I

–I–

Містер Старк, містере Старк, ви перемогли.

Пітер. Плаче та чіпляється.

Шкода.

Тоні. Відпочинь поки що.

Пеппер. Попрощалася, відпускає.

Добре.

Темрява все щільніша. Він дуже виснажений, втомився, нарешті зробив усе й можна йти.
Ще ніби бачить їх усіх як енергетичні поля, але сам уже не з ними, не такий. Його
тягне в темряву, в якій лине… летить? Куди? На забуття, порожнечу?
Як довго… Тиша та темрява. Спокійний плин. Він ще він, чи ні? Тиша.

— Старк.
Що?
— Старк! Зупинися, є розмова.
Якого?
— Старк! У мене мало часу. Відкрий очі.
Очі?
— Сконцентруйся, ти можеш мене бачити. І слухай.
І Тоні побачив. Спочатку нечіткий вихор, що світився і приймав обриси фігури людини, яка щось там говорила. Через кілька хвилин роз’єднані відблиски злилися в конкретне тіло, від руки якого зелене світло тяглося до нього.
Якого.? Так, а як самому говорити? Пара невдалих спроб, і нарешті:
— Якого біса тут відбувається? Локі, ти мертвий!
— Майже так, як і ти, — трохи примарний Локі посміхнувся. - Ти не слухав? А мав сприймати і вникати. Для нас час зараз хоч і епізодично хаотичний, але не безмежний, тож зосередься. Зі мною, що також відлинав казна-куди, поділилися енергією і вручили..хм, артефакт із заданими координатами …
— Хто?
— Що «хто»? - Уточнив трикстер.
— Хто вручив знаєш?
— Зараз не суттєво. Після прибуття у певний світ будемо повністю матеріалізовані з молекулярних структур навколишнього світу.
— Хто вручив?
— Припустімо, інша версія мене. Влаштовує? Про інші світи, паралельні реальності уявлення маєш? Так от, завдяки цьому, — у полі зору з’явився невеликий прямокутник, — ми можемо перенестися у один з непримітних світів, де нас не відловлюватимуть, і можна буде не озираючись робити, що заманеться. Але якщо наважуєшся, то маєш зробити зусилля і потягтися до мене, а я налаштую, щоб енергія артефакту створила портал досить стабільний для переходу двох…
— Навіщо?
— Я ще встигну попиячити з гуріями на колінах, поки спробую що інше, — Локі знизав плечима. — Але якщо ти прагнеш у… що там у вас? Рай? Це як комфортний готель, але без обжерливості, алкоголю, азартних ігор та повій? Не уявляю, в чому там тобі принадність, але вибір за тобою. І, бажано, обирати швидко.
— Навіщо тобі я? - перепитав геній.
Співрозмовник, незважаючи на постійний поспіх, на хвильку замовк. Після подоби тяжкого зітхання промовив:
— Я не знаю, що може бути у непримітному світі. Можливо, тільки динозаври, істоти з рівнем інтелекту, недалеким від одноклітинних, або…
— Відмовляюся, - твердо промовив Тоні, - відпусти мене.
Ще одне зітхання, знизування плечима, і бог обману відвернувся, зосередившись над маніпуляціями з «артефактом». Залізний чоловік знову почав повільно відпливати геть, майже байдуже дивлячись на мерехтливий жовтуватий прямокутний отвір, що з’явився, в який плавно попрямував трикстер. Але раптом маленька іскра цікавості змусила стрепенутися і…
Що там північний олень казав? Зробити зусилля та потягнутися? Ну, зібрати всю волю й уперед! Чорт, він зникає!
Тоні всіма силами своєї свідомості рвонув у портал, намагаючись наздогнати зникаючий образ блідого чорноволосого бога.

