Вчора, 14.01.2023 росіяни влучили у багатоповерхівку у Дніпрі, зруйнувавши декілька підїздів. Вбивши 15- річну дитину та дорослих. Зараз кількість вбитих досягає 30 людей. Так само вони били ракетами у будинки у моєму Маріуполі, у драмтеатр, пологовий.
А росіянам все одно на наш біль. Бо вони продовжують так само знищувати життя людей у будинках у Запоріжжі, Києві, стирати з обличчя землі міста: Бахмут, Соледар, Рубіжне, Сєвєродонецьк, Херсон,який їм не скорився. Так само вбивають, влучаючи у ТЦ у Кременчуці. Як обстріляли площу у Винниці. росія- країна-терорист. росіяни- вбивці. Кожен з них винен. Навіть маленька дитина, яку тільки народила мати. Вони винні бо вони росіяни. Винні тому, що вони мовчали. Мовчали з 2014 року, саме тоді коли війна прийшла у моє життя. Як і у життя інших людей з Донецької та Ліганської областей. І вони нічого не зробили. Тому досить слухати російське. Досить толерувати росіян. Вбийте в собі малороса. Вони нам не друзі, не товариші. Вони нам вороги.
Перепрошую за мій хейтспітч, але таке життя.
P.S. Наступна глава буде через 3-4 тижні, бо авторці треба підлікувати свою анемію та вирішити деякі справи. Якщо бажаєте задонатити мені на пару гранатів — картка є в описі профілю.
POV Владислав
Збентежений та розгублений, я їхав додому, намагаючись зібратися з духом. Точніше, навіть зібрати в купу думки, які ніяк не хотіли вгамуватися, розбігаючись тарганами у гуртожитку, де студент ввімкнув світло. З однієї перескакував на другу, не знаходячи хоч якоїсь відповіді.
Все, що відбувалося вчора, було дивним. Цей вечір, повний тепла, тих клятих ніжних дотиків, від яких я розтікався як морозиво на сонці…А чого варті ранкові обійми, які змусили мене вискочити з квартири Діми з дикою ерекцією?! Взяти себе в руки я зміг тільки через десять хвилин. Мене лякала реакція мого тіла. Ні, я чудово розумію, що я бісексуальний хлопець, якому подобається кухар з найкращого ресторану у Харкові*.
Але…Я не шукав ні партнера, ні стосунків. І зараз із Дімою все стало зовсім заплутано. Я йшов просто випити, а сталося так, що вийшов з квартири хлопця з чітким розумінням того, що її власник мені подобається до нестями.
Де каверза в цьому хлопчику-ромашці? Не може ж бути все настільки ідеально і без проблеми: Діма добрий, любить дітей — у нього так горіли очі, коли розповідав про свій майстер-клас з приготування піци, готує настільки смачно, що просто слів невистачає для опису. Такі гарні хлопчики живуть тільки в фанфіках, а в реальному житті у всього і всіх є мінус.
Розкладаючи свої думки по поличкам, я і не помітив як опинився біля рідного під’їзду. Ого і мене автопілот. Від Діми до метро, дві станції, і від метро додому і не вбився. Піднявшись на дев’ятий поверх, дістаю ключі з кишені та відчиняю двері, акуратно притримуючи рюкзак з їжею, дбайливо запакованої Дімою. Буде шкода, якщо через мене щось зімнеться чи покришиться.
Увійшовши додому, я зрозумів, що щось точно трапилося. У коридорі, перед великим дзеркалом, стояла дуже сумна сестра. Маша повільно підійшла до мене та уткнулася чолом у груди, не давши навіть поставити рюкзак акуратно. До біса наплічник.
— Що трапилося, моя хороша? — стурбовано спитав я, притискаючи сестру до себе. Для молодшої, зовсім не схожої на Марго, така дія була чимось надзвичайним. Вона не надто любила тактильний контакт, воліючи висловлювати свої почуття іншими діями чи словами. Обійми були рідкістю.
— Я дуже-дуже втомилася… — ледве не плачучи промовила Марійка, і сильніше притиснулася обличчям до грудей. — І взагалі. Скажи мені чесно, я схожа на опудало?
— А хто тобі сказав таку дурню? — з тривогою спитав я. Рік тому така сама ситуація була і з Марго, і тепер я точно знав, що як говорити. Підлітковий вік – час загонів та ненависті до себе без причини, час, коли ти не розумієш себе, своє тіло, а ще це кляте тіло завжди тебе підводить… Але якщо є комусь допомогти та вчасно вставити мізки на місце — можна обійтися без сильних жертв.
— Однокласник сказав, що я потвора, і мене ніхто не полюбить. І що я можу хоч визубрити весь матеріал, але розумнішого не стану, — голос Маші тремтів. Я міцніше обійняв сестру і поцілував її у маківку.
— Зрозуміло, — всередині мутною хвилею піднімалася злість. Якась гидота посміла образити мою малу. Я почав гладити сестру по голові. — А тепер глянь мені в очі. Ти дуже красива. У тебе виразні сірі очі, доглянуте довге русяве волосся, у тебе пропорційно розвинена постава і, що важливо, тебе все гаразд зі здоров’ям.Це по-перше, а по-друге, тебе любить уся сім’я, ти дуже важлива для нас. У твоєму житті з’являться ще люди, яким ти будеш важлива і які тебе будуть і любити, і кохати. Не звертай уваги на те, що говорить якась не важлива, чужа, для тебе людина. Ти не розумна? А хто виграв обласну олімпіаду з німецької? Кого хвалила директорка як одну з найактивніших учениць школи? Ти моя розумниця. Я дуже хотів, щоб ти та Маргарита з’явилися на світ. І я не дозволю нікому вас образити. Ви обидві мені дуже важливі. Ви частина мене. А тепер скажи, який мудак тобі все це сказав?
— Стас… Він останнім часом почав усіх задирати, але інші можуть відповісти йому, сказати щось образливе у відповідь, а мені страшно, — я відчув, як футболка на грудях стає мокрою. Що ж, доведеться подати одній наволочі життєвий урок. Тому що я нікому не дозволю ображати мою родину, адже в мене не так багато людей, яких я можу зарахувати до цієї категорії.
— Ти хочеш, щоб я розібрався із цією ситуацією? — тихо спитав я, проводячи рукою по спині сестри. Най плаче, у сльозах немає нічого такого, а от легше вони дійсно зроблять.
— Хочу. Тому що вчителі нічого не роблять, хоч ми й скаржилися. Навіть директорка нічого не хоче міняти, — схлипування ставали тихіше, та й подих Маші трохи вирівнявся. От і заспокоїлася малеча
— Я поговорю з ним. Якраз зайду побачити Нелю Семенівну. А тепер давай на кухню? Я зварю твоє улюблене какао… А ще у мене є халявні булочки з корицею та бутерброди з м’ясом, — я поцілував сестру в маківку і міцно-міцно її обійняв.
