POV Владислав
Постійний тихий писк сканеру, стукіт покупок об пластик накопичувачу, металевий лязкіт сейфу, якщо покупець вирішив розплатитися готівкою, ледве теплий чек після друку. Ось таке моє життя с 20:00 до 8:00 п’ять днів на тиждень. Але так не завжди- у суботу та неділю, якщо я працюю, зміни у «Сільпо» стоять зранку. Ви не подумайте, я не трудоголік( шуткую, я той ще любитель праці). Та справа не в тільки у цьому. Мені потрібні гроші, щоб сплачувати свій контракт у медвузі.
Моє життя могло бути набагато легше, але я просто впертий баран, який сам собі ускладнює все. Ну і у цьому житті хтось повинен страждати. І, нехай, цією людину буду я. Просто ось такий український Ісус харківського розливу.
— Дякую за покупку, приходьте до нас ще! — ввічлива фраза та посмішка. Хоч її не видно під чорною медичною маскою. Очі болять через те, що я всю зміну дивився на світ через захисний лицьовий екран. А він за ці місяці ковіду, зв’язаних з ним дезінфекцією, став увесь у маленьких багаточисленних подряпинах. Можна було купити захисні окуляри та не мучатись, але витрачати гроші та не страждати - не про мене.
Відпускаю гостя з покупками та ставлю на стрічку табличку з написом :» Вибачте, будь ласка, каса тимчасово не працює». Потім почав розпилювати на кассу антисептик із пульверизатору. Це обов’язкова обробка, і хочеш - не хочеш, їх треба проводити. Але є одна річ, яку я терпіти не можу- клятий антисептик, який нам намішали. Якщо його вдихнути- кашляєшь так, наче хочеш виплюнути легені.
Господи Боже, як я заїбався. Одне мене втішає - завтра два дні моїх законних вихідних. Як раз займусь написанням історій хвороб та рефератів, і з зароблених на цьому грошей зможу оплатити діагностику ноутбуку, бо він почав трошки підвисати, хоча був відносно новим. Поки я думав на тим, як провести свої нещасні два вихідні, руки автоматично протирали залишки антисептику з касової стрічки. Хочете, я вам розкажу один маленький секрет? Ви хоч раз задумувались над тим, як взагалі по тій стрічці їдуть товари? Так ось, є два механізми: педаль, після нажиму на яку стрічка починає рухатися, та світловий індикатор, який починає рух стрічки, поки товар не прикриє індикатор. Слава усім богам, що у магазині, в котрому я працюю стоїть саме індикатора система. Ніяких зайвих рухів, і треба тільки виконувати патерн касира та сканувати товар.
— Привіт,— лунає дзвінкий голос і між плечима становиться тепло, так саме як і від рук, що міцно обійняли мене. Так може зробити тільки ласкава, неначе весняне сонечко, Віра . Чудова дівчина- ромашка, з блакитними, як літне небо, очима та дуже світлими, практично білими, пухнастими кучерями. А ще в неї була якась магічна здатність приносити покій не тільки своїми обіймами, а просто присутністю.
— Привіт, ти як раз вчасно. Тільки касу вимив, зараз Наталі прийде, перерахує та сядеш. Мінусу не повинно бути,— відповів і міцно обійняв дівчину. Яка ж вона чудова, і так приємно пахне своїми квітковими парфумами. Вічно би так стояв.
— О, це дуже-дуже добре. Зараз як сяду, та як відпущу людей з товаром! Але що головне у нашій роботі? Нікого не вбити та не послати навічно у невідомі далі,— Сонечко ще раз пригорнулась до мене, а потім усміхнулась, та почалася одягати перчатки та захисний екран.
Тільки є одне запитання. Чого вона так поспішає? Її зміна починається тільки через десять хвилин. Відповідь знайшлася ледве не зразу -на іншому кінці залу Віра обіймала завідувачку нашого відділу, яка шла перераховувати мою касу. Сонечко і так не була високого зросту, а тут поруч з Наталі здавалася взагалі крихітною. На душі стало тепліше від того, як ледве не світиться від щастя Віра,коли когось обіймає. Чому у такої чудової людини немає пари? Вона ж на це заслуговує. У неї любові стільки- що весь світ обігріє. І ще запас буде,так би мовити ще одна порція любові для тих, кому виявилось замало.