  –ІІ–

  Різке повернення всіх чуттів приголомшило ще в повітрі. І якщо загальне відчуття спеки, різь в очах, засліплених яскравим сонячним світлом, і свист вітру у вухах від неконтрольованого падіння трохи насторожувало, то від неможливості відчути власну магію Локі був у жаху.
Гарячий пісок пом’якшив жорсткість приземлення. Але не встиг трикстер порадіти, що принаймні цілий, а значить — не став зовсім звичайним смертним, як на спину впало щось важезне. Спираючись на лікті, він трохи підвівся, і тяжкість, що привалила його, з болісним стоном відкотилася вбік. Хоч його й хитало, Локі все ж таки зміг стати на ноги, обтрусити від піску свій синій шкіряний одяг, в якому було нестерпно жарко, подумав, що можливо плащ краще перевернути світлою жовтою стороною доверху, але забув цю думку, поглянувши на лежачу людину, що ледь ворушилася.
  З зусиллям прийнявши сидяче становище, Тоні переконався, що кістки не стирчать з неналежних їм місць, болять лише забиті місця, а штани і худі навіть не порвані. Він покрутив головою, розглядаючи голу піщано-кам’янисту пустелю навколо, і не стримав нервового смішку.
Знову закинуло в довбану пустелю. Це новий початок чи чергове закінчення?
Чортова пекуча пустеля. Тільки тепер його точно ніхто не шукатиме, ні рятуватиме. Він без броні і в компанії бога, у якого серед хобі - викидати його у вікно. Короткий смішок продовжився хрипким напівбожевільним сміхом.
А сам бог, як тільки пройшло секундне здивування, нахилився до сидячого і прошипів:
— Ти що вичудив?
При цьому він судомно щось шукав по кишенях, а коли не виявив шукане, почав нишпорити по піску навколо.
— Старк, ти темпад не бачиш? Може, під тобою? Піднімися.
Геній, який і не думав змінювати положення свого тіла, помітив куточок, що стирчав з піску і, потягнувшись, витяг абсолютно темний предмет.
— Ти про це? Хм, артефакт? Що сказав би Джобс, дізнавшись, що ти з його айпада портали відкриваєш? — і знову почав хихотіти.
Локі різко вихопив бажаний предмет з рук Тоні, хвилину безрезультатно тицяв у нього і, переконавшись, що той ні на що не реагує, розлютився.
— Хель тебе зжери, Старку! Що ж ти наробив!
— Так я його тільки підняв,— примирливо підняв руку обвинувачений.
— Адже ти відмовився! То як розуміти твій поштовх? Навалився, як з переляку. Ти збив! Темпад зламаний, а тут я свою магію майже не відчуваю! Я… — він замовк, зрозумівши, що люто викричав те, чим не хотілося б ділитися, відвернувся, відійшов на кілька кроків, сів на землю і заплющив очі.
— Мені раптом цікаво стало, от і рвонув за тобою. — Тихо промовив геній, хоча подумки переконував себе, що не треба піддаватися нав’язуванню маніпулятором почуття провини. — Колись тільки цікавістю й керувався, а останні роки робив лише те, що повинен, і ніби всім довкола винен.
Локі нічого не відповів і не ворухнувся. Хвилин десять обидва сиділи в тиші під палючим промінням сонця.
— Можливо твій тетріс просто розрядився, — припустив Тоні, все ще відчуваючи себе ніяково. — Можна глянути?
— І ти знаєш, у який бік йти до найближчої підзарядки, так? — огризнувся Локі, не повертаючи голови до Старка, що повільно підійшов. — Треба було рудій пропонувати. Фіолетовій, то ні, а от зі шпигункою… вийшло б краще,— пробурмотів трикстер, підводячись, і неквапом попрямував на захід.
Тоні глибоко вдихнув, подумки порахував до двадцяти, видихнув і, поспішивши, наздогнав асгардця.
— Слухай, що вже маємо, від того й відштовхуємось, — на мить затнувся, — маю на увазі, що ми зараз в одному човні, то чому б не спілкуватися по-людськи?
— Так я до тебе твоєю мовою звертаюся, не йотунхеймською ж. Не помітив?
— Якось терплячіше можна було б.
— По-людськи — це терпиміше? Ти впевнений? — співрозмовник підняв брову.
— Ну просто нормальніше. Невже складно? — вже почав дратуватися механік, видаючи це сварливою інтонацією.
— Ось, і на скільки секунд твоєї людської терпимості вистачило? — усміхнувся бог, не дивлячись, як Тоні закотив очі, але продовжував впевнено йти поруч. — А якщо найближчим часом не знайдемо питну воду, наскільки взагалі тебе вистачить?
