3. Рятівник

Пройшов тиждень із того моменту як хлопець відправив листа, і, здавалося, час сповільнився. Авжеж, Леві був поруч, розмовляв із ним і навчав шляху до чарівного світу настільки, що юнак пам’ятав усе з розповідей; увесь час парубок був загнаний у пастку в будинку. Одного разу Гаррі в спеку переробляв сад тітки Петунії. Здавалося, ніби жінка засмучена тим, що він зробив усі доручення, які залишив дядько, тож вона вирішила взяти на себе обов’язок вигадати нову роботу для хлопця. Звичайно, він не був проти працювати в саду, оскільки майже ніколи не виходив з дому, тож використовував можливість, коли міг працювати на відкритому повітрі.

Після довгого дня надворі Гаррі був вдячним за кондиціонер у будинку, але це було доти, доки не помітив, що двоюрідний брат порпається в його речах. Юнак завмер, побачивши, як пухкий хлопчик викопує металеву коробку зі сховку; той навіть не зрозумів, що хтось стоїть позаду, коли відкривав коробку. Поттер, не турбуючись про наслідки, штовхнув кузена, користуючись можливістю, щоб кинути металеву коробку всередину комірчини, перед тим як зачинити двері та стати перед кімнаткою.

Товстун був обурений, адже цей маленький хлопчик насмілився підняти руку в його бік, і прогарчав до парубка:

— Ох, тепер ти в біді, потворо! — сказав, перш ніж піднятися сходами, де була його мати. Гаррі використав цей проміжок часу, щоб ще краще заховати металеву коробку в дошках підлоги під ліжком, на якому спав. Він просто перетягнув лежак по кімнатці, аж раптом почув кроки, які лунали вниз по сходах; маленькі дверцята комірчини з розмахом відчинилися, показуючи червоне обличчя тітки Петунії та темну посмішку на юному обличчі Дадлі.

— Ти, малий виродку! Невже не можеш бути щасливим із речами, які ми даємо тобі?! Наважуєшся красти в мого бідного Дадлі, який має миритися з тобою?! Зачекай, доки Вернон повернеться додому ввечері! — кричала жінка з кінським обличчям, тягнучи позаду себе хлопчика. — До того часу можеш залишитися тут, як бродяга! — викидає його на задній двір і замикає за собою двері.

— Матусю, чи можу я переглянути його речі, щоб упевнитися, що ця нахаба нічого не взяв? — почув Гаррі, як кузен запитував свою матір.

— Ні, любий, я не хочу, щоб ти йшов туди, де був той вилупок, — відповіла вона. Юнак сидів на задньому дворі, сонце вже висіло високо в небі, а на задньому дворі не знайшлося джерела тіні, де можна було б сховатись, тому він був змушений терпіти літню спеку.

Леві дивися, як страждає його бідолашне дитинча. Ох, як він хотів допомогти, але не міг нічого зробити, лиш спостерігати. Виникло бажання, щоб ці люди, які змусили переживати таке бідну дитину, страждали так само, як страждав Гаррі під їхньою опікою. Авжеж, змій не хотів, щоб юний чарівник розповідав, хоч би що вони з ним там робили — це його єдина сім’я, і малий не міг бажати їм лиха. Леві боляче це чути, жодна дитина не має страждати так, як цей хлопчина, але мусив тримати язик за зубами, знаючи, що краще не сперечатися з дитиною, яка ніколи у своєму житті не знала, що таке справжня сім’я.

* * *

Минуло кілька годин, опустилися сутінки, Гаррі все ще сидів на задньому подвір’ї, де стало трішки прохолодніше. Вернон повернувся додому кілька годин тому, чулися жіночі й чоловічі крики, потім усе стихло. Зараз юнак боїться найгіршого. Що мало статися? Вони просто збираються його залишити назавжди, як собаку? Хлопчика охопило тремтіння, коли холодний вітер пронісся крізь ніч. Раптом задні двері відчинилися, і там стояв дядько, дивлячись униз на нього, обличчя було червоним, ніж будь-коли до цього, позаду стояла тітка, яка виглядала такою ж божевільною, як її чоловік, коли вони дивилися вниз на опудало на власному задньому дворі. Той, що живе в їхньому будинку протягом 11 років. У руці здорованя Гаррі побачив листа, якого так важко намагався заховати; парубок почав тремтіти від страху перед тим, що буде.

