5. Інтенсивність та чесність

Опівнічне чорне небо над головою було безпросвітним, за винятком випадкового мерехтіння сміливої зірки, яка боролася з темрявою небосхилу, аби бути поміченою. Молодий місяць загубився в небі, а дерева внизу зловісно стогнали під вересневим вітром, їхнє гілля хиталося з боку в бік у хаотичному порядку. Немов шалені хвилі, що б’ються об скелю.

Дві тіні рухалися в темряві під навісом, тихо, непомітно. Вони були живі. Вивчали життя лісу навколо, прислухалися, чекали, здавалося, на щось. 

— Не треба нам морочитися з цим мотлохом, — прорізав нічну тишу різкий, гавкаючий голос. Власник голосу, найбільша тінь, різко зупинився. Компаньйон теж зупинився, повільно повертаючись до нього обличчям.

— Знаємо, — запевнила друга тінь, притулившись до найближчого дерева й вивчаючи темну галявину, на якій вони зупинилися. — Ти був там і знаєш не гірше за мене, що бути надмірно впевненим — нерозважливо. Сам Темний Лорд упав через такі помилки, а ми ж будемо набагато мудрішими.

Перша тінь нетерпляче буркнула й склала брудні волохаті руки на м’язистих грудях, також вдивляючись в улоговину; золоті тваринні очі помічали рух далеко вдалині, куди не міг сягнути погляд товариша. Золоті кулі світилися в темряві, і друга постать відвернулася, збентежена цим явищем. Було не зовсім комфортно з Фенріром Ґрейбеком (прим. ред.: один із гавриків, що мучив Драко у першому розділі; вирішила написати приміточку, бо сама ледве згадала ಥ_ಥ ), незважаючи на їхнє малоймовірне партнерство.

Тиша, що запала, була недовгою, бо різкий порив вітру промайнув галявиною й приніс із собою звук прибуття інших. Сіра спина й менша тінь вийшли на галявину, але тримали свої тіла напруженими, побоюючись зради. У ці дні не можна бути надто обережним. У міністерстві діяли нові правила, а новий міністр, Шеклболт, був набагато кращим за трьох своїх попередників, і будь-яку підпільну справу міг саботувати (прим. ред.: “саботувати” – викликати певні ускладнення) шпигун, який перебував у міністерстві.

Менша тінь терпляче дивилася на свого більшого напарника, чекаючи, що той пояснить, чи є ці новоприбулі тими, за кого себе видають.

— Вони всі чисті, ніяких зловмисників, наскільки знаю, — пояснив Ґрейбек і зробив останній крок назустріч новоприбулим. — Ви запізнилися, — грубо сказав він.

— Ми повинні були переконатися, що за нами не стежать, — мовив перший новоприбулий. Кожен із трійці був одягнений у малиновий плащ із накинутим на голову каптуром. Мабуть, це було зроблено на випадок, якщо хтось із потенційних загарбників з’явиться без запрошення, оскільки вони знали, що сірі спини належать до виду, який точно знає, що й хто вони, навіть не маючи потреби їх бачити. Лише один подих правильного вітру підказав йому (а отже, і його супутнику) з ким вони зіткнулися.

— Аврори висіли біля входу в провулок Ноктюрн, ледь не зловили, коли ми йшли до місця появи. І все ж… — перша замаскована фігура зробила крок уперед, показуючи себе найважливішою з-поміж усіх. — Ми тут, а тепер скажіть, чому вважаєте, що ми захочемо приєднатися до таких… — навіть його ніс скривився від посмішки, яку було видно в темряві, і перевертень застережливо загарчав:

— Що? Невже вважаєш себе вищим за мене, ти, породистий гнилий вишкварку? — сивий загарчав. Його менший партнер рванув уперед, схопивши за руку, зупиняючи.

— Досить, Фенріре, я розберуся з цим, — сказав обережно, перш ніж повернутися до гостей. — Нам не обов’язково бути віч-на-віч, і навіть не обов’язково подобатися один одному, добрий пане, але ми маємо схожі цілі, тому… обидва потребуємо трохи більшої вогневої потужності. У нас є пропозиція. Ви працюєте з нами, і кожен піде з тим, чого бажає.

На галявині було тихо, якщо не зважати на ледь чутний подих вітру, але потім чоловік у плащі заговорив знову: 

— З ким саме ви маєте справу? Хлопчик Поттер — наш, і наші цілі щодо нього не підлягають розголосу. Чого ви бажаєте, якщо берете Поттера полоненим?

Фенрір посміхнувся, звірячі ікла зблиснули в темряві. Він загрозливо гигикнув, але дозволив компаньйону відповісти:

— Помста, — просто відповів той, голос був грубим від отрути. — Помста, яка, у свою чергу, зробить ваш приз, Поттера, дозрілим.

***

Решту суботи Гаррі провів на самоті. Він накинув плащ і сховався в Астрономічній вежі, поки не минула комендантська година. Хлопець знав, що це його провина, тому він сидів у темряві, невидимий для випадкових перехожих. Самотність повільно проникала під шкіру. Поттер знав це, але продовжував розмірковувати над тим, наскільки безглуздо було б повертатися. Для чого? Щоб ще більше віддалитися? Ні. Він намагався попросити про допомогу, вони не зрозуміли, і це ще більше розхитувало їхню крихку дружбу.

Тож недільний ранок застав його на тому ж місці. Загорнутого в найтепліші мантії, з плащем-невидимкою на голові, що захищав від світу так, як це міг би зробити сам Джеймс або Лілі, або Сіріус… Але вони пішли, а Гаррі все ще був тут, марнуючи їхню жертву.

— До кого ж мені йти, щоб розібратися в собі? — більше ні до кого. А люди, які були довкола, не розуміли, наскільки він був зломлений. Мелфой, здавалося, пізнав його більше за них. Парубок здригнувся від цієї думки.

— Усе ще жалієш себе, Поттере? — пролунав голос з-за спини. Ґрифіндорець сидів упівоберта, усе ще під плащем, проте побачив Драко, що стояв за кілька футів. — Я не бачу тебе, але відчуваю твій запах, — пояснив блондин. — Я знаю, що ти тут, тож можеш вийти.

Гаррі не рухався, повільно обертаючись, щоб оглянутися. Наступного тижня мають відбутися відбіркові матчі до шкільних команд із квідичу, і хоча він не міг узяти в них участь, але дуже кортіло знову відчути подих вітру на обличчі. Може, пізніше піде політати? Або прогуляється до Гоґсміду? Восьмикурсникам дозволялося їздити в село, коли заманеться…

— Тебе шукає решта золотої трійці, — мовив Мелфой і, Гаррі готовий заприсягнуся, вдихнув повітря, принюхуючись. 

“Намагається винюхати мене” , — подумав хлопець з огидою.

— Ти не їв від суботнього ранку…

— А ти що тоді робив, га? Спав? — Поттер гаркнув, зриваючи плащ із голови й ховаючи в кишеню мантії. — Я прийшов сюди, щоб побути на самоті, Мелфою, на самоті!

— Не зважаючи на це, тримай, — Драко ступив крок уперед, простягаючи невеличкий пакунок. Гаррі насупився, розгубленість і занепокоєння закралися в його свідомість.

— Шоколад? — не вірячи своїм очам, промовив він. — Хто я такий? Твоя дівчина? Для чого це? — юнак побачив, як Мелфой насупився у відповідь, і образливий подарунок впав Гаррі на коліна. Це був важкий шматок чогось схожого на шалено дорогий шоколад.

— Ви з професором Снейпом дали мені зрозуміти, що, коли хтось робить щось для тебе, ти зобов’язаний бути ввічливим у відповідь, — суворо мовив Драко. — Я тебе висмоктав (прим. ред.: а краще відсмокт-… кхе, кхе), і відтоді ти нічого не їси. Ти нерозважливий і безвідповідальний, здавалося, що ти скоріше наб’єш порожній шлунок шоколадом, аніж здоровою їжею. Тобі, як мінімум, потрібен цукор, я просто вдавав…

— Бовдур, — перебив його Поттер. — Не знаю, у що ти граєшся, але припини. Ти еґоїстичний засранець, навіть не прикидайся.