— Рудої вистачило б не на довше, а от фіолетової… Ти ж про Небулу? До речі, чому вона – категоричне ні? Дуже прагматичний напівандроїд.
— Вельми вдячний, але скільки б не тривало перебування тут, не хотів би весь цей час вислуховувати про те, який величний її Танос, і наскільки болісне мені підійшло б покарання за те, що його підвів.
— Та ні, вона сама діяла проти… — Тоні зупинився, насупився, але знову наздогнав довгоноге божество і продовжив, бурмочучи про себе: — Небула залишилася жива, їй би ти не пропонував суперкруїз «тільки тут і тільки зараз у чудове фігзна-куди».
— Саме так. Міг би їй з минулого, яку вона ж і застрелила, але та…
— Ще була віддана титану до кісткового мозку, — продовжив фразу геній.
— Точніше до останньої згаслої іскри під бляшаною черепушкою.
  Чоловік усміхнувся: — Так, якщо вибір був не тільки між мною та бляшанкою, то чому я? Тобто я знаю, що складно встояти перед чарівністю та харизмою найвідомішого плейбоя планети, але хотілося б це почути.
Локі зупинився, скептичним поглядом провів по зовнішності смертного знизу до верху і попрямував далі. Коли Тоні зрозумів, що на свій жарт навіть шпильки не почує, і вже роздумував про наступне питання, пролунала відповідь:
— Ти при зустрічі запропонував частування зі свого улюбленого алкоголю, хоча я з’явився в ролі загарбника. У мене з’явилася нагода щось запропонувати тобі.
— Ти ж розумієш, що тоді я тягнув час?
— Звичайно. Але інші це робили зброєю.
— Сам винен. Приходячи захоплювати Землю, треба було врахувати, що там є кому покусати у відповідь усіляких непроханих гостей.
— Випробовувати на собі всю лють конкретного зеленого монстра в плані не було, але загалом у Мідгарді переважно минулося як очікувалося. Але з тебе достатньо, прибережи дихання, іти, схоже, будемо довго.
—Хе, ще скажи, що…
— Досить, Старку! — підвищив голос бог, різко підняв руку, але в кулак не стискав. — Мені б трохи тиші. Щось не влаштовує — вибирай собі будь-який напрямок. — зробивши рукою круговий рух, сам закрокував швидше.
— Так мене ще не посилали, — тихо промовив про себе колишній мільярдер, плейбой і філантроп планети Земля, але замовк і, поправивши каптур, що захищав голову від сонячних променів, поплентався слідом.
Через годину Локі, ідучи попереду, стрепенувся ніби від сну, підняв обличчя до сонця, що все ще звисока освітлювало кам’янисто-піщаний випалений промянням краєвид, зупинився. Відстебнувши плащ, зняв шкіряний топ, відкинув його, залишаючись у тонкій сорочці, а плащ накинув на себе, але вже світлою стороною догори, і знову продовжив шлях.
Тоні до цього часу порівнявся з ним, кашлем прочистив у горло і запитав:
— Період «трохи тиші» закінчився?
— Що?
— У мене запитання: чому ми з’явилися у цьому одязі. Чому я не в одному з «Марків»? Відходячи, я так впевнено ототожнював себе саме із залізною людиною, що просто мусів би з’явитися в броні.
— Вже не впевнений, що мій головний біль - через палюче сонце, або від спроб притягнути краплину магії. Найімовірніше, він через тебе. — Локі провів долонею по лобі, відкидаючи нависле пасмо. — Все складається зі згустку енергії, що постійно змінюється, у вигляді відомих для вас, смертних, електронів, нейтронів, фотонів і так далі. Набір почуттів сприймає навколишнє море енергії з певної обмеженої точки зору — лише інтерпретації, які ґрунтуються на «внутрішній карті» реальності, яка у нас сформувалася. Наша «карта» - це результат минулого, досвіду. Наші думки пов’язані з цією невидимою енергією, і вони впливають на те, що формує ця енергія.
— Питання було не про загальні поняття з квантової фізики, чи проекції, а конкретніше…
— То може ти все ж таки здебільшого не на Таносі і боротьбі був зосереджений? Свідомістю крутився довкола тих, для кого ти по-домашньому м’який і без броні. — Асгардець подивився на людину, що здивовано кліпнула глибокими карими очима і замислилась, і трохи тихіше запропонував, вказуючи на обрій.— Ходімо до тих гір. Вони набагато далі, ніж здається, але орієнтир цілком прийнятний. І ця планета, схоже, повертається до зірки боком, якщо при цьому не розвернеться до іншої, ми дізнаємося, які тут ночі.
Тоні тільки сухо ковтнув, кивнув і змусив себе пришвидшити крок.

