Вітаю усіх з Різдвом! Майте світло всередині, і ніяка русня, що обстрілює наші міста, вбиває, катує, залишає нас
без світла, тепла, води, не зможе це світло загасити. Бажаю нам Перемоги. Будемо боротися і здобудемо собі
щастя. Бережіть себе, близьких.Допомагайте чим можете волонтерам, людям поруч з вами, і не забувайте про себе
***
І двері за хлопцем зачиняються. Чи вони зачинилися вже давно? А скільки взагалі пройшло часу? Що взагалі зараз сталося?
Я дивлюся перед собою на те місце, де щойно був Влад. Серце шалено б’ється, щоки палають. Тіло досі відчуває його тепло і мені здається, що аромат його парфумів залишився на мені.
Так. Гаразд. Потрібно заспокоїтись і зібратися з думками. Вдих та повільний видих. Увечері обмірковуватиму все те, що сталося, ще не вистачало напартачити з майстер-класом! Візьми себе в руки! Ні. Не вдається.
Якось відірвавшись з місця, йду на кухню і старанно не думаю. Ну хоча б стараюсь. Але виходить погано. Смикаюсь щоразу, коли згадую, що Влад сидів тут, поруч зі мною на моїй кухні, що він казав, або як дивився. Почуваюся повним ідіотом. Ні, мені потрібно переконатися, що… не знаю. Що я не поводився як дурень? Що все, що відбувається зі мною це нормально? Я рішуче перетинаю кухню і, схопивши телефон, дзвоню Тьомі.
— Хто вмирає? — буденно поцікавився друг після кількох гудків.
— Що? — не встиг зорієнтуватись я.
— Ну, зазвичай ти мені не дзвониш без особливої причини, — з динаміку долинає глузливий голос і слідом гучне позіхання.
— Ти що, ще спиш? — здивовано тягну, намагаючись знайти очима годинник. На ньому було пів на першу.
— На жаль ні. Але, мені здається, я зараз звалюся без свідомості прямо мордою в клаву, тож ти, в принципі, вчасно. Що трапилось у тебе?
Я зам’явся. Як пояснити, щоб він зрозумів? І при цьому не надумав чогось гіршого…
— Я… ну загалом…
— Так, зрозуміло, — перебив Тьома. — Збирайся з думками, а я піду зроблю собі каву, бо поки ти народиш цього їжачка, я тут точно засну. А мені, блять, цікаво, що тебе вибило з колії. Ти ж не муч тваринку і себе, народжуй швидше.
Я видихнув. Гаразд, може, він і правий. Треба все добре обдумати, перш ніж розказати другу. Все-таки… ситуація досить делікатна. У мене вдома спав той чудовий касир, про якого я тобі розповідав? Я весь вечір хотів доторкнутися до хлопця, до якого вештаюсь кожен раз, коли буваю у «Сільпо»? Як?! Без паніки. Зберися!
— Отже, що сталося? — спитав Артем після кількох хвилин мовчання.
— Ну, мені потрібно, щоб ти, як нормальна людина, якій я довіряю, сказала свою думку, — видав я на одному подиху те, що нарешті сформулював за його відсутності.
— Ого. Несподівано, — ємко відреагував друг, після того, як відкашлявся, поперхнувшись випитою кавою. — Так… я… Загалом, пам’ятаєш, коли ми збиралися востаннє, я вмотав до себе добавку? — Нерішуче почав я, пальцями тріпаючи край футболки.
— Допустимо, — я чув як друг відсьорбнув каву і підпалив цигарку. Це чогось заспокоювало.
— Загалом, я тоді поводив себе не дуже коректно і почав чіплятися до касира. Як ти розумієш, тільки через мій неадекватний стан! Я б ніколи у житті! Якби був тверезий… - стало соромно. Знову. Перед очами — панікуючий Влад та його тремтячі руки.
— О як, — перебив мене друг. - І?
