2. Лист

Після цього випадку минуло кілька важких тижнів. Коли дядько закінчив із ним тієї ночі, вони зачинили його в комірчині на решту тижня, даючи мало води й зовсім залишивши без їжі. Звичайно, це дало час, щоб зцілитися від дарунку, яким дядько наділив його тієї ночі; якби ж він був сильнішим, щоб покинути впевненість у своїй комірчині, та він усе ще відчував біль, який пронизував нижню частину спини в якийсь момент дня; Гаррі просто навчився сприймати той біль, із яким зустрівся, і працювати з ним. Хлопчик знав, що його “сім’я” не пробачить те, що сталося в зоопарку, тож він намагався триматися якомога далі від їхнього поля зору, щоб не бути спійманим ніби щось наплутав або робить не так; але здавалося, що чим більше він намагався робити, тим більше його карали за випадкові діяння. За останні декілька тижнів він зібрав більше переляків, синців, подряпин і, можливо, переламаних кісток, ніж будь-коли в житті. Гаррі справді намагався поводитися якнайкраще, не виходив на пошуки бійок, бо вони йому подобалися; він просто хотів, щоб у нього був хтось, хто прийме його таким, який він є. Але здавалося, що цього ніколи не станеться.

Для брюнета настали спокійні дні: стусанів на цьому тижні було дуже мало, він рахував свої благословення та намагався триматися від дядька та двоюрідного брата якомога далі, на скільки це можливо, роблячи все, що міг. Тож, коли того вечора Гаррі сказали принести пошту, він зробив це без нарікань. Почав переглядати, чиї це були листи, і здивувався, побачивши своє ім’я на конверті. Звичайно, швидко оглянувши порожню залу, щоб переконатися, що ніхто не помітить, засунув листа під дверцята комірчини, знаючи, що, якщо дядько чи тітка побачать це, йому довелося б поплатитися за це. Потім швидко повернувся на кухню, вручаючи пошту, знову зайняв своє місце в кутку, чекаючи поки його “сім’я” закінчить вечерю, щоб він міг прибрати (і, можливо, змахнути) їхні недоїдки.

Дозволяв розуму дивуватися загадковому листу, який надійшов; він знав, що ніхто й не здогадується, що юнак живе в будинку, деякі сусіди, які бачили його, сказали, що хлопець був дальнім родичем, якого відправили сюди на певний період часу, оскільки його батьки були надто зайняті, щоб самим піклуватися про сина. Єдиною, хто знав, що Гаррі живе там, була літня жінка на ім’я Арабелла Фіґ або більш відома хлопчині як місіс Фіґ. Авжеж, юнак не думав, що вона надіслала б щось і нікому не розповіла про те, що відбувалося в цьому будинку. Навіть після тих разів, як вона підлатувала Гаррі, і тих, коли він питав чи може залишитися на ніч. Ні, стара жінка завжди відправляла його назад, не без обіймів і сумної усмішки на обличчі, ніби їй було боляче відправляти його назад. Якщо так боляче, то чому вона ніколи не допомагає? Навіщо завжди повертала в той дім?

Гаррі зітхнув, знаючи, що на ці питання ніколи не дадуть відповідей. Він просто взявся прибирати за Дурслями, витрачаючи більше часу на те, щоб кухня була бездоганною під очима-намистинками дядька, який чекав нагоди дорікнути хлопцю ще раз.

Звичайно, ця ніч була щасливою для Гаррі, адже він зміг втекти, не отримавши жодного покарання. Вернон повів його до комірчини й замкнув на ніч. Чоловік не підозрював, що хлопчик приховав від них усіх. Брюнет знав, що не може відкрити листа тут. Ні, він мав бути підступним, щоб переконатися, що ніхто й ніколи про це не здогадається.

* * *

Наступного дня Вернон пішов на роботу, а Дадлі — у літню школу, через те, що провалив кілька предметів цього року. Гаррі сховав листа в стару металеву коробку, у якій були ручки та олівці, “забрані” зі шкільного приладдя кузена разом із клаптиками пергаменту, які вдалося дістати. 

Хлопець підійшов до тітки, яка досі сиділа за обіднім столом, уже закінчивши свої справи наперед, щоб отримати цю єдину можливість вийти з дому.

— Т-тітонько Петуніє, — сказав Гаррі, намагаючись тримати голову низько, трохи човгаючи ступнями по підлозі. Жінка з огидою поглянула на хлопчика. — Я-я хотів поцікавитись, чи можу піти сьогодні до парку? — пробурмотів, знаючи, що ризикує, запитуючи про вихід, але він також знав, що тітка не хотіла залишатися з ним наодинці протягом дня, і що вона зробила б усе, щоб здихатися його. Звичайно, найчастіше вона залишала юнака з місіс Фіґ, щоб піти поговорити з іншими жінками, які жили по сусідству, попліткувати про речі, які відбуваються навколо.

Тітка на мить задумалась про це: якби хлопець не повернувся вчасно, його покарали б так само, ніби він не впорався з хатніми справами… Вона не могла стримати посмішки, яка з’явилася на обличчі, коли ця думка майнула в голові.