— А какао з зефірками? — я кивнув на питання Маші. Вона посміхнулася і витерла сльози з щік. — Але я спочатку у ванну. Хоч вмиюся, бо лице аж пече. І тебе всього сльозами залила.
— Висохне. Хоча… Я все-таки зараз позбираю усі речі, що треба випрати. Закинеш, будь ласка, що там у кошику є і мої речі у машинку, а я потім повішу усе, добре? — поцілував сестру у кінчик носа.
— Добре. А ти мені як раз розкажеш про хлопця, у якого ти сьогодні був. Хочу сказати, що ти зробив чудовий вибір,— Марійка почала сміятися, бачучи як в мене розширяться очі. Як?! Де я проколовся? Хто нас бачив разом? — Влад, сонечко, не панікуй. Ти просто пахнеш чужим домом. Це не запах квартири Віри, бо я була у неї вдома. А цей запах я від тебе і твого волосся ніколи не чула.Ну і ще ти пахнеш приємними чоловічими парфумами.
— Коли ти в мене з людини перетворилася на пошукового пса? — спитав, знімаючи взуття. Господи, дав Бог сестру з нюхом мами. І блін, і не скажеш їй нічого!
— Палити переставай, і сам з таким будеш, — Маша показала мені язик і пішла у ванну, залишивши мене насамоті. Ох…Я поки що не думав розказувати ні сестрам, ні Вірі про Діму, але видно Доля вирішила робити по-іншому. І виходить треба здаватися моїм жінкам, поки це не зробили за мене.
Я пройшов на кухню, достав з рюкзака контейнери з їжею, і відкрив холодильник, шукаючи молоко.
— Влад, я глянула, у тебе там наче брудного одягу немає, знімай футболку і я ввімкну пралку,— крикнула сестра, відволікаючи.
— Зараз, постав молоко грітися, а я докину усе і поставлю, — я поставив пляшку з молоком на стіл.
Згрібаю одяг з корзини, сортую на світле та темне, і закидую першу партію для прання у пралку. Стараюся це робити досить повільно, щоб зібратися з думками. Бо…Це було якось важко. Ненавиджу поспішати. А тут наче витягли з серця почуття та думки з голови. Окей, треба взяти себе в руки. Це ж Марічка, моя розумна та тиха дівчинка, яка розуміє що і як. Досить мучити себе.
Я пішов на кухню, потрошку будуючи план, за яким розказувати про Діму, і про наше знайомство. Так дивно. Варити какао під уважний погляд сестри, який вона не зводила з мене. Маша сиділа на дивані, піджавши ноги під себе, уважно слухаючи про Діму: про те, як ми познайомилися на касі, як він налякав мене ледве не довівши мене до нервового зриву, як потім просив вибачення, безбожно червоніючи й заїкаючись, заламуючи пальці, і, звичайно ж, про вчорашній вечір. Про те, як я заснув на дивані, і прокинувся вже у нормальному положенні та з зарядженим телефоном, який у той вечір розрядився, поки я писав історію.
— Ну що я можу сказати. Пиздець вам обом. Хлопець, що червоніє і бентежиться ні з чого, і ти, у якого явно більше, ніж пара секс-іграшок. Я навіть не знаю, кому з вас співчувати більше, — від кожного слова сестри мої очі розширювалися дедалі більше, і дедалі нижче опускалася щелепа. Блять… У мене просто немає слів, що сказати хоч щось адекватне.
— Я не хочу знати, як ти про них дізналася… — все-таки взяв себе у руки. — Але, дай мені, будь ласка, відповідь на запитання, Маріє Ігорівно, якого біса ти матюкаєшся?!
***
Минуло кілька днів з того прекрасного вечора, проведеного разом із Дімою. І я ніколи не думав про те, як мені буде особливо важко прокидатися вранці від того, що уві сні мене обіймали руки хлопця, водили кінчиками пальців по тілу та міцно притискаючи до грудей. Якщо бути чесним, то не лише обіймали. Вперше за кілька років я ледве не перебіжками діставався до туалету і мастурбував, уявляючи, як губи Діми ковзають по моєму члену, чи я стаю перед ним на колені, чи як його широкі долоні стискають мої сідниці. Ні, з цим щось потрібно вирішувати.
Діма явно не був натуралом. Або я чогось у цьому житті не розумію. Ну, хто не ризикує, той не п’є шампанського. У кращому разі — у мене щось вийде, а ні — буду з побитим обличчям. Неприємно, але не смертельно. Ось візьму його номер телефону, бо щось затупив та не взяв, поки був у гостях, та напишу. Тільки залишилося зустрітися з ним на касі та написати на чеку мій нік у телеграмі або спитати його. Але життя вміє дивувати.
Вечір четверга, і я прискіпливо вдивлююся в екран телефону, не вірячи в те, що читаю. «Привіт. Це Діма. Ти не хотів би сходити зі мною на лицарський турнір?». Тобто він і зроблений перший крок? Хлопче, ти там випив чи що? Вдих-видих і сам себе прошу не робити дурниць. Я й так хотів сходити на фестиваль Середньовічної культури, але у малих були додаткові заняття, а у Віри стояла зміна, яку вона як би не просила, не змогла поміняти. Доля, дякую тобі! За те, що все склалося і за компанію.
Я закусив губу і написав відповідь Дімі. Можливо, через те, що він не бачив мого обличчя, або тому, що переписуватися людям найчастіше набагато простіше, адже є час подумати, листування з ним йшло дуже легко, на відміну від живої розмови. Полискувавшись пів вечора, ми домовилися зустрітися о дванадцятій, у суботу, біля центрального входу до парку Горького.
Тепер залишилася справа за малим. Пережити п’ятницю. Але на неї я мав не менші плани, ніж на суботу. Я вирішив, що треба сходити до школи та поговорити з викладачами, яким, як завжди, виявилося начхати на проблеми учнів, і з кривдником сестри.
Відпросившись трохи раніше з пари з моєї улюбленої алергології, я вирушив до рідної шістнадцятої школи. Скільки славних моментів було пережито у цих стінах! Але найтепліші спогади були пов’язані з моєю вчителькою історії. Неля Семенівна була з тих учителів старого покоління, які вміли прищепити любов і повагу до свого предмета. І тому, що вона любила свій предмет, її уроки ніколи не були нудними. Особливо, коли вона в автентичному костюмі якоїсь історичної доби розповідала про події тих часів.
Адже як можна не захоплюватися, коли перед тобою стоїть жінка, що немовби зійшла з картини «Аколада» Едмунда Лейтона, і говорить про лицарів, про те, як виглядали їх бої, що мечі були не самою головною зброєю, скільки важив їх обладунок і для чого потрібні були зброєносці? Мене, шестикласника, це шалено вразило. Напевно, завдяки її ставленню до своєї роботи я полюбив Середньовіччя.