Тобто він… не здивований? Від мене що, можна очікувати такої поведінки? До себе виникало з кожною секундою все більше запитань.
— Ну, я, звісно, про це забув. Потім він мені про це нагадав, я мало не помер від сорому! І. Ну, хотів перепросити, тому купив йому шоколадку, — історія звучала вкрай безглуздо. Але все дійсно було саме так!
— Мило, — з усмішкою прокоментував Тема. Смійся, смійся, але ж я пам’ятаю, як у шостому класі тобі сподобалася новенька і як незграбно ти до неї залицявся. І як гепнувся перед нею у школі. Видихнув та продовжив:
— Так ось, учора я застав схожу картину з грубим покупцем і кинувся захищати його, — весь вчорашній вечір проносився наче у кіно.
— Ти? А покликати охоронця не міг? — зітхнув Артем. — А якщо цей алкаш тебе б вдарив?
— Я… — зам’явся, — не подумав про це. Загалом, він викликав охорону, а потім ми… Ну, я наче запросив його випити. Ну, щоби підтримати. І… ми розмовляли, а потім випили, і я погано пам’ятаю, але, як на мене…
Вчора я був безмежно щасливий тільки від того, що ми просто балакали. Я не відводив погляду від тих прекрасних тремтячих пальців, що тримати цигарку. Від тих чудових очей, що дивилися наче у саме серце я ледве тримався. Увесь час панічно думав, як би все не зіпсувати. Бо я можу. Але начебто все було цілком непогано. Ох, яким чудом я зміг запросити його до себе?
Але жіночий голос, що лунав зі слухавки, в один момент примусив мене затамувати подих. Ні, я не приревнував до незнайомки. Ні, абсолютно. Але посмішка Влада, з якою він говорив про сестру, перетворила мене на м’який зефір. Не дівчина, а просто середня сестра.
І коли ми йшли до мене, Влад виглядав уже набагато краще. Думаю, йому справді варто було заспокоїтись і трошки відволіктися від проблем. Не впевнений, що насправді збирався запрошувати його до себе, але я дуже радий тому, що він… Він погодився побути у мене. Спочатку мені було дуже незвично, що в мене у квартирі хтось, крім друзів. Вони вже орієнтуються, і навіть не намагаються влізти, щоб допомогти на кухні. А він… З цією посмішкою та брязканням браслетів, кожен раз, коли щось каже. Від цього моє серце стукало, як у маленької пташки.
Чесно кажучи, я настільки розгубився, що просто вчепився за можливість робити щось звичне. І навіть занепокоївся, коли затишне мовчання затяглося, але, здається, тоді я ще не встиг зіпсувати нічого. Я декілька секунд дивився як Влад зосереджено друкує на клавіатурі, закусивши нижню губу. І він потім так розгублено посміхався, що я був ладен продати душу за ту посмішку. Хлопець був дуже милим і старанно вів діалог із таким соціальним незграбою як я. І… Влад так усміхався. Хоч і був стомлений. І я не міг відвести погляду від нього. Від того, як сидів, піджавши ноги до грудей, і де ж знайшов місце на тому стільці? А ця посмішка та ледве хриплий на початку розмови голос…
Чорт… це ж… не зовсім нормально, так? Не знаю. Начебто… начебто він не був проти такої уваги. Як тільки в келихах з’явився алкоголь, я вчепився в склянку, як у рятівний круг. І, здається, це допомогло. Не можу судити точно. Бо після випитих на майже пустий шлунок двох порцій алкоголю, та й практично одним махом все пам’ятаю наче у тумані. У спогадах за вчора було те, як Влад розпустив волосся. Здається, я казав йому щось на цю тему. Він був дуже красивий і розслаблений. Такий, тепло-домашній і щирий, з розсипаним по плечах русявим блискучим водоспадом. Здається, я ще торкався до цієї розкоші. Пам’ятаю у своїх руках шовковисте волосся, що гарно переливалось, протікаючи крізь мої пальці. Яка була гаряча його шкіра та як розслаблялася шия під моїми пальцями. І як Влад гучно видихав, коли черговий м’яз переставав бути кам’яним.