Дядько кинувся вниз сходами, смикнувши хлопця за волосся та зустрівшись із ним віч-на-віч:

— ТИ, ВИРОДКУ! МИ РОБИЛИ ДЛЯ ТЕБЕ ВСЕ, А ТИ ВІДПЛАЧУЄШ НАМ ОЦИМ! — дядько харкнув йому в обличчя. Потім перевів погляд на жінку в дверях, яка спостерігала за ними: — Ти! — звернувся до дружини. — Хочу, щоб ви з Дадлі трохи пройшлися до парку, поки я подбаю про нього… — сказав, знаючи, що їй не подобалося ані чути, ані бачити покарання. Жінка лише кивнула та пішла із сином до парку.

Коли вони пішли, чоловік затягнув Гаррі до вітальні, кинувши його просто перед каміном, узяв кочергу й почав гріти її на розпеченому полум’ї.

— Ми спробували все, аби ти не звернув на цей шлях. Але ти пішов за нашими спинами й усе одно зробив… — Вернон дістав розпечений шмат заліза з полум’я. — Мабуть, ми ще можемо тебе врятувати… — він повернувся з кочергою до хлопчика, що скорчився, і зірвав із нього сорочку.

Усе, що відчув Гаррі, це як плавиться шкіра, коли кочерга торкнулася відкритої ділянки. Знадобилося все, що було в маленькому тілі, щоб не втратити свідомість. Залізний прутень, що впився в плоть із нудотним шипінням, яке долинало до кожної клітини організму, зустрівся з гарячим шматком заліза. Коли юнак подумав, що все закінчилося, чоловік різко вдарив його по ребрах. 

— Здається, це не спрацювало, — сказав товстун над ним. Тоді хлопчик відчув, що останній шматок тканини знімають із нього й те гидотне почуття, як дядько ще більше знущається над ним, коли входить всередину. До цього Гаррі не знав, як довго зможе протриматись. Лишень подумав, що старший закінчив із його млявим тілом, юнака затягують назад до комірчини.

— Побачимо, чи це спрацювало, — сказав Вернон перед тим, як знову зачинити його в темряві.

* * *

Гаррі не знав, скільки пробув у відключці, не знав, зараз день чи ніч, або чи взагалі він досі живий, коли отямився. Усе, що відчував — біль у дупі разом з опіками, які вкривали шкіру. Хлопець не хотів рухатися, бо знав, що зазнав би агонії, якби хоч щось зробив. Дихати юнаку було достатньо важко, навіть якби на спині не було пухирів, наповнених гноєм. Вирішив перевернутися на живіт, щоб зняти тиск зі спини, попередньо крикнувши від болю, зрозумівши, що кілька пухирців луснули під час руху. Він нічого не міг вдіяти, коли відчував, як гній сочиться з ран, теж не міг нічого вдіяти, коли замість заду відчував розірвану дірку, яка ще й кровоточила. Хлопець стримував сльози, кусаючи губи від болю, не бажаючи заробити ще одних стусанів за черезмірну гучність.

Раптом пролунав стукіт у вхідні двері, а потім — дрібні кроки тітки, що спускалася сходами. Мимрення протягом усього шляху означало, що вона не очікувала відвідувачів. Поттер почув, як відчиняються двері, перш ніж жінка вражено охнула; тоді з’явилася цікавість: хто ж міг бути біля дверей, якщо це спричинило таку реакцію?

— ТИ! Що ти тут робиш?!  — тітка кричала на непроханого гостя. Гаррі повільно спостерігав, як краї світу розмиваються, перш ніж відчув, як слизька присутність знову проникла в розум.

