Розділ 13 Говори

They tell me I’m too young to understand
They say I’m caught up in a dream
Well life will pass me by if I don’t open up my eyes
Well that’s fine by me*

Avicii — Wake Me Up

 

 

Перша зміна в кафе у вихідний день — пекельне пекло для Ерена. Йому до біса важко було збиратися на роботу, коли Жан тихенько сопів собі в подушку, насолоджуючись солодким ранковим сном. Ще одна біда була в тому, що Ерен вперше за багато днів нормально заснув і спав усю ніч аж до самого будильника. У такий день було б добре виспатися, але робота так не думала.

 

Сьогодні він працює з Хітч, яка має ось-ось прийти на свою зміну, Лівай удома, клієнтів зранку мало, час тягнеться дуже довго — нуднішого дня не вигадати.

 

Тому Ерен малював за барною стійкою весь ранок, іноді відволікаючись на роботу і клієнтів. Накидав з десяток ескізів, сидів у Твіттері, пив каву. І коли майже опівдні дзвінок над дверима сповістив про нового відвідувача і ним виявилася Хітч, він полегшено зітхнув. Зараз вона перевдягнеться і вийде у зал, а він зможе зробити невеличку перерву.

 

— Привіт, — вітається Хітч, проходячи за барну стійку й далі, до кімнати персоналу. — Виглядаєш втомленим, як і завжди на перших змінах. Зроби мені лате, будь ласка.

 

Вона зникає за дверима, а Ерен береться за роботу, тихо гмикнувши на її зауваження щодо його вигляду. Поставивши готовий напій на стільницю, він вертається до свого скетчбука, щоб домалювати рудого вуличного кота, що часто сидить на зовнішньому підвіконні кафе. Його власниця — весела літня жінка, що живе на другому поверсі дому, звідки кіт і плигає прямо на піддашок кафе з балкона. Вона часто заходить випити ожинового чаю. Її Ерен вже намалював, залишився лише кіт.

 

— Дякую, — говорить Хітч, раптово опинившись біля Ерена і взявши в руки своє лате. Її уніформа щойно випрана, а вона сама пахне приємними солодкими парфумами. — Можеш сходити на обід.

 

— Супер, — Ерен закриває скетчбук і зістрибує зі стільця. — І одразу зроблю інкасацію.

 

— О, гаразд, дякую, — киває Хітч і робить ковток лате. — Ненавиджу рахувати не свої гроші.

 

Ерен усміхається на це і покидає зал. У кімнаті персоналу тепліше, у кутку мірно гуде холодильник, а настінний механічний годинник тихенько відраховує секунди. Ерену не хочеться обідати, йому хочеться просто лягти й подрімати ці пів години. Тому він ставить будильник на випадок, як раптом дійсно задрімає, роззувається і падає на диван, підкладає під голову подушку і з задоволенням заплющує очі. Завтра вже вихідний і він обіцяє собі проспати як мінімум пів дня.

 

Він прокидається за чотири хвилини до будильника через повідомлення, що надійшло з гучним звуком сповіщення. Ерен ліниво розплющує очі, тягнеться до телефона і відкриває чат. Сон з очей зникає, коли він розуміє, що це чат з Арміном.

 

«Привіт. Ти дуже зайнятий сьогодні?»

 

«Привіт. Працюю в кафе до п’ятої. Потім вільний»

 

Армін одразу з’являється в мережі й друкує нове повідомлення.

 

«Не хочеш прогулятися в центрі після роботи? Я маю обійти кілька крамниць,  ще хотів заглянути у книжковий і не відмовився б від компанії)))»

 

Ерен довго не думає. Погуляти з Арміном? Чорт, звісно. Перспектива перетворити цей нудний день на щось цікавіше? Круто. І ці три дужечки в кінці повідомлення просто не дозволять йому відмовитися, навіть якби він хотів.

 

«Так, було б круто.»

 

«Клас! Я заїду в кафе тебе забрати.»

 

«Буде хтось іще чи…»

 

«Лише ми вдвох) Можемо потім відвідати скейтпарк, якщо хочеш. Я ще не бачив, як ти там катаєшся 8)»

 

«Чому ти думаєш, що скейтборд у мене з собою?»

 

«Б о він завжди з тобою, хіба ні?^^»

 

Ерен відповідає коротким «Так і є. Домовилися» і, відклавши телефон, з довгим видихом відкидається на подушку. Треба попросити Арміна менше користуватися смайлами. З ними його повідомлення здаються… неоднозначними.