Я тоді не стримався, присунувся ближче, щоб уловити те, чим Влад пахне. Бо, не знаю, як це правильно сказати. Мені це хотілося знати? Може, щоб зрозуміти як людину? Його життя? І виявилося, що Влад, точніше чим він пахне — це суміш з легкого аромату копченої вишні, мандаринів, якими особливо пахло волосся, розмарину та холодного сандалу. І чогось від нього зовсім не пахло цигарками.
Було нестерпно спекотно. Від тепла Влада, його запаху, випитого алкоголю та цієї дивної атмосфери. І я хотів… не знаю чого. Ні, знаю, але не зізнаюся навіть собі. Алкоголь перестав дурманити, я просто ганебно втік. А потім стояв на кухні, зі, соромно сказати, палаючими щоками та недоречними бажаннями. Першими у мойому житті. Так мій організм ні на кого у світі не реагував. А тут…Чого саме на Влада? Ну чому?!
Я дістав пляшку коньяку і зробив один, але глибокий, ковток. Нажаль алкоголь не зробив полум’я почуттів меншим. Навпаки. Я не розумію, що зі мною коїться. Чого так стукає серце і палають щоки? Такого ж ніколи не було…Я ніколи не хотів настільки сильно до когось доторкнутися, не переживав та не злився, якщо чув у слухавці знайомих чи друзів голос іншої людини. А тут як сказився!
Таймер, що запищав, відірвав мене від моїх думок. Я перевірив м’ясо, та вимкнув духовку, залишивши страву доходити. А потім пішов назад до Влада, наказав собі триматися якомога далі від хлопця, який довіряв мені, і поводитися адекватно!
Але коли я повернувся, Влад уже спав. Голова лежала на дивані, а він сидів, зігнувши в незручній позі спину. «Якщо залишити все як є, то він не відпочине, а завтра ще й не розігнеться», — зітхнувши, подумав я і підійшов до хлопця, думаючи, як так обережно покласти його спати. Я б міг перенести його у свою спальню, але туди не пускав навіть друзів. Тому треба якось покласти, що не розбудити. Я підійшов ближче.
Він гарний. Я провів по щоці, відводячи тонке пасмо, що падало на обличчя. Вдивився в тремтячі вії, в ці тонкі покусані губи. Я помітив ще на кухні, що хлопець, коли зосереджується на комусь, кусає губи. Зачарований, провів пальцями по вилиці, до самого вуха, заводячи пасмо, що знов впало на обличчя, потім, обвівши його, провів униз по шиї, там, де билася вена, і зупинився на гострій ключиці, що виглядала з-під вирізу футболки. І у цей момент до мене нарешті дійшло, що я роблю щось неправильне. Господи, що я собі дозволяю?! Я відсмикнув руку, як від розпеченої сковороди, закусив губу і різко підвівся, відвертаючись від сплячого хлопця.
Зайшов у ванну, викрутив на максимум вентиль та вмився просто крижаною водою. Щоки палали. Нікчема. Потвора. Дурень. Наволоч. Людина мені довірилася, прийшла у гості, дала другий шанс, а я ! Господи, яка нікчемність… Я запустив руки у волосся і видихнув. Жалюгідний. Який же жалюгідний.
— Не забувай, що там на дивані все ще сидячи спить твій улюблений касир, — єхидно звучить мій внутрішній голос, і розумію, що досить себе корити. Людина дійсно у біс зна якій позі, а я себе їм поїдом. Треба взяти себе у руки та щось вирішувати.
Повернувшись у кімнату, я взяв плед та подушку з крісла та знов застиг перед Владом. Як краще вкласти? Немає сенсу стелити простирадло, бо точно розбуджу і він поїде додому. Я поклав подушку на диван та обережно підхопив хлопця на руки. Влад виявився дуже легким. Чи мені так здалося? Хоча після допомоги у прийомі та розгрузці товару, що мені заміняла спортзал, хлопець дійсно міг бути легеньким, як пір’їнка.
