Розділ 3 Акт перший

Ковтнувши хитко тремтячого вересневого повітря, коротке літо розтануло, – а душа все не хотіла розлучатися з його жалюгідними залишками. Стара майка, джинсові шорти, пляжні сандалі…
Харукі Муракамі

 

@mrkirstein:

Зустрічаємо новеньких! Журналіст і гітаристка? Хто ще приєднався до нас цього року? Сподіваюся, в них є твіттер хд

#нут #нутпершачки

 

@dude01:

@mrkirstein, ти всіх їх розлякаєш, чуваче

 

@nymph:

@mrkirstein, завербуй когось у волейбольну команду ; )

 

Жаданий дзвінок розриває тишу, і Ерен різко піднімає голову. Він хоч і писав конспект, але майже задрімав прямо на зошитах. Кинувши речі в рюкзак, хлопець хапає його і свій скейт і вилітає з авдиторії. Шлях до сходів він проїжджає на скейті, на душі якось легко, і це дійсно радує. Частіше б так.

 

Ерен збігає сходами на перший поверх, у вестибюль, і мчиться до автомата з напоями. Опустивши скейтборд на підлогу, він нишпорить по кишенях джинсів у пошуках копійок. Перший день другого курсу пройшов на диво легко й звично. На те він, напевно, і перший день. Вітання з початком нового навчального року Ерен безнапасно пропускав крізь вуха, проте уважно слухав про плани та вказівки щодо роботи на цей рік. Їх куратор заспокоїв їх в тій же мірі, в якій і налякав.

 

Банка коли приємно холодить руку, коли Ерен жадібно п’є. От за колою з університетського автомата він сумував, хоча вона така ж, як і в інших у будь-якому місці. Можливо, це щось сентиментальне.

 

Телефон вібрує в кишені. Ерен дістає його і читає повідомлення від Мікаси. Зустріч з тренером волейбольної команди перенесли на завтра, тож вона встигає поїхати з Ереном. Він пише, що знаходиться біля центрального виходу, і ховає телефон. Дочекатися Мікасу і на метро в гуртожиток. Розгрібати першу інформацію, яку їм сьогодні надали, і привести до ладу кімнату.

 

Ерен сканує поглядом вестибюль і бачить натовп першачків, що спускаються сходами. Він завмирає на мить, коли помічає знайоме обличчя, обрамлене світлим волоссям, — Армін говорить з якоюсь дівчиною, переступаючи через сходинку. То він тут навчається? Оце вже цікаво.

 

Ерен викидає порожню пляшку в смітник, забирає скейт і йде до сходів. Знайома Арміна висмикує з його рук книгу, прощається і прямує вглиб приміщення, а сам Армін помічає Ерена.

 

— Привіт! — вітається Ерен, зупиняючись за кілька кроків від нього. — А ти, виявляється, першокурсник.

 

— Привіт… — світлі очі Арміна виказують подив. Хоча сильно дивуватися нічого — на студентській же вечірці зустрілися. — А ти…

 

— Другий курс, економічний, — Ерен, напевно, мав би сказати це хоча б з крихіткою гордості, але в його тоні на це немає і натяку. Просто суха констатація факту. — Дай вгадаю, ти на юридичному? Чи на журналістиці?

 

— Ні, на журналістиці мій друг, — поправляє Армін, все ще виглядаючи трохи здивованим. — Я на комп’ютерних науках і кібернетиці.

 

— О, — тепер дивується Ерен. Це останнє, що в нього асоціювалося з образом Арміна, і тому це вражає. — Круто. Що ж, ласкаво просимо в НУТ — Національний Університет Тросту або, як кажуть викладачі, нову Альма-матер. Тут не так класно, як рекламують, але й не так погано, як у плітках.

 

Армін посміхається, і Ерен чомусь відчуває радість через те, що викликав його посмішку. Дурість.

 

— Мені поки що подобається, — Армін обводить поглядом вестибюль, наче хоче ще раз в цьому переконатися.

 

— До речі, я знайшов свій телефон, — каже Ерен. — Я залишив його на барній стійці, і бармен його заховав. Навіть гроші з чохла ніхто не зцупив.

 

— Пощастило, — зауважує Армін. — Не губи більше.

 

— Не буду, — з посмішкою обіцяє Ерен і чіпляє поглядом Мікасу, яка наближається до них зі сторони спортзалу. — Мені треба бігти. Ще побачимось, — він задкує кілька кроків і додає: — І ще раз дякую за все!

 

Армін киває і посміхається, а Ерен, розвернувшись, прямує до Мікаси.

 

— Це був хлопець, у якого я ночував, — повідомляє Ерен, щойно вони наближаються одне до одного. — Він першокурсник.

 

— Що? — Мікаса здивовано повертає голову, щоб подивитись на Арміна, від чого Ерен одразу шипить.