— Було б добре, хлопче, але якщо повертаєшся так пізно, то не займешся своїми справами. Це на твоїй совісті, — вона усміхнулася злою усмішкою, від якої будь-хто здригнувся б від огиди. Гаррі лише кивнув, перед тим як піти назад до комірчини, щоб узяти металеву коробку, перш ніж втекти з дому до пункту призначення: до парку.

* * *

Гаррі дістався без проблем, було кілька дітей, які гралися, але не настільки багато, щоб про щось хвилюватися. Він сів біля однієї з улюблених гойдалок та підняв кришку старої металевої коробки, всередині якої лежав лист. Глибоко вдихнув, перевернув конверт та побачив на ньому сургучну печатку. Хлопець звів брови, адже ніколи в житті не бачив листа з такою печаткою. Тоді нерішуче відкрив і дістав цупкий папір.

 

ГОҐВОРТС

ШКОЛА ЧАКЛУНСТВА ТА ЧАРОДІЙСТВА 

Директор: Альбус Дамблдор

(Орден Мерліна, Верховний Чарівник першого класу, Головний  Чорнокнижник, Верховний Маґвумп Міжнародної Конфедерації Чарівників)

Дорогий Містере Поттер,

Ми раді повідомити, що Вас прийнято до школи чаклунства та чародійства Гоґвортс. Перелік усіх необхідних книг та обладнання додається.

Семестр починається 1 вересня. Ми чекаємо вашу сову не пізніше 31 липня.

Щиро ваша,

Міневра Макґонеґел

Заступниця директора

 

Юнак подивився на листа, не вірячи, що він, Гаррі Поттер, був чарівником. Мабуть, це помилка, адже він просто Гаррі, який був рабом своєї родини, змушений жити під сходами.

— Ти кумедний, юне дитинча. Звичайно ти чарівник, як інакше ти міг би розмовляти з таким, як я? — Гаррі підстрибнув від раптового голосу в голові, голосу, якого він не чув відтодф, як був у зоопарку. Він повернуся й побачив у кущах бліді, сяючі, жовті очі. Тоді швидко озирнувся й побачив, що в парку більше нікого немає, перш ніж підійти до змія.

— А-але це неможливо! — сказав він, дивлячись на плазуна, що тремтить чи то від страху, чи то нервів, хлопець не був певен.

Змій засміявся:

— Але це правда, ти коли-небудь до цього чув, щоб люди розмовляли зі зміями? Ні, це тому, що вони не можуть, на відміну від деякий чарівників, які народжені, щоб розуміти нашу мову.

Гаррі швидко сів на землю, не знаючи, у що хочеться більше вірити. Можливо, він справді був виродком, яким його видають тітка й дядько. Можливо, зараз Гаррі просто збожеволів. Так, точно, він був божевільним.

Змій піднявся дибки, шикнувши на юнака, який намагався відступити.

— Ти не божевільний! Ти не виродок! Ти — юний чарівник! — заревіла тварина в розумі Гаррі, щоб донести кожнісіньке слово.

Поттер лише швидко кивнув, щоб заспокоїти співрозмовника, який повільно опустився на землю, перш ніж ковзнути до наляканого юного чарівника.

— Мені шкода, дитинко, я не хотів тебе налякати, але так чи інакше мені довелося б якось донести суть, — сказав змій, махаючи язиком над хлопчиком, щоб переконатися, чи не поранився він, коли захотів утекти.

— Я… Усе гаразд, — пробурмотів Гаррі, усе ще будучи трохи зляканим, і схилив голову на бік, як пес: — Чи можу я дізнатися твоє ім’я, щоб могти правильно до тебе звертатися? — зрештою запитав.

Змій стримав усмішку. «О так, цей юний чарівник чудово впорався б», — подумав він.

— Звичайно, юначе. Мене звати Левіафан, — голос був лише слабким дзвоном у свідомості Гаррі.

— Привіт, Левіафане, це нормально, якщо я просто скорочу до Леві? Мене звати Гаррі, — відповів хлопець, дивлячись із великою цікавістю.

— Звичайно, дитинча, ти можеш звати мене Леві, — сказав змій. – Краще дай відповідь на свій лист, щоб ти мав змогу піти вчитися в школу чарівників, — продовжив свою думку Левіафан, ковзаючи до забутої металевої коробки та відкинутого листа.

Гаррі швидко підійшов, відкрив коробку, витягнув папір та ручку й написав швидку відповідь на лист.

 

Дорога Професорко Макґонеґел,

Я приймаю пропозицію вступити до Гоґвортсу.

Мені потрібна допомога в пошуку місць для придбання предметів, які були в списку, тому що не знаю, де їх знайти.

Щиро ваш,

Гаррі Поттер

 

Із допомогою Леві хлопець зміг написати відповідь і вполювати сову, яка зможе віднести листа назад до Гоґвортсу. Гаррі провів ще декілька годин, розмовляючи з новим другом, дізнаючись щось про інший світ. Звичайно, хлопець втратив відчуття часу й спізнювався. Він просто молився будь-яким богам, щоб дядька й тітки не було вдома.