тижні він справді відчував себе по-новому, але відпустки закінчувалися, і отрута з годинника знову знаходила доступ до його дихальних шляхів, задурманюючи його буденним несмаком до життя, допоки одного дня її рівень нарешті досяг потрібної позначки, і серце, що відчайдушно тріпотіло, намагаючись позбутися зарази, врешті не витримало таких знущань, і зупинилося. І Драко безжиттєво відключився на письмовому столі у своєму кабінеті ритуальних послуг.
— Не хочеш мені допомогти? — питає Поттер.
Користуватися магією на кладовищі суворо заборонено. Магічна сигналізація одразу ж сповістить про це гробарів, тож відкопувати діда доводиться вручну. Займається цим звісно не Драко.
— Я присмерті, — обурено відказує він. — Однією ногою на порозі смерті.
Поттер стискає сорочку Драко в кулаці і тягне його до себе в яму.
— Ось. Тепер ти двома ногами на порозі смерті, — каже Гаррі, коли ступні Драко із стуком приземляються на кришку домовини. — Я витратив весь вечір на допити підозрюваних зі списку, у мене немає стільки сил, щоб самому впоратися, — він дає йому другу лопату.
Драко зважує в руці інструмент і кривиться.
— Той список був повною дурнею, — каже він. — Знаєш як я здогадався? Там не було твого імені.
Гаррі нахмурюється.
— Мого імені? — він ставить руки на траву по обидві сторони від Драко, закриваючи його в кільці. — Гадаєш, я бажав тобі смерті?
— Мені було б приємно, — нехотячи зізнається Драко.
— О, ти правий. Я ненавидів тебе в школі, і продовжив ненавидіти під час переховувань, — каже Поттер, і Драко вдоволено шаріється. — Ненавидів під час судів, і найдужче ненавидів тебе опісля, коли ти знайшов таку роботу, через яку зустріти тебе можна лише якщо в мене хтось помре. А я, нагадую, сирота.
Драко хоче відповісти, що якби Гаррі дійсно хотів його побачити, то знайшов би привід, але коли він привідкриває рота, то слова залишаються несказаними, бо Поттер притискається до нього вустами, і будь-які докори вилітають із голови. Лопата вислизає з його руки, звільняючи її для того, щоб заритися у Гарріне волосся, а той у відповідь сильніше притискає його собою до насипу землі і глибше цілує. Мертве Дракове тіло нагрівається до критичної точки і з його губ зривається стогін. Хто ж знав, що цілуватися за кілька хвилин до смерті так приємно?
— ЩО ВИ СОБІ ДОЗВОЛЯЄТЕ?! — лунає з-під їхніх ніг, і хлопці злякано вискакують з могили. — ПРЯМО НАД МОЇМ НОСОМ! ЯК ВАМ НЕ СОРОМНО?! ЩО ЗА МОЛОДЬ ПІШЛА?!
Виявляється, що поки Поттер так нахабно відволікав Драко, зілля із потойбічної крамнички Візлі вислизнуло із його кишені і впало на надтріснуту кришку домовини, розливаючись і просочуючись крізь щілину. Тож тепер дідова труна невдоволено труситься і розсипається прокльонами, поки вони наспіх відкопують її в чотири руки.
Врешті їм вдається зсунути кришку. Драко підносить ліхтар, щоб глянути на нього. Руки діда Абраксаса складені на грудях, погляд нахмурений, а губи незадоволено піджаті.
— Ну, і чого ви мене розбудили?
Залишилось 7 хвилин
— Діду, я ще раз повторюю, я твій внук — Драко. Пам’ятаєш мене?
— Та чого ж не пам’ятаю? — каже дід. — Пам’ять ще не відбило.
Він сидить на лавці, склавши руки на ціпку. Драко стоїть навпроти і втомлено тре очі.
— Я отруївся твоїм зіллям яке ти сховав у годиннику. Впізнаєш флакон?
— Ще би я його не впізнав! — каже дідо із цілком свідомим поглядом.
