Розділ 12 Для когось трішки більше

Why have you come, lift me higher,
let me look at the sun,
Look at the sun, and once
I hear them clearly, say
Who, who are you really?
And where, where are you going?
I’ve got nothing left to prove,
‘Cause I’ve got nothing left to lose…*

Mykki Ekko — Who Are You, Really?

 

 

Армін дивиться через плече на великий годинник над дверима позаду себе і кидає до рота останній шматок бутерброда. До кінця обіду ще п’ятнадцять хвилин, тож можна ще трохи посидіти в їдальні й поспостерігати, як Ерен швидко переписує його конспект. Сам Армін ліниво перегортає сторінки книги, іноді відмічаючи цікаві частини простим олівцем зі зручною гумкою, який позичив у Ерена.

 

— Бери ще один, я наївся, — говорить Ерен, вказуючи ручкою на свій контейнер з бутербродами. — До того ж я сьогодні не бачив, щоб ти щось їв.

 

— Напевно, тому, що ми відвідуємо різні заняття? — помічає Армін, здійнявши брови. — Ми лише на перервах бачимося.

 

— А ти обідаєш прямо на парах? — продовжуючи писати і не дивлячись на нього, з легкою посмішкою питає Ерен. — Це ненормально, Арміне, ти за весь день нічого не з’їв.

 

Армін закочує очі, поки він не бачить, але не може ігнорувати те, що у грудях потеплішало від усвідомлення, що Ерена це турбує. Він бере ще один бутерброд і демонструє його Ерену, перш ніж надкусити.

 

— Отак краще, — всміхається Ерен. — У мене ще снікерс з собою є, я ж маю тобі якось віддячити за це, — він киває на конспект. — Тому їж.

 

Армін, може, щось і заперечив би, якби не набив рота хлібом з шинкою і сиром. Тому він просто киває і помічає олівцем ще один абзац у своїй книзі.

 

— До речі, як тест? — питає Ерен через деякий час.

 

Питає про Армінові перші підсумкові тести, які проводилися минулого тижня. До сесії ще місяць, а підсумкові тести вже почалися. Армін давить у собі зітхання. Так, він добре з ними справляється, але для цього доводиться попотіти. Про сесію він взагалі думати не хоче.

 

— Трохи більше дев’яноста відсотків.

 

Ерен піднімає очі від конспекту і здивовано дивиться на Арміна.

 

— Це з першої спроби? — не вірячи, перепитує він.

 

— Так, — Армін киває.

 

Ерен кліпає кілька разів, а потім важко зітхає і кладе голову на стіл. Точніше, на свій зошит, у якому писав.

 

— Ти такий розумний, Арміне. Я майже заздрю.

 

— Майже?

 

— Так, майже. Я розумію, якими зусиллями й жертвами це тобі дістається. Я б так не зміг. Ти молодець, — Ерен підіймає очі на Арміна, готуючись сказати іще щось, і Армін повністю відволікається від книги, кладе олівець собі за вухо і складає руки на столі, показуючи, що уважно слухає. — І взагалі, я повинен тобі до кінця життя. Або хоча б до кінця університету. Ти ж постійно мене рятуєш, — він вказує на конспекти й легенько всміхається. Але все ж щось проковзує у його погляді, щось таке сумне й відчайдушне, Арміну незнайоме, і він знову зітхає. З’являється таке відчуття, що він хотів сказати більше. — Я радий, що познайомився з тобою, Сашею і Марко. Якщо чесно, я не дуже люблю нові знайомства, але ви мені подобаєтесь. З вами класно.

 

— Дякую?

 

Армін всміхається і старається не робити це надто широко, щоб не спантеличити Ерена. Але йому приємно, до біса приємно таке чути. Не кожен день почуєш, що комусь подобається з тобою спілкуватися. І коли на Ерена напливають ось ці моменти відвертості, Армін тільки й може, що підбирати слова, щоб якось перетворити в них всі свої хаотичні емоції, і старатися не червоніти надто сильно.

 

— І ти мені нічого не повинен, — додає Армін. — Хіба що свою компанію хоч іноді. От як сьогодні — було класно.