— Хоч би не розбудити, — промовив сам собі, і акуратно уклав Влада на диван. Він лише нахмурився, але відчувши під собою подушку, одразу ж посміхнувся. Від цієї посмішки мене обпалило вогнем.
На столі завібрував телефон. Я поглянув на екран чужого смартфону. На ньому горіло сповіщення, що залишилося менш ніж двадцять відсотків заряду. Узявши телефон в руки, подивився на адаптер. Він був стандартним, тому проблем у зарядці не було.
Я застиг над Владом, що смішно морщив ніс у сні. Дійсно, треба вимкнути світло, щоб не заважало спати. Та і холодно ж йому буде спати — на вулиці почав лити дощ і спека змінилася на жадану усіма прохолоду. Я обережно вкрив хлопця ковдрою і сів на підлогу поруч з ним. Влад такий гарний. Як з картини. Гострі кінчики вій тремтять у сні, відкидаючи тінь на ніс з невеличкою горбинкою.На щоках ледь видима світла щетина, і золотисто-коричнева родимка в самому куточку губ. Якщо не придивлятися — і не помітиш. Нічого не буде, якщо я лише краще роздивлюся її??
Але щось пішло не так. Дуже сильно. Під моїми губами — його. Шорсткі, з ранкою посередині., довірливо привідкриті. Я божеволію. Присмак гранатового соку та алкоголю на них — наче якийсь магічний коктейль. Коротка мить поцілунку, що тягнеться як смола. Але усвідомлення власної нікчемності приходить у той же самий момент що і хриплий видих Влада у мої губи.
Я відсахнувся від сплячого хлопця та, як піднятий вітром, вшився з кімнати.
Одоробло. Наволоч. Потвора. Нікчема без краплини совісті та здорового глузду. Господи, що ти наробив?! Активна згода для кого? Що зробив та навіщо?! О, я знаю, що я наробив…
— Я його поцілував, — різко вдихаю я, не даючи собі часу передумати.
— Хм… і як воно? — спокійно видав друг, продовжуючи сьорбати каву.
— І це все, що ти можеш сказати? — не витримав я. У трубці почувся важкий подих.
— Я знаю тебе майже двадцять років, — почав друг, підпалюючи цигарку, — і на моїй пам’яті твоє лібідо не давало про себе знати взагалі жодного разу. Ти не бачив інтересу дівчат і був абсолютно байдужий і до дівчат, і до хлопців. І так, я зараз шокований, що ти нарешті почав проявляти хоч якусь зацікавленість до іншої людини. Але якщо тебе дивує моя реакція на те, що тобі подобається хлопець, то в мене для тебе таке пояснення: я в шоці, що тобі взагалі хоч хтось подобається. Якби я не бачив тебе голим, то вирішив би, що ти як лялька Кен, не маєш статевих ознак. Тому тобі й не хочеться і не колеться.
— Ого… — видав я на тираду друга. Усі думки з моєї голови втекли, як вода крізь діряве решето.
— І так, якщо ти чекаєш від мене поради, то, на мою думку, тобі треба брати це чудове створіння, яке розворушило тебе, і тягти під вінець. І начхати на те, якої воно статі. Треба того хлопця приручити, доки не впізнав тебе краще і не втік, — оптимістично закінчив друг, голосно посміхнувшись у слухавку. — Отже, питання: коли перше побачення?
— Не знаю, — абсолютно розгубився. Останніми днями весь світ навколо мене просто збожеволів, і я ніяк не міг взяти контроль над ситуацією. Швидше б вийти на роботу, поки я остаточно не збожеволів! Там все зрозуміло, є алгоритм. А це некероване шаленство збивало мене з пантелику і змушувало нервувати.
— Окееей, а ти маєш номер цього скарбу, що якимось дивом впав тобі у руки? - Уточнив Тема. — І ти не уявляєш, як я хочу побачити того касира.