 

— Не дивись! Ще подумає, що я тут плітки розношу.

 

— Ти хоч подякував йому? — питає Мікаса, кинувши спробу все ж таки розгледіти Еренового рятівника.

 

— Ну звісно, — обурено підтверджує Ерен. Чого це вона з нього невдячного робить? — Що у тебе? Як день?

 

— Наш тренер як завжди дуже пунктуальний, — невдоволено жаліється Мікаса. — Я пів години в спортзалі просиділа.

 

— По-моєму, це навіть не дивно, — знизує плечима Ерен. Вони виходять на вулицю і гаряче сонце безжально б’є в очі. — Згадай, як минулого року він кілька разів змінював вам розклад, а потім сам же про це забував.

 

Ерен стає на скейт і повільно їде поряд з Мікасою, підлаштовуючись під її швидкість.

 

— Таке забудеш, — Мікаса посміхається. Ця історія завжди викликала в неї сміх.

 

— А взагалі, це, здається, його єдиний мінус, — додає Ерен, об’їжджаючи особливо помітну нерівність на асфальті. — Якщо судити з твоїх розповідей про нього, звісно.

 

Сам Ерен не знав його в ролі тренера, лише бачив на змаганнях, а от в ролі викладача фізкультури кілька разів довелося, коли він замінював пари з Шадісом.

 

— Так, — погоджується Мікаса. — Тренер він чудовий. І грає професійно. Просто в нього багато справ і він не завжди все встигає. Я його розумію.

 

— А як там твоя тренерка? Ти їй дзвонила? — питає Ерен. — Коли знову на карате?

 

— Вона сама поки не знає, але сказала, що перші заняття мають початися не пізніше кінця місяця. Наш зал ремонтують.

 

— А літом цього не можна було зробити? — бурмотить Ерен собі під ніс.

 

Мікаса знизує плечима.

 

— Значить, не можна було.

 

Вони спускаються в метро і говорять про якісь дурниці, поки чекають на поїзд. Попри те, що в підземці завжди прохолодно, у вагоні все одно панує неймовірна спека. Та все одно Ерен любить метро. За рік він вже дуже звик до такого способу пересування по місту. У рідній Шіґаншіні метро не було, тож спочатку підземка Тросту здавалася йому дуже цікавою, а зараз — просто звичка. Та й цей специфічний запах, цей шум, відчуття легкого погойдування і «Обережно, двері зачиняються» вже стали рідними.

 

— Скучила за волейболом? — питає Ерен, вмощуючись на сидінні. Скейт він ставить собі під ноги.

 

— Ще й як, — киває Мікаса. — Наступного тижня вже маємо грати. Цього року ми просто зобов’язані потрапити на місцеві змагання. А потім виїхати кудись далі Тросту, — вона зітхає. — Це мрії, так, але я впевнена, що це можливо. Якщо ми знайдемо хоча б кілька вмілих гравців серед першачків, це буде більше, ніж достатньо, щоб спробувати пробитись далі нашого стадіону.

 

— Я віритиму у вас, — Ерен щиро посміхається. Він знає, як сильно Мікаса хоче цього.

 

Вона вдячно посміхається йому у відповідь і знімає свою кепку. В ній надто незручно в таку спеку.

 

— Не хочеш заїхати до нас? Лівай сьогодні вдома.

 

— Тому і не заїду, — хитає головою Ерен. — Він буде допитуватися, де я був після вечірки. А ще нам з Жаном треба прибрати в кімнаті, а мені закупитися канцелярією. До того ж в мене все одно завтра зміна в кафе, там вже розмови не уникнути. Після роботи й заїду, якщо мене не повісять.

 

— Не повісять, — впевнено промовляє Мікаса. — З тобою все добре, ти нічого не накоїв. Просто послухаєш лекцію.

 

— І отримаю запотиличника, — посміхається Ерен.

 

Після тих страшних подій далеко в дитинстві, коли батьки Мікаси загинули, а молодому Ліваю, що був їй двоюрідним дядьком, довелося взяти над нею опіку, Ерен і Мікаса майже не розлучалися. Тому Еренові Лівай теж був як дядько, а ще хорошим другом його мамі. Принаймні, опікав він їх з Мікасою в однаково відповідальній, дещо суворій мірі. А вони любили його і завжди знали, що на нього можна покластися в будь-якому питанні.

 

Решту дороги вони мовчать. На своїй станції Ерен прощається і виходить, а Мікаса, вдягнувши навушники, їде далі. Гуртожиток знаходиться дещо ближче, ніж їх з Ліваєм квартира.

 

Щойно Ерен заходить до кімнати, кинувши ключі на тумбочку, на телефон надходить виклик від Жана. Ерен бере слухавку і затискає телефон між щокою і плечем, щоб паралельно розбирати рюкзак.