 

Решту часу Ерен буквально рахує хвилини до кінця свого робочого дня. Гасає по залу, займає свої руки будь-якою роботою, лише б час йшов швидше. Хітч дивується, це видно, але нічого не говорить. Взагалі, Ерену здається, що вона давно вважає його дивакуватим.

 

Коли до п’ятої залишається десять хвилин, Хітч відправляє його перевдягатися.

 

— Йди вже, я бачу, що тобі не терпиться швидше звалити звідси.

 

Ерен дякує, просить її зробити еспресо і чай і йде перевдягатися.

 

Коли він повертається, Армін вже стоїть біля барної стійки й говорить з Хітч. Вона хитро посміхається, обпершись ліктями об стільницю, поки він хитає головою, від чогось відмовляючись чи щось заперечуючи.

 

Щойно Ерен підходить, Армін тепло вітається з ним, і його бажання дізнатися, про що вони говорили, слабшає. Та він має спитати.

 

— Що ти тут про мене розказуєш?

 

— Тільки хороше, — з усмішкою відповідає Хітч. — Гарних вихідних.

 

— Вихідного, — поправляє її Ерен, забираючи зі стільниці каву і чай. — У понеділок вже на пари. Дякую, бувай!

 

— Бувай, — відповідає Хітч і відходить до клієнтів.

 

Ерен віддає стаканчик з чаєм Арміну, той дякує, і вони виходять з кафе. На дворі вже темно, та вулиці добре освітлені ліхтарями й світлом з вікон різних крамниць і закладів. Зовсім скоро отут біля кафе стоятиме гарна штучна ялинка, а всі будівлі будуть обвішані гірляндами, нагадуючи, що цей рік вже закінчується.

 

Ерен опускає скейт на землю, абияк застібає свою куртку тепер вільною рукою, відчувши холодний подих вітру, і жадібно робить ковток своєї гарячої кави.

 

— То ми в центр? — питає він, кидаючи погляд на Арміна, який гріє руки об свій стаканчик чаю. Йому чомусь пригадується їхня вчорашня розмова в їдальні, і він ховає свою виявлену ніяковість за рукою, якою начебто поправляє волосся.

 

— Так, — киває Армін і робить ковток чаю. — Ходімо.

 

Дорога до метро здається короткою, бо вони без упину говорять. Про сесію, про прийдешні свята, про плани на канікули, яких в обох ще майже немає. Ерен точно перебереться у квартиру до Лівая й Мікаси на всі канікули, тому що Жан буде у батьків на свята, а Конні поїде додому в Раґако. Гуртожиток спорожніє, і серце Ерена також, якщо він залишиться там.

 

Лише коли вони виходять на потрібній станції, Ерен помічає, наскільки хороша сьогодні погода. Ясно, сухо, зовсім не холодно і навіть трохи сонячно. Пробувши з самого ранку в кафе такого не помітиш.

 

— То куди спершу? — питає він Арміна.

 

— Саша якось казала, що в десяти хвилинах звідси є крутий секонд. Спочатку хочу туди.

 

— О, я знаю його, — киває Ерен. — Ходімо.

 

Вони проходять повз довгу автобусну станцію, супермаркет і вузький провулок з бруківкою, поки не наштовхуються на велику гарну вивіску секонд-генду, яка інформує про сьогодні знижки.

 

— Ми вчасно, — з посмішкою помічає Ерен і тягне ручку дверей на себе.

 

Зайшовши, Армін вітається з чоловіком на касі, і Ерен автоматично робить те саме, поглядом вже скануючи все те, що бачить. Оскільки він вже тут, можна спробувати знайти щось цікаве.

 

Вони залишають свої речі у відведеному для цього місці і їхня прогулянка поміж рядів одягу у пошуках чогось свого починається.

 

— Ти тут уже бував, так? — питає Армін, проходячи ряд з джинсами й не звертаючи на них жодної уваги.

 

— Так, ми з Мікасою часто сюди ходимо.

 

— Значить, тут можна щось знайти?

 

— Звісно! — киває Ерен. — Толстовка, що зараз на мені — звідси. Тут кльові речі попадаються.

 

— Вже вірю, — говорить Армін, витягаючи з вішака теплу картату куртку, дещо схожу на ту, що він колись давав Ерену.