— Н-не має, — заїкаючись відповів я, заливаючись фарбою. Моральних сил немає навіть на адекватну відповідь. Запитати у нього номер якось не здогадався, і тут мене осяяло. — Але, мабуть, я можу спитати у нього на роботі у когось…
— Ну, от і чудово, що тебе за ручку водити не треба. Потім подзвони мені, я хочу знати подробиці вашої Санта-Барбари. Мені здається, що далі буде тільки веселіше.
Артем кинув слухавку. Я з важким видихом постукав телефоном собі по лобі. Мабуть, він має рацію. Чорт, так, звичайно, він правий! Але як? Зазвичай, мабуть, беруть телефон і потім запрошують на вечерю. Ну, вечеря майже була… Чи можна вважати вчорашній першим побаченням? Чи на нього треба по-особливому запрошувати? Потрібно це якось… Не знаю. Як взагалі мені сказати Владу, що він мені подобається до нестями?! Чи може та чудова дівчина-блондинка з каси мені зможе допомогти? Вони з Владом наче непогано спілкуються…
Я розблокував екран і подивився час. Треба збиратися — за дві години в мене майстер-клас. Потрібно зробити заготівки, вимішати тісто та і відвоювати хоч якесь місце на кухні… Гаразд, значить, буду думати про все ввечері, після роботи. Хоча б спробую не вбитися через роздуми, поки буду йти до роботи.
***
— Дімо, до тебе починають підтягуватися! - чую крик Алі. Зітхаю і відходжу від столу. Значить далі вони без мене. Сьогодні я рішуче налаштований не затримуватись на роботі після майстер-класу, але, якщо вже у мене була вільна хвилинка, допоміг хлопцям на заготівлях. Сьогодні на кухні непогана команда і немає новачків, тому вони повинні впоратися і так. І натовп з купою замовлень, характерний для вихідних та святкових днів, вони переживуть.
— Багато? — уточнюю я в Алі, витираючи руки об рушник.
— Майже всі місця зайняті. Якщо я правильно пам’ятаю, то сьогодні на тебе повісять дванадцять спиногризів. Вісім уже в залі, — сказала вона, не підводячи погляду від телефону.
— Гаразд, — кивнув я. Маленька вірогідність, що все розтягнеться більше ніж на дві години. Довше не можна, інакше тут буде товкучка, коли приходитимуть інші відвідувачі. Не всі люблять дітей, і це треба брати в увагу, якщо хочеться заробити грошей.
Я взяв список учасників і вийшов до тих, хто чекав у залі. За столами розташувалися діти із батьками. Хтось тільки перевдягався, але більшість з зацікавленням дивилася навколо. У приміщенні стояв легкий гомін. Дітлахи, не зовсім малеча, але і не підлітки, дякувати Богу. Я люблю дітей. Напевно, це велика рідкість у наші дні, але… я дуже тепло до них ставлюся і завжди готовий посидіти чи позайматися з ними. Власне, саме тому на мене і повісили усілякі сімейні та дитячі майстер-класи. Їх було багато: від виготовлення цукерок та шоколаду до приготування піци, як сьогодні.
Я голосно привітався і вголос прочитав список імен та прізвищ, відмічаючи присутніх. За час переклички встигли підтягнути ще кілька. Це добре, тоді можна розпочинати. Я запросив дітей слідувати за собою. Для майстер-класів чи шоу у нас є невелике засклене приміщення у далекому кутку зали.
Діти, попередньо помивши руки, розташувалися довкола довгого столу, навпроти круглих шматочків тіста, які я заздалегідь їм розклав. Посередині стояли начинки та сир. Я вже давно завченим текстом почав розповідати їм, що робити, розбавляючи розповідь порадами та цікавими фактами.
