"Сьогодні усе для тебе..."

«…Більше тебе не буде.

 

Завтра на цій землі

 

Інші ходитимуть люди,

 

Інші кохатимуть люди —

 

Добрі, ласкаві й злі.». 

 

 

 

 

У ніяковій тиші квартири лунало клацання клавіатури ноутбука. Орися то піднімала окуляри і втомлено терла перенісся, то знімала їх і протирала скельця позиченою футболкою. Резюме не хотіло писатися абсолютно, примушуючи свою авторку беззмістовно тицяти на літери та пробіл, стирати щойно написане і знову набирати слова. Як назло серед усієї купи думок не знаходилось жодної потрібної. Орися згорнула документ і піднялася зі столу, туптаючись кімнатою. 

 

Коли ж все стало так складно? У восьмому класі, коли Зав’ялову почали навідувати незрозумілі думки? Здається, так. Вже тоді в Орисі виникав цілий вир емоцій, варто було Богдані взяти її за руку чи просто наблизитися. Усі скидали це на знервований характер Зав’ялової і життєві складнощі в родині. Вона ж губилася в думках, з яких Рискало вперто не йшла. Поділитися ними з кимось дівчина не наважувалася: боялася, що її сприймуть за хвору чи божевільну, а може й все разом. Добре, ще ніхто з питаннями не чіплявся. Орися б просто не витримала цієї ганьби. 

 

Поділитися з Богданкою Зав’ялова не могла також, хоча та неодноразово цікавилася. Якби у «Форбс» існував список найпротивніших страхів Орисі — страх перед зізнанням стояв би на гарантованих перших місцях. 

 

Вона дуже багато думала. Хіба ж це нормально: засинати із фантазіями, у яких Рискало обережно перебирала пальцями русяве волосся чи нахилялася до Орисиних губ, залишала на них палкий цілунок і лагідно сміялася, притиснув дівчину потім до себе? Ні. Хіба ж сприймав хтось елементарні речі як інтимні знаки уваги, присвячені лише їм? Теж ні. Навіть прості прогулянки і посиденьки в макдональдсі здавалися для Орисі цілою вічністю, якою та боялася насолоджуватися в повній мірі. 

 

І від цього Зав’ялова почала ховатися. Від Богданки, від бентежних думок, які спалахували при її вигляді, як неонові літери на міських вивісках. Перші місяці галасливі компанії з цікавими хлопцями навіть допомагали втекти від сорому, незручних питань і іншого мотлоху. Згадувалися посиденьки за гаражним комплексом, де учні дев’ятого класу розпивали спиртне, взяте казна-звідки, та обговорювали життя-буття: хто з ким спав, хто кого мав. Орися тільки сором’язливо мовчала і відверталася. 

 

Зовнішні голоси наполегливо стверджували, що це класно, по-дорослому. Туси з хлопцями здавалися правильними. Мати не могла брехати. Нескінченні щасливі парочки з розмаїтих телешоу з ящика теж. 

 

Тільки ж чому Орися не почувалася правильною? Дорослою? Щасливою? Чому все, про що говорили парочки, здавалося їй таким бридким і мерзотним? 

 

Всі сміялися з хлопців. Зав’ялова не могла. 

Всі захоплювалися хлопцями, хвалили їхню розважливість і кмітливість. Орися, знов-таки, не вбачала в них нічого цікавого. 

 

Богданка б запросила їх до музею чи книжкового ринку. На думку більшості, подібне дозвілля могло зацікавити хіба що дурепу або жінку похилого віку. Орисі ж подобалося блукати численними поворотами, роздивлятися стелажі зі штабелями книг. Бодя показувала ілюстрації і зачаровано шепотіла «отако буду, коли закінчу виш», швиденько перемальовувала картинки у маленький записничок. Словом, була поряд з Орисею собою і заохочувала до такого ж. 

 

В компанії навпаки справжня Зав’ялова нікому не подобалася. Довелося різьбити собі маску з байдужого сарказму і губити тим самим справжню Орисю. Зрештою, всі ж створювали для себе певний образ у компанії, аби справити потрібне враження? 

 

Хлопці та дівчата курили і пили пиво. Орися — ні. Йти від того було до жахіття ніяково, а відмовляти — важко до незмоги. Так само тяжко вона почувалася і потім, після зустрічі, коли вибльовувала на землю пиво. 