 

— Ти любиш речі в клітинку, — констатує Ерен, поки він уважно розглядає її.

 

— Так, — посміхається Армін. — А ще теплі шапки. Мені якраз треба купити нову.

 

— У другому залі їх ціла купа має бути, — Ерен вказує собі за спину.

 

— Але туди ще треба дійти, — тягне Армін, натякаючи на те, щоб Ерен теж зайнявся ділом.

 

І той займається. Теж заходиться розглядати речі, придивлятися до того, що зацікавило, забирати те, що планує поміряти. Вони обходять ряд за рядом, показують речі один одному й часто сміються. Куртку Армін не бере, проте набирає по дорозі кілька сорочок і шикарний гольф м’якого темного відтінку, який йому вручив Ерен. Йому здалося, що він підійде Арміну. Собі він теж знаходить непогану темно-синю сорочку, а ще жилетку і кілька толстовок.

 

— Ерене, глянь сюди! — захоплено кличе його Армін.

 

Ерен підходить і бачить на манекені просту чорну футболку з великим написом «Йди до біса». Неперевершено.

 

— Відколи це ти знаєш, що мені сподобається? — посміхаючись і дістаючи футболку з манекена, питає він.

 

— Це у твоєму стилі, — Армін лише стенає плечима. — І розмір наче твій. Обов’язково поміряй.

 

Ерен погоджується і ловить себе на думці, що йому трохи не вистачає тут Мікаси, яка б сказала, що він виглядає, як дурник, коли він поміряє якусь дійсно дивну річ аби посміятися. Похід в секонд-генд з Арміном — новий досвід для нього.

 

Прекрасний досвід — вирішує він, коли Армін виходить з примірювальної у гольфі, який чітко сів по фігурі й показав його плечі з нової сторони. Він критичним поглядом дивиться на себе в дзеркало і ніяково знизує плечима, не знаючи, куди подіти руки.

 

— Ну-у-у — тягне він. — Я такого майже не ношу, але мені наче подобається. Він не зробив мене ще меншим? Як думаєш?

 

— Можливо, але знаєш… — Ерен не відводить від Арміна погляду, але зараз у нього є виправдання. — Тобі личить. Справді.

 

І те, що гольф дійсно наче робить Арміна трохи меншим — таким, який він і є без своїх оверсайз сорочок і кофтин — більше плюс, ніж мінус. Ерен вперше бачить його таким.

 

— Ну добре, вмовив, — усміхається Армін, ховаючись назад у примірювальну. — Тепер твоя черга.

 

Ерен чомусь полегшено зітхає, зрозумівши, що Армін все ж візьме гольф. Йому ж справді личить.

 

До шапок вони добираються вже з повними руками речей, але надовго там не залишаються. Ерен помічає з купи яскравих одну непримітну, на перший погляд, шапку кольору топленого молока, і саме вона чомусь впадає йому в око. Гарна форма, приємний колір, прикольна емблемка з єдинорогом на боці, на погляд теплесенька. І здається, Армін теж дивиться в її сторону.

 

— Ти думаєш про те, про що і я?

 

— Мабуть, — відповідає Ерен і тягнеться до тієї шапки. — Ось ця світленька, так?

 

— Так, — Армін киває і забирає в нього шапку.

 

Він підходить до дзеркала і вдягає її, поправляє пасма волосся і крутить головою, оцінюючи себе.

 

— Тепла? — питає Ерен, про себе думаючи, що це дуже хороший вибір.

 

— Так. А ще… Знаєш, більшість шапок доволі колючі й від них буває подразнення на лобі, а ця приємна. Мені подобається.

 

На тому й вирішили. Зібравши кожен свої вибрані речі, хвилини дві вони постояли на касі і, все оплативши, вийшли на вулицю. Усю дорогу до автостанції вони знову розмовляють і, оскільки веде Армін, Ерен навіть забуває спитати, куди вони прямують далі. Проходить до тями він лише в той момент, коли, вийшовши з автобуса, бачить через дорогу торговий центр. Найбільший ТРЦ в центрі міста.

 

— Нам туди? — питає Ерен, відчуваючи, що був би не проти знайти якесь затишне місце і перекусити чим-небудь. Через весь цей шопінг він добряче зголоднів.

