POV Дмитро
Цей тиждень був… достобіса дивним. Я ніколи не думав над тим, чи подобаються мені люди. Ну, у сексуальному плані.Поки у моїх однолітків були проблеми з тим, що вони збуджувалися ледве не від погляду дівчин, які їм подобалися, я ж навпаки, думав, чи нормальний я. Бо мене не приваблювали ні дівчата, ні хлопці. Мені було все одно. І в якийсь момент я вирішив забути про закоханість.
І ось, у двадцять вісім, коли я вже і не думав про пару, з’явився Влад. І він мені сподобався не просто як людина, а ось… ну… як хлопець? Мені ніяково так думати про нього у такому плані, але… Мені подобається Влад. Я хочу його цілувати, хоч і цілувався один раз у своєму житті. Хочеться торкатися хлопця, не відводити погляду від його обличчі. І всередині, там де серце, стає тепло, коли бачу його.
Загалом, після того повідомлення з запрошенням я вирішив трохи розібратися в собі. Треба ж нарешті зрозуміти, чого я чекаю від цієї зустрічі? З якою метою я йду до Влада? І чого я хочу від хлопця?
Я трохи відволікаюся, коли Влад надсилає мені згоду, але… А що, якщо він думає, що це просто зустріч? А що, якщо це і буде просто зустріч? Яка різниця між простою дружньою зустріччю та побаченням?!
Мозок миттєво закипає. Я нічого не розумію. Я не розумію самого себе.
— Тьома? — тільки чуючи голос друга у слухавці, розумію що я лежу на боку у ліжку і щосили притискаю телефон до вуха.
— Ну, що в тебе, горечко ти моє? — сміється він. Мнусь, але через секунду беру себе в руки та стараюсь щось вимовити, але не виходить. — Ти живий? Твій принц що, послав тебе?
— Ні! — палко запевняю його я. — Він погодився. Але зараз я думаю, що, може, Влад погодився просто погуляти? Чи… ну… Тьом? А що взагалі відрізняє прогулянку з другом від побачення?
— Секс, — одразу, навіть не думаючи, брякає друг.
— Тьома! Я про прогулянку, а не про… ну… — не впевнений, що те, що я намагаюся сформулювати буде звучати нормально. Бо хочу сказати напевно, щось на кшталт: «а не спаювання партнера з наміром після ночі, не затримуючись на ранкову кавуську, звалити».
— Все одно секс. Або факт того, що він колись буде. Але ти маєш рацію, тобі ще рано про таке знати! Ти ж тільки навчився впихувати шоколадки предмету свого пристрасного кохання! Навіть уявити боюся, як тебе схвилює той момент, коли можна буде взяти його за ручку та повести до пісочниці! Ммм, уяви з якою гордістю на тебе буде дивитися твоя мама!
— Артем! — обурено шиплю на друга. — Припини знущатися! Тьома якось одразу здувається, зрозумівши, що в моєму суспільстві не знайде поціновувача свого гумору.
— Добре, — стомлено тягне друг. — Послухай, припини страждати прутнею. Ти вже хлопчик дорослий і мусиш розуміти, що роблять на побаченні. Але у вашому випадку, я порадив би тобі хоча б примудритися його поцілувати та сказати йому, що відчуваєш. Точніше спершу сказати, що ти до нього відчуваєш, подивитися на реакцію, а вже потім цілувати.
— У нашому випадку? — перепросив я. Нічого не розумію.
— Так, Діма, у вашому. Ви обидва хлопці! Цілком можливо, що твій пацан натурал. І наб’є тобі морду, якщо ти до нього полізеш. Ми звісно в Україні, але блять. Ти сам чудово розумієш ставлення до такого роду кохання у нас, — Артем підпалив цигарку і я чув як він затягується димом.
— Не думаю, що Влад битиме мені морду… — задумливо відповідаю я, проте намагаючись уявити чужу реакцію, але мозок дає осічку щоразу, коли взагалі уявляю його руки.