Тоді сірі очі похмуро глянули на співрозмовника:

— То ти кажеш, що людина не може, навіть не повинна змінюватися? — запитав Мелфой.

Гаррі не йме віри (прим. ред.: “не йняти віри” – не довіряти, піддавати сумніву) цим словам. Чому Драко так наполегливо шукав його, якщо явно не хотів, щоб Поттер був тут? 

— Не за кілька днів, ні, — відверто відповів чорнявий. — Це не чесно й не реалістично…

— Я змінився в ту мить, коли ця тварюка мене вкусила! — прошипів Мелфой. — Ти нестерпний, Поттере. Не дивно, що ти один. Вимагаєш зміни у ставлення до себе й протестуєш, коли хтось намагається тобі підкоритися (прим. ред.: у-ля-ля (～o￣3￣)～ ). Чи варто дивуватися, що ти залишився на самоті?

Той гигикнув: 

— Дива не трапляються за один день.

— Вважаєш дивом те, що я дбаю про когось іншого? — кинув шпильку Драко. — А не спадало на думку, що навіть до «зміни» в мене були батьки, яких я любив, дім, за яким сумував, коли приходив до школи, домашній улюбленець, якого я обожнював? Якщо ненавидиш мене, то хіба це означає, що я не відчуваю, не маю того, що й ти?

Гаррі насміхався, відвертаючи голову:

— Ти мертвий, — пробурмотів, — тому нічого не можеш відчувати.

Раптом, так швидко, що Поттер аж підстрибнув, слизеринець упав на коліна, Гаррі інстинктивно підняв голову, і його очі зустрілися з цими крижаними сірими кристалами. Тепер між їхніми обличчями були лічені дюйми.

— О, я відчуваю,— промуркотів Мелфой. Гаррі аж затремтів від його шовковистого голосу. — Я почуваюсь дуже добре. Краще, ніж ти, людина, що не бачить подарунка, яким є її власне життя. Дар, за який померло багато людей. Ні, ти вдаєш, що воно нічого не варте, бо тоді не треба змінюватись, не треба працювати над тим, щоб жити. Ти здаєшся. Так просто, чи не так? Ну, а якщо так, то чому ж ти смердиш на весь замок своїм нещастям?

У Поттера голова йшла обертом. Усі ці звинувачення в голові ставали плутаниною, гамірним, ревучим лабіринтом хаосу. Хлопець опустив голову, втупившись у шматок шоколаду на колінах, наче смаколик містив відповіді на ці звинувачення.

— Я знаю, що не ідеальний, засранцю, — гаркнув Гаррі, віднайшовши голос. — І, можливо, маю деякі прикрі риси, але я не просив тебе втручатися в моє життя. Ти вдерся в нього, бо я був тобі потрібен. Я дозволив тобі вижити, але це не означає, що ти маєш безкоштовне запрошення в моє життя.

Юнак побачив, як Драко злегка нахилив голову, коли легенький вітерець пронісся вежею. Поттер був упевнений, що блондин намагався спробувати Гаррі на смак, коли дивився на нього, обдумуючи, очевидно, наступні слова. Ґрифіндорець просто витріщився, не відриваючись. Поняття не мав, навіщо Мелфой напускає на себе цей фасад фальшивої уважності — навіть не знав, яка від цього взагалі користь була самому Драко.

— Боляче, правда? — тихо промовив Мелфой, і Гаррі розгублено насупив брови. Шкіра Поттера защеміла від еластичного оксамиту, на який перейшов тон співрозмовника. Хоч очі зрадливо заблищали, але хлопець не відповів. Він не подарував відповідь допитливості Драко. — Якщо боляче, якщо ти на межі, якщо от-от втратиш друзів, чому поводишся як упертий бовдур і не даєш жодної надії на допомогу?

Гаррі лиш закотив очі. 

— О, Мерліне, життєва порада від вампіра, — саркастично вигукнув натомість. — Хочеш сказати, що ти — моя надія?— насміхався він над цією думкою.

— Слухай, — промовив Мелфой крізь зуби, — якщо сумніваєшся в моєму до ідіотизму «нехарактерному лицарстві», то не хвилюйся. Я еґоїстично зацікавлений, щоб ти залишився живим. Ось і все. Якби ти не був невід’ємною частиною мого виживання, я дозволив би тобі гнити тут самому, але знаю, що в такому разі ти помреш від самотності або від чогось іншого, не менш драматичного.

Поттер сидів спокійно, не бажаючи показувати Драко, як ці слова пронизують, наче тисяча вогняних голок, його слабку плоть. Здавалося, що Мелфой зробив павзу для драматичного ефекту, але Гаррі відмовився віддавати свої емоції на поталу (прим.ред.: “віддавати на поталу” – ставити в умови зневаги/знущання) настирливому вампіру.

— І ось я тут, — нарешті продовжив блондин, голос був майже перепочинком від тиші, хоча й дратував. — Не можу дозволити тобі померти, інакше це зроблю я. Ось так просто.

Саме тоді тіло Поттера остаточно впало в поразці. Низьке виснажене зітхання зірвалося з вуст, а потім, нарешті, коли очі заплющилися, Гаррі заговорив:

— Принаймні це було чесно, — втомлено зітхнув юнак. — Не люблю, коли мені брешуть, навіть якщо хтось думає, що це для моєї ж користі. Я не дитина, тому можу сам вирішувати, до чого готовий.

Хлопець побачив, як Драко на це підняв брову.

— Ти дивний, Поттере, — пробурмотів той. — Волієш почути жорстоку, а не підсолоджену правду. Та яка різниця? Я все одно мушу врятувати тобі…

— Це важливо, бо мені брехали впродовж життя, і я не можу стежити абсолютно за всим, але хоча б контролюватиму, з ким розмовляю, — перебив його Гаррі. — Не маю більше часу на брехунів-маніпуляторів.

Мелфой лише знизав плечима.

— Я розумію, що, зважаючи на твої погляди, шляхетні ґрифіндорці неймовірно наївні. Ти віриш, що все можна вирішити, якщо бути тільки правильним і справедливим.

Гаррі нічого не відповів на це, але Драко продовжував вичікувально дивитися на нього, ніби чекаючи, що той гаряче відповість на його гострі слова. Не маючи нічого на язиці, але маючи думки в голові, Поттер ще хвилину зітхав, обертаючись, щоб ще раз поглянути на світ. Відчув, як Мелфой опустився поруч, і його м’язи напружилися, щоб втекти, але парубку вдалося втриматися на місці.

Якраз тоді сонце розірвало густу хмарну завісу, сліпуче світло осяяло його шкіру, зігріваючи. Заплющивши очі, Гаррі на мить поніжився в цьому світлі, аж поки легеньке шурхотіння не нагадало, що він не сам.

Його вії затріпотіли, і хлопець неохоче перевів погляд на партнера. На мить перехопило подих, стиснувши груди й горло. Сонце освітлювало бліду шкіру, надаючи м’якого сяйва щокам і ореолу білявого волосся. Коли Поттер нарешті віднайшов свій голос, він не був таким легковажним, як хотілося б.

— Ти казав, що Снейп винайшов для тебе зілля, аби ти міг виходити на сонячне світло, — сказав Гаррі. — Як це тобі допомогло? Хіба вампіри не повинні згорати на сонці?

Мелфой на мить замовк, перш ніж подих, що не давав йому жити, здригнувся на губах у зітханні. 

— Вампіри не перетворюються на попіл одразу, вони повільно горіли б, ніби після кислоти, що потрапила на шкіру. Якби вплив був надто тривалим, то смерть була б неминучою, але це сталося б не так — не так, як вибух.

Поттер кивнув, значною мірою стурбований тим, що це була перша їхня спокійна та цивілізована розмова, і вона стосувалася смерті.