— Ти завжди тримав протиотруту під рукою про всяк випадок. Мені вона потрібна. Де вона?
— Хто?
— Протиотрута.
— Яка протиотрута?
— Від твого зілля.
Дідо здивовано дивиться на нього, а тоді з підозрою прижмурює погляд.
— А ти хто взагалі такий?
Драко стогне і хитає головою. Ну як з тими родичами взагалі можна розмовляти?
Не витримавши його страждань, Поттер вирішує втрутитися.
— Пане Абраксасе, тут таке діло… — говорить він і схиляється над дідом у свої червоній аврорській мантії.
— Я нічого не порушив! — одразу ж вигукує дідо, і складає руки на грудях. — І, юначе, ви не маєте права на допит! — він кидає йому зневажливий погляд.
Драко хитає головою, і дивиться на Поттера.
— Ти повинен піти. Сам бачиш він при аврорі нічого не скаже.
Гаррі хмуриться і переводить погляд від діда до Драко. Він не вважає це хорошою ідеєю, але час спливає.
— П’ять хвилин, — каже Поттер, і востаннє глянувши на нього із занепокоєнням, зникає.
Драко зітхає і повертається.
— Діду, я востаннє питаю — де протиотрута?
— Яка ще протиотрута? — питає дід, уже забувши про що мова.
Драко роздратовано кидає лопату. В цьому немає сенсу. Голову діда Абраксаса уже наскрізь проїли червяки. Він розвертається і йде геть, і безсило злиться від несправедливості. Стільки зусиль просто зійшло нанівець. Драко нарешті почав відчувати жагу до життя, і одразу ж повинен його лишитися. Він відходить все далі і далі, надіючись, що коли Поттер повернеться, то не зможе його одразу знайти. Помирати на руках свого найбільшого ворога і водночас найпалкішого кохання було б нестерпно.
Спалах блискавки освітлює цвинтар і напів мертве обличчя діда Абраксаса постає прямо навпроти нього.
— Ох, Мерлін, — лякається Драко і відскакує, ледь не перекинувшись через чужий надгробок. — Хто ж так лякає?
— А ти чого йдеш не попрощавшись?
— Та скоро і так побачимось.
— Я бачу ти забув чого я тебе вчив. Я ж пояснював де шукати протиотруту в разі чого, — каже дідо будучи в абсолютно тверезому розумі. Старий шахрай.
— Ти казав, що шукати потрібно в тому ж предметі, в якому отрута. А у годиннику окрім того флакона нічого не було.
— А чого ж воно там мало бути? — дивується дід. Драко знову починає сумніватися в його адекватності, але дідо підносить до обличчя ліве зап’ястя і легенько стукає по циферблату свого наручного годинника. Стікляшка відсувається і зсередини вигулькує маленька кулька яскраво-фіолетового кольору. Дідо простягає зап’ястя і Драко бере кульку в руки.
— Серйозно? — дивується він глипаючи на протиотруту. Над кладовищем починає дощити, і краплі відскакують від кульки в його руці. — Оце воно? — питає він і дивиться на діда. Той ствердно киває. Але Драко лиш втомлено відмахується. — Все одно вже занадто пізно. В такому стані мене не можна апартувати в Мунґо.
— І в кого ти такий вдався? — дивується дідо.
— Мама казала, що в тебе.
— Не кажи. Я в твоєму віці із хлопцями на кладовищах не цілувався.
Драко глипає на те місце, де розташована могила діда, і куди вже напевно повернувся Поттер, і щось всередині до болю стискає. Спершу Драко думає, що це туга, але коли грім прокочується кладовищем він розуміє, що так просто не здастся. Скільки у нього залишилось? Сім секунд? Предостатньо часу. Драко ковтає кульку.
— Ось це по-нашому, — усміхається дідо.
В цей час на небі зову спалахує блискавка, розкидаючись над надгробками сяючим павутинням.
Драко усміхається і підносить вгору паличку.
Залишилось три секунди
Дві…
Одна…