 

Липке відчуття зламаності наздоганяло Зав’ялову знову і знову, варто було Макару, її колишньому хлопцю, взяти Орисю за руку чи покласти долоню на талію. Щось точно було не так. Зав’ялова геть не відчувала задоволення від цього, хоча інші дівчата щоразу безсоромно цілувалися із своїми кавалерами і ледь не лізли один одному в штани. Орися ж тільки опускала очі і відсахувалася від Макара, наче від вогню: не хотіла відчувати на своїх губах ці грубі і шорсткі, з присмаком пива. Не хотіла, аби її торкалися грубі руки, усіяні мозолями. Пізніше, після розлучення, дівчина виправдовувалася: мовляв, не в моєму смаку просто, не пощастило трошки. Зрештою, Макар мав усі шанси бути комусь цікавим…

 

Не те, що Орися, яка після дев’ятого класу знову опинилася на самоті. Богданка пішла до кулінарного коледжу і ніби з нею мусили піти і бентежні думки, але ті, як назло, залишалися. 

 

«Ти ще знайдеш свого хлопця. Не все відразу.». 

«Тю, та в світі ще багато хлопців! Хтось тобі обов’язково припаде до душі.».

«Не опускай руки і продовжуй чекати на свого принца на білому коні. Він десь у шляху.». 

 

Хлопці, хлопці, хлопці… З кожного кутка Орися тільки про них і чула. Хотілося затулити вуха і забитися в куток, аби тільки не відповідати на нескінченні «ну як тобі він?» від матері і знайомих. 

 

«Не знайдеш нікого – будеш все життя самотньою. Повір, ніхто не зустрічається зі старими». 

«А ти випадково не з цих? Ну, тих, підарасів та лесбійок». 

«Їх ще виправити можна, а от підарасів… Пропащії люди». 

 

І як же це різало ножем і вуха, і душу. Кожна розмова з батьками чи хлопцями відчувалася для Орисі як каторга. Її нудило від відрази до оточуючих… і до себе. 

 

А якщо це все дійсно неправильно? 

А якщо вона просто обманює всіх і себе? 

А якщо… 

 

Богданка, як не дивно, залишалася єдиним острівцем адекватності серед оточуючих дурнів. Принаймні, допоки дівчата не вступили на перший курс універу і до одинадцятого класу та не перестали бачитися. 

 

Вони списувалися ввечері, коли в Зав’ялової закінчувалися уроки, а у Рискало — пари. Вже тоді між ними виявилася колосальна різниця: Богданка показувала неабияку обізнаність в питаннях стосунків. 

 

— Цейво… Ніяково питати, ясна річ, але де твій хлопець? Типу, я не пам’ятаю, аби ти взагалі з ними взаємодіяла якось крім дружби, — задумано пробуркотіла Орися одного дня. Бодя тоді тільки засміялася. 

— Це, звісно, складно, але постараюсь пояснити. Бач, така от штука: мені взагалі нецікаві стосунки з чоловіками. 

 

Для Зав’ялової, яка виросла з думками про те, що щастя можливо тільки за наявності чоловіка, в свій час це стало нонсенсом. 

 

— Т-тобто це як?

— Дозволь розповісти тобі про таку штуку, як «сексуальна орієнтація». 

 

Не один вечір пішов у Богданки, аби пояснити це. Зате потім вона значно розслабилася і навіть регулярно показувала Орисі улюблені фанфіки та веб-комікси з лесбійками. Намагалася запевнити, що це нормально і заспокоїти, бо розуміла, наскільки ризикує. 

 

Так Орися дізналася дещо нове. Світ брехав їй і змушував брехати так само. 

 

– І ти казала про це бабусі? Ну, про те що ти… 

 

Аж язик не повертався сказати це. «Лесбійка» навіть після довгих розмов у месенджері все ще сприймалося, наче якась наруга чи образа. Богдана в такі моменти знизувала плечима:

 

– Не казала. Камінґ-аут – не така вже й обов’язкова штука. Головне, що я сприймаю себе такою, яка я є. Ну-у-у, і не намагаюсь це виправити. Орієнтацію змінити не можна, тільки усвідомити і навчитися з цим жити. А як казала персонажка з мого улюбленого фіку – «Що робити, якщо ти лесбійка? Змиритися і насолоджуватися». 

– А як не виходить змиритися? – питала Орися, схилив голову на Богданчине плече і зітхнув, – Що ж тоді? 

