POV Дмитро
Я сидів на дивані, зігнувши ноги у колінах та обхопивши обличчя долонями, наче ховаючись від світу. У квартирі все ще стояв запах горілого. Зовсім не можу зосередитися. Абсолютно. Бо щойно я спалив курча з розмарином, пересолив тісто і зіпсував запечені баклажани. Я, кухар, і такі дурні помилки…Як?!
Я не розумію, що відбувається. Весь час думаю. Згадую. Чогось намагаюся програти діалог з різними відповідями. Це все дратує, відриває від справи та пригнічує. Я просто не можу зосередитися! Слава всім богам, у мене вихідні! Хоча завтра майстер-клас із дітьми по приготуванню піци, але… це буде аж після обіду. Я повалився на бік, розплющив очі та обвів кімнату розгубленим поглядом крізь пальці. Таким ідіотом я, напевно, ніколи себе не відчував! Але ж у цій безглуздій курилці я вперше побачив Влада без маски, захисного екрана, і розгледів його відкрите обличчя.
Він…вродливий. Напевно, дивно так думати про хлопця… Але варто розповісти все послідовно. Для початку, я пережив найганебніший момент у моєму житті! Це просто бісове покарання, що я не пам’ятаю і не контролюю себе, коли п’яний! Навіть не знаю, що Владу наговорив!
І коли стояв біля каси, мене пекучими хвилями накривав пекельний сором. Втім, своєю розгубленістю я його, здається, повеселив. Прекрасно! Просто чудово! Коли я кулею вилетів із магазину, думав, що ніколи більше не зайду у цей супермаркет. Просто не зможу себе пересилити. Краще йти у «Клас».Так, не близький світ, але …
Так, по-дитячому!Трясця… я ще ніколи не почував себе так! Збентежений та засоромлений я був ладен розплакатися від цієї суміші емоцій! Перед ким завгодно я міг би просто просити вибачення і забути, але не перед ним… Я біг, відганяючи від себе всі думки, що роїлися, як тисячі розлючених бджіл, у моїй голові.
— Ану, стій! - мене спритно схопили за лікоть на виході з супермаркету.
Я з подивом подивився на мініатюрну пухку дівчину в уніформі магазину з копицею світлих кучерів, що нестримно стирчали на всі боки. Гострий і холодний, як лезо, погляд світло-блакитних очей паралізував мене, і я розгублено дивився на неї, навіть забувши відсмикнути свій лікоть. Через мить погляд потеплішав, і вона видихнула важко, але коротко, ніби щось вирішила.
— Він любить темний шоколад з горіхами. Бери «Ritter Sport «. Не переплутай, бо це єдиний шоколад, від якого Владу не буває погано. Чудово підійде для вибачення. І більше не роби дурниць.
— Я… ні… — спробував щось вставити я, але мене перебили.
— Я знаю, що Влад тобі подобається. Тож не турбуйся. Але ще раз образиш його, і… Сам думай, що буде з тобою, — погляд дівчини знову став холодним, наче зимовим вітром обдало. Касир кивнула мені, і пішла у середину магазину, залишивши мене стояти біля дверей.
Я кивнув і розгублено подякував. Подобається? Що значить «подобається»?!
Наступного дня я вирішив, що шоколад — це дійсно чудовий варіант вирішення конфлікту в даній ситуації. Як мінімум, не тривіально і не дуже нав’язливо. Я посилено намагався відганяти її останні слова, але голос, що казав «подобається» не йшов з голови. Як і та ідея з шоколадом, але чомусь вона неймовірно схвилювала. Як підійти до незнайомця, з яким так і не наважився заговорити тверезим, але нагрубив, бувши п’яним і… дідько!
Чому все має бути саме так?
Я прошмигнув у магазин. Той касир працював, повернутий до мене спиною. Прекрасно. Значить, не помітить. Я пройшов у потрібний відділ, намагаючись заспокоїтися. Це дуже-дуже-дуже безглуздо! Чому я почуваюся так незручно, ніби я не шоколад у найближчому продуктовому купую, а якусь тентакле-подібну іграшку в секс-шопі? Чи наркотики у підворітті?