 

Ерен здіймає брови дещо здивовано, а потім ніяково всміхається, і його зелені очі блищать згодою. Сьогодні вони й справді провели багато часу разом. На перерві після першої півпари, сонні й втомлені з самого ранку, вони збігали в авдиторію до Мікаси, щоб підтримати її перед важливим тестом. Перед другою парою зустрілися у залі відпочинку, пили колу і читали разом Твіттер. Після третьої півпари Ерен прибіг до нього попросити конспект, а після четвертої він його вже переписував, поки з Арміном і Конні сидів на дворі біля університету. Ці двоє тоді грали в шахи. Тепер вони часто цим займаються, якщо обоє не забувають взяти з собою дошку.

 

І ось, після третьої пари вони разом пішли пообідати. Точніше, Армін збирався піти почитати десь, а обідати йшов лише Ерен, але дізнавшись, що Арміну «не хочеться їсти», він поволік його за собою.

 

— Яка різниця, де читати, правда? — сказав він тоді. — Так я хоча б змушу тебе щось з’їсти.

 

І він змусив. Армін з’їв п’ять з шести його смачних бутербродів і випив трохи чаю зі снікерсом, поки Ерен переписував конспект. До пари залишалися лічені хвилини.

 

— Мені час іти, — з дещицею розчарування нагадує Армін. Він би сидів тут іще пів години. — На цю пару не можна спізнюватися.

 

— У мене вікно, — говорить Ерен, ставлячи крапку в кінці речення. — Я ще трохи попишу. Я занесу тобі конспект після півпари, добре?

 

— Гаразд, — Армін киває і забирає зі стільця свій рюкзак. — Я пішов.

 

— Стій. Будеш? — Ерен дістає з кишені упаковку своїх незмінних апельсинових жуйок і простягає вперед.

 

Армін майже автоматично відкриває долоню, і Ерен вичавлює на неї з упаковки одну подушечку.

 

— Дякую.

 

— Ага. Удачі тобі.

 

Армін розвертається на п’ятках, робить крок, кидаючи жуйку до рота, і тільки потім згадує слова Мікаси. Тільки потім розуміє.

 

«… людина, яка постійно жує свої жуйки і ніколи ними не ділиться. Це теж справжній дурнуватий пунктик.»

 

Армін ніколи не бачив, щоб Ерен пропонував комусь свої жуйки. Що завгодно, але не жуйки. Вони були його і тільки його. Справжній дурнуватий пунктик.

 

Армін з посмішкою розвертається назад до Ерена, чим привертає його увагу. Як би ніяково не було, але йому дуже хочеться спитати.

 

— Але я подобаюсь тобі трішки більше, так? — легко питає він, так, наче говорить про щось буденне, а в самого водномить голова повниться чимось приємним і до біса гарячим. Знітився, хоч би Ерен не помітив.

 

Але той лише німує довгі секунди, чи то від несподіваного питання, чи то не знаючи, що сказати, і незмигно дивиться Армінові в очі. І цього вистачає для мовчазної відповіді. Принаймні, для Арміна.

 

Він посміхається ширше, знову розвертається і швидким кроком покидає їдальню. Пізніше він зрозуміє, що забув віддати Еренові його олівець.

 

 

***

 

 

— Не думав, що прогулювати філософію настільки приємно, — Жан із задоволенням відкидається на спинку лавки і заплющує очі. — Є час, щоб подумати. 

 

Ерен домальовує відблиски на кронах дерев у своєму скетчбуці, позіхає і мружиться від пізнього осіннього сонця. У нього вікно, і він може дозволити собі трохи відпочинку. У листопаді земля вже надто холодна, щоб проводити перерви між парами сидячи десь у затінку дерев на покривалах перед університетом. Але на вулиці досі достатньо тепло, щоб сидіти за столиками на задньому дворі.

 

Мікаса сидить поряд з Ереном, п’є каву і читає підручник, прогулюючи якусь свою пару, як і Жан, який прибіг з іншого кінця кампуса, щоб побути тут. Він сидить у своєму телефоні і грає у «Temple Run», інколи перекидаючись кількома репліками з Марко, який пише якусь «особливо нудну домашку». Конні заснув над своїми коміксами.

 

Ерен вдивляється у свій малюнок, і легка усмішка торкається куточків його губ. Йому подобається.

 

Він хотів відволікти себе малюванням, але не врахував того, що малювати і думати — одні з його улюблених занять, і він мимоволі і дуже просто це поєднує. А все, про що він зараз може думати — це той звук, з яким кросівки Арміна ковзають по плитці в їдальні, коли він розвертається на п’ятках, його дивна широка усмішка і ті слова. 

