1. The Cold Stranger

Жарке, нестримне пе́кло прорвало легені, коли він задихався. Пальці здригалися, парубок кусав бортик тазика, у який його штовхали обличчям уперед. Хлопець закричав, коли біль пронизував від постійної нестачі повітря, усе тіло напружилося, намагаючись утриматися у вертикальному положенні й боротись із контролем ворога, який знову старався зануритись у його підсвідомість. Юнак уже збився з рахунку, скільки разів вони, приходячи по одному, робили це сьогодні. Сьогодні, вчора, позавчора… Уже не міг пригадати, скільки днів був їхньою улюбленою іграшкою в підземеллі, скільки різних тортур вони приготували.

Відчував, як розпечена агонія розриває груди з кожним важким вдихом, ніби товсті невблаганні пазурі, що впиваються в боки, роздирають ще й ребра. Він кричав, зціпивши зуби від бажання скиглити, гарчав, намагаючись зберегти рештки гордості, рештки життя.

Позаду зловтішався монстр, що впився в нього кігтями.

— Ти був таким гарним та гордим хлопчиком. Таким чистим, — прогарчало створіння, — а тепер подивися на себе… — кігті, що застрягли в боках, раптово вирвалися на волю, і Драко тихо з хлипанням зітхнув. Кров бризнула в обличчя, і парубок здригнувся, не наважуючись глянути вниз. Знав, що чотири величезні зяючі дірки від кігтів були вирізані на боках, так само як і роз’ятрені червоні шрами на грудях.

Спалах світла, спогад із «старого життя» сяйнув у пам’яті. Він був малюком, який сидів на колінах у матері й дивився, як вона заплітає своє розкішне волосся. 

— Мелфої — це краса й досконалість, Драко, — із любов’ю муркотіла жінка. — Це те, ким ми є. Це все, що ми є, — хлопчик здригнувся від слів матері.

Слизеринець більше не був красивим, не був досконалим, і кожен смертежер, який катував його, знав, що це жалить сильніше, ніж будь-яка рана чи мука.

Це означало, що він більше не був Мелфоєм. Не був сином своєї матері, спадкоємцем свого батька…

Раптом ті криваві пазурі вхопили за брудні біляві пасма й без попередження ще раз штовхнули в кам’яну чашу. Юнак вдихав мерзенну воду, захлинався нею, аж поки голова не пішла обертом від болю, і аж поки відчув, що сил пручатися вже нема. Та тільки-но його охопила багатообіцяльна темрява, як ті пазурі висмикували назад у реальність.  І так повторювалося знову й знову.

— Невже думав, що занадто хороший, щоб Темний Лорд заплямував твоє гарненьке маленьке тільце, гм? — звір загарчав на вухо, піднісши закривавлений кіготь до правої щоки Драко, трохи збоку від того місця, де закінчувалася брова. Монстр погрозливо постукав по ній, парубок здригнувся. « Тільки не обличчя », — він затремтів, думаючи, як його мати, якщо коли-небудь виберуться з цієї халепи, змогла б дивитися на свого сина, якби вони знищили єдине хороше, що було в ньому…

Блондин був марнославний, зарозумілий і гордий, а його мучителі — особливо цей, Фенрір Ґрейбек — отримували задоволення від того, що здирали все це. По одному шару шкіри за раз…

— Не розумієш, чи не так, хлопче? — Ґрейбек гавкнув, тиснучи кігтем так, що юнак знову зціпив зуби, щоб не закричати від спалаху болю. — Такі боягузливі педики, як ти, не кажуть «ні» Темному Лорду, тільки якщо не мають достатньо сили, щоб підтримати його. Або не мають когось сильнішого, щоб за ним сховатися!

Драко нарешті захрипів. Дні, тижні, місяці, не знав, як довго страждає від цього, але він розсипався, розпадаючись на частини, коли кіготь прорізав акуратну криваву рану на обличчі. Слизеринець закричав. 

— НІ! — він кричав, жалюгідний та слабкий, йому вже було байдуже на свою гордість. — ЗУПИНИСЬ! Я зроблю те, що хочеш! Тільки припини!!!

В очах спалахнула агонія, коли солоні сльози стікали по раненій щоці й досягали порізу. Драко знову заплакав, побачивши в’язня, що з учорашнього дня був прикутий до стіни. Його не мав права торкатися ніхто, крім Темного Лорда, а Мелфой був… Надто зайнятий, щоб помітити парубка, але зараз звернув увагу. Хлопець відчув смак відчаю, змішаного з кров’ю в горлі.

Великі зелені очі Гаррі, клятого, Поттера дивилися на його розбите, нещасне «я», присоромлене, голе, зруйноване…

— Бачив свою вечерю, еге ж? — Фенрір злісно хихикнув, схопив його за волосся, змушуючи стояти. Ноги тремтіли від власної ваги, але це не мало значення. Його тягнули через усю кімнату тільки для того, щоб кинути на коліна перед Поттером. Тіло впало не тільки від виснаження, а ще й від сорому.

Двері збоку відчинилися, але блондин був занадто слабкий, щоб підняти голову та побачити, кого запросили ввійти, щоб вирвати шматок із його душі. Юнак слабко похитнувся на колінах, не в змозі зупинити себе, щоб не здригнутися, коли щось кинули на крижаний камінь перед ним. Знадобилася мить, щоб розпізнати звуки ланцюгів, які вдарялися й дзвеніли, уривчастого дихання й тіло, що перебувало під напругою, намагаючись випрямитися.

Урешті-решт, Драко змусив себе підняти трішки голову, якраз так, щоб побачити крізь брудну, скуйовджену завісу власного світлого волосся ґрифіндорця, який стояв на колінах. Вони були так близько, що їхні ноги торкалися одна одної, і Мелфой зціпив зуби, коли змусив себе підняти голову ще трохи вище, щоб зустрітися поглядом з цими очима. Зелені, живі, незаймані гниллю цього місця, вони сяяли в темряві, люті й водночас спустошені. Він бачив, як Гаррі боровся з ланцюгами, що обвивали зап’ястя. Це був знак, що хлопець пробув тут недовго, інакше не потрібні були б ланцюги, щоб запобігти його втечі, оскільки він був би занадто слабким. Як Драко…

— Білявий, — пролунав гавкіт Ґрейбека, і брюнет підняв голову якраз тоді, коли Драко знову опустив власну, і останні сили покинули його. Слизеринець змирився з долею, його позбавили всього живого, лишилося тільки позбавити ще й життя, і він зможе спочивати з миром. Присутність Гаррі не була тим болісним променем надії, який кати сподівалися використати, щоб мучити його. І тут Мелфой завмер.

Фенрір припустив, що Поттер був його… Вечерею?

Перш ніж хлопець встиг обміркувати можливості, волосся на потилиці грубо схопили, а голову смикнули назад так, що парубок був змушений подивитися в очі Гаррі. Він задихався від болю, моргаючи, відчуваючи мускусне дихання ґрифіндорця на своїх щоках. Що вони задумали?

Раптом охопило жалюгідне тремтіння, коли тверде, холодне тіло втиснулося в нього ззаду. Воно було надто холодним, надто швидким, точним і граціозним, щоб бути Ґрейбеком, а запах, що закрутився в ніздрях, був таким солодким, що паморочилося в голові. 

— Гм, — пролунало довге, тихе муркотіння біля вуха, змусивши спину випрямитися в очікуванні болю. Натомість повільне облизування шиї збоку, просто під вухом, куди дихав холодний незнайомець, змушувало зашипіти від задоволення.