–ІІІ–

  Половину сонця сховали далекі верхівки скель, і оскільки ніяке інше при цьому не збиралося дарувати золотистий світанок, то сутінки підбиралися все швидше, розповзаючись від кожного каменю та піщаних насипів. Температура різко пішла на спад.
  Втомлена людина, яка давно вже не думала ні про час, ні про напрям, продовжувала переставляти ноги, уберігаючи корпус, що нахилився вперед, від падіння. Іноді він мляво рухав рукою, намагаючись відігнати чи нав’язливу думку, чи видимий лише йому образ.
  За кілька кроків праворуч простував трикстер, час від часу поглядаючи на виснаженого мандрівника, і сповільнюючись, але не пропонуючи зупинитися. Одного разу йому пощастило глянути якраз тоді, коли чоловік, що важко переставляв ноги, зачепив камінь, і той скотився в рівчак, звідти пирснули на всі боки сіро жовті істоти. Але найбільша, націливши шип з відростка на голові, відштовхнулася подобою ласти від землі, нападаючи на того, хто їх потурбував. Локі метнув кинджал, що легко пробив жорстку шкуру істоти і застряг у основі черепа. Хоча траєкторію польоту тварюки це не змінило, і вона з силою врізалася в Тоні, зате увінчаний шипом відросток разом з головою був повернутий вліво і ніяк не нашкодив тендітному людському тілу, що звалилося додолу під тушкою.
—Суртур би тебе дер, Старку! Ти не міг би дивитися, куди ступаєш? Я ці крихти магії весь день збирав не для того, щоб… — за секунду маг наблизився ізамовк, дивлячись на смертного, що нерухомо лежав, і уявив, що надалі компанію йому складатимуть лише ті стрибуни на ластах. — А може й для того.
  Він сів, стягнув убік тушу невідомої істоти, і потрусив людину за плече.
— Прокинься. Тут небезпечно. Старку, я не буду тебе тягти.
  Локі торкнувся шиї лежачого і відчув слабкий пульс. Вдивився в трохи тремтячі вії, обгорілий кінчик носа, пересохлі вуста з тріщинками, з однієї стікала крапля крові.
  Повернувшись до вбитої тварюки, схопив руків’я кинджала, натиснув сильніше, дорізаючи хрящі, і відокремлюючи голову від тулуба. Сам тулуб розрізав знизу вгору по череві, перебрав частини, що вивалилися, пирхнув і повернувся до залишків туші. Вирізав найбільший м’яз, що приводив у рух ласт, лизнув сире м’ясо, скривився і відкусив шматочок. Все з тим же незадоволеним виразом обличчя потягся до Старка.
— Ну, ти пробуй, а Скульд вирішить.
  З цими словами, однією рукою натиснув людині на щелепу, відкриваючи рота, а піднятою над ним другою з силою стиснув шматок м’яса, видавлюючи рідину. Варто було цій сумнівної якості юшці наповнити рота, Тоні ковтнув, закашлявся і розплющив очі.
— Кхе, блядь, Локі, кха, що це… — винахідник повернувся на бік, продовжуючи кашляти, за хрінь? Кха, кхе.
— Тримай, — трикстер впхнув залишки сирого м’яса в руку людині, — смачного тобі.
— Знущаєшся? — той, зморгнувши сльози, що проступили від кашлю, подивився на дивний шмат у своїй руці, і, спираючись на вільну, сів. — Воно смердить, як… кхе, навіть не знаю, протухла риба.
— Я б, знаєш, теж не відмовився від страв більш вишуканих, — обурився маг, піском відтираючи руки і вірний кинджал. — Але маємо, що маємо.
— Ні, дякую, звичайно. Я… — Тоні почервонілими очима вп’явся в бога обману, — А кинджал звідки? Аяяй, я бідний-нещасний зовсім без магії. Кхе. Не зовсім?
— Ти! Та як ти взагалі смієш? — Локі зіскочив на ноги, але швидко змінив гнівний вираз обличчя на звичну усмішку-вишкір і нахилився до сидячого. — Вдячностей мені не треба, не оціню, як і твої кривляння зі звинуваченнями. Але ось всілякі нічні тварюки, які можливо скоро повилізають, впевнений, гідно оцінять твої геніальні мізки.
— Та чого ти так закипів то, принцесс.? Принце Асгарду? — уже в спину, що віддалялася, крикнув механік, і, швиденько пробурмотівши собі під носа про зніжених і манірних принцес, продовжив вигукувати: — Поверніться, будь ласка! У жалюгідного смертного прохання до вашої високості! Твою ж… Ну Локі!
— От же стервець… — спересердя промурмотів Тоні, але різко замовк, помітивши в охоплюючій все більше темряві, що фігура повертається.
— Ну і заради чого ти так розрепенився?
Чоловік видихнув, вдихнув і з максимально серйозним виразом вимовив:
— Дай кинджал?
На секунду запанувала тиша, і геній чекав чого завгодно: від ламаючого ребра стусана до чергової гнівної тиради. Але не сподівався почути, як бог пирсне зі сміху і коротко, але так чисто і дзвінко розсміяється.
— Тобі його в печінку чи селезінку? — ввічливо поцікавився Локі, ще не прибравши з голосу інтонації посмішки.
Відчуваючи, як відступає емоційна напруга, Тоні трохи посміхнувся, незважаючи на те, що це потурбувало тріщинки на сухих вустах.
— Я виріжу пару шматочків посмачніше з отого — кивнув на залишки туші,— поки хоч щось видно, і віддам.
І здивувався ще більше,коли йому негайно руків’ям вперед було протягнуто холодну зброю.
— Я це… — почав винахідник, оглядаючи залишки мертвої тварючки і не знаходячи нічого апетитного. — Не хотів так про твою магію.
— А що…
— Твоя магія — надія. — швидко перебив він асгардця, і, як не дивно, той замовк. — Якщо ти сильний, і володієш магічними здібностями типу витягування кролика з капелюха, чи зброї звідки б то не було, то можеш просто з примхи, від нудьги допомогти мені не… — Тоні кинджалом потикав відштохуючу кінцівку тварюки, — не склеїти ласти. Але якщо магії немає зовсім, то навіть за твого бажання допомогти, у мене зовсім немає надії на тривалу прогулянку цією прекрасною пустелею. Ти, звичайно, можеш приховувати будь-що, обманювати як заманеться, але правда така, що мій шлях тут прямо залежить від твоїх можливостей. Отож, мені трохи цікаво …
— Можливо, це тебе засмутить, але ти зовсім безнадійний. — Вимовив трикстер, присівши поряд, відібрав кинджал і почав самостійно вирізати шматочки. З усмішкою тицьнув чотири смердючі кусники людині, витер об землю гостру зброю, піднявся на ноги і продовжив уже серйозним, трохи втомленим голосом:
—Того, що мені вдалося витягнути й накопичити за весь час, що ми тут і ти мовчав, вистачило лише на те, щоб дотягтися до одного кинджалу. Тож, більше ніщо з магічного мені недосяжне. Але це не означає, що твоя прогулянка закінчена.
І бог хитрості простяг смертному руку. А той продовжував сидіти, розглядаючи хоч і вологі, але жахливо смердючі шматочки. Потім глянув на біле в темряві обличчя і сказав:
— Вибач за те, що питання прозвучало тоді звинуваченням. Ти пішов на затрати, щоб допомогти мені. Так, ти набагато витриваліший за мене, простого смертного, але також відчуваєш і спрагу і голод. На.
  Тоні швидко вклав у все ще простягнуту до нього руку один мерзенний кусень і, приховуючи усмішку, хитаючись підвівся, після чого відкрито витріщився на тепер ближче обличчя мага. Локі з абсолютно ввічливою мімікою кивнув, положив смердюче жахіття у рот, і почав жувати. Розвернувся і повільно пішов у темряві. Насилу пересуваючи ноги, механік рушив за ним, гадаючи, чи зможе стримати блювотний рефлекс і проковтнути хоч один із трьох шматочків сирого огидного м’яса, так і не помітивши, як трикстер по-тихому позбувся подарованого йому.