А потім, коли став трошки старшим, дізнався і про щорічний реконструкторський лицарський турнір та а-ля Середньовічного ярмарку, що супроводжував його. І ось уже у всьоме збираюся відвідати фестиваль. Щоправда, цього разу компанія буде трохи незвичною, але сподіваюся, що Дімі сподобається ця подія.
Поки я йшов до школи, я міркував, що сказати Стасові. Чи варто говорити йому про те, що це низько — говорити образливі слова іншій людині? Що людині потім болить і це може зруйнувати життя? Що агресія і грубість — наслідок того, що ти сам у собі не впевнений. Адже коли ти нічого для себе не значиш, тобі доводиться ображати тих, хто не зможе тобі дати відсіч, щоб хоч трохи піднятися у своїх очах. Якщо ти себе поважаєш і хоч щось вмієш — ніколи не подумаєш про те, щоб кривдити когось, бо тобі є як і чим підняти самооцінку.
Підходячи до заднього двору школи, я почув шум сутички. «Ех, нічого не змінюється у цьому світі. Як завжди, бійки там, де ніхто не побачить. Хоч би там камери поставили, ну скільки ж років пройшло, а все залишилося як п’ять років тому! », — подумав я, збираючись рознімати бійку. Але побачив те, що мене вразило до глибини душі. Мої славні молодші били хлопця, швидше за все, славнозвісного Стаса. Тому що іншого претендента на подібне від досить спокійних сестер я й уявити не міг.
— Якого біса?! — тільки встиг вимовити я, коли Маша з усього розмаху врізала кулаком у ніс своєму кривднику. Я навіть не встиг підійти настільки близько, щоб зупинити її, але був достатньо близько щоб почути, як волого хлюпнув, швидше за все, зламаний від удару сестри ніс.
— Ой, — тільки й промовили дівчата, захоплені зненацька мною на місці злочину.
— Я поговорю з вами вдома. І вам розмова не сподобається, — я зло подивився на сестер і опустився навколішки перед хлопцем, який сидів на землі. Трясця, ще й аптечку забув вдома. І нічого немає, окрім пляшки води та серветок.
— Мені не потрібна допомога від підораса, — сипло промовив Стас і відкинув голову назад, думаючи, що цим зупинить кровотечу. Дурень. Так не можна робити.
— По-перше, ти дурне. А по-друге, моя сексуальна орієнтація не стосується дитини. Голова не болить, не паморочиться? — спитав я, нахиляючи хлопця трохи вперед. Ох ці злі діти… Але звідки він знає, що я бі? Місто не таке маленьке, щоб усі все знали. У Харкові майже півтора мільйона живе.
— Ні все нормально. Щас посиджу трошки, і взагалі все буде добре, не вперше таке, — Стас одним різким рухом вправляє собі ніс, і від звуку, який супроводжував цю дію, у мене пробігають мурашки по спині. — О, а ніс навіть не зламали. Прикольно. Маш, а у тебе гарно поставлений удар. Моя повага.
Наступні пів години я провів за тим, що допоміг вмитися дитині та довів до будинку, де жив хлопець. Вже перед дверима квартири я взяв номер телефону Стаса разом з обіцянкою того, що, якщо стане гіршим, він розповість про бійку батькам і зателефонує мені. І вже потім ми вирішимо ситуацію, що сталася.
Те, що уткнули дівчатка, просто вибило землю в мене з-під ніг. Виховуватиму я їх, звісно, удома, за зачиненими дверима. А зараз їм вистачало й того, що я дивився на них розлюченим поглядом, що не обіцяв їм нічого хорошого. Он як закусили губу і нахмурилися. Дівчатка були надзвичайно тихі й не промовили ні слова під час дороги.
Ледве за мною, я пропустив сестер уперед, зачинилися двері, тихо, хоч на них і хотілося накричати, у них спитав: — Що за неподобство ви влаштували? Одній чотирнадцять, другій на рік менше, розуму хоч трохи може бути?! Ви ж розумієте, що один незграбний рух, удар не туди — і він би помер! Тим більше Машо, ну якого біса ти полізла до нього з кулаками?
— Владе, він назвав тебе підорасом. А це як мінімум образливо. Я розумію, що тобі начхати, як тебе називають інші люди, та інше. Але нам не начхати. І тим більше ти сам казав, що сім’ю треба захищати,— так само тихо відповіла Марго, дивлячись на мене з під лоба.
— Але ж не кулаками. Дурепи малі, — я спиною спустився по дверях і прикрив обличчя руками. — Як мені тепер не вважати себе паскудним старшим братом? Я ж вас не цьому навчав. Навпаки, трясця, казав, що людина — тендітне створення, і щоб покалічити когось, не треба надто багато сил…
— Пробач… Такого більше ніколи не повториться, — Маша сіла поряд зі мною і несміливо поклала голову на плече. — Просто він… Заслужив. Бісив до нестями, кажучи й про нас і про тебе.
— Мене теж багато хто бісить, але я їх не б’ю, — я притиснув до іншого плеча Марго, що сиділа поруч, де тільки місце знайшла, і глибоко зітхнув. — І сенсу лаятися на вас теж немає…
— Ага, — Маргарита міцно стиснула мою руку, — ти краще розкажи, герой-коханець з ким ти завтра на побачення йдеш?
— З покупцем із каси. Я ж у нього ночував, коли тобі дзвонив. Машо, а чого повністю не розказала про Діму? Ну я ж знаю, що це ти мене здала. — я потер рукою по голові сестри. От мале
— Я. Ну…Ти сам краще все розкажеш, ніж ото я, що запам’ятала. Та і взагалі. Ти так учора радів написаному повідомленню від нього, що твою сяючу моську не помітив би тільки сліпий. А у нас проблем із зором немає. І нам ще нашого улюбленого братика до побачення готувати. Щоб ти в нас став ще гарнішим, ніж був. А знаєш скільки це нам роботи? Твої синці під очима прибрати, косу тобі заплести, бо потягне хто-він-там-тобі на ристалище. А це тобі не з татом на мечах поролонових боротися. Тут ніхто не знає, як буде, раптом і за волосся смикне? — наївно спитала Маша. Ні, моя краса, я твоєму прекрасному і невинному погляду більше не вірю. Не після того удару в ніс. Але я не можу на них довго злитися, як би не хотів цього.
— Гаразд, малі, переконали. Зараз поїмо, і я здаюся у ваші чіпкі та майстерні лапки, — засміявся я і підвівся з підлоги, піднімаючи за собою і сестер.