— Піца є популярною стравою італійської кухні, яка сподобалася мільйонам людей по всьому світу. Піца з’явилася насамперед як їжа для бідних, але зараз її подають і у найдорожчих ресторанах, — починаю розповідь я. Навряд чи хтось із них дійсно надовго запам’ятає те, що я говорю, але все ж таки враження залишиться. — Поняття «піца» досить старе, — почав я, коли пояснив, як правильно розім’яти тісто і почати його розкачувати.
— Воно походить від латинського «піта», утвореного від «пінсера», що означає «товкти». Саме цим ми всі зараз і займаємось. Малеча, не лінуйтеся, і старанно робіть масаж майбутній піці. Так ось. Сама назва «піца» стала вживатися близько десятого століття, хоча піцу їли в Стародавній Греції та Римі ще до нашої ери.
Я перериваюся, щоб підійти до маленької дівчинки, яка вирішила, що простіше розірвати тісто, щоб зі шматочків зробити основу потрібної форми. Діти — це далеко не завжди просто, навіть на кілька годин майстер-класу, але мені все одно подобається. Вони колись стануть дорослими. І треба зробити так, щоб вони вміли дуже багато. Поки я допомагаю дівчинці з вимішуванням тіста та надання йому форми, намагаюся краєм ока стежити за роботою інших. Оглянувши невеликі, в основному плоскі кола малюків, я посміхаюся і пропоную їм самим вибрати начинку для свого кулінарного шедевра.
— У місті Пезаро спекли найбільшу піцу у світі, діаметр якої становив 40 метрів, а загальна площа — 1208 квадратних метрів. Рекорд визнала Книга рекордів Гіннеса. З посмішкою спостерігаю за їхніми діями та даю деяким дітям поради що до комбінацій смаків. Звичайно, мало хто з дітей добровільно пхатиме в піцу овочі, але спробувати варто.
— Попри появу піци в Італії, багато країн світу розробили свої регіональні рецепти. Існують такі особливості: у Китаї популярна скоринка з міні хот-догів або просто без скоринки, у Франції популярна піца зі смаженими яйцями, у Бразилії піцу роблять з зеленим свіжим горошком*.
Залишається тільки поставити творчість дітей у піч і почекати. Зазвичай на цей час дітей відправляли до батьків, але я їх не проганяю і ті, хто хоче, можуть залишитися і дивитися як у печі запікається піца. Багатьом з малечі подобається дивитися як плавиться сир та бульбашками бурлить на тісті.
Діти…Вони всі дуже цікаві, ми багато розмовляємо, і я не втікаю від їх питань. Хоча інколи питання бувають дивними. Як ось «Чи можна зробити піцу-морозиво?». Можна. Але це просто морозиво шарами, прикрашене свіжими фруктами. Піца готова, і мені треба лише допомогти віднести дітям їхні маленькі шедеври за столик до батьків. Ось і все.
А потім мені залишається все прибрати та залишити список Алі з присутніх на майстер-класі.
— Ти якийсь задумливий сьогодні. Щось сталося? — промовила вона. Я здивовано підняв брови. Близькі люди завжди усе помічають…
— Та начебто, який зазвичай, — бурмочу я, відводячи погляд. Хоча це і не потрібно, Аля все одно дивилася не на мене, а в телефон.
— У тебе все добре? - перепитую, бачучи як смикається нога дівчини.
— Угу… просто чекаю на відповідь, — Аля ніжно мені посміхається і знову повертається до переписки.
— О, хтось особливий? - з інтересом промовляю я. Може щастя завітало і на її вулицю?
— Навряд… Але було б непогано потрахатись, — Аля відклала телефон на стіл та з хрускотом потягнулася.
— Аля! Ну як так можна?
— Ну що? Я не маю часу на стосунки! Я ж не ти.
Я тільки хитаю головою. Після кількох нищівних для душевної рівноваги дівчини невдач вона стала трохи цинічною. Якщо їй так зручно — най буде. Це тільки її життя.
— Гаразд, вали вже додому. А то знайдуть тобі роботу на кухні, якщо побачать, що ти тут і без діла. Шия є, ярмо знайдеться.