–IV–

  Покрехкуючи, Тоні намагався спуститися з валуна, на якому, забуваючись короткими уривками сну, вони перечікували ніч, прислухаючись до незрозумілої метушні внизу і вивчаючи дивовижні сузір’я невідомого нічного неба. Все тіло ламало, особливо спину — плащ, що слугував покривалом, і не пом’якшував, і не особливо зігрівав. Але небо, що світліло на сході, обіцяло незабаром повернути вчорашнє сонечко, що любить не стільки гріти, скільки підсмажувати. Жага ставала дедалі нестерпнішою. Рефлекторний сухий без слини ковток пролунав хрипким кумканням. Сяк-так прокашлявшись, він звернувся до асгардця, що потягувався та вже чекав унизу:
—Дякую,— протягнув плащ,— а чому жовтий?
Зі здивовано піднятою бровою бог озирнувся, і заговорив з ледь чутною хриплістю, що натякала на не таку вже безкінечну його витривалість.
— Якщо скоро не знайдемо питну воду, то в тебе залишиться не так багато можливостей щось запитати. І тебе цікавить не напрямок подальшого шляху, не візерунок на піску під нашим нічлігом, а колір одягу? — він знизав плечима, чи то визнаючи власну непоінформованість, чи то просто розминаючись, але продовжив, повернувшись спиною на схід неквапливо крокуючи: — Гадаю, що переміщення в невідомість мені нагадало про потрапляння на Сакаар, де я…
— Сакаар? — Чоловік поплентався слідом.
— Планета, куди з кількох червоточин сипеться всяке — випадкові речі, сміття, мандрівники, що заблукали. Володарював там одноосібно стародавній тиран, що любив гладіаторські бої та синьо-золотисті кольори.
— І щоб стати улюбленцем…
— Щоб простіше було домовитися… Ти багато знаєш про дипломатію, прихильність до себе з метою впливу на рішення? Зважаючи на те, що ти визнаєш залежність від мене і при цьому намагаєшся винятково дратувати, то взагалі далекий від таких понять.
Насилу напружуючи дерев’яну за відчуттями спину, винахідник у свою чергу знизав плечима:
— Ну, залежу. Може мені не так важливо тут вижити. Невеличке відтермінування неминучого, яке вже немало мене втомило.
— Не песимізди, Старку. Ось від кого я не чекав на фатум. Жереб…
— До біса філософію. Навіщо мені.? — Людина спіткнулася, але встояла на ногах і продовжила: — Пеппер, Морган, Пітер… З рідними я розпрощався. Так заради чого…
— Бур’яни. — перебив його Локі.
— Чого?
— Попереду бачу колючі рослини. Ідемо далі вздовж цих скель, напевно, щось знайдемо. — Бог обману махнув рукою і покрокував трохи швидше, з усмішкою відзначивши про себе, що човгання ззаду почастішало, і промимрив нечутно «Нікуди наша цікавість не зникла».
  За скелею ландшафт почав знижуватися. Живі колючки змінили висохлі, а їх — хирляві високі рослини, що нагадували деревця; і чим нижче опинялися мандрівники, тим більше з’являлося чагарників, в яких чулося шурхотіння дрібних істот, що швидко віддалялися. Хоч людина вже й ступила під покров сіро-зеленоватих листяних, сонце встигло випалити її останні сили, і Тоні, спіткнувшись об сухий корінь, що стирчав із землі, тільки переніс вагу на стегно, звільняючи забиті об кам’янистий грунт коліна, але більше не робив спроб підвестися.
За п’ять хвилин повернувся маг. Мовчки постояв, нависаючи над напівлежачим, кінчиком чобота легенько тицьнув того в гомілку, але так і не дочекавшись ніякої реакції, обійшов, нахилився і, підхопивши під пахви, потяг у густішу тінь.
— Гаразд, Старку, відпочинемо трохи. — Прихиливши ношу до стовбура деревця, сів поруч.
Механік поворушив губами, але нічого розбірливого так і не промовив. Бог на секунду торкнувся гарячого чола такого зараз тендітного смертного, а коли той несвідомо потягся за зникаючою прохолодною долонею, повернув руку назад, обережно торкаючись запаленої шкіри. Після хвилинного роздуму підсунувся ще ближче, обома руками спочатку обхопив голову людини, але потім, трохи відсунувши руки, заплющив очі, приймаючи вигляд йотуна.
  Прийшовши до тями ще коли одна прохолодна долоня торкалася його чола, Тоні, відчувши холод, розплющив очі. Притлумивши миттєве бажання відсахнутися від дивного синього гуманоїда, розширеними здивуванням очима розглядав візерунки і тонкі риси, які здавалися знайомими. Від рук віяло такою бажаною прохолодою, що він подався вперед, торкнувшись обличчям завмерлої поблизу синьої долоні, але здригнувся не від холоду, а від колючого погляду червоних очей. Не встиг зачудований геній моргнути, як колір почав бліднути, шкіра за мить знову була звичайною блідою і вже так не охолоджувала, а вже зелені очі, дивилися все з тією ж настороженістю, ніби це не інопланетний бог, а виснажена людина становила небезпеку. Від скроні по вилиці повільно сповзала крапля поту, а прискорене дихання видавало напруженість.
— Локі? — прохрипів не вміючий втримати язика за зубами. — Ти вмієш перетворюватися на холодного смурфика?
— У йотуна, — тихо виправив його маг. — Це раса ненависних монстрів для всіх асів.
Він почав відсовуватися, але Тоні схопив його руку і назад притиснув до свого лоба.
— Поверни.
  Бог завмер, відчув стікаючий піт і тильною стороною вільної руки витер краплю, що дісталася підборіддя. Похитав головою.
— Тут у цій іпостасі… — зам’явся, переборюючи небажання визнавати слабкості, дуже важко, моя шкіра ніби горить. А ти… Немає обмороження? Ти торкнувся … Для асів дотики йотунів нічим добрим не закінчуються.
— Ні, гомосапієнсу нормально, ще б подоторкався, — бачачи здивування, винахідник посміхнувся було, але тріщина, що розширилася на нижній губі, заболіла і змусила розслабити обличчя.
Зате посміхнувся трикстер:
— Поки ти не розсохся весь і не ссипався піском, пропоную продовжити шлях. Взбадьорись. — вивільнивши долоню, недбало поплескав нею людину по щоці. А підвівшись, допоміг і супутникові, підхопивши того під руку. — Я бачив маленькі стежки дрібних звірят. Такі зазвичай прокладаються ними до водойм.
— Ти ще й слідопит. — хмикнув Старк.
— Полювання — гідне проведення часу будь-якого асгардця. А оскільки я майже все життя вважав себе не тільки одним з них, а й їхнім принцем, то намагався хоча б трохи відповідати. — закінчивши пояснення, Локі пройшов уперед, дивуючись собі, тим, як легко відкривається перед цим смертним.