***
— Та красень ти, красень. Не нервуй, — Марго стиснула моє плече і чмокнула у щоку. — Ми що, даремно з Машею старалися? Практично ельф, якби не купа браслетів, джинси та оця брудно-жовтогаряча толстовка. Вона, звичайно, так і волає, що ти фанат осені та й тобі пасує, але цей дурний колір…
— Не слухай її. Тобі в худі тепло та зручно? Ну от і все. І досить перед дзеркалом стовбичити! Гірше ніж ми з Марго перед театром! Йди вже на зустріч до свого молодого чоловіка. І не забудь купити нам сувеніри, — Маша мало не силоміць випхнула мене з квартири, не давши навіть нормально одягти рюкзак.
Ох ці сестри… Але чесно кажучи, вони весь ранок носилися зі мною: після ранкового душу, перед яким Марго командним тоном наказала мені прибрати з обличчя те неподобство, яке я називаю бородою (А моя мрія — відростити класну бороду), мене обмазали маскою для поліпшення кольору обличчя, і посадили за стіл снідати.
— Це щоб ти потім не нив, що в тебе шлунок болить, — Марго поставила переді мною тарілку з гречкою та котлетами. — Помідору будеш?
— Буду, мамуся, — я показав язик сестрі, сподіваючись, що мені не прилетить за таке звернення.
— Слухай, синку,— Марго уперла руки в поки, ставши дійсно схожою на нашу маму, навіть тон голосу один в один. — Їж мовчки. Нам з Машею щось робити з твоїм волоссям. Тому не біси мене, інакше тобі щось відкушу. Віхо, наприклад.
А потім дівчата в чотири руки щось мудрували щось з зачіскою, але не витримали, бо волосся не трималося докупи та розсипалося.
— Ой, най буде що буде, сил вже немає! — і сестри все-таки, не думаю, що без прокльонів у мою адресу, заплели волосся у дві тоненькі коси біля скронь та зібрали решту пасм у хвіст. А потім навіть не дали мені вибрати одеколон!
— Будеш пахнути оцим, — Маша пшикнула на мене Lanvin Eclat d’Arpege Pour Homme, мої улюблені, та яких у флаконі залишалося зовсім небагато.
Усі ці збори трошки відволікали та не давали загнати себе у глухий кут. Насправді мені важко було не хвилюватися. Тому я й вийшов практично за півтори години до зустрічі. Цього часу мало вистачити для того, щоб випити кави, пройтися улюбленим парком, який потім переходив у парк Горького та зібратися з думками. Мене все ще дивував той факт, що Діма роздобув мій телефон, хоч я впевнений на 99,9%, що знаю хто йому сказав. Отаке біляве з блакитними очами джерело. Але запрошення саме на фестиваль? Теж Віра підказала?
Я ввімкнув рок-оперу «Моцарт», і в навушниках хрипкий баритон Солаля в парі з сумним голосом Маеви почав розповідати про те, що лише безумцям під силу змінити цей світ. Як символічно. Тому що я збираюся стати божевільним і поцілувати Діму сьогодні. І начхати, що буде в кінці. Тільки як його поцілувати та де саме? Може, у парку? Але це треба ще й підгадати момент, щоб людей було зовсім мало. Я знав пару місць, але дідько, чи вийде?
Отак думаючи я дійшов до улюбленої пекарні й швидко піднявся по сходах, одразу ж вітаючись з бариста з Arabica family coffee.
— Привіт! Давно тебе не бачили! А от Віра заходить сюди постійно, не те що деякі,— ласкаво пожурила мене худенька білява бариста і показово похитала головою. — Не треба так. Як справи?
— Ну, ти ж знаєш сій чудовий маршрут робота-дім-пари-робота, вибач. У наступний раз прийду з малими. Великий капуч з горіховим сиропом, будь ласка. У вас як тут? о я ачу, що людей багацько на терасі сидить,— я відсканував код для оплати, не чекаючи поки дівчина назве суму.
— Ти ж зазвичай з солоною карамеллю береш, — бариста як раз і тримала в руках пляшку зі згаданим сиропом.
— Сьогодні захотілося спробувати Вірин варіант,— я посміхнувся і кинув гроші у баночку з чайовими.
— А, ну окей. Та що наші справи. Міша зараз поїхав за молоком, бо чогось забули про нього. Та і літне меню ще гарно йде, хоча з такою спекою! А я ось що хотіла спитати. А ви ж з Вірою не зустрічаєтеся, ні? Ви виглядаєте як пара,— на мене допитливо подивилася дівчина, не забуваючи наливати каву у стаканчик. Я здивувався. З чого у людей одразу такі думки? Ми просто дружимо, і Віра мені дуже важлива.
— Ти що? Ми друзі. Вона мені наче ще одна сестра! — я показав звіт про проведену оплату і прийняв з рук дівчини свою каву. — Тільки якась маленька, наче водою не поливали, тому і не виросла.
— Не всім бути такими як твоя родина! Ото повиростають і все, нас маленьких лякають,— бариста засміялась та махнула рукою. — Передавай вітання своєму Сонечку, а мені працювати треба. Гарного дня!
— І тобі. Привіт Мишку! — я вийшов з кав’ярні ще більш збентежений. Ну Господи, ну дружимо ми з Вірою, що, у нас ніхто не вірить у дружбу між хлопцем та дівчиною?! Наче на вулиці не двадцять перше сторіччя.
Я спустився униз по асфальтованій доріжці, і піднявся по дерев’яним сходам, щоб швидше опинитися біля системи ставків, в які стікала вода з джерела, що було посередині парку. Насправді Саржин Яр кілька років тому не був схожим на те, чим він був зараз. Не було ні велосипедних доріжок, ні прокладеної дороги до парку Горького. Лише недоглянутий ліс, що залишився від ботанічного саду. Але після реконструкції всюди зеленів акуратний газон, а ніжний шум води, що протікала через бетонні каскади, заспокоював. Навіть галасливі качки, які стали постійними мешканцями парку, та вереск дітей з майданчику не змогли зіпсувати магічний флер спокою, що панував тут.
Я сповільнився і підставив обличчя сонцю. Так добре та тихо. Навіть думки перестали бігати всередині голови. Озирнувшись, я помітив, що осінь поступово входить у свої права, дарма що вдень все ще було спекотно. Деякі стовбури дерев обвив почервонілий дикий виноград, а в повітрі витав якийсь особливий запах осені. Я вдихнув його на повні груди, сподіваючись на те, що навіть через роки Саржин Яр не зміниться, і в ньому буде ось так затишно.
Мою увагу привернув гавкіт собаки, що йшла зі своєю господаркою мені назустріч. Хм, а вони схожі. Яскраво-руда середнього зросту дівчина, з таким же рудим чау-чау. Однаковісінькі. Цікаво, а дівчина з народження з таким кольором чи прийшла до майстрині зі словами: «Хочу колір волосся як шерсть мого собаки»?