— Коли я вперше повернувся додому, сонце змусило мене сховатися у своїй кімнаті. Мій світ виглядав, у кращому випадку, похмурим, приреченим на темряву,— Мелфой провів язиком по губах, зволожуючи, і Гаррі почервонів, коли зловив себе на тому, що дивиться на цей рожевий язичок. Тоді здригнувся від власного ідіотизму й перевів погляд на якусь цікаву пляму кам’яної підлоги, поки Драко продовжував: — Северус провів більшу частину літа, намагаючись знайти ліки, але найкраще, що зміг вигадати — зілля, яке повернуло мені якусь подобу життя. Моє існування може бути… сумнівним за чиїмись мірками, але я завдячую цьому кожним сантиметром власного тіла. Зілля, якщо приймати його раз на день, поверне частину мого майбутнього. Або, принаймні, шанс на нього.

Гаррі на мить замислився, вважаючи, що ім’я Снейпа дивно звучить на язиці Мелфоя.

— Він зробив для тебе дуже багато, враховуючи, що ти лише його учень, — мовив Поттер, намагаючись уникнути інсинуацій (прим. ред.: “інсинуація” – навмисне повідомлення негативних відомостей). Але коли Драко, здавалося, не зрозумів, Гаррі був змушений продовжувати: — Ви зі Снейпом подобаєтеся одне одному чи що? — відповідь була цілком зрозумілою з майже нудотного виразу обличчя Мелфоя.

— Це, мабуть, найогидніша річ, яку я коли-небудь чув, — пирхнув Драко. — Тобі подобається отой твій перевертень? — запитав натомість. — Тут усе так само. Северус був близьким другом моїх батьків ще до мого народження. Я довіряю йому своє життя.

Поттер пирхнув, пригадуючи, скільки разів професор рятував і його життя.

— Я теж довіряю йому своє, — зізнався юнак, — але він усе одно покидьок.

Мелфой трохи повернув голову, і Гаррі помітив, що тепер за ним спостерігають з куточка одного із сірих очей.

— За твоїми мірками, я — теж, — сказав Драко.

Ґрифіндорець кивнув.

— Ти такий. Але ти… більш стерпний, коли не намагаєшся вдавати когось іншого.

Драко хитро посміхнувся.

— Якщо бути чесним, звичайно, ти такий наївний, Поттере. Тобі не спадає на думку, що, можливо, це все частина мого плану, щоб ти був у мене на повідку?

— Я ніколи не буду ні в кого на повідку, — відповів Гаррі. Посмішка Мелфоя перетворилася на тривожно-задумливий погляд.

— Повір мені, Поттере, — сказав Драко, і в його голосі дивно було чути чесність. — Це єдина причина, чому я тебе поважаю, — коли сонячне світло осяяло бліде обличчя, парубок лиш тоді помітив, який Мелфой виснажений і втомлений. “Так він виглядає приблизно за день до того, як йому треба поїсти”, — подумав Гаррі й розгубився. Минуло лише… Скільки? День? Попереднього разу блондин не їв довше, ніж рекомендувалося, то чому ж він зараз такий виснажений?

— Ти виглядаєш трохи… Ну… Розпашілим більше, ніж слід, враховуючи, що тільки вчора ми… Маю на увазі, що я… Ну, знаєш, — Поттер почервонів від власної невиразності, а гордість врятувало лише те, що він не прийшов минулого разу, коли запропонував Драко своє горло. — Хіба тобі не треба бути чемним до вечора середи?

Мелфой відвернувся, щоб уникнути погляду співрозмовника.

— Не сунь носа до чужого проса, — трохи поспішно відповів хлопець.

— Але… Я читав, що іноді вампірові може знадобитися більше крові, якщо він перенапружується, або ж якщо займається…

— Твоя турбота приємна, але оскільки я мертвий, то не став би витрачати занадто багато часу на клопотання про своє здоров’я, — різко сказав Драко, підводячись на ноги. Гаррі пішов слідом.

— Для того, хто завжди наголошує про мій поганий характер, ти маєш не кращий, — різко мовив Поттер. З цими словами він побачив, як Мелфой розвернувся й чкурнув через кімнату вниз сходами, зникаючи з поля зору. Слизеринець лишив Гаррі наодинці з власними думками й роздратуванням. Життя стало б набагато простішим, якби вони навчилися як мінімум терпіти один одного. От якби мусили були разом, поки Снейп не знайде якесь рішення для Драко, якому потрібна тільки його, Гаррі, кров, то це було б менш виснажливо, аніж коли обидвоє могли бути більш сердечними один до одного.

***

Мелфой блукав коридорами підземелля. Хоч він тут більше не жив, але почувався, як удома. А ще тут тихо, а йому зараз ой як потрібна тиша. Коридори… Вони такі галасливі завдяки новому загостреному слуху. Руки стиснулися в міцні кулаки. Вкрадена кров стугоніла по венах, нагадуючи, як мало ще лишилося. Як бісить, що Поттер відзначив його занедбаний стан. Не думав, що доведеться вигадувати виправдання, навіть на думку не спадало, що хтось помітить!

Професор Аларік загнав його в кут учора ввечері, і тортури, що послідували за цим, здавалося, посилилися завдяки тому, що до цього моменту парубку вдавалося уникати чоловіка. Хоча його надлюдське тіло зцілило всі фізичні рани, Драко все ще пам’ятав ту агонію, що пронизувала тіло, тому не сумнівався, що цього тижня буде щось більш грандіозне. Після кожного уроку захисту? Кожного разу, коли блукатиме коридором на самоті? А це часто траплятиметься? Хлопець наважувався ходити тут сам, бо знав, що двері до кімнати Северуса знаходяться далі по коридору. Знаючи це, він почувався безпечніше, але не в безпеці. Мелфой ніколи не буде в безпеці.

Він ненавидів свій теперішній жалюгідний стан, незважаючи на те, ким був раніше. Юнак знав: що більше крові Поттера пи́тиме, то швидше зростатимуть його вампірські здібності. Але не було певносі, що це допоможе, якщо захист може закінчитися тим, що світ дізнається, ким він є, тобто раніше, ніж Драко буде готовий. Він, напевно, міг би власноруч перегризти Аларіку горлянку, коли сили сягнуть свого піку. Але це привернуло б увагу до присутності в замку надприродної істоти, і тоді це було б лише питанням часу.

Крім того, хоч вампіри й були політично прийнятними, але перерізати комусь горло все ще було цілком незаконно. А він, до того ж, ще й смертежер. Як може щось зробити? Як може покликати на допомогу? Скиглити та кликати матір чи батька, як робив раніше. Боягузтво більше не було частиною його сутності. За ці крихти гордості, які залишилися, Мелфой чіплятиметься доти, доки не перетвориться на порох.

Однак там, у вежі, дражнити Поттера, мати (як він міг це назвати) цивілізовану розмову з Поттером, пити з Поттера… Не мало значення, з ким, але саме з ним він почувався живим, як ніколи. Тепер Драко може лиш боятися решти свого не-життя. Ховатися від божевільного, що видавав себе за професора, що мав якусь вендету (прим. ред.: “вендета” – звичай кривавої помсти за свого родича) проти нього й тільки проти нього. І Мелфой ніколи й нікому не міг розповісти про це, якщо сподівався зберегти свою таємницю. Він був приречений на це, на це не-життя, назавжди, з кількома втечами від реальності то тут, то там, і тільки з руки ґрифіндорця…

“Поттер, — думав він, — чому ніхто інший, крім нього, не міг задовольнити мене?”

— Дурний хлопчисько, — докоряв собі блондин, здригаючись при кожній згадці про те, як у присутності Гаррі його пильність спадає, як у повії трусики. Драко намагався приховати цей свій бік, вразливу частину душі, яка просто хотіла того, чого хотіли всі. Хотілося спокійно йти додому, хотілося всміхатися так, ніби дійсно відчував радощі, хотілося не оберігати себе й свою темну таємницю від усіх на світі. Хотілося бути живим, а не просто дихати цим жалюгідним існуванням. І хай допоможуть небеса, але ці швидкоплинні моменти підвели його впритул до загибелі.

