POV Дмитро
Алкоголь – зло. І навіть не тому, що після нього дуже погано. Ні. Мене рідко мучить справжнє похмілля. Погано скоріше тому, що після гулянки соромно буває до нестями. Я не запам’ятовую те, що коїв сп’янілим, зовсім. Але точно знаю, що нічого хорошого не сталося. І цього разу я прокинувся з ірраціональним почуттям, що вчора знову щось накоїв. Сподіваюся на те, що жертв і руйнувань немає…
А взагалі, я у себе вдома?
Я розплющив очі, рефлекторно потягнувся за окулярами, намацав їх, начепив на перенісся, і озирнувся. Начебто б у себе. Чиста кімната у пастельних тонах, на книжкових полицях збірки кулінарних рецептів та казок народів світу. Все на місці, ціле і навіть речі акуратно складені на стільці.
Голова пульсувала від набридливого тупого болю. Все ж похмілля було. Скільки я вчора випив?
Я підняв окуляри, і потер очі. Треба вставати з ліжка та дізнатися, що вчора все-таки було.
Ривком підвівся, прийняв душ, і пробігаючи біля запітнілого дзеркала, не дивлячись, зачухав мокре темне волосся назад. Зараз зручно, бо воно лежить рівно, акуратно, але, коли висохне, пасма зав’ються у темну безглузду купу. Я зітхнув і пішов на кухню. Вона у мене невелика, але я облаштував її максимально комфортно. Пощастило, що з кухні є вихід на балкон, де в мене влітку росте усіляка зелень. Швидкими та чіткими рухами нарізаю помідори, зелену цибулю, листя часнику, потім замішую омлет і поки нагрівається сковорода, набираю Артема.
Артем - мій друг ще зі школи. Буквально з п’ятого класу сиділи разом. У мене не так багато друзів, але ті, які є, зазвичай надовго зі мною. Збираємось ми рідко. Я постійно на роботі або на навчанні, або на курсах, та й у них теж своє життя. Ось тобі й мінуси дорослого життя, що переважають над плюсами. Зате, якщо Тьомі вдається «виколупати мене з кухні», ми завжди напиваємося. Друзі стверджують, що мекнувши, я зовсім інша людина. І я їм вірю. Познайомитись би ще колись із цим дурником. У мене до нього за 28 років назбиралося досить багато питань. І це було б дивом, отримай я відповіді на ці запитання. Хоча…Ні, все-таки не хочу у самого себе питати, бо це вже занадто.
- Дімаааас! - Виривається експресивно з динаміків на гучному зв’язку.
Я морщусь і роблю тихіше. Головний біль став меншим, але все ще не пройшов.
— Доброго ранку, — ввічливо починаю я, виливаючи на сковороду яйця. — Що вчора було? — Вже постійне запитання після кожної нашої пиятики.
- А ти що, знову нічого не пам’ятаєш? - Дуже натурально дивується мій друг, я роздратовано видихаю. — Гаразд, не пихкай. Ти живий хоч там? Ми вчора добре так посиділи, тільки зранку розбрелися. Ух, ну і круто ж було! Ти потім ще за добавкою пішов і навіщось вмотав аж до себе на район. Ми вже думали йти тебе шукати! Пиздець! Але більше нічого не було. Нормально все пройшло, навіть нікуди не поперлися далі, все були у мене вдома.
Я полегшено видихнув. Ну, якщо єдиний мій косяк — це те, що я чомусь п’яним навернув пару зайвих кілометрів на таксі містом — це ще нічого. Не так уже й погано насправді. Могло бути гірше.
Підбадьорений інформацією, я продовжив з другом звичайну ненав’язливу бесіду, поки додавав у омлет тертий сир, а потім згортав його в ідеальне півколо. Потім відключився і спокійно сів снідати. Треба було поспішати. Сьогодні мене попросили вийти тільки в години пік, щоби робочих рук вистачало на кухні. Це всього кілька годин, але все одно, краще прийти трохи раніше, щоб допомогти та підготуватися.
