— Як ти могла? — Драко дивиться на неї з докором і хитає головою. — Я був готовий пробачити тобі своє вбивство, шпигунство на Поттера і навіть найгірше — крадіжку клієнта. Але, Лавандо, — кульки із блискітками?
Кульки мерехтять по всьому периметру саду і тихо сновигають над головами гостей. Діти підстрибують, щоб їх вхопити, а надмірно буркітливі старигані лускають їх помахом палички, і невдоволено струшують блискучий пилок з плечей і волосся. Молодь з нетерпінням топчеться під сценою в очікуванні концерту якогось рок-гурту, а їхні батьки розслаблено сидять у затінку за обідніми столами, обговорюючи, як теперішнє покоління спішить поперед батька в пекло.
— Ти думав, що це я тебе вбила? — дивується Лаванда. — Ти що! Мені б тоді знову довелося шукати роботу.
— Я бачу, що у тебе непогано виходить красти мій бізнес, — Драко закладає руки в кишені і похмуро озирається на столики із закусками. Ті похорони, що організовує він, все одно кращі.
— Непогано? Ти справді так думаєш? — Лаванда соромязливо усміхається. — Знаєш, я просто хотіла довести тобі, що здатна на більше, ніж звичайна секретарська робота.
Драко прижмурюється і хитає головою:
— Це що, торт? Хто приносить на похорон торт?
— Чому б і ні? — Лаванда знизує плечима. — Він ж у формі нагробка. І, глянь, на ньому твоє ім’я. Хіба це не мило?
Драко воліє пропустити це повз вуха.
— Де головна покійниця свята?
— Не знаю. Не бачила її весь день, — зітхає Лаванда. — Якщо чесно, то я трішки боюся, що вона взагалі передумає з’являтися.
Драко хоче поглузувати, але якась професійна солідарність не дає йому цього зробити.
— Усі переживають через це вперше, — зізнається він, згадуючи свою першу справу. — Але у тебе все вийде. Впевнений, що ми скоро її закопаємо.
Обличчя Лаванди освітлює вдячна усмішка.
— Дякую, Драко, — вона не стримується і обіймає його. Спершу Драко шаріється, та врешті обіймає її у відповідь, відбивши чергову кульку, що залетіла в їхню сторону. Добре, що він її не звільнив. Все ж у Лаванди є потенціал в організаторстві моторошних заходів.
Поттер уже чекає його за сценою.
— Вони усі тут, — каже він, звірившись зі списком.
— Ще б пак! Асторія завжди мала талант запрошувати на свята саме тих, хто більше всього мене ненавидить, — Драко злісно оглядає гостей. Його пронизливий погляд так і промовляє: “я знаю, що це ТИ мене вбив”. Не дивно, що від їхньої парочки стараються триматися подалі.
Гаррі дивиться на нього крадькома і усміхається.
— А знаєш, — сором’язливо каже він, і робить крок ближче. — Мені подобається виходити з тобою в люди. Можливо, після завершення справи сходимо кудись разом?
Прищурені очі Драко повільно розширюються і перетворюються на два великих блюдця, та він швидко бере себе в руки, і прочищає горло.
— Сходимо… сходимо… — обіцяє він, з острахом розуміючи, що червоніє. — На мій власний похорон, судячи з того, як ти шукаєш вбивцю.
Поттер задоволено шкіриться, наче щойно розкусив ще один горокракс, і швидко береться до справи. Драко лише залишається сподіватися, що в нього все вийде. Він собі уявляє ті похорони, які влаштує йому Лаванда. Якщо Гаррі побачить його тіло у рожевій труні із блискітками, то Драко помре втретє. Цього разу від сорому.
Асторія знаходиться в одному із приміщень ресторану на другому поверсі. Радісний гомін гостей долітає до відчинених вікон і пустотливо надуває тюль, поки дівчина крутиться перед дзеркалом в розкішній сукні. Драко згадує ту фотографію зі свого кабінету, — колись вона так само безтурботно кружляла літнім пляжем і пускала йому бісики очима й повітряні поцілунки.