 

Ерен не зрозумів, що сталося. Але він може поклястися, що в той момент його серце на мить завмерло.

 

Що це могло означати? Він мав на увазі, що Ерен проводить з ним набагато більше часу, ніж з Сашею і Марко? Поклавши руку на серце, він може визнати, що це так. Саме його компанію Ерен шукає найбільше з них трьох. Йому подобається проводити з ним час. Так само, як він проводить час з Жаном, Конні чи Мікасою. А ще Армін допомагає йому з домашкою. А Ерен його годує, коли потрібно, з недавніх пір помітивши, що в нього є з цим деякі проблеми.

 

І якщо врахувати те, як вони познайомилися, їхні репетиції до дня університету, одна на двох вічна втома і потреба у сні… Так, вони здружилися. Швидко і легко, наче були знайомі вже давно. І Ерену це подобається. Він сказав Арміну правду про те, що не любить нових знайомств. Навіть коли йому доводиться довго спілкуватися з одногрупниками, які давно вже не є новими знайомими, він відчуває певний дискомфорт. З Арміном навпаки. Все навпаки.

 

Це ж не є проблемою? Чи саме те, що це не є для нього проблемою, є проблемою?

 

І так, Ерен вже помітив і прийняв те, що поряд з Арміном він почуває… щось.

 

Ерен зітхає і тре долонею своє обличчя. Він, мабуть, хотів би поговорити про це з Мікасою, якби поряд не було стільки народу.

 

Він повертається до малюнка. Він хотів намалювати його ще тоді, коли стояв на даху Армінового будинку і дихав. Дихав глибоко й вільно, дивлячись на багряний світанок і міцні крони майже повністю голих дерев.

 

 

Три тижні тому

 

Жан вилітає з клубу першим, на ходу натягуючи на себе свою спортивну куртку, і глибоко вдихає прохолодне повітря. За ним виходять Ерен і Конні, які гучно сміються, Хісторія і Армін.

 

— Як же спекотно, — важко видихає Хісторія, розстібаючи свою куртку, і широко всміхається. — Ерене, тебе не перетанцюєш.

 

Ерен усміхається у відповідь, трохи грає бровами і починає ліниво пританцьовувати під музику, яку чути з клубу. Алкоголь в його крові викинув усю сором’язливість, якої і так було небагато, з його голови. А ще допоміг йому не думати і дихати легше.

 

— Це ти ще з ним у Dance Dance Revolution не грала, — говорить Конні. — Він божевільний.

 

— Треба колись спробувати, — азартно киває Хіс. — Якщо виграю я, то… ти позичиш мені скейт на цілий день.

 

— Домовилися, — посміхається Ерен і тисне їй руку. — Ти вмієш кататися?

 

— Трішки.

 

Армін поряд починає кашляти. Ерен повертає до нього голову і теж відчуває це — густий запах сигаретного диму. Біля входу стоїть групка підлітків, у кожного по сигареті в руках. Ерен раніше не звернув би увагу, але на декого цей запах, очевидно, впливає не так, як на нього.

 

— Відійдемо? — говорить він і тягне Арміна за рукав куртки далі від виходу, до дерев біля стоянки. Усі слідують за ними. — Алергія?

 

— Ні, просто погано переношу цей запах, — Армін перестає кашляти і глибоко вдихає. — У них там щось міцне.

 

— А де Марко? — питає Жан. — І Мікаса з Сашею?

 

— Ці двоє застрягли на барі, а Марко сказав, що не виходитиме на холод, — відповідає Хісторія. — Та й з танцмайданчика його важко витягнути, якщо помітили. Хоча Ерена ми витягнули.

 

— Та не холодно ж, — помічає Жан. — Цьогорічна осінь дуже тепла. Взимку, певно, знову не буде снігу, як минулого року. Та це й добре, не дуже люблю холод.

 

— Я теж, — погоджується Армін. — Я часто хворію взимку.

 

Вони замовкають і стоять мовчки кілька хвилин, просто дивлячись на дорогу і людей, що проходять повз, слухаючи приглушену музику з клубу, яка стає гучнішою кожен раз, як хтось відчиняє двері, щоб зайти чи вийти. Підлітки з сигаретами час від часу сміються, і Ерен їх розуміє. Він теж сміявся весь вечір, танцював, пив, розводив розмови, і йому все було мало. Він розтягував цю ніч, як міг. І зараз, дихаючи на повні груди осіннім вологим повітрям, він дивився на все широко розплющеними очима, старався запам’ятати якнайбільше. Йому хотілося, щоб ця ніч ніколи не закінчувалася. Щоб ці люди поряд завжди були з ним. Щоб нічого не змінювалося, тому що коли нічого не змінюється, він застрягає в моменті, в однакових днях, як би сумно це не звучало, і відчуває себе краще. Стабільність є тим, що не завдає йому болю.