 

— Так, але не зараз, — відповідає Армін і прямує трохи в інший бік. — Спочатку нам туди, — він киває вперед, і Ерен бачить серед маленьких крамничок біля ТРЦ приткнуту до них більшу будівлю, вивіска на якій блимає яскравим синьо-зеленим світлом. Книжковий.

 

Армін впевнено тягне двері на себе, притримує їх для Ерена, а коли вони двох опиняються всередині, цілеспрямовано йде вперед. Ерен робить висновок, що він тут не вперше. Сам він ніколи тут не був, хоча багато разів бачив цей магазин, бувши у цьому районі.

 

— Ти шукатимеш щось конкретне чи?.. — питає він, швидко крокуючи за Арміном, який впевнено обходить забиті книгами острівці, прямуючи углиб книгарні.

 

— Щось конкретне, — відповідає Армін і зупиняється біля одного острівця. Він починає обходити його колом, уважно вдивляючись в яскраві обкладинки. — А може, подивлюсь щось іще. Знайшов! — він з переможним виразом обличчя хапає книгу з полиці і всміхається. — Нарешті.

 

Ерен дивиться на обкладинку з намальованим карикатурним ліхтарем і читає назву. «Оповідання від ліхтариком. Книга п’ята.»

 

— А попередні чотири у тебе є?

 

— Звісно, — киває Армін, розгорнувши книгу на форзаці. — Їх ось тільки перекладають. Тут всього один персонаж, по суті, який розповідає купу історій про світ, міфи й легенди різних народів, таємниці відомих історичних постатей, загадкові події більш сучасних часів, різні теорії, розповіді про подорожі. Авторка в дитинстві дуже любила читати і витрачала на це багато часу, тому їй часто забороняли це робити. Але вона все одно читала книжку за книжкою, лежачи під ковдрою і підсвічуючи собі маленьким кишеньковим ліхтариком. А коли виросла, стала подорожувати і збирати різні історії для книги. Їй хотілося написати щось таке ж цікаве й захопливе, яке читала вона, бувши малою. І, як на мене, в неї чудово вийшло, — Армін яскраво всміхається, навіть яскравіше від відблиску світла на глянцевій обкладинці книги в його руках. — Я хочу зібрати всю серію.

 

— А скільки їх усього? — питає Ерен, не відриваючи погляд від нього.

 

— Вісім, — відповідає Армін. — Я трошки проґавив вихід цієї, тож шоста теж скоро буде в мене.

 

— Трохи залишилося.

 

— Так. Але авторка колись натякнула, що в майбутньому їх може бути більше, — Армін крокує далі у лабіринт зі стелажів і острівців з книгами, вже просто без конкретної мети обдивляючись полиці, і Ерен йде за ним. — Як зберу всі, перечитаю усе з першої частини.

 

— У тебе є якась улюблена серія книг? — питає Ерен, поки Армін, зацікавлений якоюсь книгою, обережно розгортає її.

 

— Та ось ця, мабуть, і улюблена, — відповідає Армін, кладучи книгу назад на полицю. — Я давно так чимось не захоплювався. Останній раз таке було в дитинстві, коли в моїй пам’яті ще не було стільки прочитаного і кожна нова книга здавалася до біса цікавою. О боже… — він здивовано видихає і тягнеться до тоненької книжечки з намальованими дітьми на м’якій обкладинці.

 

— Що? — питає Ерен, здивований не книжкою, а ніжним сумом, яким просякнувся погляд Арміна, коли він взяв книжку до рук.

 

— Це «Міст в Терабітію», — говорить він і розгортає книжку десь посередині. — Я вже читав її і…

 

— І що? — обережно питає спантеличений Ерен.

 

— Вона дуже сумна, — закінчує Армін і кладе книгу у кошик до «Оповідань під ліхтариком». — Знаєш, є такі книги, які залишають на тобі слід. Тобто ти не просто прочитав її, додавши до списку прочитаного, а переусвідомив щось важливе. Я маю на увазі ті книги, які або роблять тебе дуже піднесеним або ж розбивають тобі серце, ті книги, які ти не зміг і не зможеш забути. Так от ця точно залишила на мені слід.

 

— Якщо вона дуже сумна, то навряд чи вона зробила тебе піднесеним.

 

— Так. Вона розбила мені серце. Та я радий, що прочитав її. Ці емоції… ні з чим не порівняти.