Попри прохолоду, по жилах пробігав нечуваний у цьому всесвіті жар, наче крижане пе́кло, що вирувало в серці. Він навіть спробував відвернутися, не зважаючи на слабкість, але рука, що стискала волосся, ковзнула навколо й схопила голову просто за підборіддя, з протилежного боку від того, де цей рот мучив шкіру. Це змусило юнака подивитися на Поттера, навіть коли тіло слабко здригнулося. Дихання тепер несамовито виривалося, а в нутрощах наростала паніка. Хлопець розривався між бажанням смерті, кінцем цієї муки [прим. редакт.: так, дійсно, немає вже сечі терпіти ці пекельні борошна.. вимбачте, але дуже захотілося розвіяти тут цю похмуру ситуацію (。_。) ], та жагою досягти екстазу, що спалював наскрізь. Він знову тихо скрикнув, звук був жалюгідний і ганебний для власних вух.

До честі Гаррі, той не здригнувся, не відвернувся з огидою. Навпаки, міцно тримав погляд, а обличчя було твердим, наче парубок намагався зібрати волю в кулак, щоб витримати все, що йому належало пережити. 

«Вічний мученик, Поттер», — прошипів подумки Мелфой, коли холодний рот трохи розімкнувся, зависнувши над веною, що пульсувала в ділянці його горла.

— Так, — муркотів холодний незнайомець, — дійсно, мій білявий друже. Він дозрів від ненависті до себе й безнадії, такий нещасний і замучений, — Драко неспокійно заворушився, бажаючи, щоб це закінчилося, і водночас хотілося чогось більшого. Тіло й розум прагнули двох різних речей. Піт виступив на чолі, шкіра палала. Невідомий засміявся, дивлячись на вену, що пульсувала: — Так, малий, моя слина створена для того, щоб змусити твоє серце шалено битися, а кров — набувати насиченого червоного кольору й приливати, лиш для мого задоволення, мого апетиту, — із цими словами два гострі вістря міцно натиснули на горло слизеринця, але недостатньо сильно, щоб розірвати шкіру.

— Стій! — брюнет загарчав, кайдани брязнули, коли піднявся на коліна, намагаючись вирватися на волю й розірвати їх голими руками. Мелфой, надто одурманений цим запахом, цим холодом, цією слиною на шиї, навіть не змигнув, лише ошелешено дивився на Хлопчика, Який Вижив, що зараз боровся за його життя. — Візьми мене! Я сильніший! Випий мою кров! Він помре! — наполягав Гаррі.

— Це і є моя мета, — пробурмотів незнайомець.

— Сядь і чекай своєї черги, Поттере, — прогарчав Ґрейбек, грубо схопивши юнака за волосся на потилиці й смикнувши назад на місце. Ґрифіндорець прошипів прокльони, але залишився нерухомим під загрозою м’ясистого кулака перевертня, безпорадно спостерігаючи, як холодний невідомий, вампір, кинув на нього останній зачарований погляд, перш ніж впитися іклами в горло Драко.

Біль на мить спалахнув у горлянці, перш ніж настала насолода. Парубок стогнав у солодких муках, тіло обм’якло, поки з нього пили кров. І весь цей час Гаррі не зводив із нього своїх блискучих зелених очей, спостерігаючи, як тіло блондина здригається, а рот ворушиться від потреби виражати заборонені емоції. Холодна рука вже не підтримувала голову, вона пронеслася над оголеною грудною кліткою, яка дико здіймалася, танцюючи по змащеній потом шкірі, мов ласка коханця, і вслід за нею по шкірі слизеринця побігли мурахи.

— Хіба не чудово? — голос Фенріра пролунав у затуманеній голові Драко, але слова здавалися нісенітницею від розпеченого блаженства, що змушувало сльозитися очі. — Спадкоємець Мелфоїв — повія смерті, — похмуро хихикнув перевертень, міцніше стискаючи волосся брюнета, коли той почав гарчати й пручатися. — Хіба це не збуджує тебе, Поттере? Спостерігати, як він задихається, наче закривавлена сука під час тічки… У нього ще секунду тому паморочилося в голові, він був слабкий від втрати крові й болю, але це не заважає отримувати насолоду, просто як повія.

— Візьміть натомість мою кров! — істерично вимагав хлопець хриплим голосом. — Він більше не витримає! Він помирає!!!

Раптом ікла вирвалися з горлянки Драко, оголюючи глибоку рану на шиї, і з вуст юнака зірвався крик абсолютної агонії. Туман насолоди все ще був присутній, але тепер ріка крові стікала каскадом, а холодне тіло тремтіло. Він помирає. Блондин шипів і задихався, руки здійнялися до свіжого поранення, сльози рясно розтікалися струмками по віях…

Очі Гаррі розширилися, а в грудях Мелфоя знову спалахнула паніка. Що ж такого побачив Поттер, що, вочевидь, було жахливішим за повільну смерть через рану на шиї ? Дізнався, коли вільна рука холодного незнайомця ковзнула вгору, і кров неприродно повільно сочилася з зап’ястя.

— Випий, мій маленький білявий друже, — промурмотів на вухо чоловік. Язик Драко нервово ковзнув по губах, і він спробував заперечливо хитнути головою, але щелепу затиснуло в лещатах, і парубок не міг поворухнутися.

— Н-ні. Ні! — Мелфой задихався, голос хрипнув від попередніх криків. Ще один тихий смішок біля вуха і в слизеринця скрутило живіт.

— Це не було проханням, милий, — єдина відповідь, яку отримав, перш ніж зап’ястя вдарилося об губи. Драко затис рота, але вампір тиснув із великою силою, і раптом рука, що тримала щелепу, ковзнула вгору, і нігті врізалися в криваву рану, яку Ґрейбек зробив на щоці. З горлянки вирвався крик, закривавлене зап’ястя вампіра ковзнуло на місце.

Кров залила рот, і юнак не мав іншого вибору, або ковтнути, або вдавитися, але як тільки ковтнув, захотілося померти.

Укус вампіра був поцілунком чистої, непідробної насолоди, але пиття його крові було схоже на споживання електрики. Вона прожарювала власну кров, клітину за клітиною, розтікаючись по органах, наче кислота, повільно вбиваючи. Драко кричав убивчим голосом, здригався від спазмів у міру того, як помирав. Але раптово все зупинилося. Серцебиття уповільнилося так, що хлопець ледве рухався, тіло стало холодним, розум потьмарився, а шкіра зблідла, аж поки губи не посиніли. Очі осліпли, слух притупився, смак і дотик — усе розтануло від жару в його крові.

Блондин ледь усвідомлював рух, шум, навіть агонію, що пульсує в тілі, і сухість у нутрощах, ніби їхнє життя й вологу висмоктала посуха. Потім почуття ожили від болючого крику, що пролунав просто попереду. Очі розширилися, зір повернувся після спалаху білого світла, язик заплутався в роті, а вуха вловили швидкий стукіт людського серця. Тіло вигнулося дугою, коли запах густої, мідної крові сягнув носа, забиваючи ніздрі й підживлюючи полум’я, що палало всередині. Йому й досі було холодно, усе ще боліло, але шлунок божеволів від неприродного, ненаситного голоду до крові, запах якої він міг відчувати.

Крові. Драко знав, там дійсно була кров, оскільки це було єдиним, що мало значення, однісінька думка, яку бідолаха міг сприймати. Юнак задихався від смачного запаху, тіло тремтіло від жаги. Пальці все ще тримали його, міцно, немов ланцюги, і він жадав струснути їх, щоб дістатися до того бенкету, який відчував прямо в себе під носом…

Зір повернувся, але був розмитий і неприродний. Світ сяяв чорно-білим, наче Мелфой був на повітряній платформі, усе у відтінках сірого, окрім яскравого сліду густої, апетитної крові, що сочилася з глибокої рани на щоці істоти перед ним. То був найбагатший багряний колір, що так і манив усередину. Слизеринець невиразно впізнав ту істоту, чиє серце билося поруч, чиє дихання торкалося його власних пекучих щік, чиї очі благально втупилися в нього, але це було неважливо. Ніщо не було таким важливим, як та кров, і він випустив низький, жалюгідний стогін туги за нею.