Це просто безглуздо! Потрібно взяти себе вже в руки. Я зупинився і видихнув. «Я не роблю нічого поганого. Навпаки, я збираюся вже нормально перепросити та забути про цю безглузду ситуацію», — подумки вмовляв себе. Я розплющив очі й помітив, як якась бабуся спішно відвертається від мене. Клас. Я виглядаю повним психом. Однак, я потроху заспокоївся та взяв з полиці потрібний квадратик у червоній обгортці.
А цього вистачить? Я ніколи не бував у такій безглуздій ситуації. Просто шоколад… допоможе? З іншого боку, треба з чогось почати, правильно? Напевно, шоколадка — це кращий початок для знайомства, ніж п’яний бешкет. Я впевнено розвернувся й обережно визирнув у зал.
Так… хлопця ніде не було, проте та дівчина, що підійшла до мене декілька днів тому, сиділа на його місці. Чи варто піти до неї? Втім, я все одно не мав вибору, інші каси не працювали, а купити шоколадку треба, поки мого улюбленого касира немає. Чомусь мені здавалося неймовірно дурним те, якщо я куплю у нього шоколад і спробую потім йому його впхнути. Чи це нормально? Я підійшов і став до черги перед касою. Я нервував. Сильно.
— О, привіт, — з усмішкою дівчина прийняла від мене шоколадку.
Я вичавив з себе усмішку у відповідь, поки вона пробивала товар, говорила чергові фрази й чекала на сплату.
— Підійди до охоронця і попроси відстікерити, — на останок промовила дівчина, підморгнувши мені.
— Добре, — я трохи насупився.
— Він у курилці, — продовжила дівчина. — У нього саме обід.
Я подякував і розгублено підійшов до охоронця, а потім швидко попрямував, куди мене направила касирка. Я побачив його здалеку, проте з моїм зором… «Побачив» - дуже голосно сказано. Я трохи пригальмував і задивився на касира. Вперше бачу хлопця без маски та решти захисного спорядження. Він… гарний.Дуже.
Я облизав губи. Що мені сказати? Просто «вибач»? Це якось по-дитячому. Я ж не першому класі. Гаразд. Не буду нічого казати й просто віддам шоколадку… Начхати, наскільки це дивно. Ще незручніше, ніж зараз, мені просто не може бути!
— Привіт, — таки вирішив привернути його увагу і, підійшов, мабуть, надто стрімко. Різко зупиняюсь і скидаю незграбно руки з шоколадкою перед собою. — Ось, тримай… — тихо додав я, вмираючи всередині від сорому. Діма, ти позорисько.
Спочатку було нестерпно ніяково, але потім атмосфера потроху розрядилася і мені стало комфортніше. Звичайно, сказати, що можна прочитати ім’я касира на бейджику майже сліпій людині це трохи… хм, некультурно? Але ми мило побалакали. Я прокручував наш діалог у голові вже тисячі, ні, десятки тисяч разів. Я переживав всередині кожну мить нашої розмови. Зміну міміки та легку посмішку на тонких губах. Влад такий безпосередній та цікавий! Мені дуже не хотілося, щоб він йшов. У хлопця явно був піднятий настрій і мені хочеться думати, що я був однією з причин його гарного настрою.
Мабуть, безглуздо думати, що ми могли б бути друзями? Дорослі люди не дружать так просто, переговоривши пару разів на касі. Максимум приятелюють. Чому все так складно? Чому не можна підійти до людини, яка подобається і запитати: «Не хочеш дружити зі мною?». Це б вирішило так багато проблем у цьому світі …
Але з тих самих пір у мене все не тримається у руках! Я з силою потер обличчя долонями. Треба встати, прибрати на кухні та сходити за новими продуктами. Є щось медитативне у збиранні. Мінімум розумового процесу, тільки механічні рухи. Коли я закінчив, було вже пізно, а я вже сильно хотів їсти. Зітхнувши, я пішов у кімнату, щоб переодягнутися і, взявши ключі, вийшов за двері.
Кінець вересня, а температура на вулиці зашкалює. Які +30 восени?! Гаряче важке повітря обволікає, насилу забиваючись у легені. Добре, що сонце вже майже село і не так сильно пече. Моя і без того забита думками голова неприємно ниє від тупого болю.