– Усвідомити, що все лайно, що казали навколишні – це не ти. В тебе ж тоді були приховані думки, так? Спробуй на них глянути. А як схочеш – я подивлюся на них із тобою. 

 

З тієї розмови минуло років п’ять, а Орися все бігала від питань про особисте життя, від своєї закоханості, від себе. Нескінченні «потім» і «не на часі» тяглися за нею якорем. Душили сльозами і клятою ніжністю, що ото собі тьохкала у грудях, варто було Богдані з’явитися поряд…

 

«Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи!»

 

«От дідько… Чому все наполягає на тому, аби це відбулося саме сьогодні?!» — думала Зав’ялова, зачепившись поглядом за вірш Симоненка на сітчастому мудборді. Пофарбована сітка з будматеріалів, звичайно, слабко відповідала подібному гучному званню, втім, призначення виконувала,— «Всесвіте, за що мені ції знаки?!». 

 

Вона любила Симоненка, але зараз той робив боляче. Залишалось лише дивитися на рядки «Ти знаєш, що ти — людина?», написані Богданкою в часи її зацікавленості в летерінґу; дивуватися проникливості української літератури і думати. Варіант «залишити все як є», безумовно, вабив. Втім, Орися вже намагалася вчора зізнатись і якби не матір, хто зна. Може вони б з Богданкою планували б весілля. Або хоча б побачення… 

 

Хоча, з чого взагалі їм романтично проводити час разом, якщо Зав’ялова… брехала? І стовідсотково Богданка здогадувалася. Орися згадувала, як вона поспіхом витирала рукавом сльози і як вуха дряпав награний спокій і прихована злість, як Рискало переходила в прості та нейтральні відповіді… Може для Богданки вони і здавалися переконливими. 

 

Тільки от Зав’ялова буквально відчувала, як Рискало боляче і боялася… І страх цей краяв серце мільйонами осколків, дряпав і душив. 

 

Очікування ставало тиснявою. Невизначеність — зашморгом, який от-от мусив обірватися або придушити. Чернетка повільно приймала форму резюме. 

 

Грюкнули двері. Почувся звук замка і тупцяння Стефа. Невдовзі собака тицьнувся носом в долоню Зав’ялової, наче проказав «а от він я, гладьте мене». Орися закрила файл і тяжко піднялася на ватні від нервів ноги, проігнорував Стефа, на що той ображено відвернувся. 

 

В коридорі спалахнуло світло, але навіть його було замало, аби розігнати темряву Зав’ялової. В голові гуділи добре знайомі Симоненкові рядки. 

 

«Або зараз — або ніколи!». 

Краще це і було б ніколи. Можливо, це остання ніч Орисі тут і Богданка просто вижене її, як почує це все. 

 

Зав’ялова зробила кілька кроків вперед, аби впевнитися, що вороття немає. 

 

— Погода там крутецька, шкода, що ти зі мною не пішла, — радісно повідомила Богдана, скинув кеди у куток, — Ух-х-х, як же я…

— Богданко, нам треба п-поговорити…

 

Спокійний вираз обличчя Рискало зник, варто було побачити спохмурені Орисині брови і піджаті губи. Сама вона зблідла так, що шпалери на її фоні виглядали куди природнішими і яскравішими. Зав’ялова смикала край футболки і дивилася в підлогу. 

 

— Щось сталось? Знову мати писала? — рознервувалася Богданка і поклала руки на плечі Орисі. Та хитнула головою, — Що ж тоді?

— Я… Я дуже жахлива людина, Бодь… Я мушу тобі розказати все…

— Давай тоді перейдемо до кухні? Стояти і теревенити в калідорі — таке собі. 

 

Навіть зараз попри зблідле обличчя і напругу Богданка спромоглася усміхнутися. По-дурному, просто як у школі, коли побилася з хлопчаком-старшокласником, який штовхав її. Чи коли йшла до директора з бабусею з приводу вікна. Чи коли знову і знову слухала про двох Орисиних хлопців. 

 

— Так, певне… 

 

Щойно сіли за стіл, Зав’ялова ковтнула тугий комок і продовжила, уникаючи поглядом занепокоєне обличчя Богданки. 

 

— Пам’ятаєш, я у дев’ятому класі і на третьому курсі казала, що в мене з’явився хлопець, так? 