Дійшовши до першого майданчика гвинтових сходів, Мелфой замахнувся руками на балюстраду (прим. ред.: “балюстрада” – огорожа, що складається з фігурних стовпчиків) й важко сперся на них, заплющивши очі так міцно, що побачив плями в темряві за повіками. Як можна було так легко впасти з місця відчуження, над яким так важко працював? У нього не було друзів. Він ні в чому не довіряв батькам. Нічого не говорив про свою внутрішню метушню, не видавав свого справжнього «я» й не робив цього з шостого курсу. Він зціпив зуби, стиснувши кулаки до побіління кісточок. Як дорогоцінному Гаррі Поттеру вдалося так легко вийти за межі свого залізного характеру?

— Тому що в глибині душі ти цього хочеш, — бурчав темний вампірський голос у свідомості.

***

Гаррі не був упевнений, що саме вивело його з усамітнення до великої зали на сніданок у понеділок вранці, але він відчував, що стискаючий від голоду біль у шлунку грає в цьому оркестрі головну скрипку. Сьогодні все одно доведеться вийти на заняття, тож він повинен заздалегідь підкріпити свій організм і розум. Він нічого не виграє, ховаючись нагорі зайві півгодини.

Як завжди, коли Поттер зайняв своє місце посеред великої прогалини між учнями, Герміона підсунулася ближче до нього. Дівчина нічого не сказала, лише дружелюбно кивнула, перш ніж повернутися до своєї яєчні. Рон був по інший бік від неї, але теж нічого не сказав. І між Гаррі та його друзями була очевидна прірва. Там могли б поміститися два Дадлі.

“Ну, ти ж хотів усамітнення”, — подумав він, згадавши репліку Мелфоя. 

Слова вжалили, коли він наклав собі на тарілку кілька тостів та яєчню з беконом. Шлунок тужливо закрутило, бо Поттер вижив лише завдяки шоколаду, який Драко дав учора. Так, він його з’їв. І не хотів думати про те, що б це могло означати.

Зала була живою й наповненою голосами, але хлопець відчував себе дуже далеким від усієї цієї бурхливої та життєвої енергії. Він бурмотів собі під ніс, занурюючи бекон із хлібом у жовток, перш ніж покласти до рота. Їжа вже не смакувала так, як раніше…

— Доброго ранку.

Гаррі мало не підстрибнув, і не лише тому, що впізнав голос, чи тому, що власник цього голосу зайняв зяюче, явно порожнє місце на лавці навпроти. А тому, що це було перше добре слово, яке він почув за весь ранок, і воно належало Мелфою. 

Мелфою, який втік, коли їхня вчорашня розмова зачепила більше, ніж фраза Арестовича про два-три тижні. Поттер підняв на парубка очі, дивлячись, як той підсолоджує кашу коричневим цукром. 

— Доброго ранку, — тихо промовив, не бажаючи дивитися дарованому коневі в зуби. Якщо Драко збирався спробувати поводитися чемно й зробити цю напругу між ними трохи м’якшою, заговоривши з ним, то Гаррі не збирався його зупиняти.

— Зголоднів сьогодні, Поттере? — запитав Мелфой, і в його голосі прозвучали нотки насмішки. Чорнявий підняв брову.

— А ти голодний? — відповів натомість, справді бажаючи знати, чому Драко їсть, адже не було ніде інформації про те, що вампірам також потрібна справжня їжа. “Мабуть, йому та їжа треба, як собаці другий хвіст”, — подумав Гаррі, запхавши ще кілька великих шматків до рота. І якщо його манери за столом відштовхнули слизеринця від чогось віддалено сексуального, що ж, це був лише бонус.

— Чого ти сидиш біля нього, Мелфою? — запитав збоку знайомий голос Рона. Поттер здригнувся, готуючись до того, що мало статися.

— Місце було вільне, Візлі, — холодно відповів юнак лише з натяком на насмішку. — Позбавлений рудої голови (прим. ред.: то якийсь такий прикол, який я ніяк не змогла інтерпретувати ಠ╭╮ಠ  .  типу, то мало бути смішно, бо Рон – рудий, ха-ха), тож якщо моя присутність не заважає Поттеру, то це не твоя справа.

Не треба було повертати голову, щоб зрозуміти: Рон почервонів, заскреготавши зубами.

— Твоє існування всім заважає, — кинув шпильку Візлі. — Гаррі й без тебе вистачає клопоту, а ти ще й засмерджуєш його чудове повітря.

Замість того, щоб схопитися на ноги від обурення, Драко просто поклав до рота цілу ложку каші, перш ніж байдуже відповісти: 

— Включно з нібито найкращими друзями, яких я бачив у його компанії лише тричі після потяга.

Рон на це лиш пирхнув, і Поттер помітив, що саме лікоть Герміони змусив його замовкнути.

— Ми вже не на першому курсі, — жорстко сказала Ґрейнджер. — Не варто сваритися через дрібниці. У нас було достатньо сутичок, щоб вистачило на все життя. Мелфой просто розмовляв із ним, Роне.

— Саме так, — втрутився той, — не треба ревнувати.

 Гаррі здригнувся від цього.

— “Ревнувати”! — обурено вигукнув рудий.

— Роне! — Герміона схопила його за передпліччя. — Я вважаю, що Гаррі й Мелфой уже дорослі люди, які відкинули старі суперництва й рухаються вперед, у майбутнє. Вони тепер партнери й на захисті, і на чарах, розумієш?

Візлі знизав плечима, явно роздратований тим, що ніхто не став на його бік. Поттер відчував себе більш ніж просто роздратованим через те, що вони майже не розмовляли останнім часом, але відчував, що друзі все ще мають право заборонити Мелфою розмовляти з ним. Звісно, винні були обидві сторони, але якщо бути чесним, то Драко був найбільш чесним. Як би не було боляче це визнавати. Парубок не заслуговував на таку зневагу. Принаймні останнім часом.

— До речі, це нагадало, що в нас будуть проблеми з Флитвіком, — промовив Гаррі, беззастережно дивлячись у бліде обличчя Мелфоя. Навіть думки не було, що бажання поговорити з ним з’явилося лише з бажання роздратувати Рона. — Ми не працювали над груповим завданням.

На це Поттер застогнав разом із Драко. Було по-дивному приємно відчувати себе нормальним. Навіть якщо це було через щось погане, то це було нормальне погане: школа й домашні завдання. Коли подібне було його найбільшою проблемою? Такі зміни до чортиків освіжаючі.  

Довелося чекати останнього уроку, щоб упевнитися в цьому. Але, звісно, Флитвік накинувся на хлопців, щойно викликав їх для демонстрації перед класом, і вони просто невпевнено перезирнулися. Маленьке личко викладача перекосилося від розчарування та гніву:

— Я думав, що двоє чоловіків можуть відкинути всі розбіжності й бути достатньо дорослими, щоб завершити роботу…

— Вибачте, професоре, — втрутився Мелфой, здивувавши Гаррі своїми наступними словами: — Це я винен, бо був заклопотаний і не знайшов часу для Поттера, щоб…

— Незалежно від того, чия це була провина, — перебив його Флитвік. — Ви обидва пережили війну, я очікував від вас обох більшої зрілості й поваги.  

Клас замовк, особливо Гаррі, який досі не міг прийти до тями від того, що Драко взяв на себе провину, яка, якщо бути чесним, була не зовсім його.

— Нам дуже шкода, професоре, — нарешті вимовив він, підбираючи слова. Тоді помітив, що обличчя Флитвіка чомусь трохи пом’якшилося.

— Ви обидва відпрацюєте час покарання — сьогодні після вечері, зрозуміло? — зажадав Філіус.

Обидва кивнули, і урок продовжився. Учнів викликали, щоб ті в парах демонстрували своє завдання. Дехто з них впорався, але більшість були або надто невпевненими у власних силах, або надто слабкими в заклинаннях. Їм потрібно було більше практики, щоб зрівнятися з партнерами. Поттер прикипів до місця, коли Рон і Герміона вийшли в центр кімнати. Ґрейнджер завжди найшвидше вивчала нові закляття, а от Візлі зазвичай мав проблеми. Це була цікава пара.