 

— Так?

 

— Я зустрів пані Ханджі, і вона просила передати тобі, що хоче взяти тебе другим ведучим на концерт в день заснування університету. Ти як, згоден?

 

Ерен задумується. У такій позанавчальній діяльності, як усілякі виступи й заходи минулого року він активно брав участь. Йому це подобалося, та й додавало трішки балів і плюс до його репутації серед викладачів. А от ведучим був лише раз, ще й на відкритому занятті, а не на одному з найбільших свят в університеті. І той його досвід був опечалений не дуже приємною напарницею.

 

— Спочатку я дізнаюся, хто перший ведучий, а потім буду погоджуватися чи відмовлятися, — розважливо відповідає Ерен. — Не хочу, щоб сталося, як минулого року.

 

— Ти про ту дівчину, що постійно задирала носа і заважала? — питає Жан і навіть крізь телефон можна зрозуміти, що він посміхається.

 

— Це не було найгіршим, — бурмоче Ерен, викладаючи зошити на стіл. — У неї навички командної роботи мінус п’ять з десяти.

 

— Здається, Ханджі називала якесь ім’я, — згадує Жан. — Це хлопець. Алерт… Арлерт… чи щось таке. Чи це прізвище?

 

— Значить, треба знайти цього Арлерта і хоч побачити, який він.

 

—  На репетиціях побачиш.

 

— Ні, — гаряче заперечує Ерен. — Тоді вже буде пізно, якщо я захочу відмовитись.

 

— Боже, та в тебе травма через той раз, — Жан голосно сміється в слухавку, і Ерен мружиться. Здається, він оглух.

 

— Не смішно. До дня університету всього два тижні. Якщо в мене не буде нормального напарника, ми нічого не встигнемо.

 

— Ну дивись, це тобі вирішувати. Я буду в гуртожитку щонайбільше через годину, починай там вже щось рухати.

 

— Гаразд, до зустрічі

 

Ерен вимикається і кидає телефон на своє ліжко. Вмикає ноутбук і дістає колонки. Прибирати в тиші — суцільне пекло.

Потрібно розгребти завал у шафах, а потім можна зробити перерву і збігати в канцелярський магазин на розі.

 

@erehyeag30:

Серед першачків є волейболісти? В університетську команду потрібні хороші гравці. А ще це плюс до стипендії ; )

#нут #нутволейбол

 

@nymph:

@erehyeag30, Дякую, що намагаєшся! Жан мене проігнорував(

 

@mrkirstein:

@nymph, я не думаю, що твіттер в цьому допоможе

 

@erehyeag30:

@mrkirstein, а ти не думай, ти дій

 

@mrkirstein:

@erehyeag30, ні, дякую, це надто по-єґеровськи

 

***

 

Ледь важкий рюкзак приємно відтягує плечі назад, поки Ерен мчить назад у гуртожиток. Скейт тихенько торохтить під ним по асфальту, в навушниках — пісні Green Day, найлегші з їхнього репертуару. Сонце гріє потилицю, а легкий вітерець робить осінню спеку не такою безжальною. Ерен надуває бульбашку з жуйки, і та відразу дзвінко лопається. Напевно, Жан вже в кімнаті.

 

Музику Ерен не вимикав, але, наблизившись до свого блоку, розуміє — стоїть інший грайлист. Жан сидить на підлозі біля ліжка і складає підручники в коробку, яку вони зазвичай тримають під столом. Їх кімнату не назвеш тісною, але й особливо розгулятися в ній ніде.

 

— Сходив у бібліотеку? — питає Ерен, ставлячи скейтборд у куток біля входу.

 

— Так. Тобі б теж не завадило.

 

— Завтра схожу, — Ерен розстібає рюкзак і викладає на стіл нові зошити, блокноти, коробку простих олівців, упаковки з ручками і маркерами для виділення тексту, пляшку мінералки й жуйки. Останнє він забирає собі в кишеню. — Разом з Конні схожу.

 

— Ти впевнений, що він не пішов сьогодні?

 

— Жане, сьогодні перше число, — наче дитині, пояснює Ерен. — Він пішов по новий випуск коміксу про черепашок-ніндзя, яка бібліотека?

 

— І чому він так на них схиблений? — наче в самого себе питає Жан, продовжуючи складати книжки.

 

— Сказав той, хто переглядає один і той самий серіал кожні пів року чи навіть частіше, — глузливо посміхається Ерен, а потім знизує плечима. — Ви обоє схиблені, і це чудово.

 

Поки Жан розбирається з підручниками, Ерен витягає з підвіконня ті нечисленні квіти, що там стоять. Один фікус йому подарувала Мікаса в день заселення у гуртожиток минулого року, інший він купив сам на ринку. Ну а невеличке кавове дерево і кактус, що інколи виявляв бажання квітнути, належать Жану.  Ерен спочатку миє підвіконня, а потім дбайливо протирає вазони до блиску.