 

Ерен опускає голову і непомітно дивиться на ліву руку Арміна. Там, під його курткою, на зап’ястку зав’язаний браслет, який Ерен йому подарував. Армін сказав, щоб без подарунків, тож він подарував те, що можна було назвати просто приємною дрібничкою, якими діляться й у звичайні дні. Це був браслет з маленьким дерев’яним кулоном, який Ерен сам розписав акрилом. Намалював книжки і спляче на них блакитнооке кошеня. Тому що Армін іноді нагадує йому кошеня.

 

— Треба взимку якось нам вибратися на ковзанку, — говорить Конні, порушуючи тишу між ними. — Було б круто.

 

— Та-а-ак, — мрійливо тягне Ерен, вже уявляючи, як пережене і завалить на лід Жана, потім Конні й Хісторію і усіх, хто попадеться на його шляху. Мікасу, звісно, завалити йому не вдасться — це вона підріже його, він впаде і буде довго лежати, відморожуючи собі дупу, і дивитися на пар, що вилітатиме з його рота. А повернувшись в гуртожиток, питиме гарячий чай літрами, прямо як Армін.

 

— Народе, — кличе їх хтось позаду. Це виявляється Марко, який визирнув з-за дверей клубу. — Клуб вирішили закрити раніше, у нас пів години залишилося.

 

Усі видають синхронний розчарований звук, навіть ті підлітки біля виходу. Ерен кидає погляд в екран свого телефону. Третя ночі, а клуб мав працювати до п’ятої. Це дійсно прикро. Він же так сподівався ще на ці кілька годин.

 

— Трясця, — обурюється Жан. — Ну чому саме сьогодні?

 

— Відвідувачів мало, це можна було передбачити, — відповідає Армін, і по його тону можна зрозуміти, що він теж не в захваті від цього. А потім його обличчя осяває вдоволена, трохи п’яна посмішка. — А не хочете до мене на квартиру?

 

— Ти серйозно? — перепитує Ерен.

 

— Так, — киває йому Армін і посміхається ширше. — У мене є твістер.

 

Жан починає сміятися.

 

— Дарма ти це сказав. Ерене, ти хочеш відігратися?

 

— Іди до біса, — сміється Ерен.

 

— А в чому справа? — не розуміє Хісторія.

 

— Якось на першому курсі ми з Ереном пішли грати у твістер до дівчат на четвертий поверх, — через сміх пояснює Жан. — Він пообіцяв усіх переграти, а у висновку вивихнув руку.

 

— Взагалі-то, було боляче, — бурмотить Ерен, надувши губи.

 

— То ви згодні? — перепитує Армін. — Їдемо?

 

— Якщо ти пропонуєш? — відповідає Хіс, і всі інші кивають.

 

— Тоді я викличу таксі, — Армін вдоволено всміхається і дістає з кишені свій телефон. — Підіть заберіть решту, будь ласка.

 

Жан рушає з місця і повертається до клубу, щоб цим зайнятися, Хіс і Конні йдуть за ним, щоб забрати речі.

 

— Забереш і мій рюкзак, добре? — просить Ерен у Конні, і той мовчки підіймає великий палець до гори замість відповіді.

 

Ерен слухає, як Армін говорить з диспетчером, пояснюючи, що їм потрібна велика машина, і відчуває полегшення і легке приємне сп’яніння. Ця ніч ще не закінчилася. І він знову поїде у квартиру Арміна після вечірки в клубі. Як любить говорити Мікаса, історія циклічна. Ось тільки зараз Ерен не такий п’яний і при своєму глузді. І з Арміном він уже добре знайомий, та і їде до нього не один.

 

Вони опиняються у квартирі приблизно о четвертій ранку. Заїхавши по дорозі в магазин, вони набрали всіляких хрустких снеків і трохи алкоголю.

 

Зайшовши у коридор за Марко, Ерен починає згадувати деталі — приємні шпалери пастельного відтінку, ключі і флакончик парфумів на тумбочці, двері, що ведуть у ванну кімнату.