***
— Так, стоп. Ти йдеш за мною,— біля чорного входу ресторану мене розвертають спритні руки адміністраторки.— Аля, там на кухні… — слабо протестую я, хоча знаю, що це марно.— На кухні завжди рук не вистачає! — не слухаючи, заперечує вона. — Я вперше за останні п’ять годин вирвалася на перекур, і ти йдеш зі мною,— впевнено каже дівчина, заштовхуючи мене в курилку.— Я ж не палю!— Поряд постоїш, — бубонить вона,— складеш мені компанію. А потім - на кухню. А то, як тільки перетнемо поріг ресторану, нас потягнуть у прірву, і ми звідти не вийдемо. Там пекло, Діма, просто пиздець. Ти дуже вчасно!Я видихнув, на кухні завжди якийсь жах коїться. Але я звик.
Аля дівчина середнього зросту, дуже струнка, майже кістлява, жива та моторна, і з таким голосом, що в морському порту всіх могла б без рупора координувати. Поруч зі мною вона здавалася ще мініатюрнішою. Я, зі своїм пристойним зростом майже у два метри та підкачаною фігурою, а спробуй не накачатися на кухні! Принеси, віднеси, подай, розвантаж! — і вона, 170 см і з вагою майже п’ятдесят два кілограми! Знали всі, бо ці нещасні два кілограми вона набирала вже три роки. І святкували цю подію ми всім колективом.
Взагалі мені з колективом дуже пощастило. У закладах громадського харчування не часто таке зустрічається. І зарплатню нам затримують нечасто, і у керівництві нормальні люди. Ми іноді збираємося всі та святкуємо щось типу корпоративів. Я зітхнув, поки Аля шипіла своєю солодкою електронкою. Я в них не розуміюся, але ця пахла не так гидко, як ті цигарки, що вона купувала пачками минулого року.
- Коротше, там два столи - день народження, - почала вона, ніби готувала до війни й доповідала обставини майбутнього бою, - зал майже повний, дітлахи, ну, як завжди надвечір. На барі сьогодні нікого, тож мене не смикай, бо в залі й так рук немає.
— А ще одного офіціанта, хоч на пару годин немає? — цікавлюся я, розуміючи, що ніхто не вийде у свій вихідний, усі чудово знають, що можуть легко застрянути у ресторані до закриття.
— Не сміши мене. Дякую, хоч сьогодні всі, хто мав, з’явилися. Гаразд, якщо ти виходиш — я спокійна, бо там два новенькі та Маргарита. І вони зовсім не справляються із замовленнями.
— Так чого ти мене тут тримаєш? — роздратовано цікавлюся я. - Роботи повно!
— Хвилиною більше - хвилиною менше, — відмахується дівчина, виблискуючи своїми довжелезними глянцевими нігтями. — А однією стояти не хочеться. - в Алі на губах втомлена усмішка. — Добре, якщо так рвешся в пекло — не затримую тебе,— каже і вимикає димний агрегат, милостиво пропускаючи мене вперед.
Через п’ять годин я вийшов і без сил опустився на сходинку. Плювати на форму, вона все одно забруднена - хтось із новеньких щедро хлюпнув соусом. Я глухо застогнав, затискаючи пульсуючу голову між долонями. Тиша здавалася абсолютною, після гомону, криків і зайвого шуму кухні тут був просто вакуум. Я глибоко вдихнув прохолодне вечірнє повітря. Позаду почулися обережні кроки.— Ну, ти живий, Дімко? — трохи схвильовано уточнила Аля.— Пидець, — лаконічно відповів я, вирівнюючись і сліпо мружачись у сутінках.Дідько, окуляри заляпані… Знімаю з носа окуляри та методично починаю терти кожне скло зворотним боком фартуха.— Добре, просто чудово, що все вже майже скінчилося,— зітхнувши, дівчина сідає поруч.Її м’яке темне слухняне волосся зібране у хвіст з кількома невидимками, щоб зачіска не розпалася. Завжди дуже акуратно та красиво. Пам’ятаю, коли тільки познайомилися, все ніс їй нісенітницю про те, що заздрю їй, бо у неї таке слухняне волосся. Аля мене тоді так лаяла…А потім я дізнався, що вона так ретельно укладає волосся, щоб приховати залисини через алопецію. Ну, так… Мої слова, мабуть, звучали, як глузування.Аля знову втягнула солодку важку пару з пристрою і за кілька секунд видихнула густий дим, що пах цукровою ватою. Дим, здіймаючись догори, розвіявся в темряві заднього двору.— Як мати? — раптом спитала вона.