— Еге… Макар і, здається, Ігор, — задумано відповіла Богданка і рознервувалася сильніше: за Ігорем вже значилися випадки сталкінґу. Хоча, ніби казали, що він за ґратами за вбивство, але ж… Хто заважав мерзотникам повертатися в цей світ? — Він тебе знов переслідував? 

— Та ні-ні-ні, справа в іншому… Слухай. 

 

Орися підняла погляд на Богданку. Зняла окуляри: відчувала, що невдовзі скельця вимоються горючими сльозами. Втупилася в металеву круглу оправу:

 

— Я брехала тобі весь цей час. З восьмого класу, маю на увазі. Я ніколи не кохала їх по-справжньому, розумієш… Зі сторони, може, все і виглядало, як кохання: букети, цукерки і таке інше, але… Я ніколи їх не кохала. Не відчувала, що кохаю, хоча і була закохана…

 

Богданка приголомшено затихла. Всередині Орисі все буквально тріщало від напруги. Голос зрадливо тремтів і зривався на хрипкий шепіт. 

 

— І ти знаєш, в нас доходило до поцілунків та інтим один раз був, але… Я т-тоді не була щаслива абсолютно, — продовжила вона, — Намагалася абстрагуватися і… Уявляла замість них тебе. Твої руки, пальці, губи, все… Я-я хотіла відчути саме тебе, але боялася зізнатися навіть собі. 

 

Нарешті це зірвалося з язика. Полегшення, втім, не настало. Тільки липкий страх збільшився в рази, поглинаючи все перед і за собою. Орися ковтнула сльози. 

 

— Ти, мабуть, будеш мене за це ненавидіти… Якщо тільки не вже ненавидиш. Я дійсно уявляла, як ми з тобою серйозно зустрічаємося, як це все робиш зі мною ти, як шепочеш приємності на вухо, торкаєшся і-і-і це робило все тільки гірше, хоча мої фантазії іноді рятують… іноді. Мені снилося, як ми проводимо час разом і в цьому плані також. Весь той час я хотіла бути з тобою, але… 

 

Здавалось, ніби зараз Богданка просто не захоче слухати далі і піде, але вона досі сиділа тут. Досі стискала плечі Орисі, ніби нагадав їй про себе. Зав’ялова тремтіла як листок на крижаному вітру. Очі нещадно щипало від сліз. 

 

— Зн-знов таки… Я н-не могла сказати про це тобі, бо боялася… В цілому всього боялася, бо це все таке схиблене і йобнуте… н-ніхт-то не уявляє собі, як цілується з кращою подругою і як потім ця краща подруга сниться з відвертими пропозиціями і це т-так жалюгідно звучить, як від зб-боченки… я-як я, ха-ха… Як же я ненавиджу себе зараз…

 

Кінець фрази потонув у риданнях.

 

Запала порожня і напружена тиша. 

 

***

Машина зупинилась біля двоповерхового будинку десь у центрі міста. Темний фасад кольору бісквіту привітно сяйнув коричневим у фарах. Соломія втомлено зітхнула і склала руки на кермо, знервовано стукаючи поверхнею. 

 

Здається, вона знову забула сіль. А ще крім цього нервувала, бо з Мартою вони зібралися на…

 

…Побачення. Здавалося б, як такі активності з партнеркою можуть бути, коли вам обом вже за сорок і ви років двадцять точно знімали квартиру навпіл? Головна редакторка видавництва на це завжди тільки сміялася і знизувала плечима, не знаходив відповіді. Соломія щиро сподівалася дослідити це саме сьогодні. Майбутнє, нарешті, припинило вислизати у всіх з рук. У кожного українця з’явився твердий ґрунт під ногами, настільки ж твердий, наскільки дно океану на південно-східному кордоні. 

 

Так чому ж тоді було так боязко йти вперед? Страх, що росіяни знову повернуться? Дістануть із дна океана свою недокраїну гною і продовжать будувати плани по знищенню усього? Соломія пирхнула зі сміху. Задля цього їм довелося б, щонайменше, воскреснути, а перед цим – зібрати залишки своїх ванєк з риб’ячого лайна. Вже скільки років минуло з моменту, як ціла країна буквально пішла під воду з невідомих науці причин — а все одно рухатися Вільхова боялася. 

 

— О мій боже, здається, я забула, що викликала таксі, — з думок Соломію вирвав ніжний сміх Марти, — А ви до театра Шевченка, так?