Раптом залізні лещата на тулубі й голові розчепилися, так різко, що він на мить застережливо хитнувся, перш ніж зловити рівновагу. Смердюча ікласта тварюка, що тримала здобич, теж відступила, і Драко ледве вловив тихий смішок, коли кинувся вперед. Тіло перед ним заклякло від страху, гордості, гніву й… Смутку?

Драко вловив солоний запах сліз, брови насупилися. Здобич повинна бути в міру наляканою і збудженою, здригатися від обох цих почуттів, від туги, але не від смутку. Щось у зголоднілому нутрі знало це якимось чином. Парубок нахилився ближче, розглядаючи жорстке тіло, і зрозумів, що його, мабуть, прикували ланцюгами, щоб він залишався в такій незручній позі, з міцно скріпленими руками за спиною. Та це не мало значення, бо рука ковзнула за шию, тягнучи хлопця вперед так, що тіло ледь помітно вигнулося дугою в його бік. Пальці ковзнули в темні пасма, і він тихо засичав від того, як досконало шипіння болю вирвалося з налитих кров’ю губ.

Тепер знаходився так близько, що відчував вібрацію биття серця у власних грудях, несамовитий жар цієї плоті на своїй холодній руці. Нещодавно обернений відчував запах вогню, життя в цій істоті. Юнак бажав цього більше, ніж хотів, щоб пе́кло в нутрощах згасло. І чомусь він знав: те, що він забере вогонь цього красеня, дасть змогу втамувати свій біль. Язик потягнувся, танцюючи вздовж тієї рани на щоці Поттера. Він тихо загарчав від присмаку крові на язиці, голова йшла обертом, тіло благало ще, ще багряної води, щоб втамувати неприродну спрагу…

— Мелфою, ти не мусиш цього робити! — низьке наполегливе шипіння здобичі, і Драко трохи нахилив голову. Так, він знав цей ласий шматочок, але єдине, що турбувало, те, що хотілося більше, і що не міг витримати, поки той був твердим і непохитним. Щось у ньому знало, як зробити тіло гнучким і млявим, як немовля на руках у матері.

Рана загоїлася його слиною, але це все одно не була головна артерія, і він не міг ефективно пити з неї. Замість цього ніжно провів носом по м’ясу, яке щойно облизав, висунувши язик, щоб відчути маленькі бризки крові, що залишилися від початкового порізу. Та коли язик торкнувся кутика рота хлопця, той різко вдихнув повітря, і від нього густими, п’янкими хвилями пішло тепло.

Драко посміхнувся. Ідучи за лінією цього рота, обвів його форму кінчиком язика, і тіло здригнулося у відповідь, збудження, Мелфой відчув на собі запах, такий же сильний, як і смуток, що прилип до цих вій. Юнак притиснувся до нього, вільною рукою ковзнувши по спині істоти, тримаючи так, що вони опинилися на одному рівні один з одним. Якби був людиною, якби був здатний думати про щось інше, крім цієї пекучої спраги, він, можливо, збентежився б, що й досі голий, а так, збудження в його маленькій їжі лише змусило кров стукати швидше, і він нахилив голову брюнета більше, оголюючи це чудове горло.

З вдячним стогоном впився в медового кольору плоть, дозволивши іклам намацати пульс. Повинен вивести кров на поверхню, змусити її битися з власною, щоб отримати найбільше задоволення. Він знав це. Злегка присмоктавшись до шалено пульсуючої вени, відчув, як власна слина робить тіло під ним гарячішим, а кров — швидшою, вириваючись з-під плоті, ніби чекаючи, щоб луснути в роті, як соковитий трюфель.

— Мелфою! — жертва задихалася, відчуваючи твердість власного члена, що тиснув у промежину Драко, яка була такою ж твердою від нестачі цього тіла, а також від рідини, що протікала крізь неї. — Мелфою, не треба! Ти… Ти пам’ятаєш мене. Я… Я Поттер, Гаррі Поттер. Ти — Драко Мелфой, ти… Ти ходив зі мною до школи, ще бився зі мною. Твоя мати — Нарциса Мелфой, а батько — Луціус Мелфой, — голос був поспішним і відчайдушним, на межі з панікою, але шкіра була еластичною, як шовк. Під дією слини вампіра. — Ти ж улюблений учень Северуса Снейпа! — наполягала здобич, намагаючись залишатися притомною при всьому тому, що ніби ставала своїм хрипким, засмученим голосом. — Я ж тобі вмазав по обличчю! А ти — у моє, навіть ніс зламав. Мій найкращий друг називає тебе тхором, я… Я мало не вбив тебе закляттям у жіночому туалеті минулого року! Мелфою! Нас обох сюди запроторив Волдеморт! Ти можеш повернутися до себе, не мусиш…

Потім жертва замовкла, коли ікла впилися в горло. Задоволення пронизало тіло Драко, коли кров залила рот. Його сухі, гнилі органи відновилися, блідий рум’янець заливав щоки, а сила пульсувала в кожній кінцівці, аж до пальців ніг, які скрутилися, коли нахилився до здобичі, щоб отримати більше.

Тіло під його владою було млявим, а шкіра м’якою й піддатливою, але руки все ще боролися за свободу від ланцюгів, рот усе ще рухався з благаннями про визнання, замість того, щоб бути сп’янілим від екстазу. Продовжив смоктати трохи м’якше, але дозволив більшій кількості своєї п’янкої отрути скотитися з ікл, сподіваючись заколисати, щоб жертва віддалася запамороченню з його властивостями афродизіаку. Стогнучи від насиченого смаку, Драко впився в темне волосся, відчуваючи справжнє блаженство.

— Мелфою… Зупинися! Ти… Ти не вбивця. Ти… Не можеш мене вбити, — слова ледве мали сенс, але м’який хрипкий голос змусив його кров злетіти до небес. — Д-Д-Драко!!! — закричав Гаррі. І тут слизеринця осяяло, так само сильно й швидко, як кров на язиці. Поттер. Гаррі!

Клятий Поттер. В очах прояснилося, туман тваринного, первісного бажання розвіявся, і він завмер.

— Мелфою? — Поттер задихався, очевидно, відчуваючи зміни. Драко збожеволів від самої лиш думки, що питиме кров, від згадки, як висмоктав її, наче пінту води. Він здригнувся, і руки лягли на плечі ґрифіндорця. Первісний голод минув, але сіроокий уже не так сильно підкорявся власним інстинктам і не знав, як відірватися від хлопця, не заподіявши тому болю.

— Що з тобою, мій білявий друже? — холодний незнайомець муркотів здалеку. — Він — твоя перша страва, ніхто не смакуватиме краще, він твій, щоб узяти, зґвалтувати, убити. Хіба не відчуваєш його жаги? Візьми його! Убий!

Драко здригнувся. Клявся, що зараз вдавиться. Вампір… Він був вампіром! Хіба вампіри можуть хворіти? Юнак попросив у Мерліна, аби його зараз вирвало кров’ю Поттера, і скрутило калачиком. Хотів би, щоб власні органи згнили, замість того, щоб відновлюватися, бо майже висмоктав брюнета повністю.

Поттер.

Можливо, це був його новий стан, але він зрозумів, що вже кілька хвилин неприродно нерухомий, і тільки ікла зупиняють потік крові з проколів. Повільно, з усією делікатністю й акуратністю, яку давала ця хвороба, Драко злегка підняв голову, поки ікла не звільнили горло. Гаррі здригнувся, наче його лоскотали, а не кусали, доводячи, що слизеринець недаремно дбав про нього. Мелфой зупинився, кліпаючи очима, пригадуючи, як вилизував рану на щоці свого шкільного суперника. Ще до того, як встиг це зробити, язик виліз на щоку й закрив проколи.