 

— Як то кажуть, почувайтеся як вдома, — говорить Армін, відчиняючи двері в зал. — Але сильно не кричіть, у мене сварливі сусіди.

 

У залі Ерен ще не був. Тут такі ж гарні бірюзові стіни, як і в спальні, широкий диван і крісла, кімнатні рослини і смарттелевізор. І знову ж таки, кілька полиць із книгами. Звісно, їх не так багато, як у тій кімнаті з балконом, але й тут вони лежать навіть на підвіконні.

 

Вони викладають все куплене на стіл і розсідаються хто де. Ерен же вибирає зручне крісло-мішок і з задоволенням плюхається в нього, відчуваючи приємну млість у ногах.

 

— Хтось хоче енергетик? — питає Армін з кухні.

 

Ніхто не відповідає, тож «ні» за всіх говорить Саша. Чується звук закриття холодильника, і Армін з’являється в залі.

 

— Твістер там, на шафі, за коробкою, — говорить він. — Хтось дотягнеться?

 

Усі погляди спрямовуються на Жана, і він гордо піднімається з дивану.

 

— Тільки для вас, малеча, — зі сміхом говорить він і дістає велику коробку з шафи. — Радійте, що у вас є я.

 

— У нас також є стільці, які компенсують ті сантиметри між нами, тому не задирай сильно носа, — Ерен закочує очі до стелі і забирає у Жана коробку. — Хто ведучий?

 

— Я! — викликається Хісторія. — Хочу на це подивитися. Потім з кимось поміняюся.

 

Уже спочатку гри стає зрозуміло, що найпластичніша з них Мікаса і що всі вони недостатньо тверезі, щоб не падати на поле для гри від сміху кожні два ходи. Після Мікаси найменше падінь нараховується у Марко, а третє місце посідає Жан.

 

— З Мікасою і Марко все зрозуміло, — роздумує Саша, насилу переставляючи ногу через Арміна на червоне коло. — Мікаса займається карате, а Марко усе життя проходив на танці. А ти, Жан, як так тримаєшся?

 

— У мене ноги довгі, — відповідає він і в унісон з Конні починає сміятися, намагаючись робити це не надто голосно.

 

Вони грають хвилин сорок і зовсім не втрачають ентузіазму. Хісторія міняється роллю ведучої з Арміном і починається нове коло. Ерен подумки ставить твістер у список своїх найулюбленіших ігор для компанії, особливо якщо ви не дуже тверезі.

 

— Жане, ліва рука на блакитний, — прокрутивши стрілку, командує Армін і зі сміхом на обличчі спостерігає за спробами Жана вмоститися між руки Мікаси і ноги Конні до єдиного вільного блакитного кола.

 

— Я вимагаю перерву, — говорить він, все ж прийнявши більш-менш стійке положення. — А то я зараз зламаюся.

 

— А ти ще ні? — питає Ерен. — Я вже разів три зламався.

 

Усі сміються і погоджуються з ідеєю зробити павзу.

 

— Піду поставлю чайник, — відклавши стрілку і вже пусту бляшанку від енергетика, говорить Армін. — Усі будуть чай?

 

Ніхто не відмовляється, і вже через десять хвилин вони сидять на кухні з паркими філіжанками в руках і стопкою гральних карт на столі. Габаритів кухні і кількості стільців не вистачає на таку компанію, тож Конні залазить на підвіконня, радіючи, що стіл знаходиться зовсім поряд вікна, а Армін сідає на стільницю біля плити.

 

— Це ж не для гри «У дурника», правда? — говорить Конні, розглядаючи карти.

 

— Це «Уно», — пояснює Армін. — Ця гра мені подобається більше, ніж звичайні карти.

 

— Ти ж граєш у таке на телефоні, так? — питає Ерен у Мікаси, згадуючи, що інколи бачив такі ж кольорові карти з номерами у неї в телефоні.

 

— Так, я можу пояснити правила, якщо треба, — відповідає вона і забирає карти зі столу, щоб роздати їх.

 

Правила вона разом з Арміном пояснює на прикладі їх гри в парі, а вже за кілька спроб за столом починається жвава гра. Ерену подобається зацікавлений блиск в очах Мікаси, яка раніше, очевидно, грала тільки з програмою, а тепер має можливість грати з реальними людьми. Йому самому гра теж подобається, вона може тривати дуже довго і багато думати в ній не треба.