— Добре. Тоді до середи. Я на вихідні. Якщо щось треба буде — телефонуй, прибіжу одразу, — прощаюся і перевдягнувшись, йду з роботи. Я міг би залишитися, допомогти на кухні, тим паче що посадка у залі була повна, але чогось…Вперше за стільки часу хотів просто подумати насамоті.
Чи не відмовить мені касирка, коли я попрошу її дати номер телефону Влада? Чи якісь його інші контакти в соцмережах. Ніколи не любив їх, але…У мене було пару фото в Instagram, які мене змусила опублікувати Аля, та і все. Месенджерів для переписок з мамою та друзями мені вистачало з головою.
Дивно, але, коли я йшов до магазину, що вже майже набив оскому за останні пару днів, я навіть особливо не хвилювався. Взяв собі якісь дрібнички та морозиво, щоб не йти на касу з пустими руками. Я був абсолютно спокійним. Втім, так було, доки я не побачив ту дівчину-касира. А якщо вона неправильно зрозуміє? А якщо Влад спеціально не дав мені свій номер? Але я не дав час, щоб виростити у собі сумнів на повну. Тьома має рацію, час уже взяти все у свої руки.
— Привіт? — попри всю мою рішучість, все одно пролунало якось запитливо.
— О, привіт, — одразу відреагувала дівчина за касою. — Картка є, оформити не бажаєте?
— Ні, дякую, — я видихнув, збираючись із силами, а потім випалив. — Хотів спитати… У тебе є номер Влада?
Привітне обличчя касирки змінилося. Наче згасло внутрішнє світло : — Оу… Звісно є, почекаєш трохи? Я всіх відпущу і вийду на перекур. Я розгубився. Я спитав щось не те?
— Вибач, я зробив щось не так? — схвильовано спитав, сподіваючись, що не образив Віру — ім’я роздивився на фірмовому бейджику.
— Та ні, — вона посміхнулася, хоча голубі очі все ще були сумними, — все добре.
— Гаразд… - тихо та спантеличено промовив. Все-таки щось накоїв. Знати б що.
— Так, Дмитре, що це за сумна розмазня? - задерикувато спробувала розворушити вона мене. —Таке ось Владу поруч не треба! Усміхнулися-потягнулися!
Я тільки ніяково розтягнув губи в посмішці, не знаючи, що можна відповісти.
— Не тушуйся, я тебе можливо не з’їм, — хихикнула вона.
— Це радує, — промовив я, збираючи покупки у сумку.
— Ну, це тебе все радує, — видихнула вона, а потім продовжила командним тоном. — Так, я вже все, тупай на курилку, зараз підійду.
— Добре, — обізвався я і стрімким кроком попрямував уже знайомим маршрутом. Дівчина пройшла повз мене і сіла на парапет біля курилки.
— А тепер, мій хороший, розказуй, навіщо тобі номер Влада, — інтонації в її голосі, особливо у зверненні, були надто знайомими. Я стояв, притулившись до балки, і, навіть не замислившись, випалив:
— Хочу запросити його на побачення.
Дівчина напружилася, але продовжувала мені тепло посміхатися. Дістала пачку з тонкими цигарками та підпалила одну від металевої запальнички. Такі наче називалися Zippo.
— Ось як… - вона задумливо відвела погляд. — Ну, з тим успіхом, яким щасливим був Влад, коли прийшов від тебе, і те, що ти вирішив заступитися за нього на касі… Запитання номер один: куди на побачення хочеш його покликати ? І номер два: ти знаєш, що йому взагалі сподобатися може? Ну щоб ти не налажав, запросивши його на чортове колесо — він висоти боїться.
Я замислився. Щиро кажучи, не думав так грунтовно.
— Не знаю, — щиро відповів я. — Як ти гадаєш, що йому може сподобатися? Мені здається, що ти добре його знаєш.