Йти до магазину недовго. Він буквально у сусідньому дворі. І в моїй ситуації це єдина чудова новина. Переді мною роз’їжджаються двері, і я крокую в приємну прохолоду та роблю глибокий вдих. Приємно. Чомусь ноги несуть мене до стенда з шоколадками, і вже потім я ловлю себе на думці, що взагалі-то я тут не за цим. Пробігаючи повз каси до іншого відділу, помічаю Влада. Він такий стомлений… Добре, що захопив йому шоколадку. Сподіваюся, це підніме йому настрій.
Я пішов у відділ з овочами, набравши усілякого, потім узяв шматок м’яса і вирішив, що сьогодні не буду заморочуватися з чимось цікавішим. Приготую щось просте та ситне. Бо щось складніше рагу просто спалю. Я підійшов до каси й посміхнувся втомленому Владові, який трохи пожвавився, побачивши мене. Я бачу, як він натягує на обличчя приспущену маску і надягає захисний екран. Це приємно. Така реакція. Тобто посмішка касира, коли він побачив мене. Може, все не так уже й безнадійно?
— Привіт, — трохи зніяковіло кажу я.
— Привіт, — судячи з трохи приглушеного екраном і маскою голосу, касир посміхається. Хлопець привітно махає мені рукою і тягнеться до покупок. — Картка нашого магазину є? Оформити бажаєте? А мобільний рахунок поповнити не треба? - невимушено, але доброзичливо промовляє він.
— Виглядаєш стомленим… Важкий день? — співчутливо промовляю я, не бажаючи завершувати спілкування так швидко.
— Дуже, — видихає Влад. — Мрію про тихе місце на цвинтарі. А у тебе як справи? Ооо, я бачу майбутню їжу, — живіт хлопця відразу реагує, забурчавши так, що це почув навіть я. То я мав рацію. Шоколадка не буде зайвою.
— Так, то моя вечеря — бадьоро відповідаю я і ловлю шоколадку, простягаючи її Владу, — можна її просто тобі віддати чи треба знову йти до охоронця?
Влад заперечливо хитає головою: - Вибач, треба йти — такі правила.
На підтвердження своїх слів він показує мені простикеровану пачку цигарок. Я киваю і відкладаю поки що червоний квадратик в інший бік, а продукти для вечері швиденько пакую у шопер. Розплачуюсь і, кинувши «я зараз», відходжу від каси у пошуках охоронця. Через пару хвилин повертаюся з шоколадкою із заклеєним штрих-кодом, але на касі вже стоїть інший покупець, тож я вирішую почекати, коли він піде.
Проходячи повз касу, знову заходячи до відділів з товаром, відчуваю нудотне амбре від чоловіка і помічаю, що він мертвецьки п’яний та купує собі ще одну пляшку алкоголю. Влад напружено стежить його діями. Вирішаю не відходити далеко, зупиняючись біля стенда з усякими жуйками.
— Цей, а ти баба чи мужик? — раптом видає покупець, привалюючись до каси. Здригаюсь від тону чоловіка, але не обертаюсь.
— А вам дійсно це так цікаво?- з перебільшено байдужою інтонацією простягає Влад. Проте покупець уже явно не в цьому світі й ігнорує тон, яким касир каже, що тут чоловіку не раді й бачити не хочуть. Я трохи повертаюсь до них, слідкуючи за ситуацією. Влад нервує, і це видно.
— Патлатий такий, що я тебе за бабу прийняв, — грубо, але розсіяно, ніби самому собі під ніс пробасив чоловік. Влад проігнорував висловлювання п’янички, швидко скануючи покупки.
-Картка є? Оформити не бажаєте? — я вже розслабився, думав, на цьому все - конфлікту не буде. А потім побачив, як тремтяча рука мужика тягнеться до голови Влада. Все моє тіло вмить напружилося.
— Куди ви лізете?! — одразу здійнявся Влад, відсахнувшись від руки. — Я зараз охорону виклику!
Я, не встигнувши обміркувати свої дії, підскакую і перехоплюю руку п’янички. Щось я погано контролюю свої дії. Це на мене не схоже.
