— Добре, де це?
— Вона сказала, що це буде в її авдиторії?
— О котрій?
— Гадаю в тій, де у нас спільні пари.
— Не могли б ви двоє говорити трохи тихіше?
— Ні, — одночасно відповіли обидва.
— Йолопи, — закотив очі Кевін.
— Тут нікого немає, все нормально, — запевнив його Ніл, тихо розмовляючи, коли вони проходили коридорами університету. — Прибиральники вже прибрали після занять. До завтра ми єдині люди в цій будівлі.
— Ти впевнений? — Кевін з підозрою зиркнув на нього, але відповів Ендрю.
— Я знаю їхній розклад. До 5 ранку тут не повинно нікого бути.
— На біса тобі знати розклад прибиральників? — Кевін розвернувся до нього з вигнутою бровою.
— Це може стати в пригоді, — знизав плечима Ендрю. Він зняв своє пальто і склав його в руках, тож тепер на ньому був лише блакитний светр Ніла, а також його черевики та джинси. Він був таким в біса гарячим, і Кевіну точно не слід про це думати.
Він перевів очі на зал перед ними й поправив руку на своєму зимовому пальті та рукавичках, які дістав, коли вони зайшли в університет.
— Так. Правильно. Може якось згодитись.
Ніл захихотів, і цей звук змусив Кевіна усміхнутися, але нападаючий не повернувся до нього, щоб запитати, чому він регоче. Вони прийшли до авдиторії.
— Ви можете зачекати тут, якщо хочете, — сказав Ніл, відкриваючи двері.
Ніхто з компанії не відповів, і вони зайшли за Нілом. Кевін, зайшов виключно з цікавості. У нього не було занять у цьому кабінеті, і він хотів побачити, як місіс Кларк організувала простір. Ендрю, мабуть, зробив це лише з причини, що пішов би будь-куди за Нілом.
Увійшовши, вони одразу пошкодували про це, бо вітерець, що повіяв невідомо звідки, різким подихом з гучним гуркотом зачинив двері.
Вони втрьох дивилися на це зі збентеженою настороженістю, здивуванням і нудьгою на обличчях.
— Ем, ну, це було доволі моторошно, — сказав Ніл, розвертаючись і продовжуючи йти до викладацького столу. Він залишив своє пальто й рукавички на порожньому столі, а потім почав переглядати шухляди. Ендрю пішов до нього, щоб допомогти з пошуками.
Кевін насторожено дивився на двері. Чому його інстинкти підказували йому впасти у відчай, навіть якщо нічого не сталося? Напевно через двері…
Зачекайте чортову хвилину.
Він підійшов до дверей і спробував відчинити їх.
Вони. Дідько. Не. Відчинялися.
— Ага! — З-за його спини пролунав переможний голос Ніла, але Кевіну було байдуже, знайшов Джостен довбаний блокнот чи ні. Двері не відчинялися. Чому вони не відчинилися?
Кевін натискав на ручку, знову і знову намагався відчинити кляті двері. Чому, трясця, ці кляті двері не відчиняються.
— Що ти там робиш Деє? — протягнутий голос Ендрю пролунав недалеко від хлопця.
Кевін озирнувся і зрозумів, що виглядає наляканим. Це зупинило Ендрю, і навіть Ніл мав стурбований вигляд.
— Вони не відчиняються. Ми в пастці.
— Що ти маєш на увазі? — Ендрю скинув руку Кевіна з дверної ручки, намагаючись відчинити двері самотужки.
— Ендрю, вони не відчиняться, я намагався, — роздратовано промовив Дей. Він робив те ж саме, що й Кевін намагався зробити раніше, і це ніяк не допоможе їм вийти звідси.
— Тоді як, в дідька лисого, ми сюди зайшли? — Низьким голосом запитав Ендрю, коли він став навколішки й почав розглядати замок.
— Е-е-е, — біля нього почувся голос рудого?, і Кевін злякався. Він не відразу зрозумів, що Ніл був там. Хлопець з каштановим волоссям нахилився і також вивчав замок. — Вони були відчинені, коли ми заходили, і ми точно зможемо відчинити їх знову.
