Море

– …ей! Чого ти тут сидиш?

 

Хлопець підіймає голову, виймаючи один навушник. Незнайомець.

 

– Мабуть, це я повинен спитати, – він супить брови, оглядаючи новоприбулого. – Хто ти такий?

 

Той у відповідь посміхається і замислюється на хвилину, неначе забув відповідь на таке просте питання. У срібному сяйві повного місяця кінчики його дивних косичок здаються бірюзовими, тоді як все інше волосся чорне. Мурахи йдуть по спині, – чи то від моря холодом потягнуло, оминаючи тепле худі з капюшоном, – коли дивний хлопець нарешті відповідає:

 

– Гм. Можеш звати мене Венті.

 

І його відповідь чомусь зачаровує.

 

– Я тебе раніше ніколи не бачив, – у відповідь Венті сміється:

 

– Та й не дивно, – він сідає поруч на самий холодний пісок, слухає з секунд двадцять шум води, наче поринувши десь у самі глибини моря, а потім повертає голову у бік співрозмовника, знову посміхаючись: – Як твоє ім’я, принце?

 

Венті спостерігає, як хлопець коло нього шаріється, але все ж таки каже, встромивши погляд удалечінь:

 

– Сяо.

 

І вони полинають у тишу.

 

Вітер знову налітає, підіймаючи цілу купу маленьких піщинок. Тому Сяо сидить в худі й штанях. Чого не скажеш про Венті: шорти до коліна та легенька кофта з довгим рукавом, що по теплоті може зрівнятися з футболкою. Сяо відчуває, як той поряд з ним тремтить, і йому чомусь так сильно хочеться його обійняти, щоб зігріти… Та він себе зупиняє. Вони лише познайомились, це дурня. Хмари тим часом закривають місяць, і хлопці залишаються майже в темряві.

 

Коли Сяо наважується подивитись у бік свого нового знайомого, то стикається з парою смарагдових очей, по яким видно, що їх власник посміхається.

 

– Розкажи про себе, – шепоче Венті, і його тихі слова підхоплює море, розносячи десь далеко-далеко. Дивно, але Сяо теж почуває себе таким: незначним у безкінечному Всесвіті зірок. Відчуває, що йому важко дихати, коли Венті схиляє голову вбік і ніби благає залишитись поряд. Тому скоріше відповідає, не спромігшись відірвати погляду від очей напроти.

 

– Що б ти хотів дізнатися? – так само шепоче Сяо. Чомусь з’являються думки про те, чого Венті з усього безкрайнього пляжу обрав це місце й сів поруч, заговорив. І дивиться так, наче нічого в світі більше не існує: лише вони, місяць, зорі й тихе море, що є свідком чогось інтимного.

 

– Чого ти сюди приходиш?

 

– Звідки ти дізнався?

 

Сум забарвлює смарагдові очі:

 

– Я бачив тебе. Кожну ніч, – Венті відводить погляд, дивлячись у відображення місяця, яке поволі з’являється з тим, як хмари пливуть далі від них. – Але ти ніколи не помічав мене, – ледве розбирає Сяо: чи тому, що серце своїм стуком заполонило всі можливості щось почути, чи тому що Венті говорить це майже самими губами. А можливо, й те й інше.

 

Щось всередині тріщить, і хочеться закричати. Але порушувати цю сокровенну тишу Сяо не наважиться. Не тільки сьогодні – завжди.

 

– Ти завжди був у навушниках, слухаючи пісні на повній гучності, – раптово продовжує Венті. Він згибає ноги в колінах і обіймає їх, намагаючись зігрітися. – І я питав себе: навіщо приходити на берег моря й не слухати його. Те, як воно з тобою говорить, розповідає власні секрети. Приймає всі твої переживання… І я досі себе про це питаю, – Венті повертає свій смарагдовий погляд, натякаючи, що чекає відповіді.

 

У Сяо всередині з’являється страх. Пробирається під шкіру, залишає там численні рубці, відкриваючи старі рани. І йому тепер знову важко дихати.

 

Місяць невдало заливає пляж сріблом, і в цьому світлі Сяо стає гірше. Тому що цей дивний Венті поряд. Венті, від якого пахне морем; волосся якого злегка вологе. Який схиляється ближче й бере його заклякле жахом обличчя в свої холодні руки.

 

– Не бійся, принце, – знову шепоче, і дихання Сяо збивається.

 

Вдих. Видих. Бажання щезнути звідси і залишитися тут назавжди.

 

– Не можу, – Венті треба читати по губах. – Я не можу.

– Довірся мені.

 

Венті перебирає по його щоках все ще холодними пальцями, визиваючи табун мурах. Це не допомагає. А тоді все щезає, наче Сяо в мить осліп. На секунду він завмирає, чуючи лише стукіт власного серця і не відчуваючи нічого.

 

А потім чує солоний присмак на своїх губах. Не своїх – чужих. Венті його цілує. І разом з цим Сяо відчуває, як тоне. Як холодні води затягують його на глибину, засмоктують течіями, не даючи змоги вибратись. І він знову бачить місяць. Повний, срібний. Він віддаляється з кожною секундою, як море тягне Сяо все нижче й нижче, так і не досягнувши дна.

 

Можливо, це було єдине, що Сяо кохав. Тисячі, мільйони зірок на нічному небі, які були такими близькими для нього, хоч і віддалялися з кожною секундою його існування.

