Тоні допомагав Роуді освоювати екзоскелет, при цьому вони продовжували обговорювати набридлі Соковійські угоди, коли у вікно штаб-квартири Месників постукав кур’єр з коробкою в руках.
- Це ви Тоні… - він подивився на посилку, ніби не міг розібрати, що там написано. – …Срак?
На вигляд кур’єру було років вісімдесят, якщо не більше. Не дивно, що вже недобачає.
- Він, а хто ж! – весело обізвався Роуді. – Тоні Срак – відомий шукач пригод на свій срак.
Кур’єр перевів погляд з посилки на Тоні:
- Тільки не ображайтесь, розумію, що це не моє діло, але як ви, бляха, з таким прізвищем живете?
Тоні з невинним виглядом знизав плечима.
- А в чому проблема? Нормально живу, я вже звик. Зате не нудно.
- Тоні, Тоні! Намахали ми з тобою стару людину! – сказав Роуді, коли кур’єр пішов.
- А нехай не обзивається, - вдавано ображено відповів Тоні. – Так мене ще ніхто не принижував. От скажи, Роуді, як це можна замість «Старк» прочитати «Срак»? Це ж яким місцем треба читати? Дідусю вже на пенсію пора, правнуків няньчити, а не посилки розвозити.
- Доживеш до його віку, подивимось, як ти бачитимеш.
- Я не доживу. Мене якщо не Кеп в могилу зведе, то Росс доб’є зі своїми угодами.
Варто було побути Тоні Сраком, щоб трохи підняти настрій другу, а заодно й собі, подумав Тоні. Але треба піти глянути, що там за посилка.
З коробки він витрусив лист (одразу ж здогадавшись, хто його писав) та мобільний телефон.
Стів у листі плакався на свою самотність і нещасливу долю, виправдовувався та вибачався перед Тоні, а закінчив пафосною фразою про те, що обов’язково прийде, якщо буде потрібен. «Чекатиму з нетерпінням! – подумав Тоні. – Добре, що телефон прислав, зараз подзвоню і скажу, де я бачив твої вибачення і куди тобі треба було діти цього листа».
***
Колоноскопія – штука неприємна (навіть під наркозом), не кажучи вже про те, що принизлива, але держсекретар Таддеус Росс був людиною по-військовому дисциплінованою: раз лікар сказав щороку наставляти жопу для огляду, значить треба, хоч як Росс ненавидів цю процедуру. І він саме відпочивав після профілактичної колоноскопії, коли повідомили про втечу з Рафту. Від такої новини в нього аж тиск підскочив, уже злякався, що інсульт зараз йобне, та й по всьому. А ще як дізнався подробиці… Росс давно хотів, щоб Стів Роджерс опинився в Рафті – так воно й сталось, але є нюанс. Що називається, бійся своїх бажань – вони можуть здійснитися.
Коли трохи попустило та перестало тіпати, Росс одразу ж подзвонив Старку. Тоні Старку він не довіряв і, його, м’яко кажучи, недолюблював. Залізна людина – хитрий, наче лисиця, це не Роджерс, який здуру вперся рогом. Старк тобі в очі посміхатиметься, попідписує все, що треба, а виконувати потім не буде. Або перекрутить по-своєму. І нічого ти йому не зробиш. Паскуда, що там казати – під час дощу між крапельками пройде. Але з ним хоча б співпрацювати можна, він хоча б робить вигляд, що поважає закон.
Точніше, робив вигляд. До сьогоднішнього дня. Навіть не дослухавши Росса, Старк сказав йому почекати. І на тому все.
«Хамло! - подумав Росс. – Копія свого батька. Вважає, як має мільярди, то йому все можна. Зовсім на голову виліз – скоро відкрито нахуй посилатиме. Нічого-нічого, я візьму тебе за жопу! Спочатку займуся тим, що простіше: зловлю Капітана з його командою (щоправда, ту блядську шоблу вже другий раз прийдеться ловити). А тоді й до тебе доберусь. Нікуди не дінешся, битимеш воші в Рафті разом з усіма». Росс був не настільки дурний, щоб не розуміти: між тими, хто підписав Соковійські угоди, і тими, хто відмовився, різниця невелика, виконувати угоди жоден з них однаково не збирався.
Він уявив усю цю компанію за ґратами й всередині стало тепло, ніби випив чарку хорошого коньяку (давно собі цього не дозволяв – здоров’я вже не те). «Всіх посаджу, – подумав мрійливо. – Тільки засвистить за ними. Не допоможуть Старку ні гроші, ні костюми, ні ще яка холера».
«Наступного разу, коли старий мудак подзвонить, попрошу П’ятницю сказати йому, що в мене складна вагітність, – в свою чергу подумав Тоні. – А там ще щось придумаю. Нехай дзвонить у рельсу».