— О, це ти, — Асторія ловить його погляд у дзеркалі, і кривиться.
Драко одразу ж згадує, що він взагалі-то на неї сердитий.
— Ти розбила мою вазу, — похмуро каже він
— Яка трагедія, — Асторія закочує очі.
— Вкрала мою секретарку.
— Ти її не заслуговуєш.
— Зганьбила мене як професіонала.
— Ой, не сміши мене, — лиш видає вона зневажливо. — Краще глянь на мене. Красуня, правда? — зітхає вона, розглядаючи себе у дзеркалі. — Десерт уже принесли?
— Так. Одразу ж після аперативу, — скаржиться Драко.
— Це добре.
Драко скептично підіймає брову.
— Це тема похорону така, — пояснює Асторія. — “Усе й одразу”.
— Усе й одразу, — Драко зневажливо хитає головою, не схвалюючи її ідею. Головною темою для похорону з-покон віків була смерть, а не якісь дурацькі гасла. Асторія піджимає губи, і вже готується відповісти чимось дошкульним, але бере себе в руки.
— Визнаю. Я вчора з тобою трохи переборщила, — Асторія зітхає і накручує пасмо волосся на палець. — Гадаю смерть пішла мені на користь. За ці два роки я дуже змінилася, виросла, наповнилась духовно. А ти ні.
Драко пирхає. Зараз почнеться. Але Асторія підходить, щоб лагідно торкнутися його обличчя. Спершу Драко сахається, бо думає, що вона хоче його вдарити, але її долоня тепла і м’яка. Ніхто не торкався його так відколи вона померла. Вона уважно вдивляється в його обличчя, наче не впевнена, що зір її не підводить.
— Поглянь на себе, — вона хитає головою. — Ти наче досі той злий хлопчик на похороні твоїх батьків. — Драко кривиться, нерозуміючи нащо вона про це згадує. Пройшло уже кілька довгих тягучих років, людям мало б бути вже незручно про це говорити.
— З тих пір я не бачила щоб ти плакав, чи сміявся. Тільки бурчав і хоронив людей, наче надіючись, що чим більше закопаєш незнайомців, тим менш боляче буде наступного разу, коли це буде хтось рідний, — її рука сковзить вище, розгладжуючи його нахмурені брови. — І напевно це спрацювало, — сумно каже вона. — Тоді, на моєму похороні, тобі, здавалося, було байдуже.
— Це неправда, — Драко хитає головою легенько, щоб не скинути її руку. Він глибоко вдихає, згадуючи той день, що наче марево накладається на сьогоднішній. День, який не міг зрівнятися із смертю його батьків, але який продовжив цей тягучий траур, нагадавши, що так триватиме все життя.
— Це неправда. Я гадав, мертвим краще видно, — він тяжко зітхає, і відчуває як пощипує кутики очей. От тобі маєш — ритуальний агент, що ридає на похороні. Гірше того — ритуальний агент який ридає на похороні своєї колишньої. Він хоче пояснити Асторії, як йому її бракувало, але горло стискає від терпкості, і він безсило ховає обличчя у згині її шиї. Пахне вона зовсім як при житті, чимось солодким і терпким. — Може тоді я спеціально спаскудив твій похорон, щоб ти встала і вилаяла мене.
Асторія голосно сміється, і це єдиний раз, коли він зміг так її розсмішити. Він піднімає голову, і бачить як вона витирає крапельки сліз з очей.
— Можливо той похорони ти і спаскудив, але цей став незабутнім саме завдяки тобі, — усміхається Асторія і гладить його маківку.
Драко думає чи розказати їй, що десь там недалеко Поттер прив’язує гостей до стільця і допитує їх з Вертисаріумом, але вирішує змовчати. Є великий ризик того, що Асторія вирішить, наче і ці похорони їй не вгодили.
— Я тебе кохав, — шепоче він їй.
— І я тебе. Навіть більше ніж Блеза, — каже вона.
— Це означає, що рахунок за все це отримає він, а не я?