 

— У нас, схоже, є нові таланти серед першокурсників, — закінчивши з підручниками і запхнувши коробку назад під стіл, каже Жан. — Я зустрів хлопця і дівчину біля актового, вони тягли коробки з дрібною апаратурою за Ханджі. Ханджі попросила подзвонити тобі, і я з ними перекинувся кількома словами. Дівчина грає на гітарі, а її симпатичний товариш щойно поступив на журналістику, а вже три місяці катає статті в якийсь перспективний блоґ. Звісно, не безкоштовно. А от волейболістів я не знайшов.

 

— Дивно більше не відчувати себе першокурсником, еге ж? — посміхається Ерен.

 

— Та ні, — Жан нарешті піднімається на ноги і бере до рук віник. — Просто цікаво, ми рік тому такі ж розгублені були?

 

— Можливо, — знизує плечима Ерен. Ну, він так точно був. І залишився.

 

— Я уявляю, як вони очманіють після пар Шадіса, — Жан сміється, згадуючи власне перше враження від «найкращих» в його житті занять фізичною культурою. А він бачить його рази в три частіше, ніж інші, бо на катедрі фізичного виховання і спорту без його заліків ніяк. — Бідні діти.

 

— Мети нормально, дитино, — каже Ерен, вказуючи на ділянку підлоги, по якій Жан вже пройшовся. — Дивись, скільки пилу залишив.

 

— Ти від Лівая заразився? — невдоволено бурмоче Жан, але все ж повторно замітає ту ділянку. — Перевір, чи немає в тебе температури.

 

— Немає.

 

— Точно? Бо від цього треба терміново лікуватися.

 

— Менше балакай, — Ерен щедро б’є Жана ганчіркою по плечу. — Я хочу скоріше закінчити з цим.

 

Ерен приносить у кімнату відро з водою і швабру і починає танцювати з цим по кімнаті, вимиваючи підлогу. Жан йде викидати сміття, а коли повертається, Ерен згадує, що теж хотів дещо розповісти.

 

— До речі, я сьогодні теж першокурсника зустрів, — говорить він. — Арміна, в якого я ночував.

 

— О-о-о, — з посмішкою тягне Жан. — Це доля, Єґер.

 

Ерен закочує очі і відкриває холодильник в пошуках холодної води. Він завжди тримає в холодильнику пляшку з водою, і для того, щоб попити, і про всяк випадок.

 

Закінчивши прибирання, Жан записує розклад на тиждень на невеличкій дошці, що висить на стіні. Спочатку свій, потім — Ереновий. Ерен же дістає телефон і вмощується на стільці. Заходить в загальну групу університету і одразу бачить дещо цікаве — хтось наробив цілу папку фотографій на вечірці і виклав годину тому. У чаті вже розпочалося активне обговорення.

 

— Господи, — тихо виривається з нього, коли він бачить фотографію їх компанії — Жан щось розповідає, активно жестикулюючи, Конні сміється, Мікаса говорить щось Еренові на вухо. Сто відсотків, там є і менш невинні фото.

 

— Що там? — не дуже зацікавлено питає Жан.

 

— Фотографії з вечірки.

 

— Що? — Жан підлітає до нього і дивиться в телефон.

 

— Який сором, — знову коментує Ерен, на цей раз з посмішкою, натрапивши на вдалий кадр з Жаном на танцмайданчику. Фотограф, ким би він не був, спіймав дуже дивну позу. — Поклич Конні, зараз усі подивимося.

 

Жан виходить, а Ерен гортає далі, шукаючи знайомі обличчя. Мікаса зі змазаними руками стоїть біля бару, розмовляючи з барменом, Міна сміється, тримаючи бокал мартіні, Томас витанцьовує на столі. Багато незнайомих людей і знову Ерен — сфотографований в момент підпалювання абсенту. Хлопець з розсипом веснянок на обличчі, що примружився від світла прожекторів, і вже знайоме лице — невдоволений Армін з пляшкою коли в руці, іншою рукою показує фотографу непристойний жест.

 

Ерен посміхається сам собі. Це останнє, що міг показати Армін в його уяві.

 

@erehyeag30:

Я не знаю, хто це зробив, але респект їй/йому!

Прикріплено 4 фото

#нут

 

@caroline:

@erehyeag30, ти бачив фото першачків? Їх можна на сайт універу заливати як обкладинки :D

Я хочу дізнатися, хто фотограф, і пригостити цю людину пивом!

 

@mrkirstein:

@erehyeag30, і хто дозволяв тобі викладати МОЇ фото?

 

@erehyeag30: 

@mrkirstein, не злися, ти гарно вийшов

 

@mrkirstein:

@erehyeag30, …