 

Армін продовжує роздивлятися книги, а Ерен не може забути захоплення, що блищало в його очах. Ерен теж має емоції, які ні з чим не порівняти, але він відчайдушно воліє їх позбутися.

 

— Я можу колись взяти її в тебе почитати? — несподівано навіть для самого себе питає Ерен.

 

Армін зупиняється і повертається до нього з усмішкою на губах.

 

— Звісно, хоч сьогодні бери, — говорить він. — Потім обов’язково розкажеш, як вона тобі.

 

— Гаразд.

 

— Не хочеш глянути щось собі?

 

Ерен знизує плечима, проходить поглядом по нескінченних полицях з книгами, серед яких можна просто загубитися.

 

— Хочу, мабуть. Але навіть не знаю, що взяти.

 

— Я допоможу, — каже Армін розвертається назад до полиць, дивиться на вивіски під стелею, на яких позначені жанри, і бурмоче собі під ніс: — Ти казав, що любиш фантастику…

 

— Я читав твою рецензію до тієї антиутопії, — згадує Ерен. — Ти її хвалив. Вона може тут бути?

 

— Ходімо спитаємо, — Армін тягне його за руку в сторону консультанта, і в його рухах стільки ентузіазму, що Ерен просто молиться, щоб ця книга була в наявності.

 

Якби ще зранку Еренові сказали, що після роботи він поїде не в гуртожиток, а гуляти, він би засумнівався. Але все ж інколи на нього накочувало бажання піти кудись і витратити весь день на себе, тож це не було б надто дивно. Але якби йому сказали, що за один вечір він поїде у секонд-генд і накупить собі крутих речей, побуде у книжковому і вийде з нього з кількома купленими для себе книжками у рюкзаку, відвідає торговий центр, кафе і кілька крамниць в ньому, і все це у компанії когось такого, як Армін, він би просто не повірив. Не буває такого, що твій найнудніший день тижня раптом перетворюється на крутий і цікавий.

 

Але зараз, йдучи поряд з Арміном до скейтпарку, Ерен розуміє, що таке все ж може трапитися, а тому всю дорогу стримує себе від дурних щасливих усмішок на обличчі. Він розповідає Арміну історію з кафе про дивного клієнта, яких може розповісти десь сотню, насолоджується звуком щирого сміху Арміна і сміється разом з ним. Зараз він відчуває себе у правильному місці, зараз він не боїться домашньої роботи на понеділок, зараз він любить те, що робить, і те, що відчуває. І знову дуже хоче, щоб цей вечір ніколи не закінчувався. А якщо й закінчиться, то нехай повторюється якнайчастіше.

 

Дійшовши до добре освітленого району, де знаходиться скейтпарк, вони знаходять найближчу рампу і скидають свої речі туди. Армін все ж вмовив Ерена приїхати сюди.

 

— А що ти робитимеш? — питає Ерен, опускаючи свій скейт на підлогу.

 

— Спостерігатиму за скейтерами, — відповідає Армін і киває на розгінки, де шумно катаються кілька підлітків. — Здебільшого, за тобою. Мені цікаво. Вважай це науковим інтересом.

 

Ерен зітхає зі смішком і, наступивши на скейт, піднімає його.

 

— Гаразд. Але недовго, бо ти змерзнеш тут, нічого не роблячи.

 

Ерен вирішує вважати це своїм звичним візитом у скейтпарк і просто робить те, що й завжди. Правда, старається він більше звичного. Бо, ну, коли хтось просить показати, як ти катаєшся, ще й називає це науковим інтересом, ти стараєшся.

 

Через кілька хвилин Ерен скидає свою куртку, тому що йому стає спекотно. Він об’їжджає кілька кіл, робить кілька нескладних, але видовищних трюків, робить все, що вміє, і ловить себе на думці, що йому подобається те, як ті підлітки, з якими він ділить майданчик, дивляться на нього. Їм безперечно подобається, бо він безперечно непоганий для свого рівня любителя.

 

Так сильно катання на скейтборді йому давно не подобалося.

 

— Все, я вимотався, — каже він, під’їхавши до рампи і взявши турботливо запропоновану Арміном пляшку мінералки. — Ти ще не змерз?

 

— Ні.

 

— Повірю. Тут нагорі є дитячий майданчик, ходімо, там посидимо.

 

Армін нічого проти не має, і тому вони забирають свої речі з рампи і, покинувши скейтпарк, переміщаються на порожній дитячий майданчик.