Я зітхнув. Напевно, на роботі тільки Аля щось знала про мою родину. Не те щоб я щось приховував, але я не дуже люблю говорити про себе, а ця жінка кліщами з мене витягне все, що завгодно, якщо захоче. І не тільки з мене.— Останній раз, коли я їй дзвонив, була жива-здорова, - знаю, що не дуже інформативно, але не люблю лізти в життя жінки. Моя мати вийшла заміж вперше по-дурному, потім вони швидко розійшлися з батьком, я його навіть і не знав. Мама виростила мене до більш-менш самостійної людини, а потім вийшла заміж знову, вже успішно, і зараз у неї своє життя. У ньому не так багато вільного часу, щоб шукати місце ще й для мене. Але нічого, я не ображаюся. Вона ж теж людина і заслуговує на щастя. - Як твої? — цікавлюся я через пару хвилин мовчання та глибоких затяжок Альки.— Мати на море поїхала до сестри, а батько… не знаю… пішов ще чотири дні тому. Поки що не помітно, щоб повертався.Ніколи не скаржився на сім’ю. По-перше, я розумів, що у багатьох ситуація гірша, і щодня світ намагається мені це довести, а по-друге, я люблю свою матір і ціную все, що вона змогла мені дати. Не всім так щастить, як мені: наприклад, в Алі вже кілька років батько йде у запої.— Ну, і слава Богу,— їдко вимовляє дівчина,— хоча б не треба переживати, що він удома подохне, а звалять на мене,— вона зробила затяжку, можливо, даючи мені час на відповідь, але сказати мені не було чого. Аля надто незалежна, я боюся образити її своєю жалістю. — Гаразд, не кисни, і взагалі, переодягайся і вали вже додому, бо вийшов на пару годин, а вже майже закриття.Вона ніжно поплескала мене вузькою долонею по плечу і пішла до зали. Я зітхнув і поплентався до роздягальні.
***
Я повільно йшов додому і не хотів нічого, окрім як впасти і заснути, але вдома не було їжі і довелося згортати до найближчого мережевого магазину. Загалом я люблю сюди заходити. Це досить зручний продуктовий з непоганим асортементом. Але я зависав там, не тільки звіряючи терміни придатності продуктів. Там… загалом… там був… Ну, загалом, я майже завжди намагався потрапити на касу до одного касира. Не знаю, що так у ньому привалювало мене. Він мав незвичайну, скоріше нетипову, зовнішність. Високий, жилистий, з довгим світлим волоссям, зібратим у хвіст, у чорній робочій футболці, що ідеально підкреслювала його фігуру, з шалено красивими руками. Ще й зап’ястки вічно обплетені купою дивних різнокольорових браслетиків на кшталт тих, що в дитячих таборах дарували на дружбу. І очі в нього хоч і часто стомлені , але дуже гарні. У них такий глибокий сірий відтінок, що я навіть не знаю, з чим їх порівняти, щоб не схибити. Колір неба перед сильною зливою? Колір моря у негоду чи асфальту після дощу? Чи взагалі там у очах відблески розплавленого металу? Біс його зна, але колір його очей дуже гарний. Хотів би я колись побачити хлопця без маски та пластику, що приховує його обличчя. Хотілося би дізнатися, яка й нього посмішка, чи має він веснянки, та і почути голос не спотворений шумом натовпу.Я ввійшов у магазин, набрав покупок на сніданок та вечерю. І подався на касу до… улюбленого касира.Викладаючи покупки на стрічку, я здригнувся, почувши звертання до мене.
— Вітаю, Дмитре,— я звертаю увагу на незадоволене примруження очей хлопця. —Карта магазину є? Чи не бажаєте оформити? Мобільний рахунок поповнити?Мені не почулося? Що коїться?
— Єм… ми знайомі? — видаю я, вивуджуючи щось із цілої купи панічних думок.— Ні, не знайомі, — спокійно відрізає він. — Але в сучасному світі не треба бути знайомими, щоб знати ім’я, — касир продовжує сканувати покупки, поки я відчуваю, як холодіють від жаху мої пальці. —Карту не бажаєте оформити?
Що за…? Що відбувається? Я нічого не розумію. Недовірливо окидаю його поглядом. Знайшов мене? Але як? Що він про мене може знати? Та й узагалі… Усе це дивно.
— Ні… дякую,— кажу відсторонено, кидаючи на хлопця панічні погляди. Серце йде в п’яти. Ми з ним знайомі? Тоді чому не сказав раніше?