Гаррі насупився. Герміона сьогодні була тихою, а тепер ще й виглядала дуже блідою, і майнула думка, що вона не дуже добре себе почуває. Поттеру здавалося, що Рон вважає так само, тому виглядав трохи наляканим, бо не хотів, щоб партнерка ще більше тиснула на себе. Дівчина виглядала дуже слабкою. Але, як завжди, залишалася рішучою.

Вони обидвоє підняли палички й майже в унісон промовили закляття:

— Вінґардіум Левіоза! — перо підскочило в повітря різким рухом замість запланованого м’якого. Рон стрибнув, і перо повністю опинилося під владою Герміони.

— Ґрейнджер помилилася, Поттере, — нахилився Мелфой і прошепотів Гаррі на вухо. Парубок ледь стримався від того, щоб не здригнутися від цієї близькості. Тоді подивився на співрозмовника, який усе ще був тривожно нахиленим. — Я відчуваю запах її поту, напругу, у якій перебуває її тіло, — пояснив Драко. Щойно юнак повернувся до своїх друзів, як перо Герміони, яке зазвичай контролювало абсолютно все, спалахнуло полум’ям.

— Мені так шкода, професоре! — плакала дівчина, задихаючись. Здавалося, вона ось-ось знепритомніє, і Гаррі був вдячний, коли Візлі провів її назад до столу.

— Не хвилюйтеся, міс Ґрейнджер, таке може статися, коли дві сили не збалансовані, — запевнив Флитвік, переходячи до наступної пари. Але Гаррі з тривогою дивився на своїх найкращих друзів. Він був упевнений, що це сили Герміони розбалансувалися самі по собі, а не через подвійне взаємодію. Нотатки з попереднього уроку дали зрозуміти, що концентрація ґрифіндорки та її зв’язок із партнером компенсували б будь-які викривлення. Щось не так із Герміоною.

— Ти казав, що відчуваєш, ніби з нею щось не так? — пошепки запитав він у Мелфоя.

Блондин нахилив голову, щоб краєм ока поглянути на нього, коли Флитвік завів повчальну промову про те, як можна вдосконалюватися.

— На тіло впливає кожна емоція чи тиск, будь-що, чому можна піддатися. Я відчуваю подібне на ній, вона втомлена, виснажена й сповнена рішучості ігнорувати магію, яка підказує, що щось не так.

Поттер занепокоєно глянув на співрозмовника.

— Вона хвора? — відповіддю був легкий кивок. Парубок важко ковтнув. — Але що могло статися так раптово? Їй треба побачитися з мадам Помфрі, — прошепотів Гаррі, здебільшого сам до себе.

— Але чи побачить вона її, чи ні, ніхто не знає, — відповів Драко. Перш ніж Гаррі встиг відповісти, Флитвік звернув на них увагу, і вони були змушені мовчати до кінця уроку. Хоча Гаррі весь час відчував на собі погляд Мелфоя.

***

— Це серйозно! — наполягав Поттер, коли наздогнав Герміону й Рона, щойно закінчився урок чарів. Подруга запевняла, що все гаразд, але як Гаррі міг переконати в тому, що вона в скрутному становищі, не розкриваючи, звідки про це знає?

— Ти ніколи не робиш таких помилок, ніколи.

— Я людина, Гаррі, мені дозволено помилятися, через це не настане кінець світу, — відповіла Ґрейнджер, переглядаючи свої записи з чарів, які встигла зробила в бібліотеці.

— Відколи це? — Рон пирхнув. — Якщо отримаєш менше, ніж «Відмінно», ти розридаєшся.

Герміона насупилася.

— Послухай, — сказав Поттер, перехилившись через стіл так, щоб його тихий голос усе ж долинав і до неї, і до Рона. Мадам Пінс дивилася на них з іншого кінця кімнати. — Що тобі втрачати? Просто сходи до Помфрі й заспокой усіх.

— Я не хвора, — твердо сказала дівчина. — Я не хворію й точно не можу собі дозволити цього року — це наш останній шанс виправити шкоду, яку війна завдала нашому майбутньому, — вона відкинулася на спинку стільця й глянула на них із Роном. Її обличчя розчервонілося, а пальці злегка посмикувалися, коли лежали на нотатках з заголовком «Парне завдання». — Можливо, це пустий звук для вас, але це щось означає для мене. Я не дозволю… Волдеморту здобути перемогу й вкрасти будь-яке майбутнє, яке в мене могло б бути. Я старанно вчилась шість років і не дозволю, щоб вони пропали даремно.

— Твоє здоров’я важливіше, — пробурмотів Візлі.

— Яка користь зі здоров’я, якщо я нічого не можу зробити зі своїм життям?— сказала вона. — Ні. Не хочу більше чути. Я знаю, що зі мною все гаразд. Просто я не так швидко осідлала парне завдання, як хотілося б, — Герміона підняла свої конспекти. — Тому ми з Роном будемо більш старанно готуватися до наступного уроку. Раджу вам із Мелфоєм зробити те саме.

Гаррі опустився на своє місце; він визнав поразку в цьому питанні й повернеться до нього пізніше. Можливо, коли буде більше фізичних доказів. Він знав, що чуття Драко бездоганне, але не міг використати це як доказ, не розпатякавши таємницю.

Мелфой. Поттеру не подобалося, як він невпевнено поводився зі слизеринцем. Здавалося, у хлопця була «фішка» говорити правду, але Гаррі знав, що це робиться лише для того, щоб отримати щось натомість, і не міг зрозуміти, що саме.

— Він кружляє навколо тебе, як стерв’ятник, — недоброзичливо бурчав Рон, — мені це не подобається, він щось задумав.

Чорнявий винувато відвів очі, зловивши на собі підозрілий погляд Герміони. Одну його частину дратувало те, що вони повірили, ніби він має право голосу після тижнів ігнорування. Але інша частина була вдячна, що друзям не байдуже, і що вони не хочуть бути відштовхнутими ще більше, аніж зараз. Поттер відкрив було рота, щоб відповісти, але Візлі випередив його:

— О, чудово, ось і цей мерзотник.  

Гаррі насупився, витягнувши шию, щоб глянути на вихід. Аж ось і він. Мелфой, немовби приурочивши свою появу, саме в цей момент прямував до їхнього столика. “Дуже вчасно”, — підозріло подумав парубок, схоплюючись на ноги, щоб перехопити Драко.

— Після вечері в нас покарання, — недбало сказав блондин, ігноруючи погляд Рона й зосередившись на Поттері так, наче він був єдиним у кімнаті. Гаррі нервував від такої уваги. Ніхто на нього так не дивився, ніколи. Це викликало занепокоєння.

— Я пам’ятаю, — відказав він, хоча насправді забув у ту мить, як побачив загадковий стан Герміони. — Але ж це має бути за кілька годин.

— Флитвік загнав мене в кут після уроку й сказав, що після обіду ми обидва повинні з’явитися в його класі для відпрацювання. Подумав, що мушу повідомити тебе, бо ми практикуватимемо парне завдання, тому мені потрібна твоя присутність.

Мелфой подивився на Герміону:

— Ґрейнджер, ти виглядаєш дуже слабкою. Тобі треба в лікарняне крило — якщо здохнеш, то не буде кому няньчитися з Візлі.  

Рон схопився з місця, але Герміона поклала руку на його плече й перевела погляд на Драко:

— Дякую за турботу, Мелфою, але це просто невеликий стрес, ось і все. Не варто брати до уваги.

Гаррі зітхнув, відчуваючи, як по шкірі повзуть мурахи. Напевно, має бути щось серйозне, щоб так вплинути на її магію? Та ще й так швидко? Він помітив, як Драко відступив трохи назад, і стало цікаво, чи то юнак намагався втекти від «хворої» аури Герміони чи від запаху його, Поттера, тривоги. Мелфой погано реагував на негативні емоції, як пригадувалося, навіть того першого разу в підземеллі.  

— У вас є якісь плани до вечері? — запитав Драко їх (тобто Гаррі) після кількох хвилин незручного мовчання.

Візлі весело пирхнув.

— Невже запрошуєш Гаррі на побачення, ти чого, Мелфою? — гигикнув він.

Поттер боровся з рум’янцем, що хотів розфарбувати щоки.