  Водойма і справді знайшлася через дві години. Це було невелике озерце, з одного боку оточене камінням, звідки било джерело, а з іншого — невисокими листяними деревцями з плетючими рослинами, котрі корінням тягнулися до благодатної вологи.
  Бог обману попрямував камінням до джерела, спочатку навіть не звернувши уваги на людину позаду, яка з розгону увійшла у воду, спішно занурюючи обличчя. Лише вгамувавши спрагу ключовою водою, він звернувся до супутника:
— Тут вода чистіша і прохолодніша. І ти б обережніший — хто-зна що у воді може від тебе гризнути.
Тоні подивився, кивнув, але вирішив, що його все влаштовує і так, і спокійно вмостився в озері біля берега. Локі, зробивши висновки, що у водоймі для людини поки безпечно, зняв чоботи та плащ, але у воду поринув також у одязі. Через півгодини блаженного відмокання в приємній прохолоді наблизився до чоловіка, що дрімав просто у воді, і розштурхав його:
— Старк, не засинай. І сподівайся, що твоє взуття встигне висохнути до заходу сонця.
Той невдоволено глянув на того, хто його потурбував, але, визнаючи правоту, повільно виповз на суходіл і почав знімати свої розкислі спортивні туфлі, розуміючи, що підошву і верх для купи надалі доведеться зв’язувати шнурівками. Трікстер тим часом роздягнувся, розвісив мокрий одяг на гілках, а сам, загорнувшись у плащ, зручніше влаштувався в тіні і прикрив повіки.
— А мені не засинай, так? — глянувши на асгардця, пробурчав механік. Так само розвісив одяг на просушку, а сам повернувся в озеро, що вабило прохолодою, прилігши на краю на животі так, щоб вода діставала до лопаток. Руками накрив плаский камінь і опустив на них голову, із задоволенням поринаючи в дрімоту.