— Влад, ти іксовку зняв? — питає завідувача,підходячи до моєї каси.
— Звісно,— я махаю довгою стрічкою зі звітом, а потім залишаю касу, даючи доступ начальниці до сейфу. Наталі дійсно чудова завідувачка: завжди підтримує, не сварить, тільки тяжко видихає, коли ти щось зробив неправильно. І цього тяжкого видоху вистачає для того, щоб тобі стало соромно. І взагалі, колектив у нас прекрасний. Покупці іноді ті ще потвори, але ж вони приходять та йдуть з магазину, а персонал залишається.
Наташа відкриває калькулятор і починає перераховувати касу. Шелест купюр і тихий стукіт клавіш клавіатури це найприємніший звук, що означає закінчення робочої зміни.
— І зараз дізнаємося, що тут у тебе вийшло, - промовляє завідувачка, віднімаючи суму виторгу. — І в тебе тут плюс. Все, молодець, йди додому, бо ти сьогодні так і не поїв нічого. Вибач, я проштрафилася з обідом. Просто зараз так багато хворіє на наших касиріт, і ці безглузді черги…
— Наташо, я все розумію. Не парься, — я посміхаюся їй, відчуваючи, як бурчить живіт. Коли я востаннє їв? У середині зміни?
— Ага, наче я не чую твоїх внутрішніх «китів». Все, тупай, стахановець, — вимовляє Наталка і йде з торгового залу до центральної каси. Я забираю з каси свою пляшку з воду, пачку цигарок та ручку. Вічно, як тільки її залишиш, так у неї з’являються ноги. І, як завжди, ніхто не знає, куди та клята ручка поділася. Живіт ще раз забурчав, натякаючи на те, що непогано б його погодувати. Вибач, організм, але їсти ми будемо тільки вдома. А додому ще треба дістатися. Я швидко переодягаюся, змінюючи чорну футболку уніформи на білу, з незрозумілою китайською тарабарщиною, зображеною посередині грудей, і показую своєму відображенню великий палець.
— Усім до зустрічі, — прощаюся я з колегами, дотримуючись негласного правила нашого відділу, показую рюкзак охоронцю і виходжу з магазину. «Слава богу відпрацював, без мінусу та скандалів, не дивлячись на те, що день сьогодні «гарячий». А хоча, сьогодні ж неділя. Усі в магазин і кинулися». Я зупинився біля метро і підпалив цигарку. От дідько, остання. Гаразд, тепер треба буде заскочити до кіоску біля будинку. Добре, що зараз тільки пів на восьму вечора, є час на поїсти, нормально сходити в душ, не поспішаючі, і півгодини позалипати на тупі видоси в YouTube. Я докурив, загасив цигарку об вбудовану у смітник попільничку і спустився в метро. Завжди любив ту атмосферу, що панує і підземці: прохолоду або тепло переходів, залежно від пори року, цей особливий запах метро, і самі поїзди, їх спокій, навіть коли людей у них так бахато, що важко дихати.Все ж таки в метро є щось дивно-привабливе, навіть, напевно, чарівне.
— Обережно, двері зачиняються. Наступна зупинка – станція «Двадцять третього серпня», — звично звучить із динаміків вагона. Я пам’ятаю цей голос з самого дитинства. І він не змінюється із роками. На відміну від мене, хлопця,якому виповнилося двадцять три.
Вийшовши через пару станцій, я підходжу до кіоску, і прошу у дівчини з шалено замученим виглядом пачку синього Вінстону. Розплачуюсь і засовую цигарки в рюкзак. Чотири пісні в навушниках, і я опиняюся біля рідного під’їзду. Прикладаю ключ до домофону, морщачись від того, що якийсь мудила залишив кішку в під’їзді, і бідна тварина справила свою потребу в якомусь кутку. Ні, я не маю нічого проти котів. Вони не винні у тому, що люди ідіоти. А так я взагалі собак люблю. Особливо лабрадорів. Найрозумніші собаки, спокійні, щоправда, алергіки, але селекція нещадна у всьому, без винятків.