— Як? — Тепер, коли вони обидва бурчали, Кевін ще більше нависав над ними. Він ніколи раніше не почував себе настільки, до біса, високим.
— Я вмію зламувати замки, ти це знаєш, і ми у авдиторії, думаю тут буде легко знайти щось, що нам допоможе в цій справі, — Ніл випрямився, і абсолютно спокійно подивився на шатена.
Його спокій почав переноситися і на Кевіна. Хоча повністю тривога нікуди не пішла, вони все ще були в пастці, проте тепер у них був спосіб вийти.
— Гаразд.
— Це не спрацює.
Увесь спокій коту під хвіст.
— Що? — Кевін повернувся до Ендрю, його серце почало битися в рази швидше.
Ендрю досі сидів навколішки, пильно вивчаючи замок.
— Це не спрацює, бо двері не замкнені. Вони відчинені.
— Тоді чому, чорт би тебе побрав, ми не можемо вийти? — У Кевіна починає тремтіти та підвищуватися голос, але зараз він про це не хвилюється.
Йому необхідно вийти звідси.
— Виглядає, ніби двері заклинили. — Голос у Ендрю досі спокійний та низький, так ніби вони не потрапили в кляту пастку. — Вони могли заіржавіти, Бог знає, коли цю школу ремонтували востаннє.
— Як ти можеш бути настільки спокійним?! — практично прокричав Кевін.
— Тому що, — вставши, сказав Ендрю, дивлячись на Кевіна так, ніби він йолоп. — У нас є мобільні телефони. Ми можемо зателефонувати твоєму батьку чи Нікі, або навіть довбаному Аарону, щоб вони нас витягли звідси.
— Тьфу, — було чути, що Ніл вже був поодаль. І зараз у його голосі з’явився відтінок хвилювання, що змушувало серце Кевіна практично зупинитися. — Не думаю, що нам вдасться.
Кевін з Ендрю обидва обернулись. Ніл був у протилежному кінці кімнати, дивлячись у вікно. Здається, почалась сильна хуртовина.
У Палметто було майже неможливо зловити мобільний зв’язок навіть під час зливи, не кажучи вже про завірюху. Всі це знали.
— До біса. До біса, чорт забирай.
— Ей, ей… ш-ш, — Ніл торкнувся плеча Кевіна, нахмуривши брови. Як він дістався до нього так швидко? Щойно він був біля вікна.
Саме тоді Кевін усвідомив, що практично не дихає, і бачить все, ніби в тумані.
О, чудово, тепер він запанікував.
— Все гаразд. Дихай зі мною Кеве, — Блакитні Нілові очі були широко розплющені - єдине, що бачив Кевін. Проте він не міг дихати. — Повільно вдихай і видихай. 1, 2, 3, 4. Зачекай секунду. Видихай. Зі мною Кеве.
Кевін намагався. Що є сили намагався. Яскравість очей Ніла допомагала концентруватися, та він все ще не міг впоратися і вдихнути це бісове повітря. Його очі були спроможний бачити тільки дерев’яні двері, відчувати шурхіт одягу позаду своєї спини, і чути ні, ні, ні.
— Давай, друже, дихай зі мною.
Голос Ніла віддалявся з кожною секундою. Також цілком можливо, що Кевін почав галюцинувати. Ніл щойно назвав його “другом”? Він не міг знати напевно, був спроможний лише заглиблюватись у підсвідомість, розлючені й відчайдушні голоси якої вперше кричали: “Ні! Благаю, випустіть мене!”. Кевіну залишалось лише відчуття власної слабкості й марення крові, яка почала литися з щілини під дверима.
Він знову був тут. Дідько, він знову повернувся в те пекло.
Але ні, все-таки, все було не так погано.
— Дихай, Кевіне, — до нього долинуло бурчання Ендрю, і коли тепла рука торкнулась його шиї, змусивши опустити голову й тулуб, він нарешті заткнувся.