 

Ерен з задоволенням умощується в гойдалці й закидає голову, дивлячись у чорне небо.

 

— Я втомився, — видихає він. — Але це був чудовий день. Дякую.

 

— І тобі, — всміхається Армін і шарудить упаковкою з крекерами, відкриваючи її. — Що робитимеш увечері?

 

Ерен думає секунду і розуміє, що всю решту вечора і всю ніч хотів би просто поспати. Спокійно і без сновидінь. До самого пізнього ранку.

 

— Подивлюся серіал з Жаном і ляжу спати. Мене ні на що більше не вистачить. А ти?

 

— Готуватимусь до тесту, напевно, — не задумавшись, відповідає Армін.

 

— Але ж він через тиждень, — здивовано говорить Ерен і нахиляє голову, щоб перевести погляд на друга. — І ти написав пробний більше ніж на дев’яносто відсотків з першої спроби, якщо я не помиляюся.

 

— Так, але дехто вважає, що це мало.

 

Ерен розуміє, що під «дехто» він має на увазі свого дядька й тітку, і дивується ще більше.

 

— Це чудовий результат! — гаряче запевняє він. — Інші мріють про такий. Дехто надто багато від тебе вимагає. Займися краще чимось своїм. Почитай. Або ляж спати раніше. Завтра ж вихідний, можна виспатися.

 

— Хтось із них подзвонить сьогодні і спитає, чим я займаюся, — відповідає Армін. — І збрехати я не зможу.

 

Ерен хмуриться і вперше відчуває, наскільки холодні ланцюги гойдалки, хоча тримався за них з самого початку.

 

— Це вже якось схоже на бажання тебе контролювати, — тихо і трохи невпевнено говорить він. Та говорить саме те, що подумав.

 

— Та ні. Просто вони хочуть, щоб я отримав гарні результати. Одні з найкращих. Щоб я чогось досяг, — Армін стенає плечима і кутає долоні в рукава куртки, притиснувши упаковку з крекерами до себе.

 

— Дев’яносто відсотків, Арміне, дев’яносто, — повторює Ерен. — Божевілля. Щоб ти розумів, я свій перший пробний вінегрет* написав на шістдесят два. Твій результат хіба не досягнення? Ти попрацював, тепер відпочинь. Серйозно.

 

Армін мовчить, дивлячись кудись уперед, і Ерен бачить, що він думає. Невже таку просту річ треба серйозно обдумувати? Хоча, якщо згадати, яким був сам Ерен на початку свого навчання в НУТі, то одразу усвідомлюєш, що так і є. Що, певно, це не одразу розумієш.

 

— А, знаєш, я тебе розумію. На першому курсі я багато старався. З усіх сил. Жертвував сном, майже усім вільним часом, постійно сидів над підручниками. Я вимагав від себе більше, ніж міг. І надовго мене не вистачило. Я почувався так, наче з мене вискребли всі сили. Жахливі відчуття, — Ерен мимоволі щулиться, згадуючи період свого вигорання і розуміння того, що він не встигає за тим, що перед собою поставив. — А потім я забив. Став нормально спати і відпочивати у вільний час. Більше часу проводити з Мікасою, Жаном і Конні. Їздив сюди і катався годинами. Мені стало краще, і навіть Жан сказав, що я нарешті знову схожий на людину, — з Ерена виривається смішок, але він швидко тане під натиском сумної напівусмішки. — Усі подумали, що я адаптувався, а насправді мені просто стало байдуже. Байдуже, що не все вдається. Байдуже, що я не найкращий. І тоді я дійсно почувався добре.

 

Ерен замовкає на кілька секунд. Він не говорить і не скаже, що той його хороший стан теж тривав недовго.

 

— Я не кажу, що ти теж маєш забити, — додає він. — Просто давай собі час на відпочинок, гаразд? Це так, дружня порада, якщо вона тобі потрібна.

 

— Потрібна, — нарешті подає голос Армін і переводить погляд на Ерена. — Дякую.

 

— Нема за що, — всміхається Ерен. — Якщо забути про тест, що б ти хотів зробити, повернувшись додому? Тільки чесно.

 

— Напевно, заварити чай, закутатися в ковдру і почитати нову книгу. Або ж пограти в NMG* з Сашею, вона щовечора грає.