— Ой, ти такий кумедний, — вона знову сміється. — Поділите між собою порівну.
Сліпучий спалах гасить всю зворушливість моменту. Він заставляє їх розірвати обійми і повернутися в сторону фотоапарата.
— Пане Мелфою, як ви ставитеся до того, що вас визнали найгіршим ритуальним агентом року? — нахабно запитує журналістка і поправляє свої окуляри, що схожі на крила набридливої комахи.
— Ой, геть забула. У мене ще одне інтерв’ю, — Асторія сміється і розгладжує свою сукню. — Я така популярна, — говорить вона Драко, і щасливо випроваджує його з будівлі. — Приємно було з тобою побачитись, але в мене справи. Ну знаєш, годинник тікає, і все таке. До зустрічі через років дев’яносто, чи скільки там без мене протягнеш.
Двері позаду нього захлопуються, і Драко опиняється надворі.
Після тьмяного приміщення, вечірнє сонце наче шмагає його по очах, і все навколо видається якимось напів реальним. Він бачить за столиками своїх клієнтів,що померли кілька років тому. Вони усміхаються до нього і радісно цокаються, немов хтось народився, а не помер. Сидять за одними столами із його недругами — людьми, що поповнюють список, і розрізають торт з його іменем. Драко не думав, що так сильно пов’язаний із Асторією, — що часом навіть не зрозуміло для кого із них влаштований цей похорон.
Він хоче сховатися від них всіх, зайти в якусь тінь, забитися в нішу і апартувати звідси куди-завгодно, але ноги самі несуть його через весь периметр саду, туди де поміж листями майоріє червоний аврорський плащ. Можливо Драко і жахлива людина, і заслуговує на 47 ненависників, але залишити Поттера в такому хріновому положенні він не стане.
— Теодоре Ноте, ви звинувачуєтесь у вбивстві Драко Мелфоя, — Поттер грізно схиляється над сидячим Тео.
— Га? — невторопує Нот. — Так ось же він.
Гаррі розвертається і бачить перед собою постать Драко із закладениим в кишені руками і втомлено схиленою набік головою. Список очевидно добігає кінця.
— Драко, ти б міг мені не заважати?
Тео хоче розвести руками, але усвідомлює, що вони міцно прикріплені до підлокотніків. Обурено вигукнувши, він совгається на кріслі в надії відліпитися від нього.
Драко ступає ближче.
— Тео, ти коли небуть намагався мене вбити? — запитує він.
Тео зупиняється від борсання, щоб кинути на Драко обурений погляд.
— Звісно, що ні. Я майструю домовини, а вкладати в них людей то вже не моя робота, — після цих слів його вираз обличчя здивовано витягується, і він кусає свій язик, відчуваючи, що з ним щось не те.
Поттер зітхає і знімає закляття.
— Іди звідси, — роздратовано каже він, і втомлено потирає обличчя. Бравий аврор, який завжди допомогає нужденним. Навіть якщо вони самі ні чорта не роблять для цього.
Тео хмуриться, проходячи повз, і шипить до Драко.
— Ти бачиш як аврори розійшлися? Їм вже навіть розумної причини не потрібно, щоб закувати мене в кайданки, — скаржиться він. Але, окинувши Драко поглядом, хитає головою. — Жахливо виглядаєш, друже. Навіть гірше за мертв’яків. Може хочеш випити чогось? Або покурити? — пропонує Тео. — Придбати домовину? Зі знижкою!
Драко чемно відмовляється. Зараз він хоче просто поговорити з Поттером, тому вдячно проводжає Тео поглядом, коли той вирішує пошвидше втекти з поля зору аврора.
— Усе скінчено Поттере. Час вийшов.
— Та ні, іще година, — заперечує Гаррі. — Можеш випити кави або потанцювати. А я поки закінчу. Залишилось ще… — він дістає листок. — Ще… Не може бути — він хаотично перевертає листок з одного боку на інший, вчитуючись в кожне закреслене ім’я. Драко невіряче гмикає. Ніхто з 47 людей не ненавидів його так сильно, щоб спробувати убити. Цим навіть можна пишатися.