 

Конні раз по раз забуває про «уно», тому постійно бере штрафні карти, через що програє кілька разів. Саша починає інколи тицяти його в бік, коли в його руках залишається одна карта, щоб він не забував. Вони з усіх сил намагаються не галасувати і не сміятися гучно, бо за вікном все ще ніч, а на годиннику майже ранок. Про твістер вони вже не згадують.

 

Чайник закипає в черговий раз, а за столом триває чергова боротьба між двома, що залишилися з картами, і на цей раз це Ерен і Хісторія. Вона змушує його взяти чотири додаткові карти своїм ходом, і він розуміє, що має всі шанси програти. Так і стається. Він викладає свої червоні п’ятірки і тим самим робить собі гірше — Хісторія кладе стоп-карту і викладає на неї свої останні червоні вісімки.

 

— Є! — радіє вона. — Я не програла жодного разу!

 

— Це було круто, — всміхається Ерен і потискає їй руку. — Дякую.

 

— На цей раз треба зробити так, щоб Хіс залишилася з картами, — підступно говорить Жан, тасуючи колоду.

 

— Не дочекаєшся, — всміхається Хісторія.

 

— Ця гра, звісно, класна, — подає голос Конні, який на цей раз вийшов з гри найпершим і просто ліниво спостерігав за іншими. — Але мені вже трохи, мабуть, набридло.

 

— Скоро світанок, — говорить Армін, наливаючи кип’яток у свою філіжанку. — У будинку відчинені двері на дах, тож ми можемо піднятися туди, якщо хочете.

 

— М-м-м, зустріти світанок на даху, — задоволено тягне Саша. — Романтично.

 

— А ми достатньо тверезі, щоб не впасти звідти? — з посмішкою питає Жан, відклавши карти.

 

— Якщо ти в собі сумніваєшся, я можу потримати тебе, — з глузливим виразом обличчя промовляє Ерен.

 

— Вже мінус один, — Жан вказує на Ерена пальцем, і той закочує очі.

 

— Там є поручні, — говорить Армін, перериваючи їхню жартівливу сутичку. — То що? Йдемо?

 

— Так? — невпевнено відповідає Ерен, коли всі мовчать, але після його слів вони піднімаються з місць.

 

У коридорі створюється натовп, коли всі починають взуватися. Ерен опирається на тумбу, поки взуває свої кросівки, і трохи заплутується в шнурках.

 

— Там доволі холодно, особливо вранці, — говорить Армін, відкриваючи дверцята шафи однією рукою, оскільки інша зайнята філіжанкою з чаєм. — Кому треба, можете щось взяти.

 

Під «кому треба» він, певно, має на увазі Жана в легкій спортивній куртці, Ерена і Марко в самих толстовках, і, мабуть, Хісторію, чия джинсовка не виглядає досить теплою. Сам Армін вдягає свою теплу куртку в синю клітинку і відступає на крок убік, щоб дати іншим дорогу.

 

— Вихід на дах у цьому під’їзді? — питає Жан, натискаючи на ручку дверей.

 

Армін киває.

 

— Я покажу, — каже Марко, накинувши на голову капюшон толстовки, і разом з Жаном і Конні виходить у під’їзд.

 

— Ми з Мікасою вкрали твій коцик з дивана, нам вистачить, — зі сміхом говорить Саша і, накинувши названу річ на себе, разом з Акерман стає біля дверей, чекаючи Хісторію.

 

Ерен посміхається її словам, справляється з першим шнурком і, пропустивши Хісторію до дверей, переходить до другого.

 

— Хіс? — Армін знімає з вішака ще одну куртку і простягає сестрі.

 

— Дякую.

 

Дівчата теж покидають квартиру, і вмить стає дуже тихо. Ерена накриває почуттям дежавю, коли він піднімає очі на Арміна, затягуючи другий шнурок. Той заглядає у шафу, а потім переводить погляд на Ерена.

 

— Тобі щось дати?

 

— Так, — відповідає Ерен, а потім розуміє, що не сильно й потребує цього. Він і вдягнув тільки толстовку, тому що на вулиці лише початок листопада — час, коли в Трості лише починає холоднішати. Але хтозна, як воно там зараз на даху, правда? Тому він накидає на себе теплу куртку Арміна і вдячно всміхається. — Дякую.