— Поводьтеся пристойно, — мій голос звучить незвично низько і небезпечно. Не те щоб я часто бився у своєму житті, але… мабуть, якщо мене гарненько розлютити… А зараз я виразно в люті.
— Єєєєє.. — голосно тягне п’яний придурок, намагаючись вирвати руку з моєї долоні. — Якого хуя ти лізеш, виродок?!
Влад орієнтується явно швидше за мене. Промовляє напрочуд спокійно голосне: — Охорона на 9 касу! Дім, прошу тебе, не лізь.
Я відкидаю руку і різко видихаю, намагаючись вгамувати злість. Якого біса ти, погань, лізеш до іншої людини, що просто виконує свою роботу?!
— Оплатіть і провалюйте, — випльовую крізь зуби.
— Та якого… — мужик явно намагається зрозуміти, що відбувається, але єдине, на що його розумового процесу вистачає, це зробити крок назад і почати ще більше кричати.
— Посадили підора якогось на касу! — плюючись, репетує він. - Від’їбіться від мене, виродок! Ща я тобі…!
- Чоловіче! — перебиває його охоронець, що здійнявся зі свого місця. Я видихаю. Ненавиджу конфлікти
— Ану, ходімо зі мною! — вимагає охоронець і, проводячи тіло, що ледве тягне свої ноги, на вихід із супермаркету, кидає трохи схвильований погляд на касира. — Щось щастить тобі останнім часом на п’яне бидло.
Як тільки вони відходять від каси, Влад підскакує, ставить якусь табличку з надписами, хапає цигарки та вилітає із-за робочого місця.
Чекаю пару секунд та йду за ним. Не уявляю, що можна зробити в подібній ситуації, але чомусь мені дуже не хочеться залишати Влада на самоті. Касир зупинився в курилці та тремтячими руками намагався підпалити сигарету, але йому це ніяк не вдавалося. Руки хлопця тремтіли так, що він випустив цигарку. Я вирішив не лізти й просто зупинився поруч, привалюючись до опори.
- Ну якого хуя? За що це все мені?! — психує Влад, відчайдушно намагаючись закурити. Я мовчки спостерігаю за нервовими та від цього незграбними діями витончених рук. Нарешті хлопець ловить кінцем цигарки полум’я від запальнички й вона починає тліти.
Влад трохи заспокоюється і сповзає спиною по стіні донизу. Ми мовчимо кілька хвилин. Я приречено зітхаю і, зрештою, починаю хоч якусь розмову.
— І часто таке? — говорю тихо. Не знаю, чи варто взагалі говорити про це, чи краще про щось абстрактне? А може, взагалі помовчати? Поки я борюся з внутрішніми сумнівами та поривами, Влад підіймає голову і дивиться на мене сумними очами. Гарні. У світі ліхтаря зараз вони схожі на сіре море у похмурний день.
— Останнім часом частіше, ніж хотілося б, — він видихає хмару диму. — Ти й сам не кращій.
Мені бридко від того, що я самим своїм існуванням можу нагадувати йому про той інцидент. Я нікчема. Мені нудотно від самого себе. Бо те, як панікував Влад… Я не думав, що моя поведінка викликала тоді настільки сильні негативні емоції.
— Я… — як би спитати… у голові все крутиться: «А що взагалі тоді сталося?». — Так само? Молодець, Діме, чудове осмислене запитання!
- Ти хапав мене за руки й кликав випити разом. А я терпіти не можу дотики незнайомих людей. А від п’яних мене така паніка накриває, що я різко почуваюся п’ятирічною побитою дитиною. Дякую за охуєнне дитинство батькові-алкоголіку.
Ну круто. Ні, просто чудово. І що мені тепер робити? Як виправити усе накоєне? Бо… Права була касирка, він мені подобається. Не можу відвести погляду від Влада. Навіть зараз його красиві руки з довгими пальцями привертають мою увагу. Тремтячі, з затиснутою цигаркою у них. На вулиці тихо, і чутно лише тоненьке брязкання браслетів на руках касира. Загалом можу повірити, що під градусом я спробував би… Спробував доторкнутися до нього. Бо він…Такий. Не можу точно сказати. Пиздець. Пиздець, як соромно. Я ніяково відводжу очі від хлопця, відчуваючи як щоки знову заливає рум’янець.