— Слухай, я… я вдячний тобі, — вичавлює він з себе. — Ти зробив все що міг. Ти зробив в 47 разів більше ніж я. Якщо чесно, то я взагалі ні чорта не допомагав.
Гаррі хитає головою, відмахуючись від подяк і дивиться кудись в далечінь, очевидно продумуючи новий даремний план дій. Драко починає дратуватися.
— Я просто не хочу, щоб ми продовжували те, в чому немає сенсу, — крізь зуби цідить він. — Іди додому, Поттере. До друзів. Облиш мене.
Гаррі підіймає на нього погляд, і Драко злісно відводить очі, щоб той бува не відчув як важко дається йому ця розмова.
— Твоє життя має сенс, — заперечує він. Його голос твердий, наче він хоче нагримати на Драко. — А те, що воно має сенс і для мене то лише моя проблема. Якщо ти так не хочеш, то ми нікуди не підемо. Але того вилупка я таки знайду, бо …
Мерлін, який він кретин! Драко хоче його вдарити, цього шрамоголового задаваку який не давав йому жити, і зараз не дає навіть вмерти без почуття сорому. Він вже наготовлюється щоб замахнутися на нього, вибити йому кілька клепок з голови, але його тіло, переплутавши команди, жбурляє Поттеру в обличчя не кулак, а всього Драко, і замість удару він шмагає його злим поцілунком.
Поттер такий теплий, такий живий, весь переповнений нестримною енергією, що біля нього ти відчуваєш себе ще більш мертвим, ніж є насправді.
Ідіот, — лає себе Драко. — Що, захотілось гульнути перед смертю?
Поттер кліпає очима не второпавши, що взагалі відбулося. А в наступну мить його очі розширюються від жаху, і він намагається схопити Драко за руку, але жменя стискає лише повітря.
В маєтку холодно і сиро. Після розігрітої на сонці галявини цей холод наче ляпас, що тверезить свідомість. Ось де варто проводити похорони. Більш похмурого і по-траурному тихого місця ніж його домівка ви не знайдете. Драко щільніше загортається у свою мантію і підіймається наверх. Сходинки скриплять із різною тональністю, наче він випадково наступає на чиїсь ноги. Ай! Ой! Ей! Було би добре, якби ті легенди, про замурованих заживо людей виявилися правдою, але, на жаль, ніхто не виходить його зустрічати.
Драко відчиняє двері до своєї кімнати, і на мить усе заливає яскраве світло. Тінь від шибки падає на нього кліткою, щоб наступної секунди розчинитися в темряві і струснути вікна добрячим громом. Його улюблена погода. Я шкода помирати в таку гожу добу.
Одним помахом палички Драко дозволяє вікну відчинитися, і краплі, що стукали до нього знадвору нарешті вривають всередину, і кімнату заповнює свіжий запах волого листя. Чомусь саме в такі моменти в голову приходять якісь дурнуваті ідеї — як-от піти потанцювати надворі, почати займатися йогою, чи повністю змінити своє життя. На щастя останнє йому вже не загрожує.
Зі всіх незавершених справ у Драко залишилась лише одна, яка вимагає менше ніж години. І звісно ж вона якраз найдовше чекає свого часу.
Годинник діда Абраксаса важчий ніж здається. Драко запалює кілька свічок, щоб краще його роздивитися. Він акуратно знімає скляну покришку, яку можна виправити банальним репаро, і розбирає циферблат, щоб заглянути всередину. Принаймні тут у нього є шанс не облажатися, і зробити все як слід. Відійти у потойбіччя хоча б з якимось досягненням.
Драко не надто добре тямить в годинникарстві, тому у нього іде одна хвилина на те, щоб полагодити годинник, і ще десять, щоб це усвідомити.
Всього лиш треба було дістати залишений кимось там флакон з-під отрути, уламки якого застрягли у механізмі.
Всього лиш усвідомити, що попри список із сорока семи людей, винуватцем смерті Драко є він сам.
Яка ганьба.