— Але ж він це може. Ти ж не спитав у нього, хто йому подобається. Може у нього взагалі дівчина є? У будь-якому разі, куди ви там йдете?
— На лицарський турнір, — у слухавці запанувала тиша, а потім долинув далекий хрюкаючий сміх, який завершився кашлем.
— Тьома! — майже роздратовано окликаю я.
Артем повертається «в ефір» з шумним всмоктуючим вдихом: — Як ти додумався?
— Мені його подруга підказала,— відчуваю як чогось тіпається око.
Тьома глибоко вдихнув та видихнув, наче стараючись взяти себе в руки: — Дідько… старію. Мені потрібен час, щоб придумати пару жартів.
— Що?!
— Нічого. Іди, бийся за свою принцесу, лицарю. Або у вас як? Навпаки? Принца? Хоча, куди я лізу! Ти, головне, шоколадку не забудь! А то він точно від тебе втече! Все, давай, мені замовник телефонує, — сміх переривають уривчасті гудки.
Гаразд, Артем явно не в тому стані, щоб допомогти мені. Ще й глузує з мене. Це трохи дратує, але в цілому, а чого я чекав? У цього дурня в принципі ніколи не було тривалих відносин. Принаймні жодну свою пасію з друзями він так і не познайомив. Можливо, варто поговорити з кимось більш… обізнаним?
Але не дивлячись на дурню, що ніс Артем, він має рацію. Я не пам’ятаю, чи питав у Влада про те, чи є у нього дівчина. Бо в розмовах він про неї ніколи не казав. Як і про те, що йому подобаються хлопці.
Я йду на кухню та заварюю собі чай. Якщо Аля на роботі, а вона або на роботі, або спить, або грає в овервотч, тож зловити її «вчасно», коли вона вільна, не вийде. Тоді вже немає сенсу думати, чи не зайнята вона. Або може про такі речі краще говорити особисто?
Сиплю трав’яну суміш у заварник і додаю у заварник пару сушених ягід. Це має заспокоїти. Вирішую все-таки зателефонувати подрузі, а далі — як піде :
— Аля, я…
— Діма! У тебе один, вимолений мною у керівництва для тебе, вихідний! Не смій дзвонити в це богом забуте місце, бо про тебе згадають і змусять працювати! — перебиває мене дівчина, що знаходилася явно не в найгіршому настрої. Я видихаю, якось відразу розслабляючись. І, притиснувши телефон вухом до плеча, наливаю собі ледве заварений чай.
— Що, вже у вас завал? Потрібно допомогти? — з посмішкою цікавлюся я, знаючи, що дівчина не користуватиметься моїм часом просто так, і викличе тільки у тому випадку, якщо буде палати ресторан.
— Та ні, поки що я керую цим пеклом. То чого ти дзвониш? У тебе щось сталося? — занепокоєно питає Алевтина. Це вже друга людина, яка дивується моєму дзвінку. Невже я так мало уваги приділяю тим, кого називаю своїми друзями?
— Я хотів поговорити, ну… — стискаю гарячу чашку у руці. Її тепло заспокоює.
— Ну, кажи, — передражнюючи, тягне вона.
— Це досить делікатне питання,— починаю обережно витягувати з себе слова. Але чую нетерпляче : — І? Мені вже думати куди дівати труп?
— Загалом, — я таки починаю свою розповідь, проковтнувши слова про труп. — Є один хлопець… і він мені подобається.
— Ніхуя собі блять! — експресивно коментує Аля. — Та ну шо за пиздець! Ти що, знайшов собі хлопця раніше за мене?! Та твою ж матір!
— Аль? — обережно стараюся вклинитися в її висловлювання.
— Так-так, я вже взяла себе в руки й вся твоя. І що у тебе з ним?
— Ну, ми одного разу випили, можливо… я поцілував його, доки він спав, і ми завтра йдемо на побачення, — швидко випалив, відчуваючи як щоки починає пекти від сорому.