— Замовкни, Роне, — кинув він, відчайдушно уникаючи погляду Герміони. Здавалося, вона спостерігає, і Гаррі був майже впевнений: що б це не було, не хотілося, щоб вона це бачила. Нервово облизуючи губи, схопив свою сумку. — Побачимося пізніше, — сказав друзям, тоді розвернувся й попрямував до дверей бібліотеки. Відчув, що Драко уважно стежить за ним, але як тільки вони опинилися в порожньому коридорі, він крокував поруч. На щастя, більша частина учнів, здавалося, вийшла на вулицю, щоб насолодитися рідкісними променями сонця.

— Здається, ти не знаєш, чого хочеш від цих двох, — зауважив Драко, маючи на увазі Рона й Герміону.  

 — Усе не так, як раніше. Я змінився. Ми всі намагаємося продовжувати жити, як раніше, хоча насправді потрібно заново пізнати одне одного, — задумливо пояснив Поттер, тільки тоді усвідомивши, що слова, які злетіли з вуст, насправді максимально правдиві. Було непристойно моторошно так вільно розмовляти з Мелфоєм. Невже це був просто зв’язок симпатії? Гаррі хотів, щоб це зникло, чим би воно не було. Це неправильно. Він не довіряв Драко своїх найпотаємніших переживань і почуттів, навіть якщо хлопцю й потрібна була його кров, щоб жити.

 — Чому це так складно? — запитав слизеринець.

Гаррі зітхнув, дивно (дратівливо) зворушений цікавістю, майже занепокоєнням в ошатному голосі співрозмовника. Чи було це тому, що Мелфой хотів, щоб Поттер жив, чи ні, не мало значення. Крім того, він потрібен Драко живим, так, але блондину не потрібно піклуватися про його благополуччя й почуття.  

Нарешті Гаррі відповів:

— Тому що я боюся, що ми більше не будемо підходити одне одному після всього, що змінилося.  

Мелфой якусь мить дивився на нього, а потім сказав:

— Це найбезглуздіша річ, яку я коли-небудь чув. Ці двоє — одні з найнедосконаліших людей у світі чарівників, але вони файно піклуються про тебе. Не варто цим зневажати, Поттере, це рідкісне явище, — парубок зробив павзу, критично оглядаючи Гаррі краєм ока, і той здригнувся від тону, яким це було сказано. Він не міг збагнути, що Драко тут робить. — Вони пішли за тобою в невідомість на полювання за Темним Лордом, — продовжував Мелфой, — це безглуздо з твого боку — думати, що вони можуть покинути тебе зараз.

Гаррі знизав плечима.

— Кожна людина досягає тієї межі, коли не може більше терпіти, — сказав він і вийшов на рухомі сходи, зануривши голову в темну хмару роздумів щодо того, коли ж його друзі могли б досягти цієї межі. Він не звертав уваги на те, куди йде. Вийшов на перший майданчик і пішов далі, не усвідомлюючи, що сходів там немає. Хлопець спіткнувся, тіло завалилося вперед, очі широко розплющилися. У животі щось перевернулося. Усе приготувалося до довгого падіння вниз незліченними сходинками.

Раптом гострий біль смикнув його за руку, тягнучи назад угору, закрутивши в прохолодних, вампірських грудях. Поттер застиг, міцно стиснутий двома сильними руками. Він не до кінця усвідомлював, що на нескінченних рухомих сходах знаходяться люди. Але незважаючи на це, він не міг поворухнутися.

Очі Гаррі все ще були широко розплющені, дихання виривалося з грудей, а серце дико тьохкало. Повільне дихання Драко танцювало над вухом, нагадуючи, що власна кров також шалено калатає прямо під носом у Мелфоя. Чуже дихання здавалося якимось цілеспрямованим, ніби юнак намагався залишатися спокійним навіть перед обличчям гарячої, пульсуючої крові Поттера.  

— Я вважаю, що ти перейшов межу й не візьмеш більше, якщо тільки дуже хочеш померти, — спокійно сказав Драко. На мить Гаррі здалося, що відчув довгі гладкі пальці, що ковзнули по хребту. Чистий мускусний запах Мелфоя заповнив ніс, затуманюючи розум. У тиші він чув лише повільне биття холодного серця.  

— Ти… ти не… ти не… тобі не треба…? — Поттер намагався, але слова не складалися докупи. Від цього було надто незручно. На щастя, його зрозуміли.  

— Ні, — сказав Драко, відходячи від Гаррі, який задумливо дивився на партнера. Мелфой справді виглядав ще більш блідим, ніж зазвичай. Чому кров не підтримувала його так довго, як думав Поттер? Хлопець не виглядав голодним, але мав слабший вигляд, більш втомлений, ніж повинен.

— Моєї крові тобі не вистачить надовго, — нарешті сказав Гаррі.  

Драко підняв брову.

— Пропонуєш більше, Поттере?  

Гаррі блиснув очима.

— Ти такий засранець, — він відступив від Драко на кілька кроків. — Я просто намагався бути… Слухай, просто забудь, — пробурмотів, тоді розвернувся й попрямував униз сходами, які цього разу вже чекали на нього. Поттер намагався не думати про присутність старшокласників, які де-не-де траплялися на сходах, і про те, як для них зараз виглядала їхня з Мелфоєм взаємодія. — Куди ми йшли? — запитав, коли відчув, що юнак знову стояв поруч. — Ти попросив мене піти з тобою.

— Узагалі-то, — виправив Драко, — я запитав, чи ти не зайнятий, а ти відмахнувся, щоб приховати збентеження, і я пішов за тобою.

Гаррі буркнув собі під ніс, роздратований легким, невимушеним ставленням Мелфоя. Йому раптом стало так комфортно із самим собою. Поттер не знав, що з цим робити.

— Гаразд, — різко кинув чорнявий, зупинившись, наче звертаючись до самого себе. — Я просто повернуся й…

— Не будь таким дурним, Поттере, заради Бога, — вилаявся Драко й схопив співрозмовника за зап’ястя, щоб той не вирвався. Його рука була ледь теплою, але ще не крижаною, як це було б, коли повністю вичерпається запас крові. — Учні молодших класів зараз проходять випробування на квідичному полі. Я хотів спитати, чи не хочеш піти зі мною. Ми обоє сумуємо за улюбленим видом спорту.

Це зупинило Гаррі на півслові.

— У що ти бавишся, Мелфою? — запитав із підозрою. Тоді висмикнув свою руку з чужої долоні. — Чому ти так…?  

— Не починай знову, — роздратовано зітхнув Драко. — Я продовжую тішити тебе своєю присутністю просто тому, що ти потрібен мені в житті, і мушу переконатися, що депресія не зведе тебе в могилу. Мало того, якщо хочеш знати, у цьому клятому замку окрім Северуса немає більше нікого, кому я довіряв би настільки, щоб просто бути поряд. Не кажучи вже про те, що ти єдиний більш-менш терпимий гаврик, який залишився в цьому році. Війна показала, наскільки «хорошими» були мої старі «друзі».

Слова Мелфоя були гнівними, роздратованими й злітали з вуст у такому поспіху, що Гаррі майже пропустив половину з них. Майже. Через секунду усвідомлення він усе зрозумів і був приголомшений непрорепетируваною чесністю. Щирість. Тоді сумно всміхнувся, подумавши, що багато з того, що щойно злетіло з вуст Драко, йому знайоме.

І, звісно ж, була заява, яку Поттер не міг проігнорувати.

— Ти мені довіряєш? — запитав, майже розгубившись.

Драко витріщився на нього, а голос свідчив про те, що парубок не пам’ятає, як промовив цю частину. Тоді він насміхнувся:

— Звісно, ти такий до біса шляхетний, що неможливо, аби ти зрадив мою таємницю, навіть якби я перерізав тобі горлянку.

Гаррі відмахнувся від нахабного ставлення й просто продовжував недбало всміхатися, спускаючись сходами. Його тінь на мить зникла. Насправді він майже подумав, що Мелфой не пішов слідом, аж поки не вийшов у досить яскравий полудень і не відчув прохолодну присутність вампіра, що ковзала, пливла, за вітром.

