7. Царський кінь

Після повернення до будиночка хлопчаки виявили Інґвара у дворі поруч із буланим жеребцем

— Це неймовірна тварина, - Інґвар провів долонею по потужній шиї коня. — Він виглядає чудово, знає практично будь-які команди, а збруя? Це золото, дорога шкіра, царські емблеми. А тавро - фенікс, оповитий несамовитим полум’ям. Це не простий кінь. Ох, який не простий…

— Ви до чогось ведете, вчителю? - несподівано озвався Локі.

— Можливо… А можливо, ні. Ця тварина виглядає чудово, але тавро доведеться сховати магією. Інакше не чекати нам нічого доброго. Ти ж не проти? - звернувся старий чаклун цього разу до Тора.

— Ні… - невпевнено промовив він. — Я навіть не знаю, як його звати насправді…

— Навіть так… То він не твій? - здивувався Локі. — Я сумніваюся в цьому, адже тільки завдяки цьому коню ти дихаєш. Вважай, він врятував тебе!

— Це царський кінь, - суворо цього разу сказав старий і, взявши буланого за вуздечку, підійшов до хлопців. — Їх навчають суворо, але це дає результат. Кінь повинен бути відданий своєму вершнику, щоб з ним не трапилося, не залишати його в біді. Цей лише виконав свій обов’язок. Але Тор не є його господарем. Хоч стріла і не була пущена в нього за крадіжку, але коня він все ж таки вкрав. Його справжній власник мабуть за ним дуже сумує.

— Так вийшло, це було не спеціально! - поспішив знайти собі виправдання Тор, адже хто знає, що має на увазі чаклун, говорячи про такі речі ще й з такими підступними іскорками в очах, і так страшенно посміхаючись.

Інґвар почав знімати з буланого всю амуніцію. Як тільки вся збруя опинилася на землі, ніхто не встиг щось заперечити, коли чаклун, прошепотів щось та махнув рукою, а царська амуніція була нещадно поглинена полум’ям. Дочекавшись, коли вся збруя перетвориться на попіл, старий зібрав залишки в мішечок, після чого зник в будинку.

— Дуже шкода, - подав голос Локі. — Якби ми продали цю амуніцію, то точно б збагатилися, можливо, навіть купили б невелику садибу і… Ну, власне тепер це не має значення.

— А це… твій вчитель завжди був із дивацтвами? - спитав Тор підійшовши до буланого і огладив його морду.

— Завжди. Принаймні весь час, що я прожив з ним. І не дивись на мене так! Якщо ти гадаєш, що я його завжди розумію, то, на жаль, це далеко від істини. До речі, ти міг би придумати йому хоча б ім’я, - кивнув Локі у бік Тора та жеребця.

— Це, мабуть, не просто… Як тебе звуть? - Тор звернувся до коня.

— Ти що говориш із кіньми? - посміхнувся Локі. — Я мушу тебе порадувати. Ні, кінь із тобою не заговорить, - знову посміхнувся Локі і поманив Тора за собою. — У тебе є час придумати щось цікаве, поки ми дійдемо до інших.

Тор нічого не відповів цього разу. Він вже попрямував слідом за Локі, але хотів було запитати, як повести жеребця без вуздечки, яку благополучно спалив чаклун, проте цього не знадобилося. Розумний кінь слухняно пішов слідом за ними.

Через невеликий проміжок часу вони дісталися невеликої відкритої галявини. Місце, слід зазначити, було досить красивим. Галявина, де паслися кілька коней, розмістилася у густому лісі, а в центрі імпровізованого пасовища утворилося гарне мальовниче озеро. Висока трава ніби світилася від яскравих променів сонця, звідусіль чулися пісні птахів, а біля озера можна було розчути квакання жаб. Місце, куди привів Локі, виявилося вражаючим. Тор оглядав все навколо з величезною цікавістю намагаючись не впустити з уваги щось цікаве.

— Це ваші коні? - спитав Тор, уважніше розглядаючи кожного з копитних.

— Не те, щоб наші… Це просто коні яких ми знайшли там-сям. Хтось може загубився, когось віддали через непотрібність, хтось сам прибився. Наша тут тільки… Точніше моя тільки одна, - в цей момент Локі коротко свиснув і на нього озвалася невелика ворона кобилка. Мить, і тварина опинилася перед своїм власником.

— Оце швидкість… — дивувався Тор, розглядаючи ворону. — Звідки таку взяв?

— В лісі на неї випадково натрапив. Була ще зовсім лошичкою. Боюся припускати, як вона опинилася зовсім одна в страшному темному лісі, і чому її не загризли вовки. Ти ось навіть на своїй шкурі відчув, що то за ліс такий. Трохи пройтися і ось тобі ведмідь чи моторошне болото, глибокі печери в яких мешкають невідомі тварюки. Кілька кроків не туди і назад вже ніколи не повернешся.

— А ще одинока хатинка з чаклунами. Що-що, але місце справді дивне, - хмикнув Тор і замислився про щось своє.

— Привів її до Інґвара. Запитую, що робити, а він просить відвести туди, де взяв. Що не до добра, вороний кінь у лісі знайдений. А я його знаю, якщо сказав, або роби… або роби, - продовжив Локі свою розповідь. А тим часом буланий почав знайомитися з вороною та іншими мешканцями галявини. Кожен мав бажання познайомитися з новеньким.

— Але ти, мабуть, його не послухав, — усміхнувся Тор.

— Ні, вона спробувала втекти від мене і так ми опинилися тут. На Інґвара я був злий, і заночував пару ночей тут. І як виявилося на галявині все тихо та спокійно.

— Начебто магією охороняється, так?

— Можливо, я вже точно не знаю. Інґвар само собою про все знав і, коли я повернувся, просто сказав, що за кобилкою я сам дивитимуся, доглядатиму, вчити. Я й не був проти. Так я сюди інших привів потихеньку. Нікому не потрібні, а тут їм добре, весело всім разом. Вчитель не проти, але Амору не любить. Так її звуть, - кивнув Локі на ворону. Кобилка була не високою, повністю вороною та дуже граціозною, а головне швидкою. - Ти своєму прізвисько придумав?

— Я навіть не впевнений правильно говорити «мій», адже це не зовсім так, - зітхнув Тор дивлячись на буланого, який веселився з новими друзями. — Я назву його Торден*…

— Дуже оригінально, — посміхнувся Локі.

— Це все одно не на довго, я все-таки хочу його якось повернути законному власнику. Я не повинен був його так…

— Красти, — підказав Локі.

— Це вийшло випадково, мені дуже потрібен був кінь. Свого немає, а шукати когось не було часу. Я виправлю це непорозуміння, як тільки видасться шанс, - пообіцяв собі Тор.

Буланий, якого тепер звуть Торден, познайомився з усіма з невеликого стада. Сіра в яблуках, вже явно не молода кобила, кілька разів пирхнула і покликала всіх до озера щоб напитися після шалених стрибків навколо галявини. Найменша, серед усіх, гніда конячка відгукнулася перша, і за нею відразу пішли всі інші. Торден підійшов до озера, опустив голову і з острахом спробував воду. На подив вона була дуже чистою, і кінь вже без сумніву почав пити. Раніше йому приносили воду у відрах, а пив він лише з корит. Ночував він завжди у стійлі, у величезних теплих та затишних стайнях. Але тепер це залишилося у минулому.