Поттер задихався, трохи відкинувшись назад, тепер він був вільний, дивлячись широкими, затуманеними очима. Розтулив рота, щоб щось сказати, але холодне шипіння незнайомця обірвало слова парубка:

— Дурень! — прошипів він, кинувшись уперед і грубо схопивши Драко, впиваючись нігтями в плечі. — Ти завжди повинен випивати першого..! Завжди, якщо ти…

Пронизливий рев прокотився кімнатою, рикошетом відбившись від каменю, коли Мелфой летів на свого володаря, вишкіривши ікла, заливаючи кров’ю своє тіло. Було начхати на власну наготу, на рани, що повільно гоїлися, нанесені Сіроманцем. Було байдуже до Поттера чи Волдеморта, хвилювало лише це чудовисько, яке зґвалтувало його тіло і вкрало людяність. Його чисту кров, єдине, що залишилося після…

Нігті, тверді, як діаманти, впивалися в плоть батька, тіло притискало його до стіни, і він кричав від агонії. Клявся, що відчув, як камінь затремтів від цього звуку. 

— Ти перетворив мене! Зробив із мене чудовисько! Вампіра! Вампіра! Я вб’ю тебе! — сплюнув, піднявши руку, але в ту ж мить Ґрейбек кинувся на нього. Двері розчинилися, і в них з’явився Лорд Волдеморт.

— Дві найстрашніші у світі істоти не змогли вивести з ладу двох хлопчиків-підлітків, — глузливо посміхнувся Лорд, упевнено ввійшовши до кімнати з витягнутою рукою та чарівною паличкою в ній, обернувшись до Гаррі. Залишив голодного Драко дряпатися й дряпатися з холодним незнайомцем. Фенрір відійшов від них обох із киплячим гарчанням, розуміючи, що Волдеморт має на увазі. Незнайомець повинен був сам розбиратися зі своїм виплодком. Якщо не міг цього зробити без сторонньої допомоги, то в очах Відомо-Кого був негідний життя.

Лорд подивився на Поттера, на прикутого ланцюгами хлопця, що стояв на колінах, забризканий кров’ю, але без жодної видимої рани, коли юнак дивився на нього.

— Такий вогонь, Гаррі, — похмуро хихикнув Волдеморт, притискаючи паличку до підборіддя хлопця й змушуючи того підняти голову, щоб міг безперешкодно дивитися в ці вперті очі. — Ти так витріщаєшся на мене, навіть коли сам хитаєшся від втрати крові та агонії? — отруйно продовжив свою думку.

Хлопчина вирвав своє обличчя з його рук, в очах потемніло, руки стиснулися в ланцюгах, шкіра палала від бажання, щоб магія звільнила його.

Раптом із кутка кімнати пролунав нелюдський кривавий вереск, і Гаррі крутнув головою вбік, дивлячись широко розплющеними від жаху очима, як… Ні, що б там не було, Драко вчепився в горло свого батька, перш ніж відкинути голову назад і одним швидким рухом розірвати демонові горлянку. Мерзенне гарчання люті зірвалося з губ Мелфоя, коли він виплюнув закривавлену матерію на підлогу.

Піднявшись, слизеринець зірвав палаючий смолоскип зі стіни над тим місцем, де притиснув свого батька. Кров Поттера, зробила його набагато сильнішим у цю мить. Достатньо сильним, щоб завдати своєму господареві нищівного удару, і цього вистачило, щоб покінчити з ним. Тіло в його руках було тверде, як камінь, але було мертве, занадто мертве навіть для вампіра. «Таким він і залишиться за те, що зробив», — подумав блондин, повертаючись до свідомості, коли встромив держак смолоскипа в груди демона з такою силою, що притиснув мерзенну тварюку до стіни, як комаху до скляної вітрини.

Гаррі відчув, як жовч підступила до горла, щелепа відвисла, а живіт здувся від відрази до побаченого. Парубок здригнувся, а потім та паличка знову опинилася біля його горла, відкинувши голову назад так сильно, що Поттер закричав від болю.

— Тільки на мене, Гаррі, — вимагав Волдеморт, — тільки на мене. Дивитимешся прямо мені в очі, коли  вбиватиму тебе. Я сподівався побачити, як твій старий шкільний друг розірве тобі горлянку, але оскільки він відмовив мені в цьому задоволенні… — і з цими словами підняв руку з чарівною паличкою.

Далі все відбувалося ніби в слоумо.

Усе тіло Поттера напружилося в очікуванні удару, парубок був упевнений, що Волдеморт не ризикне зараз, не стане зв’язуватися з меншими прокляттями й дасть можливість утекти. Зрештою, єдиною причиною, чому він так легко потрапив у полон, було бажання, щоб його знайшли, хотів покінчити з цим зараз. Тому нерозважливо кинувся в бій, шукаючи Темного Лорда, щоб покінчити з ним раз і назавжди, тепер, коли горокраксів більше немає, ґрифіндорець не бачив способу змінити ситуацію.

Вогняна зірка зеленого кольору спалахнула на кінчику, на порозі заклинання, на порозі смерті Гаррі. Усе тіло пульсувало від агонії, зір затуманився від втрати крові. Паличка опустилася вниз у формі закляття, цілячись прямо між очей. Різкий, жорстокий сміх зірвався з вуст Темного Лорда, повільні склади смертного вироку котилися по його язику.

А тоді повітря раптово наповнилося моторошним гарчанням. Брюнет захотів заплющити очі, бо відчув, як від цього звуку затремтіла шкіра. Кусючий сміх його ворога обірвався, задушений криком агонії, і Поттер побачив, як Мелфой кинувся на спину Темного Лорда, впиваючись іклами в горло чудовиська.

Драко здригнувся, коли кров потекла по язику. Нігті, тверді, як діаманти, впилися Волдемортові в груди, не даючи тому відступити. Кров мала огидний смак, наче зріджений бруд. Але ж кров — це кров? Хіба кров Гаррі не повинна була нічим відрізнятися на смак від крові Лорда? Його очі звузилися, коли смак загострився в роті, кислий і гнилий. Смак смерті. 

Але блондин тримався, сповнений рішучості змусити цього звіра заплатити за те, що той змусив пережити його сім’ю, за заплямований кров’ю родинний дім, за дитинство, втрачене через правління цього покидька. Помститися за те, що дозволив цьому крижаному трупу вкрасти свою людяність, свою досконалість, тільки тому, що відмовився бути його катамітом [прим. ред.: у Стародавній Греції та Римі катамітом був статевозрілий хлопчик, який був близьким супутником старшого чоловіка, як правило, у педерастичних стосунках; імовірно, Драко міг мати з Володею якісь статеві відносини… бідне хлоп’я.. ].

Мелфой перевів погляд на Поттера, коли роздирав ширше дірки в горлі Волдеморта, не п’ючи, а дозволяючи крові каскадом текти по тілу, забруднюючи хрустку мантію. Юнак усе ще стояв на колінах, спостерігаючи ніби за поганим сном. Не знаючи, скільки ще зможе стримувати цього монстра, Драко видав закличний, злостиво-гучний рик. Гаррі подивився йому в очі, кліпаючи, а язик забігав по губах, вагаючись.

Шлунок Мелфоя стиснувся від цього видовища, хотілося, як ніколи раніше, відчайдушно хотілося іншого смаку, гидкий присмак у роті був єдиним, що тримало його на якорі того, що треба зробити.

Чому Поттер вагався?

