В Тоні Старка хтось ліз (інакше не скажеш, саме ліз), хтось намагався витіснити його з власного тіла. Відчуття просто неповторне. Везе йому сьогодні, мов потопельнику – мало того, що побитий та замерз, як цуцик, тепер ще й це.
- Куди?! Куди лізеш, паскуда?! – зарепетував він.
- Блядь, я ж не знав, що ти живий, – обізвалося нахабне створіння і Тоні з полегшенням відчув, що ніхто більше нікуди не лізе.
- То треба знати! Отак не встиг закрити очі, а тебе вже й поховали.
- Старк, ти мене чуєш? – створіння явно було здивоване.
- Та ніби не глухий.
Тоні, хоч ніколи й не вірив у привидів, чомусь не здивувався, побачивши біля себе напівпрозору фігуру. Лише відмітив: фізіономія в цієї фігури якась знайома. Але ніяк не міг згадати, що це конкретно за фізіономія. «Всі мізки мені вибили, - подумав він. – Як тільки після всього своє прізвище не забув?»
- А може, ти мене ще й бачиш? – з надією запитало створіння.
- Бачу і чую, але не сказав би, що дуже цьому радий. – Тоні сів. У голові трохи макітрилось, але як для того, хто побився з двома суперсолдатами, він почувався відносно непогано.
- А я навіть не знаю, радий чи ні. Думав, блядь, уже, Залізній людині гайки. Вселюся зараз в твоє тіло, буду жити на широку ногу, як ти жив…
- Губу закоти, по землі волочиться.
- …І облом. Та з іншого боку, нарешті мені є з ким попиздіти. Уявляєш, Старк, ти єдина людина, яка мене чує та бачить.
Тоні зітхнув.
- Пиздець. І за що мені таке щастя? Ти взагалі хто?
- Не впізнав? Я Брок Рамлоу, командир УДАРу. Ну, був при житті.
Тепер уже Тоні пригадав його.
- Найголовніше не сказав: що ти агент Гідри і терорист. Ну, був при житті.
- Це ви через ті угоди пиздились? – поцікавився Рамлоу, явно намагаючись перевести розмову зі слизької теми.
- Воно тобі треба?
Піднявшись на ноги, Тоні оглянув костюм. Не костюм, блядь, а металолом. Хрінові справи. Вдома то він би його підлатав, от тільки туди ще якось треба добратися…
- Ти, значить, підписав угоди, а Кеп не підписав, - не вгамовувався привид. – І ти його пиздюлями переконував змінити думку. Але не вийшло. Так?
Цікава версія. Тоні навіть смішно стало.
- Вважай, що так.
Він згадав про вбитих суперсолдатів. Подумав, чи бачив їх Рамлоу? Якщо бачив, то чому не вселився в котрогось із них? Добре, звичайно, що не зробив цього – Рамлоу-суперсолдата навіть уявляти не хочеться, він і в своєму натуральному вигляді дав усім прикурити.
Привид ніби прочитав його думки:
- А суперсолдатів ви пристрелили?
- Ні, вони від старості померли.
- Що, і дірки в довбешках теж від старості?
- Від молі, напевно. Давно ніхто не користувався ними, от міль і завелась.
- Єбать ти веселий мужик, Старк! Гадаю, ми спрацюємось. Але я все думаю, як же ти всрав Кепу? Ти ж від нього міг мокре місце залишити. Що, різко став пацифістом – він тебе щитом їбашив, а ти в своєму нафаршированому костюмі тільки очима лупав?
- Слухай, відчепись уже. І без тебе гидко. Влаштував мені тут допит. Розкажи краще, як воно на тому світі. Такий самий бардак, як і на цьому?
- А я їбу? Я там не був і не збираюсь.
Тоні не встиг розпитати, як так сталося, бо раптом почув, що хтось його зве.
- Я тут! – обізвався він. Подумав, хоч би не ще один привид чи якась інша нечисть.
Та це виявився Т’Чалла, Чорна Пантера. Хоч і невідомо, звідки він тут узявся, Тоні страшенно йому зрадів. Тим більше, коли Т’Чалла запропонував йому свій транспорт. Тоні не був би Тоні, якби не мав уже приблизного плану повернення додому, але раз пропонують підкинути, чому б цим не скористатися?
- Дякую, що по мене прийшли. Бо вже думав, околію тут к чортовій матері від холоду. Ще й мудак цей…
- Який?
Тоні прикусив язика. Зовсім забув, що Т’Чалла це чудо не бачить. Пощастило ж людині!
- Капітан Роджерс, який же ще, - викрутився він. – Покинув мене здихати, як собаку. А перед тим реактор щитом розбив. Он подивіться.
Т’Чалла похитав головою.
- Напевно, його через це совість мучила, бо дуже просив про вас подбати.
- Молодець – сам побив, сам і пожалів. Сумніваюся, що в нього взагалі є совість.
- Підтримую! – вигукнув Рамлоу. – Нема.
Тоні хотів було послати його нахуй, та вчасно схаменувся. З допомогою Т’Чалли зняв залишки броні, тоді взяв щита й помаленьку пошкандибав надвір, до літака. Як дурень з цим щитом, подумав він. Але ж не залишати тут таку цінну річ. По дорозі культурний Т’Чалла вибачався за незручності: в літаку мало місця (дуже м’яко кажучи), ще й один пасажир уже є.
Пасажиром виявився злий, як чорт, Гельмут Земо. Давно не бачились.
- Посунься, - сказав йому Тоні. – Чи тобі на руки сісти?
Земо, схоже, така перспектива не порадувала – відсунувся якнайдалі. Тоні спочатку хотів іще й відгородитись від нього щитом, але потім подумав, що краще триматиме трофей у руках.
- Полізеш до мене – отримаєш цією штукою по голові, - попередив на всякий випадок. – Мало не буде, я на собі спробував.
Веселим вийшов політ: з одного боку вовком дивився Земо, з іншого – привітно махав рукою Рамлоу, що летів поруч із літаком. Після такого в дурдом загриміти можна, подумав Тоні. Але він бачив у житті й не менш дивні речі.
Зігрівшись і розслабившись, він поринув у спогади. Згадав покійного батька й те, як вони з ним гризлись (якби не мама, підозрював Тоні, давно повбивали б один одного). Згадав і того, про кого зараз хотілося згадувати найменше – Стіва Роджерса. «Бігав, метушився, як курка з відрубаною головою, намагався прикрити йому зад, а він клав на мене болт і робив своє. Ну й догрався, що став злочинцем. Хай тепер він побігає. Від Росса, разом зі своїм малахольним дружком, - тут Тоні наче знову побачив металеву руку «малахольного дружка» на маминому горлі і йому аж недобре стало. – Та ну їх! Скарлет О’Хара казала: подумаю про це завтра. А я не буду про них думати взагалі. Забагато честі».