— Це я тебе так довго шукав, — надривно співає Хливнюк, поки я піднімаюсь на третій поверх та відкриваю двері.
— Чи є хтось живий у цьому будинку? — весело питаю я, витягаючи з вух навушники. Кросівки стягую з себе, чи хоча просто витягую ногу, притримуючи взуття п’ятою іншої ноги. — Малі, ви вдома?
Ніхто не відповідає на мої питання, і я, поставивши кросівки на взуттєву полицю, проходжу на кухню, благо вони з коридором поряд. На холодильнику висить записка, яка повідомляє про те, що моя найдорожча родина вирушила в кіно на якийсь фільм, і вони будуть пізно. Насправді, в мене дуже чудова родина: мама і тато, та дві прекрасні сестри-погодки.
— О, зашибісь. Тиша. — Я переводжу погляд на плиту і бачу, що маман вирішила порадувати мене. Під скляними кришками каструль ховалися пюре та тушкована курка. — Пюрешка, моя ж ти рідна. Як же я хочу жерти! Як я люблю їсти! Швидко переодягнувшись і вимивши руки, я сів за самотню вечерю. Насправді не таку і самотню, бо компанію мені становив Куплінов, який вкотре не міг убити валькірію. Не те щоб я був фанатом комп’ютерних ігор, але дивитися проходження обожнюю. Під його «горіння» і вечеря пройшла веселіше, і чай із цукерками зайшов на «ура». Шлунок, який нарешті отримав їжу, перестав боліти. Ось як мало, виявляється, треба, щоб відчути себе людиною.А потім, коли їжа вже трошки клалася у шлунку, я перемив посуд, щоб не отримати ніжного маминого запотиличника. Ні, матуся любить мене, але терпіти не може безлад вдома.
А потім подумавши, вирішив, що не буду втрачати час і все таки піду у душ перед тим, як засяду робити завдання на понеділок. Зайшовши у ванну, я подивився у дзеркало, щоб точно виришити, чи не треба помити голову: бо я світло-русявий хлопець з довгим волоссям,за яким треба дуже добре доглядати,якшо ти не хочеш прославитися тим, що ти та ще неохайна свиня. Малі щось казали про нову маску для волосся і наполегливо просили її випробувати. Хто я такий, щоби відмовляти своїм маленьким жінкам? Тим паче тим, чию появу на світ я так чекав?
Увімкнувши Хабанеру на телефоні, я неспішно приймав душ. Дівчатка мали рацію. Маска чарівно пахла моїми улюбленими апельсинами, і начебто від неї волосся не відпало. Дякую і на цьому. Нерозумно судити про ефективність, спробувавши щось один раз.Я промокнув волосся від води, натягнув м’які домашні штани і став перед дзеркалом. Темно-сірі очі, в куточках яких трохи розширилися капіляри (потрібно буде закапати краплі), густі брови, приведені в порядок завдяки старанням сестер, які дуже люблять проводити на мені усіляки бьюті-процедури загострений ніс з невеликою горбинкою. З незвичайного в мені тільки довге русяве волосся та й зріст у практично два метрі, якщо точніше- то 188 сантиметрів. Я критично оглянув обличчя ще раз. Задоволений тим, що не знайшов на шкірі жодного прищу, я підморгнув сам собі і вийшов із ванної.Зазирнувши до своєї кімнати, я помітив, що кілька повідомлень блимали на екрані ноутбуку, який хтось, не будемо показувати пальцем на мене, не вимкнув зранку.
- Ех, справи мої справи, - пробурчав я, дістаючи величезний термос і включаючи чайник. Сьогодні на мене чекає весела ніч. Бо працювати, навчатися, та ще писати на замовлення без порції кофеїну- нереально.
— То що тут у нас? Ага, історія, — я скинув студентові повідомлення про стандартну вартість написання історії хвороби, і, отримавши згоду, відкрив стандартний бланк для історії хвороби. Дякую всім богам цього світу за наявність людей, яким ніколи чи ліньки писати ту купу завдань, що нам задають. Навушники у вуха, музику гучніше, і закінчуючи цю нескладку підготовку, починаю заповнювати бланк первинного огляду пацієнта.Я настільки заглибився в написання роботи, що не помітив, як дві мої сестри зайшли до мене в кімнату і міцно обійняли мене. Не можу сказати, що вони мене не налякали.