Нарешті, немов повернувшись до реальності, брюнет рвонувся вгору, врізавшись плечем у руку Лорда й вибивши чарівну паличку з рук. Волдеморт завив, Драко рвонув ширше зяючу рану в горлі. Гаррі перекотився на бік, вихопивши паличку зв’язаними руками й обертаючи її, несамовито бурмочучи закляття, щоб знищити обмеження.

Драко відчув, як магія його господаря здіймається, і він закликав на допомогу власну магію, ікла та нігті глибоко впилися в злу плоть, щоб утримати ще на мить, ще на єдину мить. Ще мить, наполягав парубок, і помста буде такою ж солодкою, як кров, яку вкрав із вени ґрифіндорця…

Поттер схопився на ноги, як тільки ланцюги відпали, направивши паличку на Волдеморта, світ усе ще рухався в сповільненій зйомці, хлопець втупився в ці криваво-червоні очі, кожна смерть, яку створив цей монстр, миготіла перед власними очима. Язик знову ковзнув по губах, а рука затремтіла.

Тоді Мелфой розірвав рота чудовиську, вирвавши шматок плоті. 

— Зроби це, Поттере! — гаркнув слизеринець.

Волдеморт напружився, відволікшись на мить і шпурнувши Драко через усю кімнату. Новонароджений вампір врізався в стіну, падаючи вперед на руки й коліна. Блондин смикнув головою якраз вчасно, щоб побачити, як Лорд розв’язав його. Побачив, як Гаррі направив бузинову паличку на свого господаря, і з кінця вирвалося яскраве, сліпуче світло.

— Priorae Incanvore! — вигукнув юнак з усією переконаністю, з усією відчайдушністю й впевненістю, які робили його Хлопчиком, Який Вижив. Очі Мелфоя широко розплющилися, коли світло наповнилося жаром, вогненною яскравістю, що могла  змагатися з сонцем. Його із силою відкинуло до стіни. Блискуче синє світло поглинуло Волдеморта цілком, крики рикошетом відбивалися від стін, пронизливі й крижані, а запах страху й шипіння шкіри наповнював повітря.

Зосередивши свої й так потужні відчуття, Драко присягнувся, що в ту тривалу мить бачив обличчя, тіла у світлі, безтілесні й розпливчасті, але виразно видимі його гострим, вампірським оком. Обличчя були витягнуті, наче в агонії, як у зомбі, але вони верещали від потойбічного захвату, впиваючись кігтями в тіло Темного Лорда, здираючи плоть від кісток там, де тільки торкалися. Що змусило його й без того крижану кров застугоніти в жилах, так це те, що парубок упізнав їх, упізнав деякі з сотень облич. 

Поттерів, Чаріті Бербідж, свого вчителя, на смерть якого  був змушений дивитися, десятки смертежерів, з якими сидів поруч на зборах…

Це були всі ті, кого вбив Волдеморт, усі вони мстилися, здираючи плоть із його кісток, спалюючи до хрусту. І ці крики були їхнім останнім лементом, звуки, які видавали, помираючи, відтворювалися знову й знову, поки він не побачив кров, що витікала з вух Лорда.

— Я… НЕ МОЖУ… ПОМЕРТИ! — закричав Волдеморт, голос перетворився на булькаюче, нудотне виття болю. — ХЛОПЧИК! — він плакав, і якби очі не були виїдені, Мелфой був упевнений, що побачив би, як злий чарівник плаче від болю. — Він був просто хлопчиком! Я — ЛОРД ВОЛДЕМОРТ! — і на цьому його язик згорів разом з усім тілом. Світло знову розрослося.

Драко присягнувся, що чув жіночий голос, який кричав: 

— Будь ласка! Тільки не Гаррі! Убийте мене, тільки не Гаррі! Змилуйся!

Мелфой здригнувся від сліпучого світла, а потім останній спалах згас разом із цим звуком, залишивши посеред тьмяного підземелля купку димлячого, огидного попелу.

Тіло блондина впало. Голова схилилася на груди, а мозок почав обробляти все, що сталося за останні кілька хвилин. Він став вампіром. Відчував, як спрага стискає живіт, хоча кров Поттера була теплою й насиченою всередині, змушуючи холодне серце мляво калатати. Шкіра стала трохи теплішою, а серце — сильнішим, бо він випив цю кров, і хоч рідина з Волдеморта, безперечно, була такою ж, як і в юнака, але здавалася не більш поживною за пил. На згадку про багату, солодку кров Гаррі язик провів по губах, наштовхнувшись на закривавлені ікла.

Слизеринець спохмурнів, коли відчув на них смак Волдеморта, і здригнувся, коли торкнувся язиком зубів. Вони були гострими. Незручно тримати їх у роті, наче не міг повністю зімкнути губи або навіть ковтнути слину, що капала з губ, поки слинявився від спогадів про те, як смакував Поттер…

— Що вони зі мною зробили? — здивовано запитував він, підтягуючи коліна догори й ховаючи обличчя в долонях, коли відчай підступив до горла. Темний Лорд був мертвий, остаточно мертвий, пішов назавжди, він допоміг позбавити світ від нього, а все, про що міг думати — це кров Поттера? Він, Драко, був вампіром, був знищений, був монстром, річчю. Він  пошрамований, нечистий, недосконалий, і все, про що міг думати — цукристий смак горлянки Гаррі.

«Це все, що тепер матиме значення? Кров? Різанина? Я навіть не можу плакати за втраченим життям, за огидою, яку побачу в очах рідної матері, коли возз’єднаюся з нею, бо вже оплакую втрату смаку Поттера…».

Руки стиснулися, нігті впилися у волосся, кров ринула з черепа в очі. Але було байдуже.

На протилежному боці кімнати відчинилися двері, і Мелфой зрозумів, що Ґрейбека більше немає. Через секунду кімната була повна аврорів, які метушилися над брюнетом, над купкою попелу й мертвим вампіром, притиснутим до стіни, абсолютно не помічаючи присутності Драко, який був нерухомий, такий замаскований завдяки силі свого нового тіла.

Гаррі мовчав, коли його безжально допитували. Десь у глибині свідомості слизеринець чув питання, які ставили, але не міг їх зрозуміти, було байдуже. Тоді до нього наблизилися кроки, і сухожилля на шиї напружились у передчутті кінця. Поттер неодмінно покінчить із ним, покінчить із його стражданнями, уб’є за те, що він така огидна, кровожерлива тварюка.

Так із тугою подумав Драко. Гаррі бачив, як він роздирав вампіра й Волдеморта, відчув ненаситний, тваринний голод, коли той перегриз собі горло. 

«Поттер мене вб’є». Сумнівів не було. І все ж очікування були розвіяні, коли почув тріпотіння тканини й відчув, як юнак накинув на його плечі лахміття, звичайний дорожній плащ, щоб приховати наготу й зберегти те, що залишилося від його подрібненої гордості.

Помалу підвівши голову, блондин втупився в ці глибокі зелені очі й у бурхливі думки, що проглядалися в них. Гаррі затримав погляд на мить, промовляючи, здавалося, без слів, перш ніж дозволив Ордену відтягнути себе геть. Перевертень Люпин і його приятель, відчувши запах, вихором віднесли хлопця геть, залишивши Мелфоя на милість Ордену Фенікса.

 

***

 

Поттер, звичайно, заступився за нього й за його матір на Чарверсуд [прим. редакт.: це отой суд магів Великобританії]. Завдяки тому, що юний Мелфой допоміг перемогти Темного Лорда, а Нарциса викликала Орден, як тільки Гаррі потрапив у полон, їх звільнили, очистивши добрі імена. Луціуса ув’язнили в маєтку на три з половиною десятиліття, обмеживши магію в усьому, окрім заклинань першого року навчання. Але це було ніщо в порівнянні з тим, що вони втратили б, якби брюнет не був таким шляхетним, розважливим ґрифіндорцем. Їм повернули життя.