— Пробач, я… Не зробив би так, якби я був тверезий, — кажу, трохи збиваючись, але це чиста правда! - Не хотів зробити тобі неприємно.
— Забий, — відмахується Влад. Ну, звичайно, я, напевно, вже задовбав його зі своїми вибаченнями… — Просто в мене паскудний день. І я все більше і більше мрію про теплу затишну труну. Ну і склеп десь у тихому лісі за Харковом.
Влад викидає недопалок у смітник і одразу підкурює ще одну цигарку. Це добре, отже, у мене є ще трохи часу з ним поговорити. Не хочу завершувати нашу розмову. Мовчки простягаю йому простикеровану шоколадку.І одразу додаю: — Якщо ти мене пошлеш, я зрозумію. Чесно,дійсно зрозумію.
Зрозумію і буду звинувачуватиму себе до кінця своїх днів! Бо втрачу навіть невеличкий шанс просто спілкуватися з людиною, що мені подобається.
— Не пошлю. Хоча шоколад краще пішов як закуска до рому. Дякую, — він бере шоколадку і втомлено посміхається. — Мені соромно, що ти бачив таку сцену .
— Не страшно. І знаєш…Ну, ром у мене є вдома… — тихо кажу, бо не вірю, що касир погодиться. Я йому ніхто, і тим паче у той раз я поводився не краще за сьогоднішнього п’яничку. — Але я не думаю, що коли я принесу його сюди, ти зможеш випити. Ти ж на роботі, — продовжую міркувати вголос.
Господи, що я кажу? Де мої мізки?
Влад дивиться на годинник, роблячи чергову затяжку. Тиша. Я проклинаю себе за те, що сказав.
— За п’ятнадцять хвилин закінчується зміна, — раптом каже він. — Якщо почекаєш мене хвилин двадцять… — хлопець трохи хмуриться. — Якщо сказане — запрошенням до тебе, і твоя дівчина не проти… — тепер вже я з подивом дивлюся на касира. — То я тільки «за» випити, бо день- хуйня.
Він ще щось говорить, але я не чую. Він хоче зі мною випити? Так! Тобто просто так прийти до малознайомої людини? Я й не думав, що погодиться… але ж погодився! Я що, виграв лотерею?!
— У мене немає дівчини, — випалюю, не подумавши. Влад здивовано дивиться на мене. Мозок потроху починає працювати після здивування, і я трохи збентежено відводжу погляд. — Ти будеш тільки ром? Може мені треба взяти щось ще?
— Ось як… Ну, отже, я лох і зробив неправильні висновки. - хлопець гірко усміхається.
— Які висновки? - уточнюю з обережною посмішкою. Мені дійсно цікаво, що в голові у цієї людини.
— Колись розкажу. Візьми, будь ласка, ром та гранатовий сік. Знаєш, я рідко п’ю чистий алкоголь та й взагалі. Не хочу стати таким, як те, що дало моїй мамі сина. Я гроші тобі потім на картку скину? Чи тобі краще готівкою?- похмуро закінчує він.
— Тоді зараз куплю і почекаю тебе біля виходу. Добре? - спитав, не відводячи погляду від хлопця. Протягнув руку, допомагаючи підвестися касиру. Така гаряча долоня…Не хочу її відпускати. Але не неправильно… С жалем перериваю такий короткий тактильний контакт.
- Ага. І щодо висновків… Ну, навіщо тобі дві пляшки різного вина? Це переважно напій для дам, — пояснює Влад, йдучи трохи попереду мене. — Або ти кухар, що малоймовірно, або в тебе є дівчина чи був гарний вечір у компанії з тим, хто любить вино, — спотикаюся на рівному місці та здивовано дивлюся на Влада.
І як він здогадався? Тільки з пляшок вина? Це дивно… він як Шерлок Голмс. Я струснув головою, відкидаючи безглузді думки. Це не важливо. У будь-якому випадку, здається, на мене чекає прекрасний вечір з не менш прекрасною людиною.
Добре, що я поприбирав перед тим,як піти з дому!