— Ого. Швидко ти. Але так робити не дуже правильно…Я про те, що ти цілував його без дозволу. Але. Коли мій маленький так хлопчик виріс?! — ох, ця тяга друзів до дешевої драми. З них із Темою вийшла б чудова пара на тлі підйобів мене-бідосі. Але Алі не подобається зовнішність Артема бо «борода це»фу», а він, як почув повне ім’я Алевтини, так довго сміявся, що я навіть більше про неї й не згадував. Зведи я їх хоча б один раз, травм та побоїв було б не уникнути. І у цьому зіткненні титанів я ставлю на Алевтину.
— Я… не знаю, що робити на цьому побаченні… Навіть не знаю, як зрозуміти, чи знає він, що це побачення, — автоматично почав протирати й так чистий стіл. — Тобто… Може, він думає, що ми просто гуляємо та…
— О боги! Досить трахати собі мозок! Йди й просто спитай. Ну а потім затягни свого хлопця у ліжко, — трясця. І ця туди ж…
— А раптом він не гей? — вигукую я, стискуючи рушник.
— Блять, а точно. Мда… — тягне Аля. — Гаразд, тоді хоч би поцілуй його, але десь наприкінці. Щоб, якщо що, він до тебе одразу не поліз.
— Аль, ми будемо на вулиці, я не думаю, що буде доречно… — я починаю мимрити.
— А ти оптиміііст, — тягне вона. — Я мала на увазі, що він може полізти тобі морду бити. Не забувай, де ми живемо.
— Гаразд, — відмахуюсь я. — Але як мені поводитися з ним?
— Як зазвичай. Краще не будуй із себе… хоча кому я говорю? Просто проведи з ним добре час,— я трохи зніяковів теплоти в її голосі.
— Дякую… — розгублено промовляю.
— Пфф… я ж нічим не допомогла. Просто не їби собі мізки. Ти ж зрозумів, що він тобі подобається. Так в чому проблема? Іди туди й бери бика за роги! Я в тебе вірю! Я побігла, бо там хтось косячить! Сракою відчуваю.
Посмішка сама собою з’явилася на моєму обличчі. От Аля.
Вони обоє мають рацію. Зрештою, я вже прийняв рішення, і відступати пізно та марно. Я поклав телефон на кухонну стільницю і зробив великий ковток охолоновшого чаю. Мене обійшов тягар вибору вбрання, та й взагалі я відчував себе дивно-спокійно. Я думав, що буде гірше. Набагато. Але як тільки я собі вирішив, що сьогодні все так чи інакше вирішиться — то заспокоївся.
Мій вибір було зроблено. Мені подобається Влад і сьогодні мені важливо дізнатися, чи можу я розраховувати на стосунки. Напевно, Тьома має рацію, до Влада мені ніхто не подобався, особливо так… І варто було б заради всього цього спробувати, хоч і є ймовірність негативної реакції.
Я закусив губу і глянув на червоний квадратик шоколадки на тумбочці під дзеркалом. Це, звісно, смішно, але… Починати з неї — майже традиційно. Я кинув шоколадку у сумку. Уявлення не маю, навіщо я взагалі її беру. Просто звичка.
Зробив глибокий видих і вийшов із квартири, грюкнувши дверима. Щоб повернутися у неї пізно ввечері найщасливішою людиною у світі! Я, з дурною усмішкою на обличчі, навіть не роззуваючись, у темряві просто сів на підлогу передпокою, намагаючись не скиглити від захоплення. Просто повірити не можу, що це правда! Губи пекло від палких поцілунків. Серце калатало так сильно, наче мені було шістнадцять. Воно ж тоді наче отак?