 

Вийшовши на дах, Ерен одразу ловить поглядом лінію горизонту. Вона чітка, яскраво-червона, з-за неї от-от повинно вийти сонце. Дух перехоплює. І таке можна побачити лише ось тут, з дев’ятого поверху будинку. На землі такого не видно.

 

Дівчата всілися на невеличкий цегляний виступ біля краю, і їх коцика вистачило й на те, щоб підстелити його під себе, й на те, щоб ним укритися. Тримаючись за поручні і бовтаючи ногами в повітрі, вони про щось щебечуть, дивлячись на горизонт.
Марко, Жан і Конні стоять недалеко від них. Конні вказує рукою на щось унизу, а Марко строчить щось у телефон. І навряд чи він пише комусь повідомлення у такий час.

 

На даху гуляє далеко не теплий вітерець, тож Ерен сильніше кутається у куртку Арміна, яка пахне лавандовим кондиціонером, і, здається, на ній залишився слабкий запах вишневого енергетика. І як часто він їх п’є? Наркоман малий, чесне слово.

 

Вони разом підходять до краю даху, до поручнів, і Ерен кладе на них руки, вдивляючись у багряний небокрай. Він не звертає увагу на тихе перешіптування друзів поряд, вслуховуючись лише в тихий шелест вітру і своє дихання. Через хвилину верхівки найвищих дерев і дахи багатоповерхівок спалахують червоним, і Ерен мружиться. Чи то через алкоголь в крові, чи то через красу моменту в його голові на мить приємно паморочиться. Такий пейзаж нанести б фарбами на папір…

 

Ще через хвилину Ерен розуміє, що чує ще й дихання Арміна, яке синхронно з його власним, і переводить на нього погляд. Армін теж дивиться на горизонт, примруживши очі, і м’яка усмішка грає на його губах.

 

— Один з плюсів життя у великому місті, так? — заговорює він до Ерена, помітивши його погляд. — У Шіґаншіні такого не побачиш, правда?

 

— Правда, — киває Ерен.

 

— У Джінаї теж. Мені одразу сподобалося це місце, люблю тут бувати. Здавалося б, просто висока будівля, а такий вид без неї не побачиш, — Армін відводить погляд від горизонту і дерев, щоб подивитися на Ерена. — Які місця у Трості подобаються тобі? Скейтпарк, напевно?

 

— Так, — Ерен всміхається. — І метро. Мені подобається метро.

 

— Чим саме?

 

— Не знаю, — він знизує плечима. — Атмосферою, певно. Усі вічно сплять у вагонах. Там часто бувають музиканти.

 

— А мені просто подобаються звуки в підземці. Особливо в час пік.

 

— Як торохтить поїзд десь здалеку, так? — перепитує Ерен і отримує увідповідь кивок. — Луна від сотень голосів? Оцей свист, коли вагони гальмують? Скрип дверцят? — він отримує ще один кивок від Арміна і розпливається в усмішці. — Обожнюю це. Але якщо взяти підземку в Мітрі, то там вже надто гучно і надто багато людей, уся атмосфера кудись губиться.

 

— Ти був у Мітрі? — дещо здивовано питає Армін.

 

— Так, ми з Ліваєм, Жаном і Мікасою їздили літом. Побували на марафоні велосипедистів, застали ярмарку. А ти не був?

 

— Ні, але дуже хочу, — Армін вертає погляд до дерев, і його очі вмить вкриваються ледь видимою мрійливою паволокою. Якщо не стояти так близько,  то й не помітиш. — А ще колись дуже хочу побувати ще далі, на узбережжі. Побачити море, — він робить павзу і знову дивиться на Ерена. — Це моя дитяча мрія.

 

Ерен затримує погляд на його блакитних очах, і розуміє, що йому якось раптово стало необхідно теж побачити це узбережжя і море. Цікаво, воно схоже на колір очей Арміна? Таке ж блакитне і глибоке?

 

Ерен швидко опускає очі, усвідомлюючи, наскільки дивні зараз його думки. Господи, він досі не протверезів. Широка п’яна усмішка розквітає на його обличчі, і він просто не здатен її контролювати.

 

— Чого смієшся? — Армін легенько штурхає його в бік.

 

Ерен всміхається ширше і робить глибокий вдих. Чомусь дійсно хочеться сміятися. Так дивно. Так класно.

 

— Та нічого, просто… Випите досі в голову дає, пробач. А мрія чудова, Арміне. Я теж, мабуть, хотів би на узбережжя. Як думаєш, скейтбординг схожий на серфінг?