Досить тупих жартів, Влад. Ну немає в тебе почуття гумору, не має. Щось було незвичного у тій дівчині, те, що примусило зупинити на ній мій погляд і роздивитися її пильніше.. На чорній футболці був якийсь дивний смайлик: він мав три крапочки-ока, а посмішка з двох боків закінчувалася невеликими гострими стрілочками. Прикольно. Може то символ із коміксу чи чогось ще? Я і сам фанат ігор, щоправда, часу на це ніколи не вистачає. Але подарованій Вірою підвісці у вигляді голови вовка з вишкіреною пащею я тішився як дитина. І навіть сьогодні маленький символ школи вовка висів на одному з численних браслетів, що оплітали мої руки.
Після того, як я находив третє коло парком, коли вже і та дівчина з псом на мене дивилася дуже дивно, вирішив, що немає сенсу відтягувати час до зустрічі. Над головою мирно гуділа канатна дорога, якої боявся як полум’я. Я боявся висоти.І дізнався про це як раз на канатці… Через двадцять хвилин неспішної ходи я стояв біля центрального входу і намагався знайти в натовпі Діму. Добре, що хоч поки йшов до входу парк продивився, що і де стоїть з палаток. Мене дивувало те, що людей у цьому році було занадто багато, але це зараз скоріше плюс, ніж мінус. Можна багато чого зробити у натовпі.
Як виявилося, знайти Діму зовсім не складно. Він стояв у тому самому зеленому світшоті, в якому був у нашу першу зустріч. Темне кучеряве волосся сіпав вітер, перетворюючи його з обережно зачесаного на безладну кипу. Через плече хлопця була перекинута невелика сумка. На мить у мене від нього, такого затишного, з цією розгубленою усмішкою на його губах, йокнуло серце. Я підійшов ближче і зміг роздивитися, що на сумці було видавлено емблему ресторану, в якому він працював. Ох вже ця любов до роботи…Хоча, Дімі його робота дуже подобається, тому зрозуміло, що він хоче мати все з нею.
— Привіт. Як ти? — кажу, і міцно обіймаю хлопця. Що ж, сьогодні якщо й дивувати, то дивувати на повну! Від нього приємно пахне парфумами, і він у моїх обіймах весь такий, що в мене невистачає слів.
Діма ніяково відступає на крок і зніяковіло усміхається, озираючись довкола: — Привіт, нормально. Я жодного разу не був на таких ярмарках? Не знаю, як правильно оце все назвати…
— Ти просто від своєї роботи не відриваєшся, от і пропускаєш найцікавіше! - що ж, неприємно, що він відсторонився від мене, але не смертельно.Тим паче це я звик зі своїм Сонечком до таких обіймів.А іншим це може не подобатися. З усмішкою дивлюся на хлопця: — Дивись, у нас є час до турнірів, його трошки більше ніж годину, чи не хочеш спробувати дещо? Ти взагалі відкритий для експериментів?
— Я не знаю, чи це доречно, особливо, коли тут напевно багато смачної їжі, але ось, — Діма відкриває сумку і дістає з неї дуже знайомий червоний квадратик, простягаючи його мені. Трясця, як приємно…
— Балуєш мене, — у моїй голові дозріває план. Я тягнуся за шоколадкою та спеціально довше тримаюся за руку хлопця. Які ж у нього гарячі долоні… — Багато солодкого не буває. Я ж його дуже люблю. До речі, мої сестри просили передати тобі, що вони в захваті від твоєї випічки. Їм дуже сподобалися булочки, а бутерброди з м’ясом взагалі кращі, ніж у нашої мами. Але мамі краще не знати про цю фразу, вона не образиться, але засумує.
— Я радий тому, що тобі та твоїм сестрам подобається те, як я готую, — Діма мило усміхається, трохи розслабляючись. І від його усмішки в мене завмирає серце. Ну не можна так зі мною! Я слабе. Отак в тебе остаточно закохаюсь, навіть без маленького шансу повернути усе назад. — Я не проти спробувати щось нове і взагалі тут погуляти! Тут все таке.. незвичне
— Ну, дивись, за годину можна багато чого встигнути, — я з жалем відпускаю руку і лукаво посміхаюся Дімі. — Тут наметів повно-повнісінько: не тільки з прикрасами та їжею, а й з… Не знаю, чи взагалі нормально пробувати настоянки у твоїй компанії. Але ще є багато шкідливих, бо вони смажені, ковбасок. І до них часто подають пиво та сидр. Хоча це ж не наш варіант?
Діма задумався, на мить насупившись. Мене дуже тішить, що він зі мною зараз більш відкритий, аніж у минулі зустрічі. — Давай до ковбасок та цікавостей, про які ти казав у листуванні. Сидр та настоянки наступного разу, якщо ти не проти.
— Зрозумів. Ну, тоді на зустріч із їжею, — я схопив хлопця за руку і потяг через натовп до іншого краю парку. Зараз дуже багато людей, щоб хоч хтось звернув увагу на те, що два хлопці тримаються за руки. А те, що Діма не висмикує руку — тішить мене сильніше за зарплату, що впала на карту.
Ми пройшли повз ятки, що торгували прикрасами, і я зупинився біля добре знайомого мені намету, де усміхнена темноволоса дівчина продавала всілякі ковбаски, смажені на вогні, і солоні кренделі.
— Привіт, красуне, — я усміхнувся Даші та відпустив руку Діми. Останні три роки я брав ковбаски тільки в цьому місці, бо смачнішої їжі, ніж тут, я ніде не їв за весь час фестивалів.
— І тобі не хворіти, дріб’язок. Де ти сестер загубив? І що це за нове обличчя поруч з тобою? — я показав язик дівчині та сам засміявся, почувши її сміх. Подумаєш, різниця в чотири роки, а тут одразу малим обзивають.
— Та де вони можуть бути? На допах. На побачення ще не бігають. А це Діма, мій знайомий, він взагалі вперше на фестивалі. Ну що, — я глянув на трохи приголомшеного Діму і широко усміхнувся йому, — вибрав? Я буду дві курячі з сиром і більше овочів, буль ласочка, а ще ось той славний крендель.
— Яловичина із зеленню, і теж крендель, будь ласка, — Діма серйозно подивився на мене і спитав, — чи можу я все це сплатити, чи це буде недоречно?
— Ох, який чемний хлопчик. А ти без пари, кошенятко? Моїй мамі ой як би личив такий зять, — на червоних губах дівчини розквітає лукава посмішка. Хлопець червоніє, і я бачу, як він хоче втекти звідсіля подалі.