— Привіт, Владко. Знову гризеш граніт науки? - питає молодша, посміхаючись.
— Гризу. — Я встав зі стільця і обійняв їх. Дівчатка принишкли, кожна під своєю рукою. Такі схожі між собою: обидві вище середнього, з русим волоссям, та з такими ж сірими, як і в мене, очима. Добре, що пішли у маму зовнішністю, і не мають нічого від мого рідного батька. Боже, як же я люблю своїх крихіток. І тільки зараз, коли відчув, що місця мід моїми руками дівчатам якось замало,я збагнув, що вони знову виросли.Шкода, що мені банально не вистачає часу, щоби погуляти з ними чи ще якость провести з ними час.— Як кіно?
— Трейлер був кращим, — невдоволено відповіла Маша, молодша із сестер.
— Там буде фільм про собань наступних вихідних. Сходиш із нами? — спитала Марго, підводячись навшпильни і довірливо вдивляючись у мої очі. Ну що я можу їй сказати, коли сестра дивиться на мене такими очами?
— Звісно. Тільки ми втрьох, — сказав я і цмокнув кожну з дівчаток у щоку. Що ж, доведеться просити у когось із колег помінятися змінами. Плювати, впораюся.
* * *
Чесно кажучі, я ненавиджу другу зміну.В аудиторії, яка встигла нагрітись ще від перщої зміни, було жарко як у пеклі. Спека,що була так не властива кінцю вересня, бісила, як і сам факт того, що в масці та халаті було спекотніше ще на п’ять градусів. Пощастило дівчаткам - вони в універ хоч спідниці вдягнути можуть. Як тільки в Україні можна буде приходити на пари у кілті - я буду першим, хто у ньому заявиться. Бо відчинені навстіж вікна та двері ні краплі не рятували ситуацію.
— Владислав… Калюжний, — все ж таки визначилася з жертвою викладачка, — який варіант хочете?
— Валерію Данилівно, я хочу легкий, а так сьомий, — з викликом сказав я, простягаючи руку, щоб взяти бланк із тестами.
— Кажете, як майбутній головний лікар, — жінка заміялась і віддала мені листа.
— Взагалі не та посада, про яку я мрію. Мій максимум- завідувач алергологічного відділення, і я буду найщасливішим медиком у світі. — промовив і одразу почав прочитувати тести.
— Як мало декому потрібно для щастя! Отже, наступна жертва – Ілюшко. Ви запізнилися на минулу пару, тож вибору варіанта у вас немає. Тримайте п’ятнадцятий, — викладачка терпіти не могла тих, хто запізнювався, і одногрупниці можна було лише поспівчувати.Чотири години занять пройшли досить швидко. Після тестів було усне опитування, яке, як мені здалося, було легким. Швидко зібравши речі і склавши халат у пакет, а змінне взуття в сумку, я спустився сходами.
— Владе, тобі ж ніби на роботу? - запитав мене одногрупник. Я кивнув у відповідь. — Тебе до метро підкинути? Все одно в той бік їду. Тільки це там Юля з паралелі напросилася. Я знаю, що ви закінчили свої стосунки не зовсім добре, тому і попереджую.
— Та похуй. Вже рік минув. Розлучилися і розлучилися, — я махнув рукою і підійшов до машини.
— Ну як знаєш, але я ж попереджував, — знизав плечима Олег і викинув недопалок у сміттевий бак.
— Привіт, дівчата! — Я щіро привітався та посміхнувся, сідаючи на переднє пасажирське, і одразу ж пристібнувся. Ногам, як завжди, було мало місця. Ну блін, коли в тебе зріст практично два метри, чимось треба жертвувати. Але моя постійна жертва - комфорт у транспорті.