Вони ж наче друзі? Значить, вона має набагато краще знати, що йому подобається. Бо Влад так посміхався, коли казав про неї, і вони точно близькі один одному. А ще…Я б хотів, щоб хлопець так само посміхався, розказуючи комусь про мене.
— Я його дуже добре знаю, — прихильно відповідає вона, видихаючи дим в іншу сторону. — Зводжу вас як можу, а ти цього не розумієш, — хриплий надламаний смішок. — Коли Влад виспався, поїв і не збирається помирати від втоми, він лицарів любить, та й просто історію, оперу. В ХАТОБ чи в філармонію на рок-симфонію, чи вечір кіно завжди не проти сходити. А з активного… Їзду на велосипеді обожнює. Маю для тебе гарну новину, щоб ти з вибором не мучився. Тут якраз незабаром фестиваль історії у Горького. Обіцяють лицарський турнір. Я Влада та малих його хотіла сама покликати, але думаю, що твоя компанія буде йому приємніша за мою.
— Навряд чи… — розгублено відгукуюсь, задумливо дивлячись кудись убік. Те, що вона сказала про звідництво… мабуть, це жарт. Натяк на шоколадки, що я завжди купую для хлопця. - Ти все-таки його подруга, думаю, якщо тобі теж таке подобається, то було б краще, якби ви пішли разом. Я все одно нічого не розумію, — щиро відповідаю я.
— Який ти дурненький… — зворушливо сказала Віра, гасячи недопалок. — У тебе буде шанс витягнути його на бій, подуркуєте разом. А я отак точно не зможу, бо, по-перше, я дівчина зростом сто п’ятдесят дев’ять сантиметрів, а по-друге, Владу не дозволить виховання бити мене по голові поролоновим мечем. І взагалі. Або ти йдеш із ним, і я даю тобі його номер, або я тобі відкушу твою прекрасну непорочну голову.
— Що? — здивувався я. Я дійсно не розумію, про що вона. Тим паче коли дівчина стрекоче як пташка.
— Ще один жираф… Ви, блять один одного варті, — буркнула вона і забрала з моїх рук телефон. — Ось дивись. Я тобі даю номер телефону, і ти за це йдеш із Владом на лицарський турнір. Так зрозуміло?
— Добре, — трохи розгублено відповідаю і з посмішкою дивлюся на цифри на екрані телефону з підписом «Владислав Калюжний». Все було набагато легше, ніж я собі надумав. Посміхаюся і переводжу погляд на Віру. — Дякую. А ти які шоколадки любиш?
Зрештою, це була її ідея — подарувати як вибачення шоколадку. Можливо, це теж підбадьорить дівчину, що під час розмови виглядала дуже сумною.
— Це хабар посадовцю, що має владу? - поцікавилася вона, піднявши праву брову — Тоді краще тортик. «Зимова вишня», він на вітрині з тістечками.
— Домовилися, — засміявся я. Ну от і все. Тепер залишилося тільки запросити Влада. Ну і купити тортик цій чудовій касирці.
Я ввійшов до хати, роззувся і пішов до своєї кімнати. Що мені йому написати? Як правильно почати розмову? Це не… вагання. Адже я вже зважився. Просто я дивлюся на його фото у Telegram і знов опиняюся у спогадах того вечора. Як на яву я відчуваю запах його парфумів, тепло тіла і хриплий голос.
Господи, чого все так? Чого саме Влад?
Просто не знаю, як краще… Я не думав: «А що, як не погодиться?» . Бо у цьому не було нічого страшного. Влад має таке право. Зрештою, він може був не зацікавлений у побаченні з хлопцем. Або не матиме часу. В нього робота, навчання у медичному та сестри, яких він обожнює.
Потрібно спробувати. Тому що, мені здається, я дійсно цього хочу. Хочу провести з ним час, бачити посмішку та мінливі сірі очі. Затамовую вдих і відправляю повідомлення.
«Привіт. Це Діма. Ти не хотів би сходити зі мною на лицарський турнір?»