— Дашо, не знущайся з людини! А ти, Дім, навіть не думай про таке. Чи у нас хтось покликав — той і платить? — я здивовано підняв брову, бо вже дістав телефон для сплати.Хлопець нервує, і це чудово видно. Окей, вирішимо ситуацію швидко: — Давай так зробимо: ти платиш за ковбаски, а я тоді за напої та солодке.
— Гаразд,— покірно погодився Діма, радий тому, що Даша, розпусниця така, вже поклала нашу їжу на картонні тарілки, і вже ввела потрібну суму на терміналі.
— От і добре, — я задоволено примружився, усвідомлюючи, що зараз з’їм шалено смачні ковбаски, з хрусткою від гриля скоринкою і розплавленим сиром. Наче і їв перед виходом, а живіт урчить, наче зранку і макової росинки у роті не тримав.
— А ти багато разів бував тут? - запитав Діма, коли ми відійшли від ятки Даші та сіли за невеликий столик під поставленими наметами.
— Ну… — я замислився і почав рахувати, — це всьоме. Я зазвичай із сім’єю ходжу, ось перший раз із кимось, хто просто так сам запросив. Хочу сказати одразу, мені приємно, що ти запропонував зустрітись.
— Це добре, — я побачив, як Діма видихнув. Збентежений, зашарівшийся, він продовжив, — щиро кажучи, мені Віра підказала. Вона сказала, що тобі подобається отаке.
— Ох це Сонечко… — Вірочка, щастя моє, моя ти ж звідниця! Усі блага світу для тебе. — Треба буде їй купити якийсь тортик. Щоб подякувати за те, що у мене така чудова компанія сьогодні.
— Я вже подивився. Віра сказала, що їй подобається «Зимова вишня», - з усмішкою промовив хлопець і відкусив ковбаску.
— І взагалі все з вишнею, — промовив я, не відводячи погляду від Діми.Стоп. Віра. Твою ж… Ось блять про кого вона говорила тоді. Влад, ти точно жираф. Або лінивець. У кого ще зі швидкістю реакції не дуже? — Дімо, чи можу я дещо тебе спитати?
— Звичайно, — трохи здивовано промовив хлопець, відкладаючи вилку убік.
— Як довго ти ходиш до мене на касу? — спитав я, примружуючись. Ось зараз точно дізнаюся, чи про нього говорила Сонечко.
— Емм… Не знаю. Я не засікав час. Просто коли бачив, що ти працюєш, йшов до тебе, — без краплі збентеження відповів Діма, дивлячись мені у вічі. Не відводить погляду, наче чекає моєї реакції.
— Пів року чи трохи більше? Знаю, я ставлю дивні питання, але все ж таки, — доторкнувся до руки хлопця, не відводячи погляду від його карих очей. Такі гарні, і сяють, наче там живе сонячне проміння.
— Не знаю… може довше, — Діма зніяковів і рум’янець покрив його щоки. — Я почав ходити до цього магазину, коли переїхав і почав обживатися. До інших, таких великих, просто далеко.
— Цікаво… — я замислився ще дужче. Гаразд, це все згодом! Можливо Віра все ж пояснить, що мала на увазі. — Вибач за такий мінідопит. У нас не так багато часу залишилося, так що їмо та й підемо?
— Та нічого страшного… — так само розгублено промовив Діма і взявся за їжу.
— Ну, як тобі ковбаски? — спитав я, коли ми вже доїли. — Чи не хочеш щось випити? Квас чи морс? Може каву, чи ти не зраджуєш Годувальниці?
— Хах, — короткий смішок, від якого мене наче випалює зсередини. — Краще морс. А ковбаски дуже смачні. Просто та дівчина… — ох, знову соромиться. Коли йому ніяково він починає відповідати максимально короткими, рубленими, фразами. Жаль, що сьогодні ми вирішили без алкоголю, бо з ним розмова йде набагато легше. Хочу… Тоді змінюється і сам хлопець. А я хочу розуміти його таким, яким він є.
— Я б хотів перепросити за неї. Даша зазвичай не така. Просто ти новенький, і вона вирішила щось отаке сказати. Давай таки підемо за морсом, бо скоро почнуться змагання, і до ристалища не зможемо проштовхнутися, — я втішно усміхнувся, забираючи сміття зі столику, і повів хлопця до ще однієї ятки.
— Ристалище? — перепитав Діма, не зрозумівши про що я.
— Майданчик для лицарських боїв. Зазвичай засипаний піском, щоб не надто боляче падати, — ух, тримайся, мій хороший. Про історію та лицарів я можу говорити годинами. — Добре, що тут немає зіткнень на конях. Знаєш такий класичний лицарський турнір із фільмів та серіалів? Біжать коні з двох різних кінців ристалища, на них вершники з піками, збиваються, і добре, якщо піка не пройшла наскрізь, бо й таке бувало. Дика смертність. Хоча, у середньовіччі хтось тільки не вмирав… Але якщо ти пережив дитинство, чуму, війну та голод у тебе були непогані шанси жити до сімдесяти.
— Ось як…А я не знав цього. Але, звісно, дуже шкода всіх цих людей…Бо таке видовище того не варте, — Діма задумався, а я взявся цькувати себе за те, що йому, можливо, зовсім не цікава історія, а я вивалив на нього купу непотрібної інформації.
— Людство завжди любило безглузду видовищну жорстокість. А ти не проти після боїв реконструкторів побешкетувати? — я лукаво посміхнувся, випиваючи холодний вишневий морс. Звичайно, не той аспект слова «побешкетувати», який би мені хотілося, але все ж таки.
— Що? — розгублено запитав Діма, взагалі, схоже, мене не розуміючи. Ох, Влад, ти дурне…
— Ти, я, пінопластові мечі та славна битва, — я подригав бровами. — А ще можемо потім взяти справжні мечі до рук і шолом із кольчужним коміром, щоб пізнати все щастя лицаря середньовіччя. Щоправда, битися в них не можна, інакше реконструктори тебе в їхньому спорядженні й поховають. Бо воно коштує як крило від літака.
— Якщо хочеш, — з поблажливою усмішкою відповів Діма, допивши свій напій, — мабуть, справді цікаво уявити себе у ролі лицаря.
— У, який ти нудний дорослий, — я не втримався і показав хлопцю язик. Так, мені двадцять три і я поводжу себе як дурник. Бо хочу і можу. — Ти просто ніколи не пробував такого.
— Ти правий, — відповіддю мені стала шалено добра посмішка, від якої я відчув себе морозивом на літньому сонці. Бо так само розтанув і не міг нічого з цим зробити. — І чого не спробувати?
— У тебе гарна посмішка, — зніяковіло вимовив я. По Дімі було видно, що він дуже хоче сказати щось, але поки не наважується на комплімент у відповідь. Ну, не вперше мені брати все у свої руки! — Ну, що ж, поїли-попили, можна і до лицарів!