 

— Кайф, — киває Ерен, на секунду заплющивши очі. Він знову дивиться в небо, вдихає глибоко і продовжує говорити: — Не відмовляй собі в цьому. Навчання — це ж лише одна з важливих речей у житті. Якщо всі ці роки в університеті нічого, крім навчання, не бачити, що тоді можна буде згадати? І кого? Знаєш, Лівай якось сказав мені, що в нашому віці треба багато чого спробувати. Починати щось нове і закінчувати старе. Знаходити речі, які справді подобаються, і жити цими речами, а не тими цінностями, що нам нав’язують. Цінності ж теж у всіх свої. Він вважає, що успішність — це особисте щастя, а не посада десь в офісі абощо. Я теж так вважаю. Це здається… справжньою правдою. 

 

Ерен чує тихе торохтіння самотнього скейтборду, що лунає з парку, — схоже, хтось до останнього не хоче його покидати. Він чує, як легкий вітер колише голі гілки дерев над ними, чує своє дихання і дихання Арміна поряд. Він мовчить. Схоже, знову думає.

 

— Щось я тебе навантажив, так? — з посмішкою питає Ерен. — Вибач.

 

— Ні, все добре, є про що подумати, — Армін наче весь відмирає і простягає відкриту упаковку крекерів Ерену. — Передай Ліваю, що він мудра людина.

 

— Передам, — киває Ерен і кидає кілька крекерів до рота. — Йому буде приємно.

 

Вони сидять мовчки кілька хвилин, хрумкаючи крекерами, і тиша між ними відчувається абсолютно комфортною. Поки Армін не порушує її.

 

— Мій дядько ніколи б такого не сказав, — тихо говорить він. — Я б не поговорив так із ним.

 

— Ти можеш поговорити зі мною, — не думаючи, випалює Ерен, а потім, піймавши погляд Арміна, пояснює: — Тобто, я маю на увазі, якщо тобі буде потрібно… з кимось поговорити… про що завгодно, я вислухаю.

 

Армін дивиться на нього кілька довгих секунд і киває, посміхнувшись.

 

— Добре. Насправді, мені подобаються розмови з тобою.

 

— Дякую? — ніяково і трохи невпевнено відповідає Ерен.

 

— І ти теж.

 

— Що?

 

— Говори зі мною, коли потрібно.

 

Ерен ковтає важкий клубок у горлі, бере кілька крекерів до рук й одразу відправляє їх до рота, щоб мати можливість нічого не говорити у відповідь, а просто кивнути. Він дуже сподівається, що Армін не побачив, наскільки він знітився.

 

Армін нічого більше не каже, лише піднімає голову догори, рвано видихає і натягує капюшон куртки на голову. Добре помітно, як його руки дрібно тремтять.

 

— Ти змерз, час відправляти тебе додому, — помічає Ерен.

 

— Так, але… посидимо ще? П’ять хвилин.

 

Ерен лише трохи дивується, а потім хитає головою.

 

— Ні, — відрізає він і зістрибує з гойдалки. — Зараз перемерзнеш і захворієш, і це вже буде невесело.

 

Армін знехотя теж піднімається, показово розчаровано видихнувши.

 

— Пройдемося до метро, — Ерен лише посміхається на його демонстрацію, закидає свій рюкзак на плечі і забирає скейт під пахву. — Це навіть більше, ніж п’ять хвилин.

 

— А ти хіба не змерз? — не вірячи, питає Армін.

 

— Аніскілечки, — відповідає Ерен і забирає з його рук пачку крекерів. — Ховай руки в кишені, ходімо.

 

До метро вони дістаються хвилин за десять, бо Ерен постійно підганяє Арміна, по дорозі розповідаючи, як колись попав під сильну зливу і змерз так, що не міг зігрітися цілий день, а потім захворів на два тижні.

 

Щойно вони опиняються в метро, як стає чути поїзд, що ось-ось під’їде до колії.

 

— Це твій, — говорить Ерен, зрозумівши, з якої сторони йде звук, і подумки ненавидить той факт, що їм з Арміном їхати в різні сторони. — Арміне, виспись сьогодні, заради себе ж.

 

— Тільки якщо ти зробиш те саме, — з м’якою усмішкою голосно відповідає Армін, щоб перекричати шум поїзда. — До зустрічі!

 

Він коротко махає Еренові рукою, перш ніж зайти у вагон, і Ерен робить те саме. І дуже шкодує, що цей день закінчився так швидко.