— Ні, дитинча, ти ще не зник, зачекай, — голос Леві проникає в мозок, вириваючи юнака з краю темряви.

— Привіт, Петуніє, я тут через містера Поттера, — промовив чоловічий голос ззовні. — Мене за ним послав директор, щоб відвести за шкільним приладдям, — тон був нудьгуючим, наче незнайомець уже втратив інтерес до того, що мало пролунати у відповідь. — Чи не могли б Ви люб’язно піти за хлопцем для мене?

— Ні! Він нікуди не піде! Я не дозволю вам, люди, навчати його будь-яким дивним речам! — відповіла тітка. — І так досить важко впоратися з ним, йому не потрібно знати більше, ІДИ ГЕТЬ! — здавалося, вона намагається закрити двері перед його обличчям, але нічого не вийшло: їх притримали.

— Зараз, Петуніє, так не поводяться з гостем, просто приведи хлопчика, і ми не будемо тобі тягарем до наступного літа, — прогримів дужий голос. Якби Гаррі не відчував болю, то розсміявся б, побачивши, що його тітка так розмовляє.

— Шкода, що його тут немає! — прошипіла жінка.

Юнаку не хотілося нічого, окрім як повідомити чоловіка, де він знаходиться, але просто не мав сил.

— Добре, що я можу допомогти тобі, — сказав змій, перш ніж Гаррі відчув приплив теплої сили, що надійшла в розум. Цього було достатньо, щоб сісти й постукати маленькими ручками у двері, перш ніж сила покинула тіло.

Чоловік почув гучний стукіт із маленьких дверей під сходами, відчинив їх, ігноруючи протести потворної жінки, яка говорила забиратися з її дому. Видовище дійсно лякало: там, у невеликому просторі, був побитий маленький хлопчик, який стікав кров’ю, жодна ділянка на тілі не була без будь-яких травм. Найбільше привертали увагу очі: такого ж кольору, як у його Лілі. Чоловік перевів отруйний погляд на жінку, рот якої тепер був затиснутим і не випускав жодного звуку, оскільки вона витріщалася не з жахом від стану хлопчика, а з люттю.

Перш ніж вона встигла щось сказати, чоловік опустився й бережно взяв маленьку дитину на руки. Він був вражений, яким легким був хлопчик, і тільки більше розлютився на цих маґлів. Як вони сміють так поводитись із дитиною, так ще й кровним родичем?! Це ще більше розлючувало.

Очі юнака зі скрипом розплющилися, коли відчув, як його так м’яко підняли з маленької замкненої комірчини. Тоді побачив чоловіка з довгим опівнічно-чорним жирним волоссям та повними люті шоколадно-карими очима, які, дивились прямо на тітку. Він не міг боротися з посмішкою, що з’явилася на обличчі, коли дивився на свого рятівника:

— Д-дякую в-вам, — зміг вимовити він крізь біль, що панував у горлі. Очі заплющувалися; нарешті зможе відпочити без страху, бажання бути врятованим нарешті справджується.

— Будь ласка, — пошепки, із болем сказав чоловік над ним.

— Л-леві? Ти також підеш із нами? — запитав Гаррі в змія, коли відчув, що тіло плазуна десь поруч; де, хлопчик не знав, тільки б подалі від творців його болю.

— Звичайно, дитинча, але я ховатимусь, оскільки поняття не маю, що зробить цей чоловік, якщо побачить мене. Не хвилюйся за мене, юначе; спи, ти в безпеці, — відповів Леві, який відчував, як його юний господар вислизає, спостерігаючи, як старший чарівник відводить хлопчину до безпечного місця, подалі від цих монстрів. Наразі, це все, що міг Леві, перш ніж щось зробити — спостерігати й чекати, щоб побачити, що цей Чарівник приготував для його Господаря. Але наразі змій був задоволений, дозволяючи, оскільки цей чоловік кращий за тих, хто був раніше.