— Старк! Ліворуч!
На автоматі винахідник підняв плаский камінь, виставивши його ліворуч від себе. Тієї ж миті в нього хтось врізався. При слабкому світлі зірок неможливо було розібрати, що за істота на нього нападає, але він відчайдушно почав лупити по ньому каменем, чуючи у відповідь вереск тварюки. Такі ж виски віддалік свідчили, що з ще як мінімум одним звірятком розправляється Локі.
Біля асгардця, озброєного кинджалом, лежало дві порізані туші, одна з яких ще слабо сіпала кінцівкою, але загрози не становила. Тримаючи камінь, Тоні підійшов ближче, озираючись на шурхіт, що вщухав у суцільній темряві заростей. На них більше ніхто не нападав, адреналін повільно сходив нанівець, і став відчуватися нічний холод, що огортав вологу шкіру, гострі камінці під босими ступнями. Він глянув на бліду постать у темних плямах; чия це була кров - не зрозуміло.
— Ти цілий?
— Так а ти? — маг випростався, швидко окинув поглядом людину.
— Теж. Схоже, ми обидва проспали захід сонця.
Трикстер знизав плечима і попрямував до води змивати плями з рук та зброї.
— Одягнися, Старку, не мерзни. — у голосі звучала нотка усмішки. Але продовжив серйозніше: — Припускаю, решта зграї, втративши найсильніших атакерів, нападати більше не буде. Але якщо тут багато таких…
— Тоді нам краще не розслаблятися. — Закінчив фразу за нього геній, шукаючи в темряві свій одяг, уже ледве стримуючи тремтіння від холоду. — А ти випадково вогонь намагічити не зможеш?
У відповідь він отримав лише погляд зло зблиснутих зелених очей бога брехні, що знімав з гілок розвішаний раніше одяг, і повільно одягався.
— Ну ні, так ні, — трохи розчаровано простогнав Тоні. — Але визнай, що було б непогано розвести багаття, зігрітися, підсмажити шматки цих місцевих чупакабр. Зрозуміло, що м’ясо хижаків гірше за травоїдних, але нам якось вибирати нема з чого. Може, спробую тертям сухих гілок, якщо в темряві підберу потрібні. Хоча розраховувати на успіх не варто — скаутські приколи мене ніколи не приваблювали, та я й сумніваюся, що вони такою фігнею страждали, як півдня безперервно стирати дерев’янки в потерть.
  Спроби висікти іскру, як і тертя гілок, виявилися провальними, хоча в процесі людині вдалося трохи зігрітися. Вилаявшись про себе, він поліз на валун, де розмістився зі своїм плащем асгардець. Виявилося, що той не спить, а немигаючи дивиться в далечінь. Або вглиб себе. Твердий намір знову вимагати собі синьо-жовту накидку для сну випарувався, і Тоні тільки тихо присів на краєчок поруч, не наважуючись ні посунути медитуючого, ні висмикнути на себе більше матерії.
  Просидівши так хвилин двадцять, які йому здалися кількома годинами, він матюкнувся і ліг поруч, обійнявши себе за плечі для збереження тепла і підтягнувши коліна. Його рухи викликали нерозбірливе бурмотіння і зітхання за спиною, а після короткого шарудіння чоловіка вкрило всім плащем, не притиснутим його ж тілом. Він спочатку хотів було повернутись і запропонувати цього разу поділитися накидкою, але вирішив, що тому, хто частково крижаної раси не так вже й потрібно, і що подякує вранці. Під ці думки свідомість людини плавно зісковзнула у бажаний сон.
  Ось тільки бачив Тоні зовсім неспокійні видіння, які змушували вовтузитися, намагаючись відбитися, і врешті-решт він прокинувся, хоча так і не вловив, що саме налякало. На валуні він був один.