Я знову схопив Діму за руку для того, щоб не загубити його у натовпі. Ось тільки того, що його пальці з невеликими мозолями обережно стиснуть мою долоню у відповідь, не очікував. Я підвів очі, щоб подивитися на Діму, але на його губах була тільки спокійна посмішка. Цей день стає все цікавішим і цікавішим.
Весь той час, коли я, не відриваючи погляду, стежив за боєм лицарів, які билися то віч-на-віч, то групою по п’ять осіб, хлопець не відпускав моєї руки. Як добре, що мій рум’янець від цього можна списати на захоплення від лицарів. Боже, як я хочу, щоб він і далі тримав мою руку у своїй. Це ж не так і багато… Залишок битв пройшов повз мене. Бо які лицарі, коли тебе отак тримають за руку людина, яка тобі подобається до нестями?
І лише коли оголосили результати турнірного заліку, я зміг відволіктися від того, що тепла долоня тримала мою. Що ж, нам залишилося тільки пограти в лицарів, і цей чудовий вечір закінчиться… Але мені так цього не хочеться. Відставити нити. Тоббі ще обіцянку виконувати.
Ми дійшли до місця, обгородженого м’якою огорожею. Усередині майданчик був застелений матами, щоб ніхто не покалічився в запалі несправжньої битви. Я привітно махнув знайомому реконструктору і взяв у нього спорядження. Зі своїм я впорався досить швидко, але ось Діма…
— Я тобі зараз допоможу, — промовив, застібаючи боксерський шолом на голові хлопця. Закінчивши допомагати йому, я перемахнув через огорожу і шалено усміхнувся: — Я чекаю на тебе!
— Ну, добре… — Діма, як слід чинити адекватній людині, пройшов через хвіртку і взяв у руки меч, дивуючись, що зброя явно важча, ніж він думав. Ну, хлопці з клубу роблять свої мечі якось хитро, тому ними можна битися практично як справжніми, правда, з хорошим бонусом у вигляді неможливості сильно покалічити противника.
— Я не порцеляновий! Покажи мені свій дух авантюризму! Ти ж лицар, уяви, що ти б’єшся за серце найкрасивішої королеви в трьох царствах. А ще ти у неї закоханий до нестями, і готовий зробити усе для своєї леді! — вирішив я підбадьорити хлопця, що трохи розгубився. Я не бачив, як змінилося обличчя Діми, але він став завдавати ударів, схожих на ті, що були на турнірі. Хех, все ж таки піддався настрою.
Я почав із запалом повторювати вивчені за сім років стійки й удари, насолоджуючись тим, як шумить натовп, що зібрався біля огорожі. Це так дивно. Але не треба відволікатися, бо Діма уже влучив мені по нозі і я ледве стримався, щоб не матюкнутися.
— У тебе добре виходить! - прокричав, відчуваючи, як піт заливає очі. Кляте спорядження. Діма намагався контратакувати, і що ж, кілька разів йому все-таки вдалося мене зачепити, і тепер трошки нило там, де він влучив. Якоїсь миті хлопець невдало оступається і падає на мати: — Дивна поразка… Але я відвоював мою принцесу?
— Ну, взагалі королеву, — я схилився над Дімою і простяг йому руку, — у тебе дуже непогано вийшло для першої спроби. Втомився?
— Трошки, — сказав хлопець, намагаючись віддихатися. Все ж таки заганяв я його.
Діма підвівся, схопившись за мою руку, і почав стягувати з себе шолом. І чомусь у цей момент він здався мені найкрасивішим чоловіком у світі: з його широкою посмішкою, з ледь помітними зморшками біля очей і рум’янцем на щоках. Такий…наче з казки.
— Я ще хотів зайти в одне місце, ти не проти? Мені браслетів треба накупити, — спитав я, закусивши губу. Ось це трошки, і цей вечір закінчиться. Жаль, що зняти з себе обмундирування та віддати його реконструктору займає не так багато часу.
— Браслетів? Сестрам? — натхненно спитав Діма, широко посміхаючись. Мені так подобався той вогник, що з’явився в його очах.
— Угу. А ще парочку собі. Люблю, щоб на руках було щось, — я продемонстрував різноманітність браслетів, витягнувши руки та покрутивши їми. Роздався тоненький дзвякіт, який супроводжував мене більшу частину життя.
— Я помітив, — з усмішкою відповів Діма, розглядаючи мої браслети. А потім подивився мені в очі, питаючи: — Чи можна я тобі куплю браслет? Ну… Щоб щось було згадкою про цей день.
— Хм…А ти б чого хотів? Щоб ти теж пам’ятав цей день, — ми якраз підійшли до намету з усілякими саморобними прикрасами. Мені відразу сподобалося металеве кільце зі скандинавськими рунами. Але потім, я згадав, що Діма кухар, і ніяких прикрас на руках йому мати не можна, та відмів цей варіант. І що йому подарувати?
— Не знаю, — ніяково сказав хлопець, відводячи погляд. Ох, як я таке не люблю…Тобто я про те, що дуже не люблю думати над тим, що подарувати.
— Добре, я тебе зрозумів… — відповів, вирішивши, що краще спочатку виберу браслети сестрам і собі. Раптом щось ще сподобається? Я завис над стійкою з плетеними зі шкіри браслетами, прикрашеними натуральним напівдорогоцінним камінням. Поки я вибирав прикраси, все ж таки поглядав на Діму, який зосередився над такою ж стійкою, на якій були браслети з металевими тонкими пластинками. Що ж, вибір для сім’ї ніколи не був важким. Але тут мій погляд наткнувся на кулон у вигляді руни удачі. А що…Непогано. І на вдачу, і під одягом, і не потрапить у їжу.
— Можете, будь ласка, запакувати той кулон на чорному шнурку у невеличку коробку, якщо у вас є? - я тихо покликав хлопця-продавця і вказав на обраний подарунок.
— Тобі щось подобається? — зі щирим інтересом спитав Діма, посміхаючись мені.
— Ти ж не відступиш, так? — зніяковіло промовив я. Я не вмів приймати подарунки. Мені набагато легше було дарувати, і потім дивитися на реакцію людини.
— Ні, — м’яко сказав Діма, дивлячись мені в очі. — Я хотів би, щоб у тебе залишилося щось на згадку.
— Тут нема тих браслетів, які мені не подобаються. Тож вибирай той, що найбільше подобається саме тобі, — хитро простяг я. А хто сказав, що буде легко? І мені як раз не треба думати.
Зрештою я зупинив свій вибір на трьох практично однакових браслетах, різниця в яких була лише у кольорі агату. Не знаю, як так вийшло, але каміння мало той же відтінок сірого, що й наші з сестрами очі.