Стараюсь проаналізувати усе, що сталося за сьогодні. Я точно пам’ятаю, що прийшов заздалегідь. Не хотілося, щоб Влад подумав, що я поставився до нашої зустрічі недостатньо серйозно. Встав так, щоб повз мене неможливо було пройти, і чекав. Я звісно немаленький чоловік, але тут стільки зібралося на фестиваль… Роздивляюсь натовп, дивуючись тому, як багато перевдягнених людей. І в один момент побачив його. Серце завмерло, пропустивши удар, і одразу закалаталося у горлі. Дурне, наче от зараз вистрибне з мене.
Влад виглядав чудово…Так по-осінньому яскраво. Я… розгубився. Мабуть, варто теж одягти щось більше… незвичайне? Чи хлопець завжди так одягається? Та і сьогодні у нього інша зачіска.На касі частіше за все тільки низький хвіст, а зараз світле волосся Влада було заплетене в красиву зачіску. Наче втік у цей світ з творів Толкієна.
Я настільно накрутив себе за час очікування, що тільки й зміг, що впхнути йому ту шоколадку. Можливо, варто було купити квіти? Чи квіти – це перебір? Які правила залицяння на побаченнях з чоловіком?! Що треба робити?!
Але у Влада на губах від цього дуже безглуздого жесту заграла така яскрава усмішка, що я закляк на місці. Боже… Я розпливуся, як вершкове масло на петельні, якщо він продовжить так щедро розточувати навколо теплоту та посмішки! Я не хочу, щоб його таким яскравим бачив хтось окрім мене. Вони не мають на це права.
«Балуєш мене» — і всередині одразу стає затишно та спокійно, навіть серце перестає так шалено калатати. Неначе його засунули у м’який пух.
Влад не думаючи узяв мене за руку і потягнув подалі від входу, у глиб ярмарку. Від його долоні мене наче вдарило струмом. Але на обличчі хлопця ніяких змін, тільки очі стали яскравішими. Значить все нормально? так треба? Може правильно, стільки людей, і щоб просто не загубитися у натовпі?
Звикаю до тепла на своїй руці і якось заспокоююся. І тоді розумію як насправді тут цікаво! В очах мерехтить від різнокольорових костюмів. Звідусюди сміх, дзявкіт металу, смачно пахне їжею…
У тій лаві, до якої ми підійшли, його точно впізнали. Напевно, дійсно варто частіше вибиратися з кухні. Все життя проходить повз мене. Але потім… Від слів дівчини пече у середині. Мені не треба ніхто, окрім Влада. Навіщо мені хтось, коли мені подобається він? Як хтось можу бути краще ніж він? Коли я не можу відвести погляду від того, як він посміхається. Як смішно тре носа, чи жмуриться, коли сонце світить в очі.
І він не відпускав мою руку увесь час. Наче так і треба. Серце знову закалатало тоді, коли він уважно обдивлявся мою голову, перевіряючи чи надійно зафіксував шолом.Насправді я отаке не люблю. Не моє. І навіть відеоігри не дуже люблю. Приділяю увагу лише красивим стратегіям. Тьома ось завжди кайфував від шутерів і всякого цього галасливого сміття, а я не вмію так! І не хочу, якщо чесно. Втім, із Владом було інакше. Цікаво, як бути з ним? Чи любить читати?
— Ти ж лицар, уяви, що ти б’єшся за серце найкрасивішої королеви в трьох царствах. А ще ти у неї закоханий до нестями, і готовий зробити усе для своєї леді! — мене обдає окропом. Закоханий…Але я вже закоханий у тебе. Від цієї здогадки відволікаюсь і падаю на м’який мат.
І після цього усе змішалося у круговерть.Для мене все вперше, і я ніби обухом по голові прибитий! Я… трясця, я був щасливий просто від того, що він дозволив мені надіти на його руку браслет. Може, він його не зніме? Було б так… Ну, тобто… Він на касі завжди в купі браслетів сидить. Я був би щасливий знати, що один із них подарований мною! Я знаю, так, знаю, як це все звучить! Він посміхається й у мене теплішає всередині. Це оті метелики в животі, про які всі так казали?