Незважаючи на диво їхньої свободи, гордість Драко все ще була розбита, його світу вже не було. Парубок більше не був красивим чи досконалим. Більше не був Драко Мелфоєм. Не ідеальний спадкоємець батька, не дорогоцінний син матері…

Навіть не подякував Поттеру в Міністерстві того дня, просто вийшов із зали суду, навіть не озирнувшись.

Перед дзеркалом у великому холі маєтку Мелфоїв стояв Драко. Поправляє краватку, хоч дзеркало й не давало ніякого відображення. Далі поправив нову шкільну мантію, не наважуючись подивитися в дзеркало, де не було власного відображення. Шрами від Ґрейбека та холодного незнайомця, можливо, і зблякли, але він усе ще був монстром, вампіром. Зіпсованим. Ось ким був насправді. І скільки мати не плакала, що він усе ще її прекрасний хлопчик, юнак не міг у це повірити. Він бачив огиду в її очах…

Але він повинен спробувати, незважаючи ні на що, повинен був зіграти для неї роль старшого спадкоємця Мелфоїв. Мусив постаратися, щоб вона пишалася ним, його мати заслуговувала на це, якщо кохала його настільки, що брехала й казала ніби він гарний.

Учнів, які минулого року були на сьомому курсі Гоґвортсу, запросили повернутися на восьмий, щоб завершити освіту, яку зупинила війна. Не всі погодилися, не всі достатньо вилікувалися від травм або навіть вижили, щоб скористатися цією можливістю, але з допомогою Северуса, Драко зміг. Він знову боротиметься за своє місце.

Єдине, що міг запропонувати до цього часу — це краса й досконалість, як казав батько. Як казав сам Темний Лорд, і тепер, коли його позбавили цього, слизеринець просто мусив знайти щось інше, або принаймні спробувати. Це здавалося безнадійною справою…

Мати, яка мовчки спостерігала зі сходів, нахилилася, щоб поцілувати його в холодну щоку. Драко напружився, але дозволив, а відтак змусив себе посміхнутися, прощаючись, крокуючи слідом за своїм плаваючим багажником із маєтку. Усе здавалося програною справою, але він надто боявся опустити руки, померти, надто був боягузом, щоб піти легким шляхом і просто розчинитися деінде. Попросту замкнутися в собі. Завжди казали, що він такий важливий, що дійсно має значення, а тепер виглядало, ніби це не так… До смерті лякало, що це й дійсно було саме так. Що він — ніщо. Наляканий до смерті, що так і залишиться ніким…

Попереду був новий рік, шанс повернути життя назад, але юнак боявся, що не зможе цього зробити. Боявся бути невдахою.

Маска повернулася на місце, коли вийшов із дому, зарозумілий, пихатий і бундючний, як завжди. Ніхто не міг бачити, що війна торкнулася його, ніхто не міг знати, що він вампір. Ніхто. Це замовчувалося, єдиною людиною, яка знала, окрім батьків і Северуса, був Поттер, але хлопець мовчав. Але блондин знав, що йому не дозволять повернутися до Гоґвортсу, якщо директорка дізнається, хто він, якщо учні знатимуть, що саме доповнює його раціон цього року. Драко здригнувся, смак навіть найкращих щурів не міг змити з язика затяжного присмаку Гаррі Поттера.

Хлопець знову здригнувся, вийшовши на сонячне світло. За це диво мав дякувати Снейпу, адже не міг цього зробити, коли його тільки-тільки перетворили. Відчув тепло на холодній шкірі. Від нього навіть трохи щипало в очах, але це можна було стерпіти. Що було нестерпним, так це невгамовна спрага, це нестримне стискання в животі, вогонь у жилах і туга за цією смачною, мідянистою солодкістю крові Поттера. Знав, що цього року йому доведеться триматися подалі від ґрифіндорця, якщо він узагалі має шанс не встромити в нього свої ікла посеред уроку.

Гаррі зітхнув, тихо йдучи за Ремусом, який штовхав свій візок, а Тонкс крокувала поруч із малюком Тедді на руках. Платформа дев’ять і три чверті була зайнята, незважаючи на відсутність учнів, що поверталися на восьмий рік навчання. Як він зрозумів, лише чотирнадцять однокурсників погодилися повернутися. Деякі померли, деякі злякалися, деякі просто… Не змогли з цим змиритися. Він поважав їх вибір. Якби було щось інше, пов’язане з існуванням, він би теж не повернувся. А так Гоґвортс був єдиним домом. Це була справжня причина повернення, егоїстична, жалюгідна, але правдива.

Вони зупинилися, коли Ремус завантажив  валізу в поїзд, і погляд Поттера перекинувся на маленького першокласника, що стояв непорушно під маминою метушнею, її рука ніжно перебирала його волосся, а батько стискав у руці дитячу клітку із совою. 

— Піклуйся про неї, — сказав батько хлопчикові, нахиляючи його голову до сови. Гаррі відчув, як стислися груди. Він думав, що, коли Волдеморт помре, усі його проблеми розвіються, як дим. Але до сих пір усе ще мучили кошмари, почуття провини, усе ще боявся тієї сили, якою наділила його смерть Лорда. Думалося, що й досі немає домівки, куди міг би повернутися.

— Гаррі, Вольтере! — вигукнула Німфадора, поклавши руку парубку на плече. Поттер злегка повернувся й побачив, що вона з маленьким Тедді дивляться на нього такими ж аметистовими очима й фіалковим волоссям. — Ти витав у хмарах, Гаррі, — жінка простежила за його поглядом, який був спрямований на хлопчика з його батьками, а потім сумно посміхнулася. — Ми з Ремусом подумали, що, можливо, на Різдво могли б зібрати достатньо грошей, щоб купити тобі сову. Ти, мабуть, дуже сумуєш за Гедвігою, і, звичайно, тобі потрібна власна сова, адже повертаєшся до школи.

Поттер намагався посміхнутися, бо не міг цього зробити вже кілька місяців, навіть коли зрозумів, що Волдеморта більше немає.

Лорда нарешті не стало. Вона неправильно зрозуміла його погляд, адже не могла знати, що їхні з Люпином доблесні зусилля змусити Гаррі почуватися як удома, у їхньому новому маленькому котеджі серед квітучого саду, були марними. Котедж Сідлбері був не більший за Прівіт-драйв і трохи пошарпаний через брак коштів у Люпина, але в ньому було тепло, і юнаку там були раді. «Але тобі там не місце», — прошипіли гіркі тіні свідомості Гаррі. А хотілося, дуже хотілося. Хлопець прагнув належати до Люпина й Тонкс, але не міг позбутися відчуття, що він  — жалюгідний квартирант, тягар, залишений Лілі й Джеймсом Поттерами. Він не був їхнім сином, не був їхнім, не був таким, як маленький Тедді.

Раптом думки обірвалися, коли Люпин повернувся до нього й міцно обійняв. Брюнет зітхнув, його тіло спершу напружилося. «Такий невдячний», — промайнуло в голові. — «Вони зробили все, щоб ти почувався як удома, годі вже з цим «бідолашним Гаррі»!»

Поттер міцно обійняв Ремуса, а тоді з жалем відпустив. Він любив Люпина й Тонкс, так само, як і Сіріуса, просто останнім часом було ніяково серед усіх, і він не зміг не думати, чи не пошкодували вони, що взяли його до себе, коли побачили, у якому стані перебуває парубок після закінчення війни. Убивство Тома Редла зробило його трохи порожнім, зболеним, гіркою шкаралупою того хлопчика, яким був, коли вперше потрапив до Гоґвортсу. І Гаррі ненавидів себе за це.