— Вітаю, Владиславе, — сказала моя колишня дівчина, не піднімаючи погляду від конспекту. Ох вже ці люди на підвищеній стипендії. Я нормально не відпочиваю, але маю досить поважну причину — оплата контракту, а вона заради ще однієї п’ятірки так гробить своє здоров’я. Але навчання не було основною причиною нашого розтавання з нею наприкінці третього курсу.
— Ну, ми з тобою сьогодні бачилися, тож вітатись немає сенсу, — реготнула Оля, дівчина Олега. — Будеш бутер?
— Звичайно, я не дурень,щоб відмовлятися від халявної їжі, — відповів я, одразу ж кусаючи запропонований бутерброд.
— А потім лежиш і вмираєш від загострення свого гастриту. Ти б їв хоч раз на день нормально. Тобі ж не можна ковбасу, — невесело промовила Юля, закривши конспект. Через дзеркало я побавич, як сумно вона дивилася вона на мене своїми карими очима. Пробач, моя мила, ти ж тоді сиділа зі мною в лікарні і бачила, як мені було погано. Я ідіот.
— Ну, не зовсім вмираю. Але себе ненавиджу. Але то будуть проблеми мене завтрашнього, — відповів я, продовжуючи жувати бутерброд, який секунду тому встав у горлі через спогади.
— Начебто й розумний хлопець, але ж такий ідіот, — тихо продовжила Юля, і хотіла ще щось сказати, але суперечку перервав Олег, який якраз перестав розмовляти на вулиці з нашою старостою і сів у машину.
— Завтра з алергології заміна, замість нашої Танечки хтось інший. Ліза поки не знає, хто це буде. Сподіваюся, що пронесе і не буде завідувачки. Владу пофіг, він майбутній алерголог, а нам з тобою, Оль, буде дупа, - сказав одногрупник і завів машину.
— Ой, чого одразу такий песимізм. Сядемо, вивчимо і здамо. Знайшов проблему всесвітнього масштабу, — Оля лише відмахнулася. — Два не поставлять. Тим паче пар всього десять.
Далі ми їхали у тиші. За півгодини я був уже на роботі. Все ж я помінявся з колегою змінами, і сьогодні був мій шостий робочий день, який ще і почався на дві години раніше. Не сказати, щоб я був у захваті від цього, але я обіцяв Марго та Маші, що проведу з ними вихідний. А свого слова треба дотримуватися. Сівши за кассу я почав свою робочу рутину: привітання, не забути запитати, чи є карта нашого магазину, а якщо ні - запропонувати оформити. Сказати суму покупки, суму, яку дали, та озвучити кількість здачі. У голові порадіти тому, що все більше людей розплачується карткою. Дякую вам, сучасні технології!
Півгодини обіду через чотири години зміни, і я знову в строю. Шкода, що Віра сьогодні на вихідному, і на курилці нема з ким побалакати. Віра була моїм блондинистим заспокійливим. Було в ній щось таке. Як обійме — так різко стає начхати на весь цей світ і на проблеми. Терапевтична леді, не інакше. Вона не була б зайвою сьогодні: гості як посказилися. Бабуся влаштувала скандал, що я вкрав її гроші. Цього не було, що довели камери. Біля неї хвилин п’ятнадцять стрибала охорона разом із адміністратором, доводячи, що я не брав її гроші. Потім чоловік наїхав на мене, сказавши, що я схожий на бабу, і мене швидше за все їбє мій чоловік ночами. Ні, на жаль, секс в мене лише з навчанням та роботою. Але я зовсім не проти, щоб у моєму ліжку опинилася симпатична дівчина чи милий хлопець.
Ось так «весело» пройшов час до десятої години вечора, і на роботі мені лишилося тільки дочекатися того часу, як потік людей стане менше, і я зможу трошки перепочити. Але ні, день вирішив виїбати мене остаточно. І на касу до мене прийшла моя персональна бісексуальна паніка. Високий, з гарним тілом, яке не міг приховати мішкуватий одяг, хлопець з темним та густим волоссям, яке лежало у легкому безладі на голові. Декілька пасм випали з зачіски, прикривши дужки окулярів. Ох, хлопче, я б віддався тобі хоч зараз, і тут, на касі, зніми ти їх. Тому що я втрачаю спокій від того, які серйозні в тебе твої карі очі. А я ну дуже люблю серйозних людей. А ці вії… До біса ці вії, коли в нього такі губи, що так і хочеться їх цілувати: чітко окреслені, трохи покусані, губи з вираженою луком купідону. Цікаво, а наскільки вони м’які, коли ти цілуєшся? І взагалі, який ти, коли цілуєш?