Тому ніколи не розповім всього цього вголос! Це просто… все це таке! Не можу сказати слова! Але це зараз, а тоді, на мить… Тоді я був абсолютно впевнений взагалі в усьому. І коли він спитав чи сподобалося мені, я без вагань відповів: «Дуже. І ти мені подобаєшся». Так, він явно не зрозумів, що я говорив серйозно, але це не страшно. У той момент я точно вирішив, що… Що зроблю все, щоби Влад зрозумів як саме він мені подобається.
Я напросився проводити хлопця до дому, так, теж данина залицянням, почерпнутим з дитинства. Насрати. Я справді не хотів, щоб цей вечір закінчувався! І навіть наперекір тому, що ми дійшли до виходу з парку якось надто швидко… Я дивився на руки. На наші руки, котрі не розчіплювалися майже весь день. А потім вирішив, що… зараз саме час.
— Ти правда мені подобаєшся. Подобаєшся як хлопець, — нехай це і по-дитячому, але я серйозний! І трохи розгубився лише опинившись зовсім близько, потопаючи в очах кольору шторму. — Я хочу тебе поцілувати. Дозволиш?
Напевно, питання зовсім безглузде, але… відповідь надто важлива. Я не хочу, щоб Владу було неприємно те, що я… те, що ми. Я не хочу бути йому неприємним взагалі ніяк! Хлопець замість дурних слів просто тягнеться до мене і цілує. Я мимоволі здригаюся від відчуття його гарячих губ на моїх.
Він повільно обіймає моє обличчя долонями й розкриває мої зовсім не вмілі губи своїми. Я не… чорт, я не знаю, що робити, тому просто повторюю за ним, зовсім обережно, щоб не напартачити.Я відчуваю жар від його обличчя, відчуваю його дихання, відчуваю його язик і губи, і це дивно, але… так приголомшливо. У вухах б’ється пульс, я не знаю, куди подіти руки та що мені робити, але зовсім не хочу, щоб це закінчувалося! Коли повітря зовсім перестає хапати, Влад відсувається і я не стримую усмішки. Його зіниці розширені, в очах бісеняти танцюють канкан, а на вилицях легким рум’янцем. Він такий гарний, що в мене перехоплює дихання. Чорт, навіть боюся уявити, як я виглядаю!
— Як тобі така відповідь? — запитує він. Голос Влада став трохи нижче, у фразі придихання. Це неймовірно. Як це він робить? Я посміхаюся, розуміючи, що, напевно, поводжуся як ідіот, але… Я щасливий. Влад ковзає поглядом по моїх губах і знову цілує мене. В мене стають ватними ноги.
А у темряві під’їзду, коли хлопець притиск мене до стіни і я відчував тепло його тіла, аромат парфумів, гарчі губи на своїх — думав, що збожеволію. Короткий дотик до моїх губ, коли ми почули, як працює ліфт.
До зустрічі на касі,— Влад нову коротко цілує мене, і притискається так щільно, що я відчуваю як часто стукає його серце. Двері ліфта відчиняються і жіночий голос починає сварити людину, яка викрутила лампочку. Влад торкається пальцем моїх губ, щось шепоче і злітає по сходам.
Я розвертаюсь і йду додому пішки, відчуваючи, як на губах все ще залишається відчуття його поцілунків, як дотики його рук все ще відчуваються на тілі. Теплий погляд сірих очей прозорим міражем стоїть перед очима, і не можу повірити, що… Що усе це було насправді.
І тепер я сиджу в темній квартирі та чую тільки своє важке дихання. Мабуть, уперше в цьому житті мені… хотілося з кимось поговорити. Щоб хоч якось усвідомити, що все відбувається насправді. Що це не сон, і що все ще було реальністю. Торкаюся пекучих губ. Влад, його губи на моїх. Дійсно… Реально.
Я дістаю телефон та надсилаю повідомлення Артему. Я готовий до його жартів. Най буде що буде: «Це все-таки було побачення!».