— Ні так ні, хто я такий, щоб наполягати? — посміхається касир.Крізь маску не видно повністю виразу його обличчя, але навколо очей тонкі, ледь помітні зморшки, та й тон голосу не змушує засумніватися, що він усміхається. А ось мені не до сміху. У мене в голові зараз поверх білого шуму абсолютно хаотичних думок великими літерами вибито слово «ПАНІКА». Я мовчки вирячуюся на нього.
—Та не треба так хвилюватися. Просто хтось п’яний поводився як свиня, і чийсь друг прокричав при дзвінку ім’я,— каже касир у відповідь на мій ступор.У мене тіпнулося око.
— Що? — перепитую я, сподіваючись, що не дочув.
— Ну… Минулого разу ви хапали мене за руки, пропонували напитися разом… Далі продовжувати? — усмішка явно стає ширшою прямо пропорційно витягуванню мого обличчя.Я остовпів, а потім повільно заплющив очі під окулярами. Бля. Ось, ну просто…. Бля.Тепер зрозуміло, навіщо я навернув зайві кілометри по місту, коли інший магазин був за триста метрів від бутидку Артема.
—П… пробачте. Я не знаю, що могло на мене… я…трясця… — промовляю щось невиразне, відчуваючи, як щоки горять від сорому.Якого біса?! Я ж не… дідько! Більше не дозволю Артему мене споювати. Ніколи! Чому все завжди так?
— А ось і усвідомлення, — єхидно тягне касир, підливаючи не олії, а чистої нафти, у вогонь мого сорому. — Гаразд, ваш спантеличено-панчний вигляд підняв мені настрій. Просто наступного разу не потрібно так, добре?
Наступного разу. Кльово… будь моя воля, я зараз просто під землю провалився б, щоб ти мене в принципі ніколи більше не побачив. Принаймні, касир не намагається мені обличчя набити… Чорт, ну як так?! Це ж просто якийсь жах. Приставав до касира п’яним. Супер просто! Краще б голим вулицею бігав чи блював у квіти! Так хоч би не постраждав ніхто! Як же, блять, мені соромно!
— Я… ні… чорт, що я можу зробити, щоб зам’яти цей інцидент? — намагаюся зібратися. - Мені дуже соромно. Я справді не хотів…
—Боже, було й було, чого бубоніти? — роздратовано перебиває мене хлопець. — Головне, що зрозуміли, що ви наробили. Просто не треба приходити до мене п’яним. Я ненавиджу п’яних. І наступного разу просто викличу охорону, якщо знов будете себе так поводити,— суворим тоном закінчив касир.
Чудово. Кожне нове слово, що зліта з вуст хлопця— цвях у кришку моєї труни. Ти, Дімо, просто нікчема! Боже! Та як це? Мені дуже соромно. Ось цього я точно хотів найменше. Чому в моєму житті все йде бозна як!
— І все ж таки я хотів би зробити для вас щось приємне, — наполягаю я.
— Я справді не хотів вас образити.- Вибачення прийняті. Не потрібно нічого, просто йдіть додому. Сума чеку 498 гривень гривень.Я простягаю хлопцеві гроші в абсолютному внутрішньому спустошенні. Я дурень.
—Д-дякую. Ще раз вибачте! — придушено промовляю я, маючи намір ганебно втекти, як тільки все це скінчиться.
— Так скільки ж можна вибачатися, — закочує він свої приголомшливо-чудові сірі очі. — Одного разу більш, ніж достатньо. Дякую за покупку, приходьте до нас ще,— автоматично закінчує він, простягаючи мені решту.
Я , засоромлений та збентежений, повільно простягаю руку і випадкого торкаюся кисті касира в рукавичках. Шкіра під тонким латексом дуже тепла, і мене миттєво обпалює пекельним вогнем цей короткочасний дотик. Рука мимоволі здригається, і декілька монет падає на підлогу. Щоки палають. Це найжахливіший момент у моєму чортовому житті! Я швидко збираю все, не дивлячись, а гроші жбурляю кудись у той самий пакет. Як же соромно. Зараз я хочу бути подалі від цього касира, від його глузливого погляду сірих очей, цього занадто інтимного дотику та слів, від яких так пече всередині. Я тікаю так швидко, що, якби це був мультик, у стіні залишилася б безглузда діра у вигляді мене. Це якийсь жах! Я більше ніколи не буду пити!