— Знаєш, тобі буде легше порозумітися зі мною, якщо просто скажеш, як є, — сказав Поттер, крокуючи до поля. — Я ціную чесність більше, ніж красиву брехню.

— Я це запам’ятаю, — просто відповів Драко, і решту шляху вони йшли мовчки. Але, як не дивно, це була затишна тиша. Гаррі почувався майже невимушено, адже не був ось так ні з ким більше року. І, судячи з того, що Мелфой відчував таку ж незручність, можна здогадався, що й для слизеринця це була така ж незнайома територія.

Новобранці виглядали захопленими, якщо не сказати більше. Десятки другокурсників і старшокурсників вишикувалися в чергу, сподіваючись стати частиною шкільної команди. Поттер зітхнув із невимовною ностальгією. Він скучив за квідичем. І по тому, як Драко дивився на учнів, одягнених у сріблясто-зелене, кожен із яких із нетерпінням чекав своєї черги, він здогадався, що Мелфой теж сумував за цим.

— Я впевнений, що не був таким маленьким, коли починав, — розмірковував Гаррі, здебільшого сам до себе. Співрозмовник глянув на нього, і в очах знову з’явилася дивна напруженість, у якій Поттер не був цілком упевнений.

— Ні, ти був набагато меншим і на рік молодшим, — зауважив Драко. Гаррі здалося, що він побачив проблиск веселощів в чужих очах, коли другокурсник зісковзнув з мітли на дупу. — І вдесятеро краще, — додав він.

На щастя, решта учасників також були набагато кращими за того самотнього з другого курсу. Сонце все ще було високо в небі, але часто з’являлося й зникало з-за хмар. Раптом стадіоном пронісся різкий вітер, і Поттер здригнувся, щільніше закутуючись у плащ. Знадобилася мить, щоб згадати, чому Мелфоя не турбує холод.

— Хіба це не дивно? — обережно запитав Гаррі. — Не відчувати ні тепла, ні холоду?

Хлопець на мить замислився, перш ніж відповісти.

— Я все ще відчуваю тепло, холод, це просто… Воно не завдає болю, так чи інакше. До холоду, зокрема, я вже звик. Більшу частину часу мені тепло. За винятком тих випадків, коли п’ю твою кров, звичайно.

Щоки Поттера почервоніли, і він перевів погляд на потенційних рекрутів (прим. ред.: використано в значенні “новобранці”), щоб уникнути сірих очей. На мить він замислився над цими словами, над їх значенням і над тим, чому інтенсивність звучання цього голосу так на нього вплинула. Язик нервово витанцьовував на пересохлих губах, намагаючись вимовити хоч щось.

— Який я на смак? — запитав Гаррі, не зовсім впевнений, що хоче знати відповідь.

Поттер помітив, як Драко напружився, але за мить відповів:

— Немає ніякого специфічного смаку, — пояснив Мелфой, голос був напрочуд густим. — На смак насичено, солодко й… га́ряче, як… як… як… не знаю, не можу порівняти.

Гаррі почервонів ще більше, ніж будь-коли. Він голосно ковтнув.

— Невже так добре? — ледь чутно пробурмотів.

— Кров усіх інших на смак як попіл, а справжня їжа смакує так само, як… у ті часи, коли я був людиною, але зараз нічого від неї не отримую, і тому вона не має для мене ніякої привабливості, — пояснив Драко. — Якщо я і їм справжню їжу, то лише для годиться або за звичкою. Вона не дає ніяких сил, я навіть не можу її перетравити без твоєї крові в організмі, — Мелфой знову подивився на нього з такою ж палкістю. — Без твоєї крові я не можу функціонувати — вона живить мої мертві органи.

— То ти не можеш терпіти справжню їжу чи… чи будь-що без моєї крові?

Драко кивнув.

— Навіть не можу поглинати зілля, яке Северус варить, щоб захистити мене від сонячного світла. Коли п’ю твою кров, вона робить те, чого не може моя — живити тіло.

Поттер на мить замислився.

— Тож… якщо хтось тебе поріже…

— Моє тіло швидко зцілиться, як і в будь-якого вампіра, але для цього знадобиться твоя кров. Зрештою, намагаючись зцілитися, я вичерпаю запас твоєї крові, і мені знадобиться її більше і якнайшвидше.

І тут Гаррі осяяло усвідомленням. Очі розширилися, і він витріщився на співрозмовника.

— Хтось напав на тебе, — це було твердження, а не запитання. Мелфой намагався виглядати розгубленим, але Поттер помітив, як в очах промайнув страх. — Хто на тебе напав? Ось чому моя кров не підтримує тебе так довго, так?

Драко загарчав і звівся на ноги.

— Правда? — запитав Гаррі. — Якщо потрібно, то ти можеш отримати більше, але якщо не зупинимо того, хто б це не був, від заподіяного тобі болю…

Попереджувальне гарчання вирвалося з горла Мелфоя, і він повернувся до Поттера з палаючими очима. Лють марно намагалася приховати сором. І страх.

— Я не маю наміру просити більше, ніж ми вже домовилися, тож не турбуйся.

Гаррі дивився, як той відвертається, але кинувся навздогін. Блондин не мав вампірської швидкості, тож переслідування під порожніми трибунами було недовгим. Поттер наздогнав хлопця, схопив за зап’ястя й повернув обличчям до себе. І здивувався, настільки Драко був ослаблений безіменним нападником, чи зможе взагалі ґрифіндорець зсунути цю тушу з місця? Але погляд не слабшав. Ці напружені очі світилися зловісним сірим кольором, зосередившисьї. Гаррі трохи підняв підборіддя. Упертий, як завжди.  

— Ти казав, що не такий боягуз, щоб попросити про допомогу, — Поттер задихався, його груди швидко підіймалися після спринтерського забігу. — То попроси! Благаю! Дозволь мені допомогти…

— Ти навіть собі не можеш допомогти! — кинув різко Мелфой, зробивши крок уперед, заповнюючи простір між ними, аж поки не притис спину Гаррі в одну з дерев’яних опор трибуни. Поттер сперся на стіну так, як тільки міг. Він боявся, що може статися, коли вони зчепляться. Хвилі сили, що прокотилися між ними, були настільки потужними, що їх можна було відчути. Драко нахилився ближче, його дихання торкнулося обличчя партнера. — Як ти можеш мене врятувати? — зашипів.  

Раптом голова Мелфоя нахилилася. Його очі ковзнули до губ Гаррі, а потім заплющилися, коли рот накрив губи ґрифіндорця (прим. ред.: тупо всі редактори на цьому моменті вмерли. дякуємо). Інтенсивність, що пульсувала від Драко та й від самого повітря навколо, задушила Поттера, забила горло й змусила стиснутися кожен м’яз у тілі. Він вперся в стіну з такою силою, що дерево встромилося в череп, а губи розтулилися від легкого подиху болю. Цього було достатньо, щоб блондин зупинився, так близько, що їхні губи майже торкнулися.

Очі Гаррі все ще були розплющені, і він знову побачив мерехтіння Мелфоя. Ці сяючі сірі кулі виблискували вразливістю, силою й розпустою водночас. Від голоду й чогось абсолютно чужого для розуміння Поттера, що назрівало там, на відстані волосини від його обличчя, юнак тільки зараз усвідомив клітку, яку руки Драко утворили навколо його голови, вдавлюючи в опорну балку позаду.

Низький, нерівний подих зірвався з губ Гаррі, промайнувши над трохи розтуленими вустами Мелфоя, і Поттер трохи підняв підборіддя, чомусь відчуваючи спокусу заповнити прогалину між ними. У животі палав вогонь, закручуючись по спіралі, і вибухав пекельним полум’ям у грудях. Серце дико калатало, і він проклинав його. Спокуса, він був дуже спокушений. Здавалося, вони стояли там цілу вічність, майже торкаючись один одного, і обидва думали про те, щоб перетнути межу й опинитися невідомо де.