— Попрощайся з Гаррі, Тедді, — пробурмотіла Німфадора, знімаючи сина зі свого стегна й тиснучи його Поттеру в обійми. П’ятимісячний малюк широко позіхнув, великі очі дивилися на Гаррі; посміхався в кулак, який саме жував. Одразу ж волосся стало темнішим, як у юнака, і він тихенько булькнув. Восьмикурсник ніяково посміхнувся. Він завжди мріяв про сім’ю, але ще не знав, як поводитися з немовлятами, особливо з такими маленькими й вразливими, які не належали йому.

— Побачимося на Різдво, Тедді, — ніжно сказав ґрифіндорець, поцілувавши маківку й поспішно віддавши назад матері. — Побачимося на Різдво, — повторив, обіймаючи Тонкс, а потім знову Ремуса. — Я писатиму. Не хвилюйтеся за мене, просто бережіть себе.

— Тебе це теж стосується, — пробулькотів Люпин із тією ж теплою посмішкою. Тоді знайомий гурт голосів змусив їх усіх озирнутися, і Гаррі почервонів, коли Джіні Візлі кинула на нього презирливий погляд, перш ніж зникнути в поїзді. Поттер здивувався, що Герміона чекає на порозі вагона, у який Ремус завантажив свою валізу. Але Рона не було видно.

— Вони повернуться, Гаррі, — заспокоїв його перевертень, вочевидь, побачивши, як спохмурніло обличчя хлопця. — Вони були з тобою й у гірших ситуаціях, — молодик спромігся лише тупо кивнути. Ніяк не міг збагнути, що Рон розлютився через те, що він не захотів спати з його сестрою. Але тут знову заговорив Люпин, відволікаючи від роздумів: — Пам’ятай, що Мінерва зробила для вас особливі пільги на цей рік, бо ви формально повнолітні, але з цими привілеями приходять і обов’язки, — попередив чоловік, — і ти можеш викликати нас, коли захочеш поговорити, не забувай про це.

Поттер кивнув та подарував їм останню вимушену посмішку, перш ніж сісти в поїзд, пройшовши повз Ґрейнджер, але відчуваючи, що вона швидко йде за ним.

— Візлі люблять тебе, Гаррі, незалежно від того, чи з Джіні ти, чи ні, прекрасно ж знаєш, що для них як другий син, — без зайвих балачок сказала Герміона. Парубок зітхнув, повертаючись до неї обличчям.

— І навіщо ти мені це кажеш? — запитав він, відчуваючи, як дивно поколює шию. Мимоволі насупився та почухав горло, дивлячись на подругу. Рана трохи поболювала влітку, але ніколи не боліла так, як зараз.

Дівчина закотила очі:

— Рон може бути… Упертим. Гаррі, подивися на це з його точки зору. У голові був образ найкращого друга й сестри та того, що ти нарешті став його справжнім братом. Ми всі — справжня сім’я. Йому… Важко це відпустити, особливо через те, що ти не пояснив причину…

— Я й не мушу пояснюватися, — прошипів Поттер, стиснувши щелепи, а дивне поколювання все ще пронизувало тіло. Він знову потер шию, подразнюючи шкіру, аж поки та не почервоніла. Герміона здригнулася, відмахнувши його руку.

— Припини, ти робиш її червоно-сірою, — кинула ґрифіндорка. — І я ніколи не говорила, що ти повинен щось пояснювати, просто намагаюся показати, що Рон бачить зі своєї точки зору. Він бачить, як ідеальний світ руйнується без жодної причини. І це не твоя провина, я просто думаю, що, можливо, якби ти сказав…

— Рон уже все вирішив, — перебив її Гаррі, відкинувшись до вікна й заплющивши очі. Поїзд ще не від’їхав від станції, а вони вже сперечалися, як і очікувалося. — І ти була поряд, ви обоє були на тому полюванні за горокраксами. Ти краще за всіх знаєш, чому я не можу почати все з того місця, на якому зупинилися, як думала Джіні, чому не можу просто прикидатися тим, ким був раніше. Війна змінила мене, убивство змінило, я не можу прикидатися, що все гаразд, бо це не так!

Герміона відсахнулася від цього тону голосу, і Поттер побачив, що деякі люди нахилилися ближче до дверей своїх купе, щоб послухати. Він дав лише одне інтерв’ю про те, що сталося, розповідаючи зі свого боку, «Квібблеру», і після цього відмовився від будь-яких контактів із пресою. Не дивно, що всі були такими ж допитливими, як і завжди.

Свербіж у горлі став нестерпним, і брюнет роздратовано загарчав, розвертаючись, щоб подивитися на своє відображення у вікні. Там, де розтирав ділянку, шия була червоною, але все інше було в нормі: та сама стара золотава шкіра й той самий дугоподібний, майже круглий шрам від укусу Мелфоя. Юнак насупився, вважаючи, що блідий шрам нарешті зникає. Він перепробував мазі, різноманітні зілля, навіть одне-два заклинання, але нічого не допомогло.

— Магічний шрам, — сказав Ремус, коли зловив його на тому, що парубок дивиться на сліди від зубів у дзеркало. Перевертень показав на старі рани на власному обличчі й сумно посміхнувся. Люпин, швидше за все, припускав, що Волдеморт або Ґрейбек нанесли ці рани, але якби він тільки знав…

— Хотілося б, щоб ти сказав мені, яке закляття вони наклали, щоб зробити це, — тихо промовила Герміона, виводячи його із задуми. — Упевнена, що, якщо скажеш хоча б колір закляття, я зможу спробувати знайти щось, щоб позбутися цього, — Ремус, Тонкс, Герміона, Візлі, навіть засоби масової інформації запитували, але Гаррі просто заплющував на це очі. Для нього не було таємницею, що сталося тієї ночі. Просто знав, що вампіри в цілому прийняті в суспільстві, але не був упевнений, що стан Драко добре сприйметься в школі, повній учнів. Тому юнак промовчав.

— Не те, щоб у мене не було шрамів, Герміоно, — розпачливо відповів Поттер, — я житиму, це просто ще одна рана, — він побачив у відображенні, як біль пронизав обличчя подруги, і груди стиснулися від жалю. — Пробач, — сказав, повернувшись до неї обличчям, знову притулившись до вікна. — Вибач, я знаю, що ти хочеш допомогти, просто… Дай мені трохи часу, гаразд? Пройшло зовсім небагато, і мені… Потрібен час, щоб прийти до тями.

Ґрейнджер дивилася на нього, очі мокро блищали, а на губах з’явилася посмішка. Вона повільно кивнула. 

— Звичайно, Гаррі. Тільки… Не відвертайся від нас. Рон зараз поводиться як бовдур, але ми тут для тебе. Давай зробимо це разом, гаразд?

Гаррі кивнув, змахнув чарівною паличкою, щоб зменшити свою сумку, і поклав у кишеню. 

— Зустрінемося в купе. — відповів. — Може, ти задобриш Рона перед тим, як я приєднаюся?

Герміона, сяючи, міцно обійняла його, кивнула й попрямувала до наступного вагона. 

— Дивись, куди йдеш, Мелфою, — прошипіла вона, і голова Поттера повернулася вбік, якраз вчасно, щоб побачити, як вони обоє відступають від легкого зіткнення. Дівчина продовжила підніматися у вагон, а Драко на мить зупинився на порозі, перш ніж підійти ближче. Зачинив за собою двері, а потім і двері поруч з ґрифіндорцем, залишивши їх у тісному просторі між вагонами.

