Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Героіня війни. Учениця самої Цунаде-сама. Одна з найталановитіших куноічі свого покоління.
Угу. Звичайно.
“Дурепа вона нікчемна, ось вона хто”, - думала Сакура, зусередившись на візерунках тріщин на стелі. Вона давно звикла до болю, давно навчилась від нього відволікатися в моменті. Це одна з базових навичок шинобі, а за своє не таке вже й довге життя Харуно здобула багату практику у цій сфері. Щоправда нинішня ситуація значно відрізнялася від попередніх. Дівчина намагалася впевнити себе, що це все - такі ж тортури, як і інші, що використовують для допиту, звичайні фізичні страждання, але чогось сама собі не вірила.
Мабуть того, що раніше не мала сексуального досвіду, а зараз її безжалісно ґвалтували.
Огидне тіло над нею було сильним, потним і тхнуло рибою та тванню. Кожен рух, ривок штовхав її вперед сильніше ніж попередній, і спина неприємно ковзала по жорсткій холщевині старого матрацу з соломи. Між своїх широко розведених ніг Сакура відчувала біль, схожий на полум’я від розжареного заліза, відчувала кожну нову тріщину, кожний новий розрив, як стегна стали липкими від підсихаючої крові та сперми, як зривалися вниз, на підлогу, густі темно-бордові краплі.
Цікавий факт: тіло шинобі, якщо прибрати з нього чакру, мало чим відрізняється від тіла простої людини. Звичайно, їх мускулатура розвинена, але цього недостатньо. І саме тому трьом покидькам, які за рангом були не вище тюнінів, вдалось захопити Харуно в полон, попередньо отруївши її якоюсь сумішшю, що заблокувала всі канали чакри в тілі куноічі. Розслабилась, зазналась, вважала свою резистентність отрутам достатньою. Думала ніхто не ризикне напасти на “Другу Цунаде”. Як жеж.
Вона билась до останнього, навіть коли вклали поперек ліжка і зав’язали руки над головою. Двум покидькам доводилось втримувати її ноги, щоб ті були розведені, поки третій влаштовувався між ними і вривався в незаймане тіло. Вже згодом Сакура залишила будь які спроби звільнитися - не бачила сенсу, до того ж це приносило лише ще більше болю. Тільки рахувала про себе: кількість разів, поштовхів, ударів. І звичайно скільки годин пройшло з моменту її викрадення.
Насправді ніхто не став би зв’язуватися з куноічи лише для наруги над її тілом - забагато клопоту. І Сакура не була виключенням. До моменту, коли з ніг були стягнуті леггінси, викрадачі намагалися витягнути з Харуно інформацію про її новітню цілительську техніку, що допомагала куноічі в більшості випадків відновити репродуктивні функції організму. В шинобі взагалі завжди були проблеми з народженням дітей, все ж постійні тренування, бої, робота з отрутами та інше нікого здоровіше не робить, а після останньої війни ситуація ще більше погіршилась.
Звичайно такі знання були таємницею селища, адже приносили не лише дохід з тих, хто звернувся по допомогу, але й перевагу в людському ресурсі в майбутньому.
Коли Сакура відмовилась “співпрацювати” після стандартних методів допиту, в одного з викрадачів з’явилася чудова ідея - якщо Харуно не бажає допомогти жінкам їх селища ірйонінськими техніками, то буде допомагати відновлювати населення своїм власним тілом. Всього лише виправдання власних збочених бажань.
Годин через п’ять ґвалтівникам набридло з нею гратися і вони залишили дівчину на самоті, голою та все ще прив’язаною до ліжка. Згодом викрадачі заходили до неї ще кілька разів: дати нову дозу отрути, води, повторити допит, а після того, як був настрій, знов зґвалтувати.
Свідомість то покидала дівчину, то раптом поверталася. Рахувати час ставало все складніше, в моменти ясності, кількість та тривалість яких все зменшувалась, Сакура ледве концентрувалася на своєму оточенні. На сьомий, як їй здавалося, день з потрапляння в полон вона почула звуки битви десь не дуже далеко і серце наповнилось надії, що це прийшли по неї. Хвилини тягнулися густою патокою, але нема нічого нескінченного, і нарешті за дверима її в’язниці пролунали чиїсь кроки. Поворот ключа в замку. Скрип старих незмазаних металевих дверей. Сакура затримала дихання, очікуючи вироку всесвіту. І шумно видохнула, коли побачила знайомі візерунки маски АНБУ Конохи.
С-Сакура…-сан, - запнувшись, промовила дівчина-шинобі, коли побачила легендарну куноїчі, що не раз латала її саму після особливо складних місій, у настільки скрутному становищі. Хоч вона і була токубецу джоніном, членом елітного спецпідрозділу, але в свої шістнадцять й досі не встигла зтикнутися зі справжньою глибиною людської жорстокості.
Юкіне… - покликала Харуно тихо, одразу впізнавши одну зі своїх “хронічних” підопічних. - Розв’яжи… Мене…
Дівчина поспішила виконати прохання. Витягнувши з одного з карманів жилету сувій, вона розпечатала запасний комплект одягу, який передала Сакурі.
Сакура-сан, давайте допоможу, - трохи боязко запропонувала Юкіне, побачивши, як сильно тремтять руки ірйоніна, і як складно їй самій одягнутися.
Я… Сама, - вперто відмахнулася Сакура. Вона і так відчувала себе достатньо жалюгідною. - Краще… пошукай мою… сумку. Там пілюлі…
Добре, Сакура-сан.
На щастя, коли через 10 хвилин Юкіне повернулась разом зі своїм напарником, Харуно вже натягнула на себе трохи завеликий топ, шорти, та загорнулася у плащ, щоб жоден сантиметр пошкодженої шкіри, жодної гематоми не було видно. Ще краще було те, що з ними була сумка дівчини, з якої вона одразу витягнула похідну аптечку та прийняла знеболюючу і поживну пілюлю. Спроба активації Б’якуго виявляється марною - чакра все ще повністю заблокована. Зробити антидот в польових умовах в цілому не те, щоб неможливо, але Сакура навіть не намагається - для цього в неї геть немає сил.
До селища, задля економії часу, АНБУ по черзі несуть її на руках, і дівчина вимушена зміритися з власною безпомічністю - своїми ногами вона б повзла до рідної Конохи не менше тижня. Вже на підступах до східних воріт, найближчих до госпіталя, Сакура тихо просить Юкіне не вказувати зайвих подробиць у звіті про місію, але куноїчі вимушена відмовити, хоч очі її і повні співчуття. Сакура не ображається - сама знала, що таке прохання ніхто б не виконав. Потрапити на зайвий допит до Ібіки дурних нема.
Опинившись в госпіталі, дівчина каже, що з лікуванням самої себе впорається самостійно і закривається у своєму кабінеті. Харуно вже два роки як головний лікар, тому підлеглі не сміють сперечатися, лише занепокоєно шепотять, заповнюючи тихим гулом коридори клініки. “Нехай”, - думає Сакура. Звичайні плітки не значили нічого у порівнянні з гіркою правдою.