Встаю, ще надто схвильований всіма незвичними почуттями всередині, включаю світло та йду на кухню. Треба заспокоїтися. Ромашковий чай повинен мені у цьому допомогти.
«То ви все-таки потрахалися?» — прилітає мені закономірна відповідь від Тьоми. Я роздратовано закочую очі.
«Ні, але… ми цілувалися» — два слова, а відчуття, що моє життя перевернулося з ніг на голову!
«А точно! Це таак мило! Що ж, бажаю вам діточок — як на небі зірочок! Пиши, якщо потрібен. Але свічку потримати не проси!» – лаконічно відповідає друг. Я вже майже шкодую, що написав! Знав, що… Знав же, що так і буде!
«Але що мені робити далі?» — не здаюся я.
«Оу… ну, далі тільки секс.»
«Артем!»
«Ні, я серйозно! Затягни його до себе, створи романтичну обстановку, цілуйтеся до червоних губ як підлітки, а потім і в ліжко. А чого ти чекатимеш? Поки в тебе друга цнота з’явиться? Досить м’яти… ну най буде дупу ! Бери його, годуй, кохай і зачини вдома, щоб ніхто не вкрав! Бо твій хлопчик той ще скарб. Я дуже хочу з ним познайомитися.»
Я насупився. Можливо, справді варто… зробити романтичну вечерю? Я одразу ж заспокоївся і взяв себе в руки. Тоді я б міг подарувати квіти без страху, що Владу з ними буде незручно. Можна приготувати щось смачне, а не просто м’ясо та нарізку як у той раз. Ідея мені сподобалася! Але романтика — це не лише квіти та вечеря…
«Тим, а твій патефон ще працює?» — обережно цікавлюся. У Артема є величезна пристрасть. Він обожнює лагодити усіляку музикальну техніку та вінтажні електронні штуки. Одразу видно, що людина не просто так в ХНУРЕ ходила. А ще у нього була ціла колекція платівок від матері. Він навіть має ті, що робилися самвидавом на рентгенівських знімках! Артем дуже дбайливо з ними поводиться, напевно, як ні з чим у житті. А ще зберігає їх як свій скарб наче той дракон із казки.
«Припустимо мій чудовий вініловий програвач працює як найкращі швейцарські годинники. А тобі навіщо?» - підозріло відповідає друг.
«А можна його позичити? Буквально на тиждень! Максимум на два!»
Артем довго не відповідає. Я знаю, що, якби я попросив його стрибнути зі мною в жерло вулкана, він би посміявся і першим мене штовхнув, а потім стрибнув би слідом, аргументуючи тим, що він важчий і нам потрібно зрівняти шанси для гравітації. Але я насмілився замахнутися на його апаратуру і платівки! Мені він відкусить голову. Я тихо посміявся, чекаючи на відповідь.
«Гаразд, — неохоче пише друг. — Але я сам принесу. І музику теж підберу сам! Вам же якийсь похмурий музон для танцю типу джазу треба? Господи, я роблю усе, щоб мій друг був щасливий! Але є одна умова. Я тобі програвач, а з тебе — судки з твоєю їжею мені на тиждень. І кілограмова пачка пельменів. І сметана з «Агромолу».
«Та хоч дві!» — я з усмішкою пишу йому слова подяки. Артем гарний друг, хоча багатьох його манера спілкування відштовхує, але я ось із ним дружу вже майже двадцять років. Тьома інколи той ще дурень, але надійніше людини ніж він немає.
Натхненний своєю ідеєю, я дивлюся відкриваю сайт доставки квітів, обираючи букет на вечір. А потім, відпиваючи ромашковий чай з кружки, думаю над меню, пишу список продуктів для вечері й навіть купую електричні свічки з доставкою. Романтика — романтикою, але господиня квартири навряд оцінить, якщо я випадково влаштую пожежу. Інколи я та ще незграба.
Від думок про те, як ми з Владом будемо разом вечеряти калатає серце. Так ось про що завжди писали у піснях так книгах…