– V–

  Займався світанок, забарвлюючи невисокі хмари в рожевий колір, змушуючи тіні ховатися під каміння, і обіцяючи принести ще один дуже спекотний день.
  Людина, що лежала на кам’яному підвищенні, виплутала ноги з плаща, дивуючись як тільки зуміла так ним обмотатися, почала розминати м’язи, що затекли, перемагаючи ломоту в усьому тілі, і розглядаючи, що внизу робить його супутник. Той тим часом відтягнув мертвого нічного атакера від води до двох інших туш, так ніким і не зачеплених, і задумливо їх розглядав.
— Доброго ранку! — крикнув йому Тоні, але так і не дочекавшись привітання у відповідь, крекчучи спустився до води напитися і вмитися.
  Голод нагадував про себе тягучим відчуттям у шлунку. Вигляд кігтисто-зубатих мертвих тварин апетиту не викликав, куштувати їх сире м’ясо не дуже хотілося, але розум йому підказував, що харчуватися таки треба буде. Він підійшов до асгардця, який віддер з одного боку тушки зарізаної ним тварюки міцну шкіру і кинджалом нарізав оголений м’яз упоперек тонкими смужками.
— Готуєш сніданок? Мабуть, смачно. Шкода, що солі немає, в’ялене м’ясо — делікатес, а відсутність комах — просто подарунок долі.
— Зате щоночі можлива доставка свіжатини, так би мовити, особисто, причому не просто додому, а й прямо в ліжко, — посміхнувся трикстер, продовжуючи різати тушу. — Але якщо замовник вчасно не прокинеться, то сам зіграє роль раннього сніданку, як ледве не сталося вночі.
  Винахідник тільки здивувався, наскільки цей спокійний зараз Локі не схожий на того різкого бога зі скіпетром, який з’явився на чолі армії захоплювати світ і здавався божевільним.
— Дякую за допомогу,— не питаючи, він взяв одну з нарізаних скибочок і почав похмуро жувати сире тверде м’ясо. — І за плащ. Блін, я залишив його там. Але ж ми ще не йдемо? Не завадило б ознайомитися з місцевістю.
  Маг кивнув, сам зжував і проковтнув шматочок, після чого вказав уздовж скелі
— Там, якщо обійти, можна буде видертися на отой,— рука піднялася круто вгору,— виступ. Тоді й вирішувати із напрямком подальшого шляху. І краще цим зайнятися прямо зараз, щоб спускатися по ще не розпеченому сонцем гострому камінню.
  Тоні обігнув з ним частину скелі і витріщився на місце, яке Локі запідозрив у можливості по ньому видертися вгору..
— Серйозно? Тут і гірські цапи шляху вверх не побачать, а я до парнокопитних не належу взагалі. Та тут максимум на шість метрів, а далі і зачепитися нема за що.
— Є кращі пропозиції? Я уважно слухаю. — огризнувся бог, що заводився з півобороту.
— А знаєш? Лізь. — підняв руки механік. — А я внизу зачекаю. Але відійду — якщо ти зірвешся, не хочу це бачити, я почую гучний «шмяк», який повідомить, що мені одному тут скоро настане гаплик.
  Розвернувшись, він пішов назад.
— Старк!
  Почув, але навіть не подумав сповільнитись.
— Ентоні!
  А ось на це він вражено зупинився, розвернувся і зустрівся очима з так само здивованим поглядом на красивому дещо розгубленому лиці.
— Я… — Локі за секунду повернув собі спокійно непроникний вираз обличчя, — По-перше, я не планую сьогодні гинути.
— Мало хто із загиблих таке планує.
— А по-друге, ти збираєшся повірити в нібито побачене мною і довіритися обраному мною напрямку?
  Тоні знизав плечима і відповів питанням на запитання:
— А що я досі робив?
— Опинившись на порозі смерті, бездумно йшов за тим, хто рухався попереду. Але тепер… у твоєму розпорядженні — вода, відпочинок, хм, їжа, ти відновлюєшся, і можливий уже усвідомлений вибір.
— Ось про «бездумно» трохи прикро було. Це я тобі як геній говорю. Ну та гаразд. Мій усвідомлений вибір — поки я посеред хрін-його-зна-де, то будь-який шлях зійде, у тому числі, обраний тобою. Тим більше, якщо ти допомагаєш мені виживати.
  Локі посміхнувся: — Я ж можу тебе просто берегти як власність, щоб вигідніше продати, зустрівши розумні форми життя.
— Я вжив слово «поки що». Що ж, втілюй свій план із незагинення від падіння. Я б так не ризикував, на… хм, рівному місці, але може тобі пощастить. А я піду плескатися у воді, уявляючи собі склянку віскі та бастурму, хамон, прошутто…
— Ось на що мені ніколи не доводилося розраховувати, то це на везіння. — пробурмотів собі бог, підстрибнувши, вхопився за виступ, починаючи тривале підняття.

  Сонце було ще не високо, але вже добре прогрівало все, що потрапляло під його щедре проміння.
  Позбавлений магії бог розслаблено витягся на кам’яному виступі, який виявився набагато вищим і неприступнішим, ніж здавалося знизу. Тильною стороною долоні стер піт, що краплею стікав від скроні, і подивився вниз на майже прямовисну стіну — подоланий ним шлях і ще майбутній. Ні, він все ж таки не простий смертний, нехай без магії, що становить половину його єства, він і почувається немічним. Майже як той… Хе. Обраний у тимчасові супутники смертний такий дивний, ніби зовсім позбавлений страху — звертається до тисячолітнього бога як до рівні, нахабно, жартівливо. Намагається спокійно сприймати як є: «ні, так ні», «ну, гаразд», «нормально», і виявляє майже дитячу безпосередність та щирість. А що ще дивніше, то це власна відкритість, яка так незвично, але легко проступає у відповідь. Чи це добре? Досвід підказує, що ні, але… Хочеться, щоб цей одночасно вразливий і твердий, такий норовливий чоловічок протримався якомога довше. Так, час озирнутися і вибрати менш смертоносну дорогу по «хрін-зна-де».
  Локі підвівся, вивчаючи весь ландшафт, що відкрився погляду, по цей бік скельної гряди, запам’ятовуючи важливі прикмети, особливо звертаючи увагу на клаптики зелені — темні цятки, що на заході зливаються в далеку смугу. Ось і вирішено. Ліс - прохолода і волога, в першу чергу необхідні для його супутника, і, що вже душею кривити, йому теж не по собі під палаючими променями. До речі, що там дрібний нахаба, не потонув ще?
  Подивившись униз на озерце, трикстер завмер, помітивши чотири наче б то людські постаті, що рухалися з боку пустелі до їхньої водойми. Вдалині, розмитими від спекотного повітря танцюючими цятками, повільно наближалася численна група.
  Згадавши вголос Сурта і ще кілька чудовиськ, він кинувся до спуску, але, зупинившись, нагадав собі, що дрібка магії йому буде потрібніша там, і вже спокійно, намацуючи кожен виступ, розпочав спуск.