Брюнет закляк, очікуючи нападу, і був готовий взятися за чарівну паличку, коли хлопець опустив жалюзі на вікно у дверях вагона. Блондин стояв перед ним обличчям до обличчя, і сірі очі сяяли, наче зорі в темряві. Шкіра була блідою, але чиста й гладенька, і Гаррі насупився, коли губи Мелфоя скривилися в усмішці, а від іклів, що залишили шрами, не було й сліду.

— Я так і не подякував за те, що ти зробив для мене й моєї сім’ї в Міністерстві, Поттере, — хрипко промовив він, голос був насиченим і м’яким, як карамель. Гаррі зухвало підняв підборіддя.

— Ні, ти був надто зайнятий, щоб утекти, як дурень, — сплюнув зеленоокий, відчуваючи себе ніяково. Він бачив Драко в жалюгідному стані, коли його вперше «схопили», бачив, як парубок терпів неймовірні муки, як із нього здерли кожну краплину улюбленої гордості. Тому не знав, як тепер дивитися на цього парубка. Чоловік, який був із ним у підземеллі тієї ночі, заслуговував на більшу повагу, але хлопчисько, яким він себе зараз показував — ні. — Я зробив би це для будь-кого на твоєму місці, Мелфою. Ти допоміг мені здолати Волдеморта в тому підземеллі, я не зміг би зробити це без тебе.

Драко злегка нахилив голову, біляві пасма впали на яскраві очі, коли він на мить задивився на співрозмовника. 

— Ти зробив це для мене, хоча я перерізав тобі горло й випив кров? — запитав слизеринець, щиро цікавлячись, не розуміючи, як можна таке пробачити.

Очі Гаррі потемніли, а руки стиснулися в кулаки. 

— Ти збожеволів від змін, диво, що мене не вбив, я багато читав улітку. Про вампірів. Жага стати першим повинна бути незаперечною, а ти чинив опір.

Губи блондина скривилися в усмішці. 

— Не виставляй це в такому величному світлі, Поттере. Я зупинився, бо відштовхнув самого себе. Було огидно від того, що я перегриз тобі горлянку, огидно від того, що заплямував тебе. Від цього нудило, і тільки через це відпустив тебе, — потім Драко щось побачив, і мертве серце забилося трохи сильніше, коли підійшов ближче, запах тієї крові, яку хотів, вривався в ніздрі. Він мимоволі здригнувся, очі прикипіли до перламутрового шраму на горлі. — Треш шрам, Поттере? Невже не міг насолодитися укусом, що так засмучує втрата сліду? — хрипко рикнув, голод здіймався в шлунку. Гаррі був сам, безпорадний, можна притиснути його тут і забрати, ніхто нічого не помітив би…

Ґрифіндорець несподівано загарчав, сильно відштовхнувши Мелфоя назад і потянувшись за своєю паличкою, приставивши її до горла вампіра. 

— Не думай, що, коли пробачив твою слабкість, ми друзі, що ти можеш жартувати зі мною, чи фліртувати. Я врятував тебе і твою сім’ю від Азкабану, але це все, не хочу відплати, не хочу бути твоїм товаришем, не хочу говорити про щось… Про щось особисте з тобою, і точно не хочу цього жалісливого погляду, чи що я там побачив у твоїх очах.

Драко похмуро хихикнув, схиливши голову набік, чомусь бажаючи, щоб опонент побачив, як його плоть не піддається під тиском палички, бажаючи, щоб той побачив, яка вона сильна. 

— А тобі не спадало на думку, що я прийшов сюди не битися, Поттере? Я прийшов сюди, щоб подякувати.

Насмішка Гаррі зростала, очі за окулярами світилися люттю. 

— А тобі не спадало на думку, що ти в цьому нікчемний? — брюнет сплюнув, сильніше стискаючи паличку. — Я щойно повернувся з війни, Мелфою. Війни, у якій був найкращою зброєю на нашому боці. Можливо, ти міг би подумати про це, перш ніж обманювати себе, думаючи, що я хочу цього!

Підійшовши ближче й зовсім не звертаючи уваги на різкий укол палички в горлі, Драко небезпечно посміхнувся. Звук тієї крові заполонив вуха, він чув, як прискорено калатає серце Поттера, відчував слабкий відтінок поту, що домішувався до його мускусного запаху. Спогад про кров на язиці захопив почуття. На цю мить гордість випарувалася, як вода під сонцем. Інстинкти здійнялися, як звір на ґратах клітки, що відчайдушно прагне відчути смак свободи.

Гаррі був для нього свободою, втечею від цього вічного голоду. Кров тварин, яку пив, не насичувала, Снейп досліджував, навіть протестував кілька зразків донорської людської крові, але ніщо не вгамувало спраги, яку, мабуть, може втамувати один напій. Зрештою, якщо не міг знайти задоволення, коли їв, то спрага зводила з розуму. Усе, що пив, було таким же, як у Волдеморта: на смак наче попіл…

Раптом потяг різко рушив, збивши обох хлопців із ніг. Поттер наштовхнувся на стіну позаду себе, руки марно намагалися врятувати тіло, а Драко впав на нього, фактично затиснувши парубка між своїм твердим, важким тілом і стіною.

Гаррі різко перевів подих, ігноруючи тиск на легені.

— Це..? — блондин дихнув, і його прохолодний подих обвіяв щоки партнера. — І що це таке, Поттере?

Ґрифіндорець застережливо гаркнув, перш ніж знову сильно штовхнути юнака назад, тримаючи свою паличку між ними. 

— Мабуть, тобі варто почитати про власний стан, Мелфою, — байдуже відповів він. — Твоя поведінка й причини, з яких прийшов до мене, спричинені не власним бажанням і не почуттям вдячності. Мені не потрібен жалісливий трах від раба своїх інстинктів, а після того, як я був зброєю чарівного світу протягом останніх сімнадцяти років, не маю наразі жодного бажання бути твоїм цапом відбувайлом.

З цими словами Гаррі розчинив двері й вискочив услід за Герміоною, залишивши співрозмовника обмірковувати свої слова.

Вампірам не потрібно було дихати, але деякі свіжозачаті, як Драко, просто відчували себе комфортніше, дозволяючи цій звичці брати над собою гору. Тому глибоко вдихнув повітря, опановуючи себе, а потім гордість впилася іклами в груди, коли повернувся контроль над тілом. Він дозволив монстру забруднити власну чисту кров, усе, що зробило його тим, ким він був. Хлопець здригнувся від думки, що втратить себе через голод, як і передбачав Снейп. Розвернувшись і попрямувавши в протилежний від Поттера бік, слизеринець прийняв свідоме рішення здійснити наліт на бібліотеку, як тільки прибуде до Гоґвортсу. Очевидно, Гаррі знав про вампірське прокляття більше, і блондин просто зобов’язаний був це змінити, особливо якщо це призведе до кращого розуміння того монстра, на якого він перетворився.

«Якби ті кретини з міністерства не вкрали архіви нашої сім’ї, у мене, можливо, був би шанс зрозуміти, перш ніж Поттер висміяв мене своїм невіглаством.»

Сівши у карету факультету, Мелфой залишився сам. Він прийняв рішення, як бути далі, проконсультуватися з бібліотекою, а потім із Северусом, але все ще не давали спокою застереження холодного незнайомця, ті крижані слова. Вони переслідували свідомість. 

«Він — твоя перша страва, ніхто не смакуватиме краще, він твій, щоб узяти, зґвалтувати, убити. Хіба не відчуваєш його жаги? Візьми його! Убий!»

Драко здригнувся, руки стиснулися в кулаки, нігті вгризлися в долоні, коли намагався відгородитися від спогаду. Але він все одно крутився в голові, як зловісна, проклята мантра. 

«Дурень! Ти завжди повинен випивати першого..! Завжди, якщо ти…»

«Якщо ти» що?

 

~Далі буде…