— Марту-у-уся… 

 

Соломія на мить зіщулилася: Грищенко м’яко, хоч і коротко, цьомнула її в зморшкувату щічку і закрила дверцята машини. 

 

— Як доїхала? Знайшла вечерю? А відпочила? Як все пройшло? — посипала питаннями Вільхова. Марта засміялася.

— Доїхала з вітерцем і встигла виспатися, доки ти була на роботі. Печеня — диво, — відповіла Грищенко, — А зараз я про роботу чути не хо-чу. 

— Дуже дарма, бо вас вітає сервіс таксі «Шакалячий експрес» і сьогодні в нас пісюрення Якименка, — оголосила Вільхова і завела двигун. Марта закотила очі. 

— Совеня моє, в нас побачення, з видавництвом ніц не стане, доки ти про нього не згадуватимеш один вечір, — незадоволено озвалася жінка і пристебнула пасок безпеки, — Давай домовимось: усе робоче залишається на роботі. Зараз ж насолоджуємося життям. 

— Але ж… В нас поповнення. І в тебе її текст на реда…

 

На губи Соломії ліг палець. Марта із виглядом незадоволеної киці склала руки на грудях. 

 

— Про редагування тоді, коли я переступлю порог «Гарпії». А зараз — театр. 

 

Соломія зітхнула і натисла на педаль газу. Незабаром, маленький «сітроен» мчав сутінковим містом, але несміливо, не в повну доступну силу. 

 

— І чому ти про роботу не хочеш поговорити, — пробуркотіла Вільхова і зупинилася перед світлофором. 

— Скажемо так: дотримуюсь вказівок своєї терапевтки. Вікторія Ігорівна казала, що подібне — наслідок нашої волонтерської діяльності і від роботи до незмоги стояти на ногах ніц гарного не вийде. Ти, до речі, відвідувала її?

— Поки ні… Може, якось після роботи. 

— Ти боїшся? 

— Так… Боюсь. Мені просто моторошно від думки, що хтось буде ковирятися у моїй макітрі.

 

Марта з розумінням кивнула. Сама страждала на подібне. 

 

— Я не наполягаю, якщо що, — мовила вона, — Скажи, як будеш готова. Я залюбки піду з тобою, аби дати тобі трошки підтримки. 

— Дякую, Мартусю. Ти — диво.  

 

Ще кілька перехресть вони мовчали. Нарешті показалося передостаннє, а вже за ним — ніжно-рожева будівля з вигадливою скульптурою на даху. 

 

— Там, до речі, буде повторний показ «Мандрівного замку» у мультіплексі, підемо? — запропонувала Марта. Соломія знизала плечима. 

— Підемо. В цілому хотілося б на тиждень Ґіблі потрапити.

— А що заважає?

— Ну… Ти взагалі замислювалася, як ми виглядаємо зі сторони? 

— Шикарно виглядаємо, люба! Невже саму Соломію, трясця, Вільхову хвилює, як що виглядає в очах інших? 

 

Жінка аж зашарілася, поки паркувалася біля театру, прикрашеного ще й барельєфами. Марта тим часом дістала з сумки квитки. 

 

— Якби мене хвилювало — «Гарпії» б не було, — замислено проказала Соломія і зітхнула, — Просто це…

— Згубний вплив суспільства, який сказав «бабусям на побачення не можна» чи «мультики Ґіблі для дітей»? 

— Так, певно. 

 

Соломія стукнула долонями об кермо і втупилася в дах машини.

 

— Тебе щось хвилює, ділися, — Марта тицьнула кохану в щоку і усміхнулася. 

— Та чим ділитися? Ті ж самі зайоби, — Соломія змахнула рукою, — Тобі за тиждень п’ятдесят, мені — сорок дев’ять, а ти шепочеш мені на вушко усілякі солодкі нісенітниці, ніби нам по п’ятнадцять і ми обидві від них шаріємося. 

 

Марта спохмурніла і склала пальці. Так вона робила тільки коли хотіла озвучити щось дуже серйозне. Соломія приготувалася слухати, хоч і позирала на годинник із занепокоєнням. 

 

— Розумієш, тут така от штука, — почала Грищенко, — В нас із тобою, об’єктивно, не було молодості, якщо так подумати. Що ти у волонтерських центрах, зі зборами і іншим, що я… Тоді ми не могли насолодитися товариством одна одної, погодься. 

