Незважаючи на те, що Старк безжалісно розтоптав найзаповітніші Брокові мрії, наплював у душу, ще й регулярно посилав його в різних напрямках, Брок все-таки не забув дорогу до Старкового дому. Бо мрії мріями, а попиздіти більше нема з ким.
Відійшовши від невдачі з Россом, Брок подумав: не все ще втрачено. Можливо, його побачить хтось із сенаторів чи конгресменів, або котрийсь із УДАРівців, що сидять за ґратами, і допоможе донести таки Россу цінну інформацію.
Але як не везе – то не везе. Після десятої спроби вселення, що, як і попередні, передбачувано закінчилась нічим, Брок заїбався. Більше не міг і не хотів цим займатися. Хуй уже з тим Роджерсом, не вдалося посадити його, то так і буде. Та й не факт, що старий лох Росс зумів би його спіймати. А зі своїм характером Кеп рано чи пізно все одно нарветься і Брок ще обов’язково позловтішається, дивлячись на це. Головне до того самому не нарватися – на чортів.
***
Щось хороше в привиді таки було – наприклад, можливість зірвати на ньому злість. Бо хоч найпростіше спихнути все на Стіва чи на того ж Росса, та якщо подумати логічно, в теперішній жопі в першу чергу винна Гідра. А Рамлоу був єдиним представником цієї славної організації в межах досяжності, тому вся «любов» Тоні до неї діставалася йому – як любив казати при житті сам Рамлоу, нічого особистого.
Так вони й жили – Брок задовбував Тоні, Тоні крив матюками Брока. Здавалось, це продовжуватиметься вічно, але всьому на світі колись приходить кінець.
Тоні саме доробляв собі новий костюм, вже звично пропускаючи повз вуха стару набридлу пісню Рамлоу про те, що Стів Роджерс і покійний Пірс зіпсували йому життя, Ванда Максимова – смерть, а безсовісний Тоні не хоче допомогти відновити справедливість, коли прямо в майстерні відкрився портал і звідти вискочили два чорта з вилами.
- Здається, це за тобою, - прокоментував Тоні.
Цього разу Рамлоу змитись не вдалося, чорти одразу ж наставили свої вила на нього.
- Довго ж ти від нас тікав, падлюка! – сказав один із них. – Стільки геморою через тебе!
- Ага, - погодився другий. – Звіт не сходиться, начальство раком ставить…
«І в пеклі бюрократія, – особливо не здивувавшись, подумав Тоні. – Скрізь вона, ніде від неї не сховаєшся. А головний чорт у них, напевно, схожий на Росса – теж ходить із таким поважним виглядом, ніби навалив у штани і намагається це приховати».
- Хлопці, а Старк вам не підійде? – запопадливо спитав Рамлоу. – Може б ви його замість мене забрали?
- Ні, Старку ще рано. І взагалі, це не наш клієнт. Пішли, не пизди багато.
Рамлоу з виглядом великомученика подивився на чортів – розумів, що вже не викрутиться.
- Можна хоча б останнє бажання?
- Ну?
- Не садіть в один котел з Александром Пірсом.
- Побачимо.
Чорт махнув хвостом і Рамлоу ногами вперед полетів у портал. Тоні гукнув йому вслід:
- Щасливої дороги, командир! Передавай там привіт Обадайї Стейну.
***
Черговий дзвінок держсекретаря Росса нагадав, що зі зникненням привида неприємності не закінчились. Якось відбрехавшись, Тоні подумав: як жаль, що чорти, які забрали Рамлоу, не прихопили за компанію ще й старого мудака, всім було б від цього легше. А тоді повернувся до свого дуже важливого заняття – спогадів.
Навівши порядок у майстерні (от що значить, ніхто не відволікає), Тоні нарешті знайшов і місце для щита, щоб не валявся де попало. Але ніяк не міг із ним розлучитися – все сидів і дивився на нього, згадуючи старі добрі часи, коли цей щит лупив чітаурі й агентів Гідри, а не його по голові, а сам Тоні, в свою чергу, не ганяв Стіва та Барнса по бункеру.
Злість давно пройшла, Тоні вже не відчував до безтолкового «символу нації» нічого, крім співчуття. Можна сказати, помирився з ним – правда, поки в односторонньому порядку. І, незважаючи на те, що Стів не розповів йому правду про смерть батьків, що набив морду, що мало не з першої ж зустрічі вони почали сратися між собою, що насправді вони ніколи не були друзями – надто вже різні (і коли Тоні в бункері сказав: «Я теж був твоїм другом», то видав бажане за дійсне), Тоні чомусь хотілося захистити Стіва від Росса. Можливо, через почуття провини, бо йому самому повезло після Альтрона вийти сухим із води, а на Стіва після історії з непідписаними угодами й Зимовим солдатом навішали всіх собак. Або в пам’ять про Говарда – фаната Капітана Америки. Але, скоріше за все, справа в тому, що своїх не кидають. Навіть якщо вони роблять дурниці та самі собі паскудять життя.
«Розказав би мені про батьків, як людина, – подумав Тоні. – Підписав би угоди, щоб Росс не дзявкав, і зараз ми потихеньку підправляли б ті срані угоди так, як нам вигідно, та дружно посилали старого дурня нахуй. А замість цього послали нахуй один одного. І вже ж майже підписав – не сподобалось йому, що Ванда під домашнім арештом. Можна подумати, в Рафті, в гамівній сорочці, стало краще».
Яким би лайном не були угоди, Тоні все ж не шкодував, що підписав їх. Раз йому вдалося вберегти хоча б частину команди від переслідування, значить, воно було того варте. Якби повернути час назад, вчинив би так само. Героїчно визволити свою команду з Рафту – це, звичайно, круто, та хіба не краще було б не дати її туди посадити?
- Наробили ми з тобою хуйні, – сказав він щиту. – Такої, що спробуй розгреби тепер. Особливо ти постарався, але і я не ангел. Нацькував тоді на тебе Павучка, принизив при всіх. Паскудно вийшло.
«До ручки дійшов, – подумав він. – Не стало привида, то розмовляю зі щитом. Ні, так не піде. Завтра ж поїду до Пеппер з квітами й подарунками. Що буде, те буде, головне – спробувати». Тоні чомусь уявив, як розповідає Пеппер про привида й чортів, а вона тільки головою хитає – допився…
Поклавши щит на місце, Тоні взяв телефон, що лежав у тій же схованці. Покрутив у руках, ніби хотів добре роздивитися, а тоді теж поклав назад. Дзвонити він не збирався. Хоч він і помирився зі Стівом, але Стіву про це знати не обов’язково.