 

То, можливо, Сяо вже давно потопельник і лише спостерігає за тим, як світ навколо нього поволі зникає, розчиняється вдалині? З того боку, на поверхні, однією з численних зірок залишилась його мати, іншою – його подруга. Можливо, це все люди, яких Сяо зустрів у своєму житті, зараз за ним спостерігають з нічного неба, даючи йому вільно йти вниз, захлинатися солоною водою. Тоді вони залишаться сяяти так гарно назавжди, тому що скільки б Сяо не приходив на пляж, скільки б не дивився вгору, жодна з них не ворухнулась.

 

Ніхто не йшов його рятувати.

 

Венті розриває поцілунок й дихає гаряче. Його губи теж горять, і Сяо це відчуває, тому що він все ще надто близько. Руки його холодні.

 

– Дозволь мені врятувати тебе, – шепіт Венті місцями переривається тоном вище, наче ось-ось зламається. Сильний вітер приносить бризки води аж до того місця, де вони сидять. Сяо здригається. – Будь ласка…

 

Сяо не розуміє. Він відчуває нову сіль на своїх губах, але на цей раз Венті не причетний. Та йому видно, як срібне обличчя заливається слізьми. І не знає, чи відповідати на наступне запитання, яке розбиває все навколо на друзки.

 

– Чому..? – у Сяо в голосі благання.

 

Венті більше не посміхається. Світ навколо них поступово руйнується із тим, як місячне сяйво наче востаннє лагідно цілує їх обличчя, і десь далеко з’являються перші натяки на новий неіснуючий день.

 

– Тому що море всередині тебе.

 

– Неможливо… – золоті очі полишає минулий блиск. Від Венті віє холодом. Він здається нереальним. – …я не вірю в це…

 

– Повір мені, – губи Венті починають тремтіти. – Я бачу те, чого не бачиш ти.

 

– І що ж ти бачиш..? – Сяо хочеться відірвати його руки від себе, але він не може поворухнутись.

 

Смарагдові очі благають облишити і не питати. Небо потрохи світлішає, і Сяо роздивляється чуже лице. Здіймаються великі хвилі, і він сіпається щоб спостерігати за ними, вдаючи контроль. Та Венті не дає цього зробити, змушуючи дивитися лише на себе. Спочатку роззявляє рот, а потім душить із себе слова:

 

– Бачу як знову і знову тебе поглинає вода, чуже море. Мій принце… – просочене любов’ю та скорботою, – ти цього не пам’ятаєш, але я не можу забути. Якби ж я міг… Якби ж я встиг тоді! – «тебе врятувати» залишається несказаним. Сяо бачить, як чуже обличчя обіймають сльози, і чомусь йому самому стає надто болісно. Хвилі більшають із тим, як Венті продовжує говорити. – Море протестує, принце. Воно не хоче, щоб ти дізнався.

 

– Але що?! – скрикує Сяо, вперше доторкаючись до чужого тіла: надто худорляве, надто холодне. Позбавлене життя.

 

Венті робить глибокий вдих, наче свіжого ранкового повітря йому замало.

 

– Мій принце, ти вже давно потонув.

 

– Але ж ні… – Сяо посміхається поламано. І почуває себе так, наче його придавила сила силенна води.

 

– Ти прагнув води. Але море тебе потопило. Воно всередині тебе, ти завжди відчував це і не розумів свого страху, – Венті нарешті відпускає його похоловші щоки, але Сяо хапає його за руку, тримає поруч із собою. Боїться, що і його море забере. – Твій розум чинить опір, та ти вже мертвий. І я прийшов, щоб звільнити свого принца. Дозволь мені врятувати тебе.

 

Сяо відчуває, як його розриває зсередини. Він хапається за тканину там, де серце, намагаючись приглушити нестерпний біль. Море бушує.

 

– Чому… – Сяо не розуміє. – Чому ти не зробив цього раніше?

 

Венті дивно усміхається.

 

– Я не можу назвати числа, скільки разів я намагався це зробити. У мене було безліч спроб. І кожного разу ти не давав себе врятувати. Розсипався в моїх руках. Помирав знову і знову, – крива посмішка. – Море змивало всі твої спогади про мене. Про минуле. Воно руйнує те, ким ти був раніше, – затримується на коротку паузу, оглядаючи все навколо. – Можливо, нам пощастило, але залишилося мало часу. Тож твоя відповідь..?

 

– Що буде, якщо я скажу так? – Сяо шепоче знову не в змозі сприйняти все. Тобто те, чим він жив всі ці роки, всі спогади, всі люди, яких він зустрів, зрештою, він сам – це все було брехнею?

 

Венті повертає свій смарагдовий погляд назад і лагідно торкається правою рукою чужої щоки:

 

– Тоді це пекло закінчиться.

 

– А якщо ні?

 

Венті не відповідає. Натомість встає з піску і тягне Сяо за собою. Хоче йти до води.

 

– Мій принце, ти вже визначився із відповіддю, – він дістає шматок цупкої тканини з карману шортів і зав’язує Сяо очі. Потім стає спиною до моря й бере його лодоні у свої, роблячи перший крок назад. Сяо пручається. – Довірся мені, Алатусе.

 

Сяо завмирає. А потім трохи посміхається і нарешті робить крок вперед.

 

– Щоб звільнитися від моря, треба закінчити те, що воно почало, – шепоче Венті, коли вони заходять у холодну воду, і обом хлопцям спирає груди.

 

Хвилі заспокоюються, а за спиною Венті з’являється вранішнє сонце. Він обертається, щоб подивитися на нього, та чужих рідних рук не випускає.

 

– Вперше за стільки років бачу світанок…

 

Пов’язка спадає з очей Сяо, і він дивиться на Венті, якого огортає золото, не відводячи очей.

 

– Я теж.

 

І їх поглинає море.