 

— Ну-у-у, — Армін не серйозно задумується, а потім коротко сміється. — Зовсім не схожий. Але думаю, тобі личитиме будь-яка дошка.

 

Ерен кидає в нього вдячний погляд, піднімає руку і торкається себе десь в районі серця. Таке відчуття, що ось-ось повинно початися знову, але нічого немає. Лише приємна легкість. Так дивно. Так класно.

 

— А там, на узбережжі, мабуть, дуже тепло, — неочікувано серйозним тоном промовляє Ерен, і це дещо спантеличує Арміна.

 

— Так, там майже не буває зими, — повільно відповідає він, придивляючись до друга. — Пляжі, сонце, вода. Ерене, все добре? Ти не…

 

— Ні, я не перепив, все окей, — запевняє його Ерен і опускається на землю, сідає на цегляний виступ і обіймає руками поручні. — Мені давно не було так добре. Дякую тобі за запрошення. Це була крута ніч.

 

— Будь ласка, — Армін опускається поряд і дарує йому м’яку усмішку. — І тобі дякую за компанію.

 

Ерен мліє у ледь теплих променях нового сонця і цих словах. Заплющує очі і запам’ятовує кожне своє почуття. Звук сміху Мікаси з іншого кінця даху. Тверда цегла під ним. Легкість у думках. Запах куртки Арміна на ньому. Відчуття його присутності поряд.

 

— Замовчали, — помічає Ерен. — Розкажи що-небудь.

 

— Що саме? — Армін ставить порожню філіжанку біля себе і теж обіймає поручні. — Дай тему.

 

— Ну, не знаю. Щось про себе, наприклад.

 

— Гаразд, що ти хочеш знати? — з цікавістю питає Армін. — Запитуй.

 

— Ем… — Ерен думає. І ні, не над тим, що хоче знати про Арміна, бо він хоче знати до біса багато всього, але це вже виглядатиме як допит, тому він просто думає, що саме спитати з того списку питань в його голові. — Як ти отримав свій шрам? — питання швидко й мимоволі вилітає з нього, і він спішить уточнити. — Якщо це якась особиста важка історія, то не розповідай, звісно. Я спитаю щось іще.

 

— Та ні, звичайна історія, — Армін стенає плечима. — Мені було тринадцять. Була пожежа, як можна здогадатися. Не в мене вдома — горіла сусідська хатина. Усі встигли вибігти, окрім п’ятирічної дівчинки. Вона злякалася і сховалася у своїй кімнаті. Дах обвалився, треба було діяти швидко, тож я побіг разом з її батьком усередину. Поки він витягав її з-під завалу, мені довелося тримати важку балку, яка затримувала уламки. Вона була до біса гарячою.

 

Згадуючи, Армін накриває свій лікоть іншою рукою поверх куртки, і Ерену важко й уявити, наскільки це було боляче. Можливо, йому справді не варто було порушувати цю тему.

 

— Та я тримав її, поки він не звільнив доньку. Ми ледь встигли вибігти звідти. А потім я втратив свідомість, — Армін видає короткий смішок, і від цього на душі в Ерена трохи легшає. — Від болю чи від чадного газу, хтозна, оклигав уже в лікарні. Я з дитинства не виділявся витривалістю.

 

— Жартуєш? — дивується Ерен. — Тобі було тринадцять, і ти тримав гарячу балку, поки чоловік витягав дочку з пожежі! Покажи мені того, хто ще так робив! Та ти ж справжній герой!

 

— Можливо, — серйозно промовляє Армін з тінню усмішки на обличчі. — Для когось.

 

— Ну, я тепер знаю цю історію, тож для мене точно, — щиро говорить Ерен і всміхається, коли помічає рум’янець на щоках Арміна. — Дякую, що розповів.

 

Вони всміхаються один одному. І сидять, мовчки дивлячись на вид перед собою. Ерен спочатку виявляє в собі бажання розказати щось і про себе, в обмін на його історію, а потім передумує. В очах Арміна відбивається сонце, і Ерен просто змушує себе відвести погляд. Ця тиша між ними здається такою комфортною, що порушувати її — майже злочин.

 

Цю вечірку, а особливо все після неї Ерен точно запам’ятає надовго. А ще легкий вітер на щоках, аромат чаю і тепло Арміна поряд.