— Ось так, — голос Ніла тепер був ближче. — Вдихай та видихай, Кеве. Повільно. Зі мною. – Хтось схопив і поклав його руку на те, що, як припускав Кевін, було тулубом Ніла. Він прослідкував за повільним підйомом і опусканням грудей Ніла, і через, як йому здавалося, кілька годин, його зір знову почав прояснятись.
Дей сидів на підлозі в кабінеті, гойдаючись з боку в бік. Його голова лежала у Ніла на грудях, і він інстинктивно відображав повільне дихання Джостена. Його руки міцно обіймали Ніла за талію. Він не пам’ятав, як опинився в такій позиції, але йому було неймовірно спокійно й затишно. Руки Ніла, які так м’яко тримали його, гладили його верхню частину спини та шию з делікатністю. І ніхто не міг би подумати, щó ця вкрита шрамами рука може створити, тож він залишився в такій позі ще трохи і спробував отримати більш чітке уявлення про ситуацію. Кевін усвідомив, що його лице вологе, тож шатен, скоріш за все плакав, але це вже було позаду. Вони досі були у авдиторії, що не здивувало його, та він почувався так розслаблено та спокійно в обіймах Ніла, що думка про це викликала тільки дискомфорт. Підлога була холодною, але кімната все ще лишалась теплою, система опалення школи працювала 24 години поспіль, і це було добре, оскільки не давало їм замерзнути. Він не бачив Ендрю, але відчував тепло на спині, тож припустив, що Міньярд був прямо позаду нього, сидів на підлозі й спостерігав, як той обіймає його хлопця, як коала.
Саме ця думка спонукала його відпустити Ніла, але перш ніж він зміг це зробити, йому на спину поклали руку. Вона не рухалася, просто лежала на його спині, але була теплою, і це була рука Ендрю. Кевін знову розтанув на Нілі, сприйнявши цей дотик (Ендрю вперше доторкнувся до нього), як дозвіл залишитися в обіймах Джостена, навіть якщо це було трохи незручно, тому що йому довелося сильно крутитися, щоб його набагато вище тіло прилягало до нього. Але все було добре. Тож він залишився в обіймах, приймаючи тепло й затишок, які йому дали.
Вони дихали разом протягом тривалого часу.
Настільки довго, що Кевін почав дрімати в спокої, який забезпечував дотик єдиних двох людей, яким він достатньо довіряв, щоб дозволити таку близькість у момент нестабільності. І саме тоді Ніл знову заговорив.
— Я не знав, що ти клаустрофоб, — це було сказано так тихо, ніби він не хотів переривати те, що відбувається між ними прямо зараз.
Неймовірно.
— Ага, — стиха відповів Кевін, дихаючи Нілу в шию. Він намагався запам’ятати його запах, щоб переживати це ще раз і ще раз у своїй уяві, після того як все закінчиться, і він знову стане третім зайвим. — Вибачте, що вам довелося це бачити.
— Не будь ідіотом, — Ендрю клацнув язиком, переміщаючи руку до середини спини. — Тобі не потрібно за це вибачатися.
Кевін зітхнув.
— Дякую.
— Немає за що, — тихо сказав Ніл Кевіну в волосся. — Тепер трохи поспи. Я знаю, що панічні атаки можуть бути досить важкими, і ми все одно нікуди не підемо ще протягом довгого часу.
— Я намагатимусь зробити щось з дверима, — рука Ендрю не рухалася все ще лежачи на спині Кевіна, все ще передаючи йому комфорт і рішучість, змушуючи Кевіна ще більше розслабитися. — Побачимо, чи я зможу їх відчинити. Відпочивай.
— Добре, — Відповів Кевін, його очі заплющувались.
Рука на його спині зникла, але він почув тихі кроки праворуч. Тоді це було добре, вони залишалися поруч. І ніби відповідаючи на цю думку, Ніл міцніше обійняв його.
Думки Кевіна почали плисти, він абсолютно точно уже спав, коли почув голос.
— Я тут, любий, і я не відпущу тебе. Можеш відпочити.
Це була дуже приємна мрія.