Він підходить ближче, і я закушую губу. Хлопець, якщо твої батьки не чарівники, я не знаю, як вони створили тебе. Ти ж ходяча спокуса. У вирізі зеленого світшота видніються ключиці. І у мене в голові клята уява малює те, як би я їх цілував. Так,блять, Влад, якого хуя ти думаєш про це?! Це людина, а не шмат м’яса.— Вітаю. Карта нашого магазину є? Маску надягніть, будь ласка, - сказав я, розуміючи, що чую від хлопця запах алкоголю.Трясця. Доля все ж таки вирішила під’їбати мене. А я вже розкотив губу. Хоча чого? Це просто гарний хлопець,який прийшов у магазин за добавкою. І це тільки твоїх проблеми,Владислав, що парубок тобі довподоби, і ще ти боїшся п’яних.
— Добрий вечір. — Голос у покупця був такий, що в мене від нього пішли мурашки по шкірі. Хлопець швидко дістав маску з кишені і натягнув її на обличчя, приховуючи обличчя. - Ні, карти не маю.
— Не хочете оформити, мобільний рахунок поповнити? — я тим часом пробивав його покупки, залипаючи на те, які у нього руки. Все як люблю: красиві пропорційні кисті з акуратними, хоч і не дуже довгими, пальцями, які завершувалися доглянутими нігтями. Терпіти не можу недоглянуті руки. Начхати, кому вони належать. Час гігієнічний манікюр зробити обов’язковим!
— А вас можна оформити? — вся чарівність хлопця пропала в один момент, як чарівна карета Попелюшки після дванадцятої . Запах алкоголю став надто сильним, і тривога почала охоплювати мене. Ні, не зараз. Я впораюся. Він скоро піде.
— Ні, не можна. Люди не продаються, — відповів я, стискаючи рукою стегно під касою. Мало хто знає, наскільки сильно я боюсь п’яних людей. Мені все одно, якої вони статі. Паніка буде у будь-якій ситуації. Дитинство з батьком-алкоголіком досі нагадувало себе. — Та гаразд, ти чого. Пішли зі мною, я тебе чимось пригощу, — хлопець став занато близько, і запах спирту став ще сильнішим.
— Ні, не треба. Мені неприємно, коли так фамільярно до мене звертаються незнайомі люди. Оплатіть, будь ласка, покупку, - здавлено промовив я.
— Так звичайно. — хлопець поклав купюру на підставку, і, як я потягнувся забрати гроші, обережно взяв мою долоню. — Красиві руки.
—Відпустіть. Швидко. Інакше я викличу охорону, — прошипів , намагаючись висмикнути руку.
— Та гаразд тобі, що ти така недоторка. — Але до покупця, мабуть, дійшло, що мені неприємно, і він відпустив мене.
— Дякую за покупку. — Я швидко видав здачу та перекрив касу, подивившись, що немає людей і вже прийшов час для технічної перерви. Поки я справлявся зі страхом та панікою, що охоплювала мене, телефон у ненормального задзвонив, і в динаміках пролунав чоловічий голос: «Димон, твою ж матір, ти куди з’їбався!»
Це п’яне чудовисько ще стояло біля каси, коли я швидко схопив пачку цигарок і вийшов на курилку.
— Йобнутий день. Пиздець. Виглядав як мрія, а за підсумком- п’яний мудак. Ненавиджу, — шипів я, намагаючись підпалити цигарку тремтячими руками. Тільки через декілька спроб я все таки зміг підпалити її та затягнутися вишневим димом. Сидячі на парапеті біля курилки я не відводив погляду від п’яного покупця, що вийшов із магазину, та кудись пішов, не помітивши мене. Слава Богу, що пішов. Може хоч залишок зміни буде без ось таких «приколів».