— Можна ось цей? — спитав Діма, вже визначившись із подарунком для мене. Я стараюся не дивитися, все ж таки сюрприз.
— Якщо вже так вийшло, то ходімо сядемо на лавку? — запропонував, дістаючи гаманець з рюкзака, щоб розрахуватися, бо тут не приймали для розрахунку картку. — Бо тут ще гамірно, а там хоч тихо буде, і якраз браслет одягнеш.
— Добре, — усміхнувся Діма, розплачуючись за свою покупку. Я забрав крафтовий пакет із прикрасами та закинув гаманець знову у рюкзак. Найскладніше було попереду — пробратися через натовп, що оточував намети, а вже потім і вибратися в одне з тихих місць, які сподіваюсь, ще були у парку. Я плюхнувся на лавку, радіючи з того, що та купа людей, що штовхаються біля крамниць, опинилася позаду. Жадібно відпив води з пляшки та простягнув другу Діму. У відповідь він похитав головою. Ні, так, ні.
— Ну, що ж, лицарю, я, звичайно, не прекрасна леді, але ручку простягну, — сказав я, соромлячись. Добре, що хоч на правій, робочій руці була лише одна фенечка та браслет смартчасів.
— Тобі подобається? — з надією запитує Діма, зав’язуючи шнурок на моєму зап’ясті.
— Він дуже гарний, — кажу я, розглядаючи переплетення ременів із коричневої шкіри з металевими вставками. Чомусь те місце, де шкіри торкався подарунок, здавалося мені гарячим.
— Дякую. Мені дуже приємно. А це тобі… — витягаю з пакету пакунок і затримую дихання. Хоч би не налажав.
— Оу, — Діма здивований, але бере протягнуту коробочку. Повільно відкриває, виймаючи та розглядаючи кулон. А потім, усміхнувшись, дивиться мені в очі та питає: — Чи допоможеш зав’язати?
— Звичайно, повернися, будь ласка, — я торкаюся шиї кінчиками пальців, начебто випадково. Мені так хочеться торкатися його. І я нічого не можу з цим вдіяти. — Хочеш, скажу, що означає руна?
— Так, — голос Діми звучить зацікавлено.
— Дагаз, руна удачі, хоча правильно кажучи, це руна сили волі та здійснення мрій, — я посміхаюся, торкаючись пальцями шиї ще раз. Наче змахуючи щось. Не дури себе. Ти просто не в силі не торкатися його. — І тепер у неї є господар.
— Дякую, — Діма торкається кулона і повертається до мене з теплою посмішкою на губах. — Як тобі фестиваль?
— Я так давно не відпочивав. Дякую за те, що витяг, — щиро відповідаю я. Цей день безперечно буде найтеплішим у цьому вересні. — А тобі все сподобалося?
— Дуже. А ще мені подобаєшся ти, — спокійно промовляє Діма. — Може, ти хотів би ще зустрітися? Щоб ми провели разом час..Як сьогодні.
— Так, звичайно, зустрінемося. Щонайменше на касі… — я не вірю тому, що почув. Ні, цього не може бути. Може хлопець про те, що я йому подобаюся як людина? — Ну… В мене не завжди виходить з графіком, але коли буде вільний час, я тобі скажу, добре?
— Я можу проводити тебе? — посмішка зникає з обличчя Діми, і його голос звучить набагато серйозніше, ніж раніше.
— Звичайно, — чогось мені соромно, наче я образив хлопця. Я не розумію, що зараз сталося. Господи, дай мені розуміння. Ми піднімаємося з лави, йдучи глибше в парк, до виходу, що веде до мого будинку. Я навіть не помітив, як знову взяв Діму за руку. Чомусь ця дія була абсолютно природною з ним. Мабуть, тому, що він мені здавався надійним? Чи те, що я йому довіряв? Інакше я не можу назвати причину того, що мені було так легко йти по вимощеній жовтою бруківкою доріжці серед сосен. І навіть те, що ми йшли в тиші, ні краплі мене не напружувало.
— Це був чудовий день, — тихо промовляє Діма, стискаючи мою долоню. — Дякую тобі за нього.
— І тобі дякую за сьогодні. І за браслет особливо, — зніяковіло посміхнувся я. О Боги, як я не хочу закінчувати цей момент. Діма дивиться на наші руки, а потім робить крок до мене, скорочуючи дистанцію. Що ти збираєшся зробити? Невже….
— Ти правда мені подобаєшся. Подобаєшся як хлопець, — Діма на мить відвів погляд. Але тут же глянув на наші руки та зробив рішучий крок ближче до мене, майже боязко заглядаючи мені в очі. — Я хочу тебе поцілувати. Дозволиш?
Так, та й ще раз так! Не питай мене про це, мій хороший. Краще цілуй! Але замість відповіді я сам торкаюся губ Діми, який здригнувся від моїх дій. Обережно, щоб не налякати, обхоплюю долонями його обличчя та поглиблюю поцілунок. Шорсткі губи, на яких залишився смак журавлинного морсу. Акуратно, так повільно, щоб не злякати. Неспішний і невмілий поцілунок, але чомусь від нього всередині мене здіймається жар. Невже ніколи не цілувався із хлопцем? Чи невже так боїться мене? Серце б’ється, а щоки зрадницьки червоніють.
— Як тобі така відповідь? — відриваючись від почервонілих губ, питаю я. Посмішка Діми п’янить мене сильніше, ніж чистий віскі залпом на голодний шлунок, і знову цілую його. Тому що як можна відірватися від нього, такого збентеженого, коли ти відчуваєш, як сильно б’ється серце хлопця, як він тремтить в моїх руках. Вперше мене настільки веде від простого поцілунку. Добре, що в осінніх сутінках не видно, як по-зрадницьки червоніють мої щоки.
У тиші лунає незрозуміле шарудіння, і ми відскакуємо один від одного. Чекаємо секунду і чомусь починаємо сміятися. Вперше зовсім не коротка дорога до будинку пролітає миттєво, адже час поряд із Дімою чомусь відчувається зовсім по-іншому. наче його зовсім немає.
І ось уже біля мого будинку він стискає мою руку, не бажаючи відпускати, і прощається, ніжно зазираючи у вічі. Без слів, але ніби чогось чекаючи від мене.
— Зустрінемось на касі, — відповідаю я, на коротку мить притискаючись до губ хлопця своїми. І від цього ніжного поцілунку я почуваюся шалено щасливим. А до біса. Тягну у під’їзд, де хтось знов викрутив лампочку. Дякую тобі, невідома людина, за цю блаженну темряву. Притискаюсь до хлопця, та цілую Діму так, як треба: торкаюся його язика, інколи прикушую нижню губу і не можу відірватися від хлопця навіть тоді, коли не вистачає повітря.
Я щасливий і… і до нестями у нього закоханий.