— Не могли, — схвально кивнула Соломія, — Йобана блять росня…

— Еге, сподіваюсь, їм на тому світі гарно, бляха, гикається. І зараз ми, фактично, надолужуємо те, що в нас відібрали. Тому…

 

Жінка нахилилася до коханої. Прибрала сиві пасма з обличчя. Ніжно усміхнулася. 

 

— Симоненко як казав? «Жити спішити треба, кохати спішити треба». Кохати, а не думати, як ми виглядаємо в очах інших, Солю. 

— Гм… Думаю, ти маєш рацію. І хто ж я така, аби сперечатися з Симоненком? 

 

Соломія видихнула і вмостила голову на плечі в Марти. Якби ж в них не відібрали можливість гуляти бульварами і торговими центрами без страху бути заваленою уламками; сидіти в театрі і насолоджуватися виставою без очікування сирени; блукати біля скляних будівель без тремтіння і жаху в очах… Можливо, вони б почали зустрічатися двадцять років тому. 

 

А, можливо, і не зустрілися б зовсім. І Марта думала про це також. 

 

— Я можу абсолютно безсоромно і без усіляких сумнівів чи хвилювань поцілувати тебе? — раптово запитала вона і очиці її засяяли хитрістю у світлі вуличних ліхтарів. 

— Можеш, — видихнула Соломія, — І не один раз. 

— Один, бо спізнимось на виставу, а там моє мармулядко сьогодні грає. 

— Я думала, твоє мармулядко — це я. Ображаєте, пані Грищенко. 

— А ви, пані Вільхова, ображаєте мене тим, що не цілуєте! 

 

Настала черга Соломії тихенько сміятися просто у губи її любої Мартусі. Машина, звісно, не дозволяла такої розкоші, як покласти руки на плечі чи на талію, втім Вільхова все одно мружилася і усміхалася в поцілунок. 

 

— Ти б знала, як я тебе кохаю… — прошепотіла вона щойно Грищенко відсторонилася. 

— Ти мене що? — перепитала Марта і удавано поковирялася пальцем у вусі, — Га?

— Кохаю!

— Ой, не чує баба…

— Кохаю-кохаю-кохаю! — ледь не прокричала Соломія і тицьнулася носом у Мартусину щоку, при цьому міцно обійняв її, — Ко-ха-ю, чула?

— Та чула-чула, театральний бульвар мені свідок! — Марта підняла руки і засміялася, — Я теж тебе кохаю, любонько ти моя. 

— Так дев’ять чи десять?

— Що?

 

Обидві заходилися тицяти одна одну ліктем під боки та сміятися. Хто, зрештою, сказав, що поважні жінки не можуть проводитися, як зухвалі дівчиська і кепкувати одна з одної? Особливо тоді, коли настав найкращий для цього час — щасливе і спокійне майбутнє. 

 

Вони його боялися, але чекали. Зневірювалися, але йшли уперед рука об руку. Трималися одна за одну. Витягували на світло тоді, коли навколо була тільки одна пітьма… І от, нарешті, у знак вдячності за сумлінну і активну працю що на волонтерському фронті, що у сфері книговидання, життя нагородило Соломію та Марту спокоєм, стабільністю та квартирою у новобудові в центрі. 

 

Це було їхнє спільне майбутнє. Марти, Соломії та усіх дівчат, які опинилися в стінах видавництва. Майбутнє, в якому, нарешті, не знайшлося місця тероризму… 

 

Натицявшись удосталь, Соломія та Марта вийшли з машини і почимчикували в бік театру. Пройшли повз афіш у повний зріст, де барвив напис «20% з кожного квитка йде до ЗСУ». Старі звички дуже тяжко забувалися, у цьому вони переконалися ще з часів, коли після зняття комендантської години чимдуж поспішали додому. Соломія і досі шукала на сайті ДТЕК„у графіки вимкнень світла, навіть якщо у сусіда згори просто вибило пробки. Марта, побачив незрозумілий спалах, лягала долілиць і готувалася почути за ним вибух. 

 

У дверях театру їх зустріла жіночка в традиційному українському вбранні, яка чемно віталася і перевіряла квитки на виставу. Після закінчення війни подібне поширилося на всі українські театри і стало приємним відкриттям для іноземних гостей. Якраз їх жінки і помітили біля молодшої панянки. Та щось жваво їм пояснювала англійською, показуючи певні елементи свого костюму. 