Гаррі знову трохи нахилив голову. Заплющивши очі, він завис ще на мить, а тоді…  

— Агов! Мелфою! Поттере! (прим. ред.: (╯‵□′)╯︵┻━┻  )

Вони розбіглися врізнобіч. Блез Забіні раптом опинився перед ними з підозрілим виразом на обличчі. Гаррі знав, що обличчя почервоніло, а нутрощі зав’язалися вузлом від приниження, якого завдав йому майже поцілунок. Драко був нерухомий, небезпечно нерухомий. (прим. ред.: Драко буде вбивати. і я разом із ним.)

— Що таке, Блезе? — запитав Мелфой, голос був сповнений роздратування, щелепи напружилися.

— Флитвік запитав, чи не могли б ви з Поттером з’явитися в порожній клас чарів поруч із його кабінетом для покарання — сказав, що щось сталося, тому він попросить когось замінити вас під час цього покарання.

Поттер насупився.

— Снейп, б’юся об заклад, неперевершений, — він щільніше закутався в мантію з хутряною підкладкою, коли його пронизав озноб. — Е-е… дякую, Забіні, мабуть, — тоді невпевнено глянув на Драко, не зовсім маючи бажання зустрітись із ним поглядом. — Ходімо?

Мелфой нічого не відповів, лише кивнув і попрямував до виходу зі стадіону. Голос Блеза зупинив їх обох на місці. Знову.

— Ви двоє страшенно здружилися за останні кілька тижнів, — звинуватив парубок, вивчаючи їх критичним поглядом. Він оцінював їхню близькість, Гаррі був у цьому впевнений, тому якомога непомітніше відсахнувся від Драко.

— Ми повинні догоджати лише собі, — кинув шпильку Мелфой, його слова були гострими, як укус гадюки. — Нам більше немає перед ким звітувати, тим більше перед тобою, Блезе, — з цими словами він розвернувся й пішов уперед, а Поттер — слідом. Гаррі не був у захваті від можливості опинитися наодинці з колишнім слизеринцем. Забіні завжди був нервово дивним…

Сонце вело програшну битву з хмарами більшу частину шляху до замку, аж поки, нарешті, вони вийшли на головне подвір’я, світило (прим. ред.: типу, сонце) не сховалося за сірою завісою. Поттер крокував, час від часу крадькома поглядаючи на обличчя Драко, намагаючись оцінити ситуацію. Але обличчя Мелфоя було холодним і порожнім, на ньому не було нічого, крім смерті й нездорово білої шкіри. Гаррі не міг виказати ні того, ні іншого. Зрештою, він не міг більше терпіти цю невизначеність.  

— Що це було? — обережно запитав. Блондин продовжував іти, але вираз його обличчя спотворила гримаса. Гаррі ніяково продовжував. — Я… я думаю, що ми майже… — тоді почервонів, не вперше й не востаннє того дня. Йому вже вісімнадцять, він робив це раніше, але не міг сказати вголос. Він продовжував вдивлятися в очі Драко, що сяяли бажанням, відчуваючи, як ці губи нависають над його власними. Це так відрізнялося від дурних підліткових поцілунків, якими він ділився з Джіні та Чо. Це все ще було незграбно й ніяково, але в той же час…

“Це було краще за все, що я відчував раніше, а ми навіть не торкнулися один одного!”

Хлопець кліпнув, намагаючись приховати думки. Він точно щойно не думав про майже поцілунок із Драко Мелфоєм.

— Навіть я знаю, що ти вже цілувався, Поттере, — строго промовив слизеринець, не зупиняючись. — Навряд чи цього можна було б уникнути назавжди, коли все тіло тільки й робить, що жадає ще однієї частинки твого смаку щохвилини кожнісінького дня. Я проклятий, хочу тебе, потребую тебе. Я ніколи не зможу жити без тебе, і це не питання вибору, це питання сили.

Гаррі зупинився, втупившись у спину співрозмовника, коли той теж зупинився на півкроці. Драко, схоже, зрозумів, що сказав, повернувшись до нього обличчям. У його очах промайнув жаль, але він не проникав крізь маску байдужості, яку юнак не наважувався скинути.

— Це теж не мій ідеал, — прошипів Поттер, — але якщо я щось і зрозумів за останні кілька років, так це те, що деякі речі неминучі, і коли скиглення про це нікуди не приведе, то в ньому немає сенсу, — пальці скрутилися в кулаки, вгризаючись у шкіру з болем і злістю. Чудова суміш. — Хіба ти не один із тих, хто мені це казав? — палко запитав Гаррі.

Мелфой задумливо зустрівся з ним поглядом, обличчя було згорьоване, але не зачеплене гнівом.

— Ні, я згоден, я… я втратив себе на мить, ось і все.

— Коли саме? — чорнявий різко вилаявся, вивчаючи цю бліду, тремтливу маску в пошуках тріщини, брижі на її спокійній поверхні. Він побачив дві зяючі слабкі плями в тих потемнілих очах, які ще мить тому були сповнені вогню, а тепер згасали. Між ними запанувала знайома тиша, у якій зрада, що Гаррі відчув у грудях, додала сміливості говорити відверто. Він ледь не втратив пильність, коли там був Драко, і поплатився за це. — Тобі, мабуть, так огидно навіть думати про те, щоб торкнутися мене. Тебе, імовірно, нудить від того, що доводиться пити мою кров, — гарчав Поттер. — Невже так важко відокремити жагу до моєї крові від уявної жаги до мене?

Хвиля занепокоєння прокотилася по мертвій постаті перед ним.

— Так, — чесно й невпевнено зітхнув Мелфой. Він так налякав партнера своєю відвертістю й легкістю, з якою дійшов цього, що той трохи відступив назад. Гаррі провів язиком по губах, і здалося, що відчув на них прохолодний подих слизеринця. — Ти цікавишся мною тільки тому, що тобі мене шкода? — Драко відповів власним запитанням, його голос був різким від невдоволення.

Поттер відчув напруження в грудях, у своєму нутрі й зітхнув з поразкою.

— Ні, — відповів, голос усе ще залишався жорстким, — не зовсім. Збентежений?

Легка усмішка розірвала маску Мелфоя, і він зробив крок до Гаррі, повільно, плавно, поки вони знову не опинилися поруч. Але не так, як раніше. Цього разу Драко більш тонко вдихав чужий запах, ніби намагаючись зрозуміти, чи вартий той більшої ролі, ніж просто джерело їжі. Але Поттер не лише відчув його «запах», а й побачив відображення власної розгубленості на обличчі хлопця.

“Дивно, як можна знайти співчуття, якусь подібність навіть у своїх ворогах,” — відсторонено подумав Гаррі, усе усвідомлене вилетіло з голови, коли подих Мелфоя торкнувся обличчя, прохолодний, пробуджуючий вітерець.

— Дуже, — відповів Драко, голос був таким же хрипким, як і перед тим майже-поцілунком. — Тож нумо поки що лишимо все як є.

Поттер рвучко кивнув. У нього нічого не було з Мелфоєм, ні дружби, ні навіть прихильності, лише… зв’язок, який важко зрозуміти. Він не міг би сказати, що Драко йому справді подобається, але точно йому небайдужий, не було все одно, що з ним сталося. І Гаррі був вдячний, що вони були схожі у своїй розгубленості, а також у деяких темних сторонах. Він не міг зараз дати собі відповідь навіть на найпростіші запитання, що стосувалися вампіра, не кажучи вже про те, щоб поставити їх самому парубку.

А ще ця гігантська скалка в оці: Мелфой був вампіром. Їх з’єднала лише потреба в його крові. Нічого більше. А Поттер саме потребував більшого. Крім того, було надто багато факторів, які варто враховувати, надто багато думок і причин не довіряти Драко, що торохтіли в голові. А там зараз переповнено, сумніви були настільки оглушливими, що він здригнувся. Почала боліти голова.

— У нас ще відпрацювання, — сказав Гаррі, намагаючись знайти вихід із незручної ситуації, у яку вони знову потрапили. Юнак відчував, що на якийсь час втратив себе, і не був певен, що йому це подобається: те, як Мелфой втручається в його життя.

Драко глянув із того положення, як схилилася його голова, здавалося, щойно згадавши про цей факт. Реальний світ. 

— Точно, — погодився Мелфой.

 

~Далі буде….