 

— О, а цей сезон нічогенький, — озвалася Марта, взяв до рук програмку, — «Меланхолійний вальс» за тиждень, вау! Не знала, що Кобилянську можна на сцені ставити. 

— У нас можна все, — усміхнулася жінка і відійшла вбік, — Заходьте обов’язково.

— А Чемерис буде?

— Еге, Ганнусю грає.

— Йойки, ото вона відірветься. Кобилянська Ганнусю прям от як під неї писала. 

 

Соломія в цей час сором’язливо мовчала. Не зронила слова і тоді, коли вони піднялися на другий поверх, де розташовувалася зала. Чекала на найбільш ненависне питання, яке от-от мало зірватися в когось з губ. 

 

— Я, звісно, перепрошую, але де ж ваші чоловіки? — кинув пихатий на вигляд дядько. Здається, диригент оркестру, який забезпечував живий звуковий супровід виставам. Соломія закотила очі: дочекалася. 

— Я, звісно, перепрошую, але чому ви не у ямі? — озвалася Марта. Чолов’яга образився. 

— Це не ваша справа. 

— Отож-бо. А де наші чоловіки — теж не ваша справа, але ви чомусь лізете. Пішли, Солю. 

 

Соломія напружено зітхнула. Дивовижно, як один дурень міг швидко споганити вечір. Марта обережно взяла кохану за руку і увійшла у залу. Довелося трохи поблукати поміж рядів, бо потрібний не дуже хотів знайтися відразу. 

 

Найближчі дві години і перерву між діями вони насолоджувалися і барвистими костюмами, і акторською грою, і живою музикою. Як і років зо двадцять тому повноцінної тиші в залі досягти не вдалося: де-не-де в акторську гру втручалися сміх, телефонні сповіщення та балачки. Внутрішній лічильник закочування очей Соломії збився десь за п’ятнадцять хвилин після початку першої дії. Особливо галасливими були сусіди позаду. Якби не екран зі стрічкою-бігунцем понад сценою, який відображав англійський переклад — виставу Вільхова точно прослухала б.

 

Закінчення ознаменували бурхливі оплески з зали. Нарешті жінки вийшли з душного, хоч і просторого, приміщення і втомлено видихнули в унісон. Марта дістала з сумки коробку «міленіума» і усміхнулася. Сонце давно вже сховалося за високими будинками і тепер свої права повертав прохолодний вітерець. На лавці напроти театру Соломії на диво було спокійно і добре, особливо з плечем Марти під вухом. 

 

— То де твоє мармулядко? — запитала вона і озирнулася, — Дуже гарно зіграла, мені сподобалось. 

— Ще б пак! Ми дуже переймались, що її не візьмуть — все ж, хто у сорок років театралку закінчує? А онде вона! Христю!

 

Христею виявилася огрядна жінка з широким усміхом. Вдягнена у безрукавку з пов’язаною на руці банданою, вона справляла враження щонайменше байкерки. Лівою рукою тягнулося довге татуювання дракона.

 

— О, Туся! Сподівалася тебе сьогодні побачити, — хрипко засміялася Христя і простягнула Соломії руку, — Вітаю, Христя. 

— Соломія. Дуже рада знайомству. 

— В нас не дуже багато часу, тому: ти зіграла капець як неймовірно, — захоплено продовжила Марта і сором’язливо простягнула коробку цукерок. 

— А що ж ви, не затримаєтеся, аби перекусити? 

— Ну знаєш, хотілося б повернутися до ком… Т-тобто до темряви, — знервовано засміялася Марта, — Та й ми з Солею весь день на ногах тож…

 

Дідько. Вона знову згадала комендантську годину, яку зняли точно років п’ятнадцять тому. Христя з розумінням кивнула.

 

— А, то окей. Дякую за солодощі і гарного вам вечора, дівчат

 

Соломія пирхнула зі сміху. «Дівчата…». 

 

Повернулися вони доволі запізно за мірками обох: майже дев’ята вечора. Щойно Соломія переступила поріг квартири, по якій стелилися пахощі кондиціонера для білизни і аромасвічок, як у сумці завібрував телефон. Робочий. Соломія поспіхом витягла мобільний і побачила на дисплеї номер Богданки. 

 

— Так, Богдано… Щось сталось? 

— Вибачте, що я запізно, я просто… Просто не знаю, до кого мені ще зателефонувати. 

 

Всередині Соломії все стислося: у зазвичай спокійному голосі Богданки бриніли погано стримані сльози.